Зимове сонцестояння

Дві матері Розамунда Пілчер[47]

Моя мама народилася на Оркнейських островах у сім’ї працьовитого фермера. Дітей у родині було восьмеро. Коли мама була підліткою, настали важкі часи. Припускаю, що дідусь запив, але не знаю цього напевне. Ферму продали, і сім’я переїхала у Ґлазґо. Усі хлопці й одна сестра емігрували у Сполучені Штати, лишилося лише три сестрички. Давіна вийшла за лікаря і переїхала у глушину в Західний Гайлендс. Друга сестра, Нен, вийшла за милого чоловіка, який під час Першої світової служив сержантом в Арґайл-сатерлендському гайлендському полку. Він працював у Ґлазґо, і вони оселилися в затишному багатоквартирному будинку, де у спільному дворі була натягнута мотузка для білизни, а вітальні завжди були готові до приходу гостей.

Моя мама, Гелен, вийшла за мого батька, Чарльза Скотта. Він служив у Королівському військово-морському флоті. Я думаю, що вони познайомилися, коли його корабель став у порту, але це лише мої здогадки. Вони ніколи нам цього не розповідали. Хай там що, але вони заручилися, і моя мама поїхала в Гонконг, де вони одружилися у місцевому соборі й провели дводенний медовий місяць у Коулуні. Коли батько залишив службу на флоті, вони перебралися в Австралію. Батько думав, що стане там фермером і розбагатіє. Але не так сталося, як гадалося, і їм довелося повернутися додому. Батько продав рушницю, щоб купити квитки. На той момент в родині їх уже було троє — у 1919 році в Террамеррі народилася моя старша сестра.

Припускаю, саме тоді мама познайомилася з татовими батьками. І вона їм не сподобалася, бо його рідні вважали і, можливо, мали слушність, що їхній старший син міг би знайти собі кращу партію, а ще їм страшенно не подобалося, що моя старша сестричка, якій тоді виповнилося вже п’ять років, говорила із сильним австралійським акцентом. Мама так і не пробачила їм холодного прийому, і їхні стосунки все життя залишалися напруженими й холодними. Варто зазначити, що саме мама трималася осторонь. І дуже шкода, бо я пам’ятаю, що мої численні тітки й дядьки завжди любили мене і добре до мене ставилися. Я б дуже хотіла частіше бачитися з ними і дружити зі своїми двоюрідними братами й сестрами.

Після Першої світової життя було непросте і знайти роботу було важко. Нарешті батькові її запропонували, але аж у далекій Бірмі — працювати на уряд. Він мав керувати днопоглиблювальними роботами на річці Іраваді в затоці Ранґун, щоб річковий порт завжди міг приймати кораблі з тиковим деревом і рубінами, які прямували з Мандалая.

Оскільки робота була дуже відповідальна, то і житло батько також отримав. Мама, яка вже була вагітна мною, не поїхала з ним і мусила думати, де жити й ростити своїх двох дітей. Зрештою вона зупинилася на Корнволлі — колись гостила там у подруги. Зваживши всі за і проти, мама вирішила, що якщо вже ростити двох дітей самій, то варто обрати красиве місце.

Ми поселилися в Леланті, у гирлі річки Гейл, лише за п’ять кілометрів від Сент-Айвса. Спочатку мама зупинилася в маленькому пансіонаті, де сільська акушерка прийняла у неї пологи — народилася я, а потім орендувала будинок. Він називався В’язи, і прожили ми там до 1939 року і Другої світової війни.

У ті часи сім’я без батька не була дивиною. У більшості родин чоловіки виїжджали в Індію, Малаю, Африку — вирощували каучук, працювали на Британську імперію, служили у війську. Я батька ніколи не знала і тому не скучала за ним, чого не скажеш про мою сестру Лалаґу, яка дуже за ним сумувала. Вона п’ять років прожила у повноцінній сім’ї і дуже любила тата. Переїхавши у Бірму, він фактично покинув нас, оскільки додому приїздити міг лише раз на три-чотири роки на кілька місяців. Літаки тоді майже не літали, дістатися дому можна було лише кораблем — а це три довгі тижні через Індійський океан, Суецький канал і Середземне море. Телефону не було, а в надзвичайних ситуаціях ми могли лише надіслати телеграму. Він писав нам щотижня — ми отримували старанно надруковані листи, на які так само старанно відповідали. Але для маленької дівчинки, яка страшенно за ним скучила і дуже страждала, цього явно було замало. Щоб упоратися з утратою, сестра занурилася у книжки. Вона рано навчилася читати, і книжки стали її порятунком від випробувань і розчарувань повсякденного життя.

Ця звичка, сильна, наче залежність, лишилася з нею до самої смерті — вона померла від раку у 52 роки в каліфорнійському місті Саусаліто.

Гадаю, можна сказати, що ми були дружними сестрами, проте нечасто гралися разом. Часом, коли дощило, ми зачинялися у своїй кімнаті й бавилися в улюблену гру — перевдягалися в дорослий одяг і прикидалися, що скоро приїде тато. Сходи до мансарди були потягом до Лондона, кімната — причалом, сходовий майданчик — трапом, біля якого ми чекали, коли він вийде з верхньої палуби лайнера.

Ще сестра обожнювала танцювати. Ми обидві відвідували уроки танців, але сестра почувалася там наче риба у воді. Вона постійно виконувала якісь піруети і складні комбінації — і прагнула навчити й мене, передати мені свою пристрасть. А я танці ненавиділа. З координацією і пластикою в мене завжди були проблеми, і я заледве могла щось виконати на заняттях для початківців. Нашу викладачку звали міз Філдес. У неї було руде волосся, і сестра її просто обожнювала.

А от чого я справді хотіла, то це навчитися грати на піаніно. У нас у зимовій вітальні стояло старе піаніно, і я не знаходила собі місця, бо знала, що за чорним ебонітом ховається музика… а мені бракувало знань, щоб вивільнити її. Я знайшла старий зошит «Студентських пісень» і навчилася трохи грати одним пальцем, але далі справа не просунулася.

Якби тато був поруч, він би точно помітив, про що я мрію, забрав би мене з танців і відправив би вчитися грати на піаніно. Але мама нічого не помічала. Можливо, вона це робила навмисно, бо й возити нас на уроки танців і платити за них їй було важко.

У якийсь момент моя мама захопилася релігійною течією, що називалася християнською наукою. Я ніколи не розуміла чому. Але сталося те, що сталося, і щастя в нашій неповній сім’ї не додалося. Не раджу нікому з батьків навантажувати себе чи своїх дітей цією зарозумілою доктриною. Конкретно для нас із сестрою це означало, що ми ніколи не ходили до красивої сільської церкви, розташованої на краю поля для гольфу неподалік моря. Мене там охрестили, але то був єдиний раз, коли я заходила в ті двері. А коли ми хворіли, страждали від гарячки чи задихалися від кашлю, нам просто казали думати про хороше. Через християнську науку ми не знали тепла й доброти чоловіків-лікарів чи священників. Та й загалом чоловіки рідко переступали поріг нашого будинку.

Саме тому чоловіки мене дуже цікавили, і я знаходила собі найнеочікуваніших друзів. Дружила з вугільником, який розвозив возом вугілля. І з Віллі, у якого був маленький поні і віз. Віллі возив із вокзалу скрині й валізи на пагорб, коли хтось приїздив із Лондона погостювати в одному з великих будинків. А якщо якийсь чоловік приходив до нас, щоб відремонтувати кран чи щось пофарбувати, я доводила його до сказу, бо не відходила від нього ні на секунду, засипаючи запитаннями.

Та попри все, я почувалася щасливою. Сестра була не надто компанійська, і я або розважалася сама, або гралася із сусідськими хлопцями. Крім того, мене не змушували сидіти вдома. Погравшись у саду, я могла відчинити хвіртку й піти на вулицю, на вокзал або в сосновий ліс. Могла перейти залізничні колії і попрямувати до лиману, де щоразу відкривався новий краєвид через припливи й відпливи.

Підрісши, ми почали гуляти на великому пляжі. Мама з нами не ходила, бо не любила піску і прохолодного морського вітру. Але біля церкви завжди збиралися охочі йти на пляж, і ми просто долучалися до тієї дивної компанії, до якої входили діти у візочках, підлітки на канікулах, собаки, бабусі й поодинокі батьки. Зазвичай ми брали із собою кошик для пікніка, і саме тоді я дізналася сумну правду життя: вміст чужого кошика завжди кращий за мій.

Мама тим часом жила власним життям. Вона була гарною швачкою і постійно шила то сукню, то штори, то бавовняне вбрання для мене із сестрою. До певного моменту вона була досить товариською людиною. Могла влаштувати чайну вечірку і трохи пограти в маджонґ[48]. Дружила вона зазвичай з місцевими диваками, але часом заходили до нас і колишні знайомі з Бірми, які вже вийшли на пенсію і тепер жили неподалік. Хоч вона не дуже добре вміла розважати людей, проте сусідські хлопці, друзі й дехто з родичів полюбляли заходити до нас на чай, бо мама любила готувати, і в нас завжди були купи булочок, млинців і пиріжків, якими голодні хлопці охоче пригощалися.

Улітку до нас приїздили друзі й жили або в нас, або знімали сусідній будинок, власники якого на місяць їхали в Лондон, щоб насолодитися міським життям. Найбільше нам подобалося, коли приїздили Ґілберти — абсолютно непередбачувані ірландці. Генрі Ґілберт колись служив на флоті разом із моїм батьком. У нього були чотири жваві доньки і дружина-шотландка, яка ніколи нічого не робила, окрім як сиділа біля вогню, писала листи і смакувала м’ятним кремом. Вони були дуже галасливі й панібратські, і я обожнювала, коли вони приїжджали, — тоді в нас завжди лунав сміх і панувала радісна атмосфера, а коли ми довго гуляли разом і я втомлювалася, мене завжди саджали на плечі й несли додому.

Ми рідко кудись виїжджали, бо жити в Корнволлі — це ніби цілий рік бути у відпустці. Навколо було стільки краси: Атлантичний океан, білі пляжі, нанесені вітром дюни, поля для гольфу, які пахли чебрецем, довге літо, короткі вітряні зими і дуже рання весна. Іноді ми їздили потягом до Сент-Айвса уздовж скелястих обривів і ходили крамничками, що стояли на крутих вузьких вуличках. Пам’ятаю, там завжди було багато художників, гончарів, письменників, скульпторів. А чого вартував серфінг на маленьких дошках на пляжі Портмеор…

А холодними зимовими пообіддями можна було прогулятися кілометрів п’ять уздовж скель. Там були красиві болота і пагорб Тренкром, де первоцвіти розквітали найраніше. А ще зелений парк Тревенто, де жив Джиффі Тирінгейм, наш сквайр, і де щомісяця влаштовували церковне свято. І наше рідне маленьке селище з бакалійною лавкою, м’ясним магазинчиком, крамничкою солодощів, поштою і пабом. Запах фіалок, аромат квіток бирючини, гострий запах ескалонії. І завжди — солона свіжість моря і тихий гуркіт хвиль, які накочуються і накочуються на берег.

Ми ходили у школу. Я вчилася у дружини вікарія, а сестра — у школі Святої Клари у Пензансі. Коли мені виповнилося вісім років, мене теж перевели туди, і першого ж дня у новій школі я вирішила, що мені потрібен особливий друг. І обрала присадкувату дівчинку з темним коротким волоссям і чубчиком. Ми потанцювали разом польку під дзвінке піаніно. Увечері я приїхала автобусом додому, влетіла в будинок і сказала мамі:

— У мене з’явилася найкраща подруга!

Вона розсміялася, бо завжди думала, що я жартую.

— Це правда, — наполягала я.

— Зачекай до завтра і подивишся, чи ти їй так само подобаєшся.

— Подобатимуся.

Саме так і було. Ми із Сарою Трембат дружили все життя, аж до самої її смерті.

А її мама, Кітті Трембат, стала мені другою матір’ю.

Джим Трембат працював менеджером у «Ллойдс-банку» у Пензансі — красивій будівлі з куполом, що скидалася на флорентійський собор, але стояла на Маркет-Джу-стріт. Трембати теж були корнволльськими фермерами, але свого часу переїхали з Корнволла у Ґлостершир. Довелося переганяти й чимале стадо худоби, тож усі працівники Трембатів, навіть наймолодші, переїхали з ними. Джим був другим сином, тож ферма у Ґлостерширі мала відійти його старшому брату, а Джима влаштували на роботу в «Ллойдс-банк». Він зробив там кар’єру, одружився, у нього народилося двоє доньок. Він працював менеджером у маленькому містечку в Дербіширі, коли йому запропонували посаду в Пензансі.

Тож він повернувся у рідний Корнволл і оселився із сім’єю у білій вікторіанській віллі з ліпниною між Пензансом і Ньюліном. Їхній сад терасами спускався з пагорба, а вікна виходили на затоку Маунтс. Щоправда, краєвид трохи псували невеличкі похмурі будиночки, розкидані то там, то сям.

Джим обожнював працювати в саду. Напевно, далися взнаки його фермерські гени й любов до землі. Він порався там вихідними і літніми вечорами, завжди щось підрізав, загрібав, поливав, рвав бур’яни у своєму старому одязі. Вирощував персики й запилював їх кролячими хвостиками, прив’язаними до довгої палиці. А ще в нього росли груші, огірки й солодкий горох. У старій теплиці завжди пахло фрезіями і стояла гучна газонокосарка, якою він косив траву на невеличкому тенісному корті, щоб ми могли повісити сітку й пограти.

Також у нього була автівка — старенький «остін» із відкидним дахом. Але вона цілий тиждень стояла в гаражі (старому каретному сараї), бо на роботу він ходив пішки, в дощ і сонце, завжди у випрасуваному одязі, в начищених черевиках і з квіткою в петлиці.

А щонеділі влітку авто виїжджало з гаража, ми всі залазили в нього і їхали на пікнік у Рінсі, Пруссію, Порткурно чи Трін. Або перетинали вузьку смужку суходолу і їхали у Порткерріс — бухту, сховану під величними північними скелями.

Він читав уголос найкраще за всіх у світі, підбираючи інтонацію кожному герою, але все одно звучав по-корнволльськи. Коли він читав «Видру Тарку»[49], ми всі реготали до сліз, а Сліпий П’ю з «Острова скарбів» так нас усіх лякав, що Джиму доводилося спинятися і ховати книжку.

Уночі, коли ми всі засинали, він підіймався нагору і лишав кожній з нас біля ліжка іриску, і ми, щойно прокинувшись, залюбки жували її (вважаєте, це було шкідливо для зубів?).

Сестра Сари, Гаррієт, хоч і була на два роки старша за нас, але ми чудово ладнали, бо вона була дуже мила і приязна. Вона, розумна і старанна, навчалася найкраще за всіх у класі, і все їй давалося легко. Вона навіть співала у шкільному хорі. Гаррієт мені дуже подобалася, і я хотіла, щоб і моя сестра так само ставилася до мене, а не відмахувалася, вважаючи мене цілковитою дурепою.

Їхня мама, Кітті Трембат, народилася у Південному Уельсі. Коли ми познайомилися, їй було під сорок. Мила жінка з добрим обличчям, яке завжди прикрашала усмішка. Мені вона часто всміхалася. Із найпершої зустрічі я почувалася особливою — здавалося, саме мене вона понад усе на світі хотіла бачити.

Вона сама вела господарство, хоча їй допомагала кухарка (Гільда) і покоївка (Ейлін). Вони могли б дозволити собі й няньку, але Кітті надто любила своїх доньок, щоб довірити їх чужій людині.

Їхній будинок був уже доволі старий, і ніхто не збирався його осучаснювати. Хоч і занедбаний, він завжди пахнув засобом для полірування підлоги і трохи — антикварною крамницею. І мені це дуже подобалося. Дивовижно, але в тому домі був туалет — з унітазом, умивальником у трояндочки і ланцюжком для зливу. Ванної, щоправда, не було. Зате були чарівні круглі сходи, що вели на верхній поверх. І котромусь із попередніх власників спала на думку геніальна ідея побудувати ванну кімнату між сходовими маршами, біля великого красивого вікна. По суті, це була просто дерев’яна прибудова, яка кріпилася до задньої стіни будинку і трималася на міцних підпірках прямо над невеличким городом. Узимку там було дуже холодно, і я завжди чекала, що колись ця конструкція відірветься від кріплення і впаде на мотузок для прання, натягнутий унизу. Але цього так ніколи й не сталося.

Внизу розташовувалися вітальня, їдальня, зимовий сад і кухня. Кухня була старовинна, з корнволльською плитою для приготування їжі та величезною посудомийнею. Зимовий сад віддали дітям.

Але це була не звичайна дитяча кімната, а справжня вітальня з продавленими диванами, книжковими полицями й каміном, який узимку вже яскраво палахкотів, коли ми виходили снідати.

Вперше я потрапила до Трембатів якоїсь суботи в листопаді. Сара запросила мене на обід. У Пензанс я приїхала автобусом, і аж тремтіла від збудження і хвилювання. Чи сподобаюся я Трембатам? Чим мене пригощатимуть і що робити, якщо подадуть брюссельську капусту? Мені одразу покажуть, де туалет? А що я робитиму, якщо загублю квиток на зворотний автобус?

Але все минуло добре. Місис Трембат і Сара чекали мене на автобусній зупинці, і на якусь чарівну мить мені здалося, що місис Трембат мене зараз обійме. Ми пішли до їхнього будинку, і я побачила садівника, який порпався на овочевій грядці.

Як згодом з’ясувалося, то був Сарин батько. Стіл до обіду накрили в їдальні. І не просто накрили, а сервірували за всіма правилами етикету. Годували тушкованим ягням і цвітною капустою — тож усе гаразд. А на десерт подали пудинг із желе.

Після обіду ми гралися надворі у хованки.

Я зрозуміла, що тут вистачить місця для будь-якої гри, а на додачу ще й стоїть ґратчастий літній будиночок, обплетений виткими трояндами, і величезний каштан. Коли стемніло, ми попили чаю, і мені настав час повертатися додому. Містер Трембат провів мене до зупинки, і я щаслива поїхала додому, мріючи, щоб мене запросили в гості ще раз.

Коли я дісталася Леланта, уже зовсім стемніло. Я сама дійшла додому темною дорогою, на якій не було жодного ліхтаря. Наді мною ворушилося голе гілля дерев, а вітер пахнув сіллю. Я йшла швидко, майже бігла, бо змерзла, а ще хотіла докладно розповісти про все мамі.

Вона неабияк здивувалася, побачивши, яка радісна я повернулася.

— Оце так день у тебе був, — сказала вона.

— Сподіваюся, вони ще запросять мене.

— Раджу не тішити себе марними надіями.

Але я була впевнена, що обов’язково запросять. Так і сталося.

Через кілька місяців я стала майже рідною для Трембатів, а Гаррієт і Сара стали мені як сестри. Незабаром мене попросили називати їхніх батьків дядьком Джимом і тіткою Кітті. На великодні канікули, коли Корнволл особливо чарівний, мене запросили аж на кілька днів — із четверга до вівторка.

Я була на сьомому небі від щастя. Досі я ще ніколи так надовго не залишала свій дім, а тим паче не ночувала в чужих людей. Але того четверга поїхала у школу з наплічником і сумкою з речами і навіть не озирнулася. Мамі треба було пошити нові штори для вітальні, прополоти клумбу і пограти в маджонґ. Тож вона, мабуть, раділа, що я не плутатимуся під ногами. А сестрі взагалі не було до мене діла — вона з головою поринула у книжки, навчання й уроки танців.

Міз Філдес готувала концерт, і сестра марила роллю Колумбіни у балеті, тож весь час, коли не сиділа, уткнувшись носом у книжку, вона вправлялася біля поруччя на другому поверсі й розвішувала світлини знаменитих балерин у своїй кімнаті.

Жити з Трембатами, мати власну кімнату, спускатися вранці на сніданок із другого поверху — це було щастя. І погода стояла по-весняному тепла. Але навіть якщо дощило, тітка Кітті завжди придумувала, чим нас зайняти. Приміром, діставала коробку олівців і розмальовки й обіцяла приз найкращій художниці. Зазвичай призом була іриска чи невеличка шоколадка «Нестле», його все одно отримували всі — вона була дуже доброю жінкою і не могла бачити наші розчаровані обличчя.

У ті часи мало хто розкошував, дорогих частунків не їли навіть на Різдво, але тітка Кітті завжди примудрялася потішити нас чимось смачненьким і вміла перетворити найнуднішу прогулянку на цікаву пригоду. Вона просто обожнювала дітей, і я впевнена, що наша компанія їй подобалася більше, ніж товариство нудних дорослих.

У них у вітальні стояло велике піаніно. Умілою піаністкою вона не була, проте цілком могла виконати прості дитячі мелодії чи награти нам, коли ми хотіли поспівати Blow Away The Morning Dew[50] чи The Sweet Lass of Richmond Hill[51].

Ще у них стояло бездротове радіо — у мене вдома такого не було, і ми часто слухали Генрі Голла[52] і його групу, а також In Town Tonight — одне з перших розмовних радіо-шоу. По суботах інколи крутили оперету — «Веселу вдову» чи «Дикі фіалки», і тоді тітка Кітті вимикала світло, і ми уявляли, що сидимо у справжньому театрі, а в «антрактах» ласували цукерками Cadbury’s Milk Tray.

Вона була набожною людиною, і англіканство багато для неї важило. Вона любила ходити в церкву недільними ранками. Інколи й ми йшли з нею через весь Пензанс, підіймаючись угору крутою вулицею до церкви Святої Марії. Служби там завжди були урочисті, з класичними ароматами і дзвонами, з причастям і ладаном. Однак, вийшовши на свіже повітря, ми завжди відчували певне полегшення, а ще охоче поверталися додому, бо там на нас чекав недільний обід.

Мама і тітка Кітті не були знайомі. А коли зустрілися, то подругами не стали, бо мама ревнувала мене до цієї незнайомої жінки, а тітка Кітті не могла пробачити їй захоплення християнською наукою.

Коли я, не подумавши, розповіла тітці Кітті, що мама є прихильницею цієї теорії, та була приголомшена і вважала — і небезпідставно, — що мама абсолютно не задовольняє моїх духовних і фізичних потреб. Мабуть, з того моменту вона почала ставитися до мене інакше — із Сариної шкільної подружки я перетворилася на вразливу дівчинку, обділену життям. А ще вона хотіла залишити мене біля себе назавжди, щоб я жила повноцінним життям і в мене було чудове майбутнє.

Я знала, що дві мої мами мають серйозні розбіжності у поглядах на життя, але вирішила не звертати на це уваги. Любити двох завжди важко, а коли тобі десять — то просто неможливо.

Коли мені виповнилося дванадцять, моя сімнадцятирічна сестра закінчила школу, і мама вирішила поїхати з нею на рік у Бірму до батька. Щодо мене, то вона хотіла, щоб я пожила цей рік у пансіоні при школі Святої Клари, у якій я навчалася, а канікули проводила з тими людьми, які мене до себе запросять. Мені ця ідея зовсім не сподобалася. І тітці Кітті також. Тому вона зателефонувала моїй мамі — і попросила, щоб та дозволила мені цей час пожити в них. Запевнила, що я щодня ходитиму у школу із Сарою і Гаррієт, усі канікули ми проводитимемо разом, і вони з дядьком Джимом дбатимуть про мене.

Спершу мама була категорично проти. Можливо, їй здавалося, що, погодившись на цю пропозицію, вона віддасть мене, відпустить в іншу родину. А ще вона страшенно не любила, коли хтось інший приймав за неї рішення, коли вона втрачала контроль над ситуацією. Тому відразу відмовилася від пропозиції тітки Кітті. А потім у справу втрутився тато. Вони з мамою довго листувалися, і нарешті мама здалася і погодилася. Я полегшено зітхнула.

Ми спакували речі, купили квитки. Мама пошила стільки літніх суконь для себе і старшої доньки, що її швейна машинка аж розжарилася до червоного. Затим, попрощавшись, вони сіли в лондонський потяг і поїхали вдалечінь. Тітка Кітті пішла зі мною на вокзал, щоби провести їх. Щойно потяг зник з очей, ми спустилися з платформи, пройшли через приміщення вокзалу і вийшли на паркувальний майданчик, де на нас чекав «остін» Трембатів.

Той рік пролетів дуже швидко. Семестри, канікули, пори року швидко змінювались. Ми втрьох зранку ішли в школу, о четвертій поверталися додому, пили чай і робили домашні завдання. Тітка Кітті щодо цього була невблаганна — вона вважала, що спершу треба впоратися з домашніми завданнями, а потім спокійно відпочивати решту вечора. Інколи з уроками виникали проблеми, але вона, на відміну від моєї мами, завжди була готова допомогти.

Ні, вона не робила їх замість нас, але завжди була поруч зі словником чи енциклопедією, слухала нашу французьку вимову чи перевіряла, як ми запам’ятали історичні дати. Щоправда, з математикою вона ніяк не могла нам зарадити, і ми годинами мучилися над алгеброю і садистськими задачами. Ділити чотири фунти, вісім шилінгів і чотири пенси на один фунт, два шилінги і шість пенсів було важко і нудно. Попри те, що ми із Сарою отримували переважно гарні оцінки, математику заледве витягували.

На Великодні канікули ми ходили в похід за примулами, і, якщо було тепло, батьки дозволяли нам скупатися в морі. Ми заскакували у хвилі й прожогом вилітали на берег, бо вода здавалася крижаною. Швиденько одягали теплі светри й отримували імбирне печиво, яке ніби допомагало зігрітися.

Якось ми всі втрьох захворіли на кір, і прийшов лікар, щоб глянути на наші висипи, поміряти температуру й підтримати нас.

Улітку сад знемагав від спеки, тенісний корт висихав, а попід парканами буяли квіти. Ми лежали на траві у затінку, де дядько Джим тримав газонокосарку, і читали книжки, аж поки не спадала спека, а тоді йшли на кам’янистий пляж поплавати. Одного дня встали вдосвіта, щоб сходити у Ньюлін і подивитися, як французькі краболови заходять у порт і вивантажують улов. А коли літо скінчилося, ми збирали чорниці, щоб Гільда зварила джем, влаштовували пікніки на болотах, де папороті стали золотавими, а верес розквітнув фіолетовими подушками.

А потім настало Різдво, і весь будинок засяяв святковими вогниками й зашелестів паперовими гірляндами. Дядько Джим купив ялинку, поставив її в коридорі, і ми прикрашали її старенькими іграшками — янголятами, малинівками, блискучими кульками і гірляндами, які діставали з бездонної картонної коробки. Індичку приніс якийсь вдячний фермер, клієнт банку, а Гільда напекла різдвяних пудингів і тістечок, і кухня наповнилася ароматами смаколиків.

Для мене все це було новим і чарівним. Мама не влаштовувала великого свята на Різдво, ніколи не купувала ялинку і говорила, що немає сенсу вішати гілки падуба, адже незабаром їх все одно доведеться знімати. А мені подобалися запаковані подарунки, шафки, в які не можна зазирати до свята, я любила купувати для всіх подарунки і старанно їх ховати, щоб потім зранку після Різдва роздати.

Рік минув швидко. У лютому мама із сестрою повернулася з Бірми, і я переїхала додому в Лелант, щоб знову жити з ними.

Здавалося, що мені буде важко повернутися до колишнього життя, але за рік я подорослішала, у мене з’явилися твердість, сила волі й упевненість у собі та своїх силах. Передусім я покинула християнську науку і відмовилася ходити на нудні зустрічі в Сент-Айвсі. Крім того, я перестала звертати увагу на дошкульні сестрині коментарі про мою зовнішність — я підросла і схудла, а головне — зрозуміла, що зовсім не дурна і, якщо захочу, легко можу розсмішити людину.

А ще я зрозуміла, що опинитися знову вдома — це як взути старі розтоптані черевики, у яких тобі зручно і комфортно. Я усвідомила, як мені бракувало можливості бодай інколи побути наодинці і як, виявляється, я люблю самотність.

У перший вільний день у Леланті я вирушила на довгу прогулянку — хотіла пройтися тими місцями, де минуло моє дитинство, і пересвідчитися, що там нічого не змінилося. Не змінилося. Я пройшла уздовж залізничних колій до старої дамби, вийшла на брудний маленький пляжик, де на гальці догнивали старі діряві рибальські човни. Затим, перетнувши поле для гольфу, піднялася на дюну і побачила величезний пляж, ідеально чистий на відпливі, плаский блакитний горизонт і будиночки Сент-Айвса, розкидані вдалечині. І це було щастя — опинитися на самоті, наодинці зі своїми думками, коли поруч ніхто нічого не розпитував і не розповідав.

Мабуть, на цьому моє дитинство скінчилося. Гаррієт відправили у школу-пансіон, а наступного року туди поїхала і Сара. Ми всі жили в передчутті війни, хоча, звісно, сподівалися, що минеться і її таки не буде. Моя сестра переїхала в Лондон, щоб знайти роботу. Коли війна все-таки почалася, вона вступила до Жіночих королівських військово-морських сил Великої Британії. Те саме зробила і я, щойно закінчила школу і навчилася друкувати.

Тітка Кітті на все життя лишилася близькою для мене людиною, однією з найкращих подруг. Дядько Джим помер у віці сімдесяти років, а вона й далі жила в їхньому старому будинку, не присідаючи ні на хвилинку — працювала в саду, ходила в церкву, грала в бридж, займалася шістьма онуками. Я виросла, вийшла заміж і народила дітей. Щороку ми з ними їздили у Корнволл. Одного разу, поїхавши за покупками у Пензанс, я помітила тітку Кітті — вона йшла з двома величезними торбами. Я спинила автомобіль, і ми міцно обійнялися. Затим я спитала, що вона несе в таких великих сумках, і вона відповіла:

— Несу червоні боби тим бідолахам у будинку для людей похилого віку.

Припускаю, що найстарший із тих бідолах був щонайменше років на десять молодший за неї.

Вона дожила до глибокої старості, а коли померла — Гаррієт із чоловіком переїхали в той будинок, де всі ми колись були щасливі. А років за десять уже донька Гаррієт зі своєю сім’єю оселилася там. І я впевнена, що так триватиме ще принаймні зо два покоління.

Що ж до моєї мами, то я завжди була віддана і вірна їй. Красива, здібна і цікава, однак при цьому примхлива, вперта і недовірлива, це саме вона привезла нас у Корнволл. Якби свого часу цього не сталося, то й не було б нічого з того, про що я пишу.

І тому я завжди буду їй вдячна.