Зимове сонцестояння

Керрі

Оскар, Люсі й Горас пішли гуляти. Важкі вхідні двері зачинилися за ними, а Керрі з Елфрідою так і сиділи за кухонним столом за недопитою кавою і рештками обіду. Глянувши одна на одну, вони радісно всміхнулися. Дві жінки з різних поколінь — дві старі подруги, які давно не бачилися і тепер насолоджувалися спокоєм і тишею.

— Оскар — дуже приємний і милий чоловік, — сказала Керрі.

А ще подумала, що Елфріда у свої шістдесят два — жвава, як молода дівчина. Така струнка. Яскраве волосся, барвистий одяг, помада на вустах — все свідчило про те, що вона ігнорує свій вік. Поруч із такою жінкою у будь-кого з’являється більше сил.

— Це правда, — задоволено кивнула Елфріда.

— Я дуже тішуся, що вони з Люсі, здається, подружилися. Бо дівчинка дуже хвилювалася. Звісно, у загальних рисах я розповіла їй про його дружину й доньку, і вона боялася, що Оскар не схоче бачити її у своєму домі, що вона нагадуватиме йому про Франческу. Боялася, що нервуватиме його. Ба більше, навіть думала, що він її зненавидить.

Елфріда її уважно слухала.

— Бідолашна дівчинка, — зітхнула Елфріда. — Але ж яка чуйна і доброзичлива. А Оскар, здається, зовсім не вміє ненавидіти. А якби і вмів, то й виду не показав би. У нас тут була одна ситуація… Ключі від будинку зберігалися в одного нудного старого, і нам потрібно було їх у нього забрати. Не дуже приємний чоловік, почав чіплятися до Оскара, щоб той записався до тутешнього гольф-клубу, натякав, що їм треба якось зустрітися і випити… Приголомшений такою безцеремонністю, Оскар перші кілька тижнів майже не виходив з дому. А якщо й наважувався виткнути носа за ворота, то летів до крамниці через дорогу, натягнувши капелюха на очі — до смерті боявся, що зустріне майора Біллікліффа і муситиме запросити його в гості на джин. А потім Оскар дізнався, що старий захворів. Прийшов до нього, а той лежить у ліжку геть слабий. Одразу ж вирішив відвезти його в лікарню в Інвернесс. Оскару стало дуже шкода майора. Тим паче, що дружина старого померла, і той залишився на цьому світі один як перст. Тож, як бачиш, Оскар взагалі не може ненавидіти.

— Я вважаю, він просто чарівний. Сподіваюся лише, що ми завдаємо вам не забагато клопотів.

— Звісно, ні. Просто чудово, що ви приїхали. Саме те, що нам потрібно.

— І гучне святкування зі співами й танцями нам з Люсі зовсім не потрібне.

— Нам теж. Хоча, дізнавшись, що ви приїдете, Оскар замовив ялинку.

— Люсі дуже зрадіє. Прикрашатиме її. Бідолашна дитина — моя мама ніколи не вміла створити святкову атмосферу, а Нікола надто ледача для цього. Але я думаю, що ма тобі навіть трохи вдячна — тепер вона може із чистим сумлінням їхати в Борнмут на своє запаморочливе святкування.

— Як вона?

— Як завжди, — коротко відказала Керрі, і цього Елфріді вистачило, щоб зрозуміти, що Доді не змінилася.

— А Нікола?

— Те саме. Вони, на відміну від вина, з роками не стають кращими.

— А як тато?

— Ми не бачилися, але говорили телефоном.

— Я у них в Ембло прогостювала цілий жовтень. Чудово провела час. А потім приїхала додому й дізналася, яка трагедія сталася в Оскара. Ніби в інший світ потрапила. Страшно подумати, як різко може все змінитися в житті.

— Розумію, — замислено мовила Керрі, подумавши про Андреаса. Але миттю прогнала ці думки. І знову повторила: — Розумію.

На хвилю запала тиша. Керрі допила каву і поставила чашечку на стіл. Вона знала, що буде далі. І таки не помилилася.

— А ти, Керрі? — запитала Елфріда.

— А що я? У мене все гаразд.

— Не дуже вірю. Якась ти занадто втомлена і бліда. А ще дуже схудла.

— Хто б казав. Ми з тобою, Елфрідо, точно не перемогли б у конкурсі пишних жіночих форм.

— Чому ти отак раптом повернулася з Австрії?

— Та просто, — знизала плечима Керрі. — Захотілося.

— Не вірю.

— Я тобі колись розповім, обіцяю. Іншим разом, не зараз.

— Зі здоров’ям усе гаразд?

— Так. Я застудилася і трохи втомлена, але нічого серйозного.

— Ти кинула роботу?

— Так.

— Знайдеш іншу?

— Сподіваюся. Мені вже телефонували з туристичної агенції, у якій я працювала в Австрії. Ходила до них на співбесіду, запропонували місце в лондонському офісі. Я ще думаю, але, мабуть, погоджуся після Різдва.

— А твій будинок?

— Його винаймають до лютого. Тому поки поживу у друзів чи винайму щось собі.

— Чомусь у мене таке відчуття, що ти нещасна. Хочеться тобі допомогти.

— Ти й допомагаєш. Тим, що дозволила приїхати до вас.

— Тут не надто весело…

— А я й не хочу веселощів.

Елфріда замовкла. Допила каву, зітхнула, скуйовдила своє непокірне вогняне волосся.

— У такому разі я більше не чіпаю тебе. А тепер скажи-но мені, — мовила вона зовсім іншим тоном, діловим і радісним, — чого тобі зараз хотілося б? Може, хочеш поспати? Я принесу грілку.

Ліжко і тепла грілка. Керрі вже й не пам’ятала, коли хтось про неї так піклувався, казав: «Бачу, ти втомилася» чи: «Може, відпочинеш?»

Багато років вона сама допомагала іншим, вирішувала їхні проблеми: бардак із бронюванням; поламані лижні підйомники; клієнти, незадоволені своїми номерами; потяги й автобуси, які постійно запізнюються; то немає снігу, то його випаде забагато; оркестр якогось дідька зранку заграв на весь готель; гості загубили паспорти, гроші, фени… А потім, повернувшись у Лондон, мусила з головою поринути в сімейні проблеми. І знову їй довелося їх вирішувати.

Керрі зрозуміла, що втомилася бути сильною. Втомилася бути кам’яною стіною, на яку обпираються всі охочі. А тут її чекає спальня.

Перед обідом вона вже підіймалася туди, зняла пальто і причесалася. Звернула увагу на величезне двоспальне ліжко — м’яке, затишне, з білим простирадлом і мідними бильцями. Чомусь пригадалися відполіровані до блиску поручні на кораблі. Ще тоді їй страх як захотілося залізти під ковдру і заснути.

Може, і справді поспати?

Керрі відчула безмежну любов і вдячність до Елфріди.

— Найбільше мені зараз хочеться поспати. Але спершу покажи мені будинок, щоб я зорієнтувалася. Він такий величезний, що я боюся заблукати. Думала, ви живете в невеличкому котеджику, а тут справжній маєток.

— Так, звісно, що покажу, — мовила Елфріда і встала з-за столу.

— А посуд?

— Пізніше помию. У нас немає посудомийки, але в мене її ніколи й не було. Та я і люблю бовтатися в мильній воді, як у старі добрі часи. Ходімо…

І Елфріда рушила до дверей, Керрі пішла за нею через хол до двох кімнат першого поверху.

— Цей дім колись належав до маєтку «Коррідейл», — як справжній екскурсовод почала розповідати Елфріда. — Тут жив управитель зі своєю сім’єю, тому будинок такий великий. Нам дісталися деякі меблі, і цього досить. Не бачимо сенсу щось докуповувати. — Вона відчинила одні двері: — Оце була контора управителя. Як бачиш, ми сюди взагалі не заходимо. Тут зібраний увесь непотріб, наче в лавці лахмітника. А це — наша їдальня. Дуже похмура кімната.

Кімната й справді була темна і непривітна. Мабуть, тут колись влаштовували довгі, нудні вечері.

— Але стіл пречудовий, — усміхнулася Керрі. — І буфет! Та в ньому поміститься не один шматок оленини. Ти ба, і піаніно є! Може, влаштуємо концерт?

— Думаю, не вдасться. Його бозна-коли налаштовували.

— Але ж Оскар грає на піаніно.

— Зараз ні. Нині він тільки слухає музику, а сам не грає.

Вони піднялися нагору.

— Кімната Люсі на мансардному поверсі. Я там усе для неї облаштувала. І чомусь мені здається, що вона сама захоче тобі її показати. Вітальню ти вже бачила, санвузли теж. А це, — Елфріда відчинила ще одні двері, — друга гостьова спальня. Спершу я хотіла поселити Люсі сюди, але кімната дуже маленька і темна. На мансарді їй буде значно краще. Та і я залюбки навела там лад.

Керрі зазирнула в маленьку, непримітну кімнатку, яку майже повністю займало величезне ліжко. Тут явно ніхто не жив. І раптом Керрі відчула певний дискомфорт, бо здогадалася, про що далі піде мова. Вона попросила показати їй будинок. Не більше. Їй просто було цікаво. Але тепер почала розуміти, що невинне, на перший погляд, прохання насправді виявилося не таким уже й невинним.

— Елфрідо… — нерішуче мовила Керрі.

Та Елфріда або не почула, або не звернула уваги. Натомість вона різко, навіть дещо виклично, відчинила останні двері.

— А це, — сказала Елфріда, — це наша спальня.

Простора, дещо навіть помпезна кімната. Колишня хазяйська спальня. Крізь високі вікна проникає слабке надвечірнє світло. А ще видно церкву й вулицю. Попід стінами стояли величезна шафа у вікторіанському стилі, туалетний столик і комод із шухлядами. І дуже високе й широке ліжко. На ньому лежала червона шовкова Елфрідина шаль — вишивка вицвіла і краї трохи обтріпалася, але це була точно та сама чарівна яскрава шаль, яку Керрі бачила у неї в Патні.

Були тут ще й інші речі. Чоловічі помазки та гребінці зі слонової кістки на комоді, пара брогів біля стільця, темно-синя піжама, складена на подушці. І стояв приємний чоловічий запах — суміш полірованої шкіри і рому.

Запала пауза. Керрі, глянувши на Елфріду, помітила, що та наче трохи зніяковіла. Це здалося їй трохи цікавим, позаяк Елфріда ніколи не соромилася своїх численних і різноманітних любовних пригод.

— Ти не шокована? — запитала Елфріда.

— Елфрідо, це ж я. А я не Доді.

— Я знаю.

— Ви спите разом?

Елфріда кивнула.

— Ви коханці?

— Так.

Керрі подумала про Оскара — чарівного елегантного чоловіка з густим білим волоссям і добрим обличчям.

— Я рада за тебе, — сказала вона.

— А я рада, що ти рада, — мовила Елфріда і додала: — Але я повинна все тобі пояснити.

— Нічого ти мені не повинна пояснювати.

— Ні, я хочу. У Шотландію ми з Оскаром приїхали аж із Дібтона. Практично всю дорогу кермувала я. Погода стояла жахлива, траси були перевантажені. До цього в нас було кілька важких днів — мусили попрощатися з усіма, все організовували. Ми обоє страшенно виснажилися. Поки їхали, Оскар майже не розмовляв. Коли стемніло, ми звернули на якомусь перехресті й направилися у графство Нортумберленд. Оскар сказав, що пам’ятає, ніби там було маленьке містечко зі старим готелем на головній вулиці. Якимось дивом ми знайшли і містечко, і готель. Я лишилася в автівці з Горасом, а Оскар пішов запитати, чи є вільні номери.

Незабаром він повернувся і сказав, що із собакою в готель беруть, але в них є лише один вільний номер із двоспальним ліжком. Я так втомилася, що заснула б і в коморі, тож сказала Оскару брати той номер. Ми зареєструвалися як містер і місис Оскар Бланделл. Я почувалася як дівчинка, яка втекла на вихідні з бойфрендом.

Ми сходили по черзі в душ, щось випили, повечеряли. Планували виїжджати рано, тож одразу піднялися до себе в номер. Щойно переступили поріг, почали по-дурному сперечатися — Оскар казав, що спатиме на дивані, а я наполягала, що ляжу на підлозі з Горасом. А потім ми втомилися сперечатися, обоє лягли на ліжко і швидко заснули.

Тоді я ще не знала, що Оскара мучать нічні кошмари. Він потім мені розповів, що це почалося після аварії. Він навіть став боятися лягати спати. Уночі я прокинулася від його криків і страшенно перелякалася. Зрозуміла, що треба його розбудити. Прокинувшись, він заплакав. Почувався він жахливо. Я принесла йому води, спробувала бодай трохи заспокоїти, а тоді обійняла і не відпускала, аж поки він знову заснув. Після такого я б уже ніколи не лишила його на ніч самого. Коли ми приїхали сюди, він почав хвилювався про те, що подумають і скажуть люди. Одна дуже приємна жінка, звати її місис Снід, приходить до нас прибирати. І він боявся, що вона почне пліткувати, а люди стануть нас засуджувати, погано про нас думатимуть. Але я сказала, що мене зовсім не обходить їхня думка і що я ніколи його не кину.

Керрі, люба, я розумію, що все це звучить дещо підозріло. Ніби я вдерлася в Оскарове життя, щойно загинула Ґлорія, і стрибнула до нього в ліжко. Повір мені, усе було зовсім не так. Оскар мені подобався, але він був чоловіком Ґлорії. Вона мені теж подобалася, хоч, можливо, і не так сильно, як він. Це доволі складно пояснити. Але впродовж останніх кількох місяців я все робила лише з добрими намірами. Коли Оскар запитав, чи поїду я з ним у Шотландію, я погодилася тільки тому, що він був на межі депресії.

Сьогодні в нас склалися чудові стосунки, у яких комфортно нам обом. Приблизно за тиждень після того, як приїхали сюди, ми вперше зайнялися коханням. Звісно, рано чи пізно це мало статися. Він — дуже привабливий чоловік і чомусь вважає привабливою і мене, хоч я вже стара й побита життям. Відтоді нічні кошмари почали відступати, й інколи він спокійно спить аж до ранку. Тож якщо почуєш уночі крики — не хвилюйся, я поруч із Оскаром.

Я нічого не приховувала й нікому не брехала. За першої можливості зізналася в усьому місис Снід. Вона довго жила в Лондоні, і її важко чимось вразити. Крім того, вона наша хороша подруга і джерело корисної інформації. Коли я їй усе пояснила, вона сказала: «Я вважаю, місис Фіппс, було б жорстоко змушувати чоловіка страждати, якщо можеш йому допомогти». Ось так. Тепер і ти знаєш.

Якусь секунду вони мовчали. Потім Керрі, зітхнувши, сказала:

— Бідолашний Оскар. Наскільки важче йому було би без тебе.

— А Люсі? Що робити з Люсі? Вона тямуща дівчинка. Ти їй розкажеш?

— Не варто лізти поперед батька в пекло. Якщо вона запитає, я їй розповім.

— Ми вже з ним такі старі. Вона буде вражена.

— Не думаю. У її дідуся молода дружина і двоє маленьких дітей. Оскар їй явно сподобався, і вона, як і я, тільки порадіє за вас. — Керрі обійняла Елфріду за тендітні плечі. — Це так чудово, коли люди знаходять одне одного. Та ще й тоді, коли найбільше цього потребують.

— Хай там як, але Оскар ще й досі не отямився після трагедії. Потрібен час. Бувають дні, коли він такий пригнічений, що майже не розмовляє. Але я вже навчилася його не чіпати. Він повинен сам пережити це горе.

— Нелегко ж тобі.

— Ох, люба Керрі, а кому в цьому житті легко? А тепер не марнуй часу, бо вже вечоріє. Зараз принесу тобі теплу грілку — і ляж поспи.