Як не дивно, але Оскар розпалив величезне багаття.
У Ґранжі, в Дібтоні, він неабияк захопився садівництвом. Ясна річ, адже часу мав удосталь — лише подеколи давав уроки гри на піаніно й інколи в неділю у церкві грав на органі. Попервах він не знав, з якого боку до того саду підступитися, адже навіть квіти на підвіконнях ніколи не поливав. Але потім з підсвідомості раптом спливли давно забуті навички, набуті в Коррідейлі у бабусі, природженої садівниці, яка так добре займалася садом, що люди приходили до неї помилуватися рослинами й запитати поради.
Багато чого Оскар навчився самотужки, помиляючись і пробуючи знову і знову. А ще опрацьовував товстелезні посібники із садівництва. Двоє місцевих чоловіків допомагали йому косити траву, підрізати дерева і копати грядки. Нове хобі швидко захопило Оскара — йому подобалося працювати фізично, подобалося планувати, саджати і просто бути на свіжому повітрі.
У Крейґан вони переїхали посеред зими, й у саду, який розкинувся на крутому схилі пагорба за будинком, роботи було небагато. Поки що Оскар лише позгрібав опале листя і почистив засмічені риштаки і ринви. Однак сьогодні зранку за сніданком Елфріда поскаржилася, що бузок дуже розрісся, гілки звисають аж на доріжку, якою вона ходить до мотузки, щоби повісити випрану білизну.
Оскар пообіцяв розібратися з тим бузком.
Після сніданку зняв з гачка ключ від сараю і пішов подивитися, що можна зробити. Погода стояла дивна — було хмарно, і прохолодне повітря, здавалося, завмерло. Час від часу хмари розходилися, і тоді виднівся шматок синього неба, але на пагорбах і досі лежав сніг, а отже — випаде ще.
Насилу прокрутивши іржавий ключ, Оскар смикнув на себе перекошені дерев’яні двері. У це темне й сире приміщення ледве проникало світло крізь засноване павутинням віконце. Оскар поглянув на стіл із квітковими горщиками. Деякі з них були биті. Також на столі лежав стос пожовклих газет і кілька старезних інструментів — лопатка для посадки розсади, садовий сікач. Ні газонокосарки, ні садового тримера не побачив. Узагалі не було ніякого сучасного інвентаря. На величезних гачках висіли старі вила й лопати. Ще лежали граблі, сапа, іржава пилка і величезна, страшна на вигляд коса. Усі інструменти були іржаві й старі. Оскар подумав, що потрібно все почистити і змазати, але, певна річ, у цьому бедламі мастила не знайшов, тому вирішив, що зазирне сюди іншим разом.
У коробці з гайками, гвинтиками й іржавими гайковими ключами знайшов секатор — старий, але, здається, робочий. Ним він і обрізав бузок. Гілля набралася нічогенька купа. Тачки, звісно, не було, та на таких крутих схилах не дуже нею і повозиш, тож Оскар знайшов якийсь старий мішок, запхнув у нього гілля і поніс нагору, за старе сливове дерево, де чорніли рештки старого багаття.
Затим пішов прибрати в сараї, а оскільки день стояв сухий і безвітряний, вирішив одразу все спалити.
Сміття назбиралося чимало, й Оскару довелося кілька разів сходити від сарая до кострища, щоб усе перенести. Зібравши все в купу, Оскар порвав газету, порубав гнилі дерев’яні коробки для насіння і розпалив багаття. Незабаром вогонь гарно розгорівся, і Оскар заходився змітати до вогню опале листя.
Йому стало жарко, тому зняв куртку, повісив її на сливу і працював у самому лише светрі. Повалив густий дим, і в повітрі запахло осінню. Затим Оскар узявся за плющ, який надто щільно вкривав кам’яну стіну. Працював так зосереджено, що не почув, як відчинилася і зачинилася хвіртка.
— Оскаре.
Оскар аж здригнувся від несподіванки. Повернувшись на голос, побачив Пітера Кеннеді, вдягненого для гри в гольф — червона куртка і низько насунута на чоло кепка з довгим дашком.
— Господи, а я й не почув, як ви увійшли.
— Перепрошую, не хотів вас налякати. Їду в гольф-клуб, о пів на одинадцяту в мене гра. Побачив дим і подумав, що ви працюєте в саду.
— Чим можу допомогти?
— Та так, нічим. Я просто хотів сказати, що вчора був у Інвернессі та заїжджав у лікарню до Ґодфрі Біллікліффа.
— Це добре. Як він?
Пітер похитав головою.
— Боюся, новини погані. Він дуже хворий. У нього рак.
Рак.
— О Боже, — прошепотів приголомшений Оскар.
— Думаю, він і сам про це здогадувався, боявся цього, але нікому й словом не прохопився. Сказав мені, що вже давно почувався кепсько, але до лікаря так і не пішов — сидів на знеболювальних і пив віскі. Не хотів почути діагноз — боявся правди.
— Так, того дня, коли я знайшов його у ліжку, він і справді був наляканий.
— Знаю.
Оскар пригадав, що у старого майора тоді в очах стояли сльози.
— Йому вже повідомили діагноз? — спитав Оскар.
— Так. Умовив молодого лікаря сказати йому правду.
— Скільки йому лишилося?
— Недовго. Він помирає, але йому там комфортно, і вигляд він має доволі спокійний. Йому подобається, що про нього піклуються, а медсестри дуже уважно до нього ставляться. Можливо, смерть стане для нього полегшенням.
— Треба провідати його.
— Ні. Він попросив сказати, щоб ви не приїздили. Він приймає купу ліків, дуже слабкий і вже схожий на мерця. Але просив передати вам привіт і подякувати за вашу доброту.
— Але ж я нічого не зробив.
— Зробили. І були поруч із ним, коли йому був дуже потрібен друг.
Оскар ногою підкинув у багаття тліючу гілляку. Згадав, як не хотів навіть говорити зі старим Біллікліффом, як скрадався вулицею, весь час озираючись, бо до смерті боявся зустріти його, і тепер ненавидів себе за це.
— А з лікарем ви розмовляли? — спитав Оскар.
— Так. Вийшовши від Біллікліффа, я знайшов лікаря і він підтвердив те, що я і так уже зрозумів.
— Що я можу для нього зробити?
— Відверто кажучи, уже нічого. Ну хіба що напишіть листа чи надішліть листівку. Йому це сподобається.
— Це якось замало.
— Він справді спокійно сприйняв страшну правду. Не страждає, не нервується. Здебільшого він спить, але мене впізнав, ми з ним поговорили. Розум у нього абсолютно ясний. Думаю, він змирився з неминучим.
— Що ж, мабуть, це кінець, — мовив Оскар, важко зітхнувши. А тоді додав: — У медичних документах я записаний як його найближчий родич.
— Вони повідомлять мені або вам, коли прийде час. Будемо на зв’язку.
— Дякую, що розповіли.
— Я так і подумав, що ви захочете знати. А тепер мені час іти. Лишаю вас наодинці з вашим багаттям.
— Проведу вас до хвіртки, — Оскар поклав граблі.
І вони один за одним пішли доріжкою. Біля хвіртки Пітер зупинився.
— А, ще одне. Я подумав, що, можливо, ви скучаєте за музикою. — Сунувши руку в кишеню червоної куртки, Пітер дістав маленький мідний ключик. — Церква завжди відчинена, а орган замкнений. Я поговорив з Алістером Геґґі, нашим органістом, і він не проти, щоб ви на ньому грали, якщо виникне таке бажання. Ось…
І Пітер швидко — Оскар не встиг і слова мовити — взяв його за руку і поклав ключ на розкриту долоню.
— Ой, ні… — спробував заперечити Оскар.
— Ви не зобов’язані грати. Ніхто нікого не примушує. Не хочете — то не хочете. Але якщо раптом виникне таке бажання і ви вирішите, що це якось вам допоможе — матимете таку можливість.
— Мені дуже приємно. Дякую.
— Тільки ключ покладіть у безпечному місці, — широко всміхнувся Пітер. — Це єдиний запасний. — Він уже розвернувся, щоб іти, аж раптом знову зупинився. — Щось у мене мізки вже пливуть. Мало не забув. Табіта просила запитати, чи ви завітаєте до нас на чай і м’ясний пиріг у вівторок увечері? Будемо раді бачити всіх. Але прошу, без формальностей, наряджатися не потрібно. Наші діти, найімовірніше, теж будуть.
«Вівторок, — подумки повторив Оскар, і досі стискаючи ключ у руці. — Треба не забути Елфріді сказати».
А вголос підтвердив:
— У вівторок о шостій. Гадаю, ми охоче прийдемо.
— От і чудово, — сказав Пітер, вийшов за хвіртку і замкнув її на засув. — Тоді до зустрічі.
— Гарної гри. І дякую, що зайшли.