Зимове сонцестояння

Люсі

Фарнем-корт будували в часи, коли сім’ї середнього достатку тримали прислугу, яка постійно жила з ними. Тому в кожній квартирі була маленька непримітна кімнатка для служниці чи кухаря. Коли Люсі Веслі після розлучення батьків переїхала до бабусі, їй виділили саме цю комірчину. Але дівчинка не переймалася тим, що вона надто маленька і темна. Головне, що це була її власна кімната.

Вікно виходило на мощений внутрішній двір. Внизу росли кущі й деревця, які мав би поливати й підстригати садівник. Фактично з вікна не було на що дивитися, і воно залишалося заштореним білим тюлем. Стіни були пофарбовані в жовтий колір, ніби створюючи ілюзію сонячного світла, штори теж були жовті з білими смужками. У кімнаті стояло ліжко, завалене плюшевими ведмедиками, великий стіл із шухлядами, за яким Люсі робила домашні завдання, і багато поличок, заставлених книжками. На столі — комп’ютер і лампа, біля стіни — маленький телевізор, на синьому килимовому покритті лежав ще й невеличкий пухнастий килимок. Шкільні друзі заздрили Люсі, бо в неї була своя кімната, яку не треба ділити з набридливою молодшою сестрою і купою дитячих речей.

Люсі підтримувала в кімнаті ідеальний порядок. Інакше й бути не могло. Такий характер. Книжки на полицях стояли рівними рядами, розташовані від найвищої до найнижчої, ліжко рівнесенько застелене, одяг акуратно складений. У школі на парті теж був ідеальний лад: олівці наточені, зошити складені акуратним стосиком. Раз на тиждень місис Барджесс, яка прибирала в бабусиній квартирі, пилососила в кімнаті Люсі й витирала пил, залишаючи по собі відчутний запах лавандового поліроля. Час від часу в Люсі вмикалася домогосподарка, і тоді вона прибирала після місис Барджесс ще раз — витирала дзеркало над туалетним столиком і полірувала срібну рамку з батьковою фотографією.

Вона страшенно скучала за ним — не лише як за людиною, а й тому, що після того, як він пішов, відчуття сім’ї розвалилося, як стілець, у якого відпала ніжка. Воно скособочилося, викривилося, втратило сенс. І Люсі знала: це назавжди. Уже нічого не буде, як раніше. Коли батьки розлучилися, їй було сім років. Невдалий вік… Хоча хіба для цього буває вдалий вік? Вона була ще малою, але вже достатньо дорослою, аби зрозуміти, що відбувається. Тканина їхнього життя рветься, і тепер вони з мамою лише удвох лататимуть те, що від нього лишилося. Вони переїхали до бабусі. Спершу Люсі думала, що це тимчасовий прихисток, та з часом зрозуміла, що вони залишаться тут назавжди. Хоч мама з бабусею доволі часто сварилися, проте спільне життя, здавалося, цілком задовольняло їх обох. Думки Люсі ніхто не питав, тому вона тримала її при собі.

Іноді Люсі бачилася з татом, але його нова дружина, Мерилін, не надто хотіла мати з нею справу, і її явно не цікавили ані власні діти, ані тим паче пасербиця, ані будь-що взагалі, окрім роботи. Інакше Мерилін уже давно народила б дитину. Вони з Майлзом навіть нормального будинку із садом не мали — жили в такій квартирі, де можна було просто зателефонувати й замовити додому якісь снеки, якщо не хочеш готувати.

Мерилін точно була не з тих, кому можна довіритися. Відверто поговорити з татом Люсі теж не могла, бо йому доводилося маневрувати між донькою від першого шлюбу і другою дружиною. Іноді їй здавалося, що вона вибухне, якщо не знайде когось із дорослих, з ким можна буде поговорити. Директорка школи, міз Максвелл-Браун, цілком підходила на цю роль і навіть час від часу натякала, що, якщо Люсі хочеться з кимось поговорити, вона залюбки її вислухає. Але стриманість і надмірна вірність сім’ї заважали Люсі. Крім того, вона боялася, що її почнуть жаліти, ніби вона якась сирота. Тому вона вперто відповідала: «У мене все гаразд». І міз Максвелл-Браун неохоче відпускала її.

Сьогодні, у п’ятницю, близько дванадцятої Люсі вже доробила домашнє завдання, за яке сіла одразу після сніданку, і почала писати щоденник. Товстий, як маленька Біблія, у шкіряній обкладинці, він замикався на ключик. Папір гладенький і цупкий, писати на такому приємно. Подарунок із Корнволла. «З Різдвом, Люсі, — було написано на листівці. — Від дідуся, Серени, Емі й Бена».

Вони завжди надсилали їй подарунки на Різдво і день народження. Коли цей шлюб розпався, тобто коли бабуся з дідусем розлучилися, Люсі була зовсім маленькою. Вона навіть не пам’ятала Джеффрі Саттона і, звісно, жодного разу не бачилася із Сереною, Емі та Беном. Часом, коли життя здавалося зовсім похмурим, Люсі лежала в ліжку і фантазувала, як вони колись запросять її в гості та як — що було ще менш імовірно — мама і бабуся дозволять їй поїхати. Вона давно все розпланувала. На таксі доїде до Паддінґтона, потім — потягом. І поїде туди, де ростуть пальми й шумить синє море, а ще в них будинок із чудовим садом, можливо, десь поруч пляж, а у відчинене вікно її кімнати влітатиме свіжий морський вітерець. А Бен і Емі стануть їй як рідні брат і сестра.

Люсі почала вести щоденник з того дня, як отримала його в подарунок. І це радше був записник, а не щоденник, бо в ньому не було дат, тільки чудові білі сторінки, тож дату Люсі могла написати сама, а під нею розповісти, що сталося за день. Траплялися дні, коли Люсі не знала, про що написати, але часом, коли вона, наприклад, ходила з класом у кіно чи на концерт, спогадів було чимало, і вона могла списати дві-три сторінки. Їй дуже подобалося писати своєю найкращою ручкою на цупкому кремовому папері. Люсі дуже любила різні блокноти, ручки, олівці, обожнювала запах чорнил і письмового приладдя. До крамниць канцтоварів ходила як на свято і рідко виходила звідти без маленької коробочки з кольоровими скріпками, упаковки листівок чи нової червоної кулькової ручки.

Люсі писала:

Довіритися щоденнику — це краще, ніж нічого, але хотілося б усе-таки поговорити з людиною. Люсі поклала ручку і глянула у вікно. За білим тюлем стояв сірий ранок. Подумала про Керрі, молодшу мамину сестру і свою чудову тітоньку. Найбільше їй хотілося поговорити з Керрі. Вона поводилася з нею як із дорослою і завжди придумувала щось цікаве й незвичне. Поки Керрі не поїхала в Австрію, вона була для Люсі рятівницею і часто балувала чимось особливим. Вони ходили в оперний театр на «Марну пересторогу»[14], а якось теплого весняного дня їздили в Королівські ботанічні сади у К’ю. З Керрі навіть у музеї природознавства було цікаво й весело. А якось вони плавали річкою на човні аж до Тауерського моста й обідали просто на борту. Із човна Лондон здавався незнайомим закордонним містом з баштами та шпилями, осяяними сонцем.

Люсі знову взяла ручку.

Поки Люсі сиділа у своїй кімнаті, робила домашнє завдання й писала щоденник, бабуся по той бік зачинених дверей жила своїм звичним життям. Кілька разів Люсі чула, як дзвонив телефон і бабуся відповідала тихим голосом. Приблизно годину тому хтось подзвонив у двері. Люсі саме закінчувала завдання із французької мови, коли почула, що бабуся з кимось розмовляє у вітальні. Люсі й гадки не мала, хто то міг бути, та її це особливо і не обходило. Мабуть, якась нудна бабусина подруга. Потім вона почула, як підіймається вгору ліфт і брязкають ключі у дверях — отже, мама повернулася з туристичної агенції.

Найгірше те, що, хоч Люсі категорично заявила, що не полетить у Флориду, вона не була до кінця впевнена, що мама не купила квиток і для неї та не потягне її за собою. Зрештою, що ти можеш зробити у свої чотирнадцять? Хіба що дутися ці два тижні, ненавидіти кожну секунду поїздки і, якщо пощастить, зіпсувати всім відпустку. От що-що, а це вона чудово вміла. І мама про це знала. Однак шанс поїхати у Флориду все-таки залишався, і це Люсі неабияк лякало. Піднявши голову, наче сторожовий пес, вона прислухалася. Хтось пройшов повз її двері й рушив коридором до вітальні. Відчинилися і зачинилися двері. Знову почулися голоси. Люсі заплющила очі. Якби ж то ще й вуха можна було закрити.

З вітальні лунають голосні голоси, але третя людина — хто б то міг бути? — трохи втихомирює їх. Звісно, це не надовго, але нехай хоч так. Люсі чекала, що буде далі. Хвилин п’ять нічого не відбувалося. А потім двері вітальні знову відчинилися й зачинилися, і вона почула, що по коридору хтось іде. Закривши щоденник і схилившись грудьми на нього, Люсі розвернулася до дверей і втупилася в ручку. Певно, мама. Хоче розповісти останні новини про поїздку до Флориди. Люсі аж шлунок зсудомило від хвилювання. Але у двері тихенько постукали. Це не мама. Мама ніколи не стукає, просто вривається в кімнату, і їй по цимбалах, що ти там робиш.

Міз Максвелл-Браун, почувши, що хтось стукає у двері, завжди казала: «Заходьте!». Та перш ніж Люсі промовила «Заходьте!», двері повільно прочинилися, і до кімнати хтось зазирнув.

— Не заважаю?

І вона всміхалася. Це не мама. Не бабуся. Не нудна бабусина подруга. Це…

Керрі. Керрі? Люсі ж щойно думала про неї, й ось вона стоїть у дверях. Керрі не в Австрії, де, як думала Люсі, та живе чудовим життям, з лижними прогулянками й люксовими готелями. Керрі. Раніше в неї було довге волосся, а зараз коротке. Худа і засмагла. А ще дуже висока.

Керрі. Люсі аж оніміла від несподіванки. Її накрив вихор емоцій. Вона і здивувалася, і зраділа, і повірити не могла, що така надзвичайна, непередбачувана подія справді сталася. Керрі.

Люсі відчула, як щоками розливається теплий рум’янець щирого задоволення. Таке відбувалося нечасто, і Люсі аж розгубилася. Хотілося скочити й кинутися до Керрі, обійняти її, але раптом вона подумає, що це дуже по-дитячому. Раптом…

— Не треба робити такі очі. Це справді я, — озвалася Керрі.

— Господи, — Люсі повільно звелася на ноги.

— Здивована? — запитала Керрі, а затим зайшла в кімнату і зачинила за собою двері.

— Так. А я й не знала. Ти вже давно тут?

— Приблизно годину. Базікала з ма.

— Ні. Я маю на увазі в Лондоні.

— Тиждень.

— А я й не знала.

— Ніхто не знав. Та менше з тим. Зате тепер ти знаєш. — Керрі нахилилася й поцілувала Люсі в щоку. — Ти так виросла. Раніше мені доводилося мало не вдвічі згинатися, щоб тебе поцілувати. — Керрі озирнулася. — Яка симпатична кімнатка. Тут раніше так похмуро було. А зараз гарно, чистенько. Ти недавно прибрала?

— Ні, сьогодні ще не прибирала. Це бабуся тут усе зробила. Дозволила мені самій вибрати кольори.

— Дуже красиво. Так світло. — Біля ліжка стояло маленьке синє крісло, Керрі сіла в нього, елегантно підібгавши довгі ноги у вишуканих чобітках. — Ти займалася?

— Так. Робила домашні завдання, — відказала Люсі, затим сховала щоденник у шухлядку і, крутнувшись на стільці, повернулася до тітки. — Коли ти приїхала?

— Кажу ж, тиждень тому. Треба було повідомити вас, що повертаюся, але все сталося якось раптово.

— Ти тут надовго?

— Ще не знаю. Роботу в туристичній агенції я покинула. Зараз у мене ні дому, ні роботи, та це неважливо. Як у тебе справи?

— Нормально, — знизавши плечима, відказала Люсі.

— Схоже, на вас тут насувається криза. Чи вже насунулася. Бідолаха, ти, мабуть, сидиш і думаєш, що, в біса, станеться далі.

Люсі була безмежно вдячна за цю фразу в стилі Керрі. Та завжди говорила прямо, не уникала незручних питань — і не боялася відверто обговорювати проблеми. Люсі раптом відчула себе значно краще, їй навіть вистачило сил спитати:

— Мама ж не купила два квитки у Флориду, правда?

— А ти була би проти?

— Звісно.

— Не хвилюйся, — мовила Керрі, розсміявшись. — Вона летить сама. Тож цю маленьку битву виграла ти. Мабуть, нелегко було.

— Як думаєш, це справді дурість з мого боку, що я не хочу їхати з нею?

— Ні, я вважаю, ти правильно зробила, відмовившись туди летіти. Ти там тільки заважала б. Ніколі краще поїхати самій. Але, звісно, через це виникає проблема.

— Різдво?

— Не Різдво. Я зараз говорю про тебе. Що ти хочеш робити? Закладаюся, ніхто в тебе цього не спитав.

— Ні.

— Я запропонувала, щоб ти поїхала до тата, але виявилося, що вони з Мерилін і купою друзів їдуть кататися на лижах.

— Я б не хотіла їхати з ними. Мерилін не дуже мене любить, а кататися на лижах я не вмію, тож навряд чи це буде весело.

— А в тебе немає близьких подружок, мами яких люблять влаштовувати затишне Різдво — і в яких ти могла би погостювати?

Люсі трохи засоромилася, бо таких подружок у неї не було. Звісно, вона багато з ким дружила у школі, але ні в кого з них не було такої турботливої мами. Наприклад, в Емми Робертс, яка найкраще підходить на роль близької подружки, мама працює в журналі редакторкою й вічно поспішає на чергову зустріч.

Люсі її бачила раз чи двічі, не більше. Емма дуже незалежна, сама організовує своє життя, має ключ від квартири, а вдома за нею доглядає прислуга-шведка. Поки що Емма навіть не згадувала про Різдво, хоча вони з Люсі багато часу проводять разом і розмовляють про все на світі. Керрі чекала. Темні очі, які світилися добротою, спостерігали за Люсі.

Нарешті та відповіла:

— Знаєш, я думала, може, поїхати в Корнволл? До дідуся. Тільки я там ніколи не була і його навіть не пам’ятаю. А ще я зовсім не знайома із Сереною, Беном і Емі. А бабуся завжди скаженіє через них і навіть імен їхніх вимовляти не хоче. Але я подумала, якщо інших варіантів не буде, то, можливо, вона мене відпустить.

— А ти б хотіла до них поїхати?

— Так. Гадаю, так. Але я там ніколи не була… — Люсі замовкла, а за мить тихим голосом додала: — Хоча, можливо, вони взагалі не захочуть, щоб я до них приїздила.

— Я вважаю, що це чудова ідея, — сказала Керрі, — і колись ти обов’язково поїдеш туди. Але не на це Різдво. Я говорила із Джеффрі, коли повернулася з Австрії, і знаю, що в них будуть гості. Дім у них невеличкий, і місця всім не вистачить.

Надія вмерла.

— А-а, ну гаразд…

— Але тобі обов’язково варто колись туди поїхати. Може, навесні. Вони дуже зрадіють, і ти їх усіх полюбиш. Але зараз нам треба придумати щось інше.

Тут важило слово нам.

— Нам?

— Так. Тобі й мені. Це ж ми з тобою сироти без роду-племені. То що робитимемо?

— Маєш на увазі на Різдво?

— Ну звісно, на Різдво.

— У Лондоні?

— Гадаю, в Лондоні буде нудно. Треба кудись поїхати.

— Але куди?

Здавалося, відповіді немає.

Керрі підвелася, підійшла до вікна, підняла тюль і глянула на похмурий дворик унизу.

— Є в мене одна ідея. Щойно спала на думку, — сказала вона, затим опустила тюль, розвернулася і підійшла до стола Люсі. — Ти колись чула про Елфріду Фіппс?

Люсі похитала головою, очікуючи, що буде далі.

— Вона просто янгол. Двоюрідна сестра Джеффрі. Твоя бабуся її завжди недолюблювала, бо вважала Елфріду норовливою і розпусною. Елфріда акторка, у неї завжди було багато чоловіків. У них із бабусею нічого спільного. Але я її завжди любила, а коли навчалася в Оксфорді, ми знову почали спілкуватися і дуже подружилися.

— А скільки їй років?

— Ой, та вона вже старенька. За шістдесят. Але я не зустрічала веселішої та позитивнішої людини.

— Де вона живе?

— Раніше жила в Лондоні, але потім її… ну не чоловік, але вона його дуже кохала… Так от, він помер, і вона переїхала за місто. Кілька років тому їй зробили операцію, і я її доглядала, поки вона одужувала. Джеффрі казав, що вона живе в маленькому селищі у Гемпширі. Будинок у неї невеличкий, але я впевнена, нам із тобою місце знайдеться. А якщо ні, то Елфріда щось придумає. Як тобі така ідея? Спробуємо?

— Ти і я?

— Й Елфріда.

— На два тижні?

— Звісно.

— А вона не заперечуватиме?

— Готова закластися на останній долар, що анітрохи.

— А як ми спитаємо?

— Я їй зателефоную. У мене є номер.

— Зараз?

— Ні, не зараз. Коли повернуся в Патні. Не хочеться, щоб про наші плани хтось довідався заздалегідь. А потім повідомимо їм як fait accompli[15].

— А якщо вона не захоче прийняти нас на Різдво?..

— Не будьмо песимістами. Віримо у краще. І поки що нікому ні слова. Це наша таємниця. — Керрі глянула на годинник. — О боже, вже майже перша. Я страшенно голодна, а ти? Бабуся казала, що зготує суп і паштет, але я не впевнена, що мені цього вистачить. Може, сходимо вчотирьох десь пообідати? Тут є поруч щось недороге й цікаве?

— Є «Розетті». П’ять хвилин іти.

— Італійська кухня?

— Спагеті й усе таке.

— Моє улюблене. То що скажеш? Ходімо до наших мам і скажемо, що на них чекає щось смачненьке.

— Я сьогодні йду в кіно з подружкою, — сказала Люсі, згадавши про Емму. — Зустрічаємося о пів на третю.

— Як ти туди їдеш?

— На метро.

— Без проблем. Пообідаємо, а потім я викличу тобі таксі. Не спізнишся.

З кожною хвилиною життя покращувалося. Обід у ресторані, а затим таксі. Люсі стало цікаво, а чи багата Керрі. І чому вона повернулася з Австрії. Вигляд вона мала крутий — красивий одяг, ідеальне волосся, гламурний макіяж… зовсім як ті стрункі моделі, які позують у хутрі й шкірі та знімки яких Люсі не раз бачила на сторінках улюбленого бабусиного Vogue.

Люсі раптом здалося, ніби вона з темного й холодного закутка вийшла на яскраве й тепле сонце. А все тому, що тепер їй стало значно легше. Тепер вона не хвилювалася, бо з нею Керрі — добрий янгол, який усе владнає. І тут Люсі з жахом збагнула, що так розчулилася, що на очі навернулися дурні сльози, а обличчя зморщилося, як у вередливої дитини.

— Ох Керрі…

— Агов, не плач. Нема чого плакати. Ми чудово проведемо час.

Керрі простягла руки, і Люсі обійняла тітку, потерлася щокою об м’який кашемір светра, вдихаючи її аромат. Керрі справді тут, з нею. На щастя, дурні сльози висохли, не встигнувши скотитися, тож Люсі швиденько знайшла хустинку й голосно висякалася.

— Вибач.

— Не вибачайся. Усе гаразд. Іди швиденько вмивайся й одягайся. А я піду розкажу всім радісні новини.

— Лише про обід?

— Так, лише про обід. Ні слова нікому про наші плани. Це наша з тобою таємниця.

Доді вона знайшла в маленькій кухні, де та неохоче готувала обіцяний перекус. Стіл уже був накритий, а в руках мама тримала бляшанку з консервованим супом.

— Не відкривай, — сказала Керрі.

Доді аж здригнулася від несподіванки й розвернулася до молодшої доньки.

— Чому?

На кухні вона мала зовсім неприродний вигляд. Красиво вбрана, зачіска — волосинка до волосинки. Навіть фартух не пов’язала, а банку із супом тримала на витягнутій руці, ніби боялася, що та її вкусить.

— Тому що ми йдемо обідати в ресторан. Я пригощаю. Ми з Люсі вирішили, що маємо право на маленьку радість. Вона запропонувала сходити в якесь «Розетті». Не заперечуєш?

— Ну загалом ні, — якось невпевнено відказала Доді. — Я думала, що ми обідатимемо супом і паштетом. Тут. Як і домовлялися.

— Усе так. Домовлялися. Але передумали.

— Уже майже перша. Не знаю, чи знайдемо столик.

— А чому ні? Можеш зателефонувати до них? Знаєш номер?

— Здається, знаю.

— Тоді телефонуй. Суп хай лишиться тобі на вечерю. А де Нікола?

— У вітальні.

— Дметься?

— Ні. Сидить задоволена собою.

— Пропоную за обідом ні словом не згадувати про Флориду. З Люсі вже досить.

— А з мене тим паче.

Нікола сиділа у глибокому кріслі й гортала новий номер Harper’s & Queen, який купила дорогою з туристичної агенції.

— Плануєш прикупити нових речей перед Флоридою?

Нікола кинула журнал на підлогу.

— Я знаю, що ти думаєш, Керрі. Але мені начхати.

— А чому ти переймаєшся тим, що я думаю? Якщо хочеш, можеш їхати.

— Ти справді так вважаєш?

— Звісно. І це буде краще, ніж сидіти тут, гризтися з мамою і донькою та ображатися на весь світ.

— Дуже тобі дякую.

— Ох Ніколо… — зітхнувши, мовила Керрі й умостилася на підлокітник дивана. — Послухай, що я тобі скажу. Пропоную укласти перемир’я. Ми йдемо обідати. Це всіх нас трохи збадьорить. І під час обіду не говоритимемо ні про Флориду, ні про Борнмут, ні про Різдво. Ні про що таке.

— Це ідея Люсі?

— Ні, моя. І хочу тебе привітати. Твоя донька дуже мила і приємна. Таке далеко не про кожну чотирнадцятирічну підлітку можна сказати. Ти молодець.

— Що ж, дякую, — відказала Нікола, дозволивши собі трохи розслабитися й навіть самовдоволено всміхнутися. І поспіхом додала: — Але це було нелегко.

— Я й не думала, що ростити дитину легко. Хоча звідки мені знати? А тепер швиденько збирайся. Ма вже телефонує в ресторан, щоб забронювати нам столик. А ми з Люсі збираємося з’їсти по тарілці карбонари.

Над каміном висіло венеціанське дзеркало в золотій рамі, у якому відображалася вся гарно обставлена кімната. Нікола підвелася з крісла й стала уважно розглядати своє віддзеркалення, провела рукою по волоссю, торкнулася пальцем нафарбованих вуст. Зустрівшись із Керрі очима у дзеркалі, мовила:

— Але ж проблема нікуди не поділася, правильно?

— Я спробую її вирішити.

— Керрі, чому ти повернулася з Австрії?

— А-а, — знизала плечима Керрі, — просто взяла і повернулася.

— Ну хай там як, а я рада, — сказала Нікола і взяла своє пальто. Але Нікола не була б Ніколою, якби наостанок усе не зіпсувала: — Принаймні хоч трохи позбавиш мене тягаря.

Виявилося, що обід у ресторані — справді чудова ідея. І Доді, й Нікола обожнювали ходити в ресторани, тож вони помітно повеселішали ще дорогою від Фарнем-корту до «Розетті». А для Доді це ще й була нагода вдягнути нове чорне пальто з хутром, бо надворі було холодно і сіро. І коли вона увійшла крізь скляні двері в теплий ресторан, сповнений фантастичних ароматів, одразу кілька усміхнених італійців кинулися до неї, щоб допомогти роздягнутися, і вона відчула себе гарною вельможною пані. У ресторані ніде було яблуку впасти, але для них залишили столик у кутку. Коли всі розсілися, Керрі швиденько замовила напої: Доді й Ніколі — джин з тоніком, Люсі — кока-колу, а собі — іспанський сухий херес. Потім вибрала пляшку вина до обіду. Від алкоголю і приємної атмосфери ресторану напруга поступово розвіялася, і вони почали розмовляти хоч і не надто жваво, проте доволі спокійно і люб’язно.

Зрештою, вони не бачилися кілька років, тому мали що обговорити та про що попліткувати. Старі друзі, знайомі, далекі родичі… Керрі послухала про круїзи Доді Середземним морем і про один грецький острів, у який вона просто закохалася. «Мрію збудувати там маленький будиночок», — сказала вона. А Керрі розповіла про Обербойрен і про те, які надзвичайно красиві гори влітку, коли схили, якими взимку туристи з’їжджають на лижах, перетворюються на зелені пасовиська, і на них пасуться незлічені стада худоби, а чисте, наче скло, повітря сповнюється дзвоном їхніх дзвіночків.

Доді та Нікола дотримали слова. Жодна з них ні разу не згадала про Різдво, Флориду й Борнмут.

Коли вони допили каву й Керрі попросила рахунок, Люсі вже час було йти. Один із люб’язних офіціантів вийшов на вулицю, на мороз, прямо у довгому білому фартуху, який теліпався на вітрі, і чекав, аж поки побачив вільне таксі й зупинив його. Керрі дала Люсі гроші на поїздку і посадила в автомобіль.

— Керрі, я ж тобі забула подякувати. Усе було просто чудово, — сказала дівчинка, опустивши вікно і визирнувши на вулицю.

— Дуже рада. Сподіваюся, фільм тобі теж сподобається. Я тобі зателефоную.

— Добре, чекатиму. Ти тільки не барися.

— Щойно зможу. Не зволікатиму ні секунди.

— Люсі, коли ти будеш удома? — втрутилася в розмову Нікола.

— Близько сьомої.

— Бережи себе.

— Гаразд.

Вони постояли, проводжаючи очима таксі, а тоді рушили тротуаром у бік річки. На розі Фарнем-роуд спинилися попрощатися.

— Ти нас неймовірно розрадила, — люб’язно мовила Доді, перебуваючи під чарівним впливом смачної їжі та вина. — Дуже рада, що ти знову вдома. Телефонуй частіше. Як вирішиш, що робитимеш далі, розкажи.

— Звісно. Бувай, ма, — сказала Керрі й поцілувала маму в щоку. — Ніколо, бувай. Ще побачимося до твого відльоту?

— Мабуть. Я більше нічого особливого не планую. Дякую за обід.

— Раптом не побачимося, бажаю гарно провести час і відпочити у Флориді.

— Зроблю все, що зможу, щоб саме так і було.

Коли вони розійшлися, Керрі ще якийсь час дивилася їм услід. Схожі як дві краплі води й обидві по вуха в проблемах. Зовсім не змінилися. Повернувшись, Керрі повільно рушила до свого будинку. Пройшовши майже до половини моста, де холодний і мокрий вітер дув їй прямо в обличчя, згадала, що Сара просила купити овочі та чай. Тож на Патні-хай-стріт зайшла у пакистанську крамничку й купила цвітну капусту, цибулю порей і маленьку молоду картоплю. Ще прихопила чай, чорний хліб з горіхами і пару пляшок вина «Джейкобс Крік». Симпатичний хлопець за стійкою спакував усе і взяв оплату.

— Господи, — сказав він, — ну й холоднеча сьогодні. У таку погоду тільки вдома сидіти.

Керрі кивнула, погоджуючись, подякувала і знову вийшла на вулицю. Похмурий зимовий день вже переходив у сутінки. Автомобілі їхали з увімкненими фарами, яскраві квадратики світла падали з вікон крамничок на темні тротуари. Коли Керрі дійшла до маленького будиночка своїх друзів, її руки вже так змерзли, аж боляче було знімати рукавичку і вставляти ключ у замкову щілину. Увійшовши, увімкнула світло в коридорі, вимкнула сигналізацію і відчула вдячність за тепло. Затим, не знімаючи пальта, пішла на кухню, поставила на стіл покупки й увімкнула чайник. Засунула синьо-білі картаті штори, розібрала торбу з продуктами. Тим часом закипів чайник, і Керрі зробила собі чаю. А тоді нарешті зняла пальто, повісила його на спинку стільця, знайшла в сумці нотатник і сіла біля телефона.

Елфріда Фіппс, Полтонс-роу, Дібтон. Знявши слухавку, набрала номер. Почувши довгі гудки, стала чекати. Чекала довго, але слухавку так ніхто і не взяв. Автовідповідач Елфріда, певно, так і не встановила. Мабуть, кудись вийшла. Поклавши слухавку, Керрі допила чай, а затим піднялася нагору, щоб повісити пальто і перевзутися. Коли спустилася, засунула штори у вітальні й розпалила вогонь у каміні. Потім повернулася на кухню і ще раз зателефонувала до Елфріди. Знову марно. Щоб чимось себе зайняти, почистила картоплю, порізала цвітну капусту й зробила маринад для курячого філе. А тоді ще раз набрала Елфрідин номер. І знову до телефона ніхто не підійшов. Отепер розхвилювалася. Зрештою, вони вже давно не спілкувалися. Елфріда не любила писати листи — віддавала перевагу телефону, — але завжди відповідала. А раптом вона померла? Ця страшна думка приголомшила Керрі, та здоровий глузд переміг — якби з Елфрідою щось сталося, Джеффрі сказав би.

Джеффрі. Треба зателефонувати батькові. Він точно знає, де його двоюрідна сестра.

Номер Ембло Керрі знала напам’ять, тож знову підняла слухавку й набрала його. Цього разу їй пощастило — батько відповів майже одразу.

— Джеффрі Саттон.

— Джеффрі, це Керрі.

— Дівчинко моя, як ти?

— Нормально. Щоправда, холодно.

— Погода пекельна, правда? Нас мало не здуває тут.

— Як Серена, Бен і Емі?

— Добре. Серена поїхала забирати їх зі школи, тож я сиджу сам, виписую чеки й розбираюся з рахунками. А що в тебе?

— Маєш хвилинку поговорити?

— І наскільки довгою буде ця хвилинка?

— Приблизно з годину.

— Господи, що сталося?

— Шукаю Елфріду. Телефонувала їй у Дібтон, але вона не відповідає.

— Її там немає.

— Немає?

— Вона в Шотландії.

— А що вона робить у Шотландії?

— Поїхала минулого місяця. І поки що там живе.

— А чому ти мені не сказав, коли ми говорили минулого тижня?

— Мабуть, були інші, важливіші теми. Ти, наприклад.

— Так, — мовила Керрі, аж трохи присоромившись. — Так. Вибач.

— Я й гадки не мав, що тобі конче потрібно знати, де Елфріда.

— Ну тепер це важливо. Чому вона поїхала в Шотландію?

— Це довга історія, — відказав Джеффрі, а тоді розповів доньці все, що знав.

Керрі із жахом слухала сумну історію і дедалі менше розуміла, як таке могло статися. Вона доволі добре знала Елфріду.

Знала, що вона дуже добра і надто імпульсивна, живе сьогоднішнім днем і не думає про день завтрашній. Але навіть зважаючи на всі ці риси, її вчинок здавався Керрі надто нерозважливим.

— Вона кохає цього чоловіка? — запитала перше, що спало на думку.

— Не знаю, Керрі. Сам не дуже розумію, що відбувається. Вона все це розповіла мені телефоном, і голос її був радше знервованим, ніж радісним.

— Тоді вона його не кохає. Просто вирішила допомогти, подбати про нього.

— Вона сказала, що він сам попросив її з ним поїхати, скласти компанію. І вона погодилася, аби бодай трохи його втішити.

— Цікаво, як саме розрадити.

— Вони мали виїжджати наступного дня після нашої розмови. Автівкою. Дорога довга, тож їхали, мабуть, із ночівлями.

— І де саме вони в Шотландії?

— У Сатерленді. Далеко на півночі. У мене десь була її адреса і номер. Я не хотів, щоб Елфріда просто зникла і ніхто не знав, де вона.

— Ти говорив з нею після того, як вона туди приїхала?

— Ні. Гадаю, їй є чим зайнятися.

Все це було дуже невчасно.

— От дупа, — зітхнула Керрі.

— Чому це?

— Мені дуже потрібна Елфріда. Терміново треба з нею поговорити.

— Якісь проблеми?

— Щось таке.

— У тебе?

— Ні. Не в мене. У твоєї онуки, у Люсі Веслі.

— Поясни.

Тепер уже Керрі довелося розказувати батькові, яка безнадійна ситуація склалася на Фарнем-корті. Що Нікола летить на Різдво у Флориду до свого нового американського бойфренда, а Люсі не хоче з нею. Що Доді відмовляється залишатися з Люсі та планує відсвяткувати Різдво у готелі «Пелес» у Борнмуті. І що ні Нікола, ні Доді не готові поступитися своїми інтересами заради дівчинки.

— Тож ми в глухому куті, — підсумувала вона.

— А що батько Люсі?

— Їде кататися на лижах. Не хоче її брати. Усе це жахливо несправедливо. Вона дуже мила дівчинка, вона заслуговує кращого життя. Я б не проти взяти її до себе на Різдво, але в мене ні будинку, ні роботи — нічого. Тому й подумала про Елфріду.

— То приїздіть до нас, — сказав Джеффрі, і Керрі з його голосу відчула, що відчуття провини важким тягарем тисне на нього.

— Джеффрі, і мови не може бути про те, щоб ми їхали в Ембло, — категорично заявила вона. — Я знаю, що у вас буде повний дім гостей. Це несправедливо щодо Серени.

— То, може, зателефонуй Елфріді в Шотландію? Відмовить то відмовить. А поговорити вона любить. Почуєш усю сагу про містера Бланделла від неї особисто і розберешся що до чого.

— А точно можна? — невпевнено запитала Керрі.

— А чому ні?

— Ми з Елфрідою не бачилися й не говорили вже давно.

— То тим паче зателефонуй. Чекай, не клади слухавку, зараз знайду номер і адресу. Десь записав…

Керрі зачекала. У слухавці чулися тихі звуки — відкривалися й закривалися шухляди, шурхотів папір. «Безглузда ідея, — подумала вона. — Який сенс їхати так далеко, щоби просто відсвяткувати Різдво?» Але інший голос у її голові спитав: «А чому б і ні?»

— Керрі? — обізвався Джеффрі у слухавці. — Записуєш? — Керрі швидко озирнулася, знайшла в синьо-білій чашці Сарину вранішню записку й синю ручку. — Це номер телефону. — Вона записала. — А це адреса. Естейт-хаус, Крейґан, Сатерленд.

— Звучить як щось страхітливо велике.

— Навряд чи.

— А як пишеться Крейґан?

Джеффрі продиктував назву містечка по літерах.

— Може, краще написати листа? — нерішуче спитала Керрі.

— Не вигадуй. І довго йтиме. Телефонуй. От візьми зараз і зателефонуй. Поговори з Елфрідою. І, Керрі…

— Так?

— Переказуй від нас найщиріші вітання.