Зимове сонцестояння

Елфріда

Елфріда відчула невимовне полегшення, коли відчинилися вхідні двері й Люсі гукнула її. Ще день, а темно, як уночі, і все надворі засипало білим снігом. Вона страшенно хвилювалася за Люсі, картала себе, що вчинила так безвідповідально, відпустивши дитину гуляти саму. Які тільки жахіття не лізли в голову. Оскар, який сидів нагорі біля каміна з газетою, здавалося, зовсім не хвилювався. Щоразу, коли Елфріда підбігала до вікна, він говорив, що Люсі — розумна дівчинка, до того ж вона пішла не сама, а із собакою, не можна ж бігати коло неї все життя. Усе це Елфріда сама чудово знала і розуміла, однак нічого не могла із собою вдіяти.

Вона повернулася на кухню чистити картоплю на обід, але прислухалася до кожного звуку. Почувши голос Люсі в коридорі, кинула картоплю і побігла до неї. Руки на ходу витирала об фартух. Люсі й Горас, засипані з голови до ніг снігом, стояли на килимку і готувалися розповісти жахливу історію.

На теплій кухні Люсі, знімаючи куртку, шапку і чоботи, розповіла про їхні з Горасом пригоди.

— Цей жахливий собака — ротвейлер, гуляв без повідця. Він накинувся на Гораса і покусав його, а потім на тракторі під’їхав Рорі Кеннеді. Він дуже сміливий. А ще нагримав на власницю ротвейлера. Вони так кричали одне на одного… Коли вона пішла, Рорі підвіз нас до гольф-клубу, а потім пішов сніг. Ох Елфрідо, мені так шкода, що я не змогла захистити бідолашного Гораса. Той пес його покусав, у нього синці. Рорі сказав, що треба обробити рани дезінфікувальним засобом і, може, навіть звозити до ветеринара. У нас є дезінфікувальний засіб? Якщо немає, я збігаю в аптеку і куплю… Це було так страшно! Я думала, він з’їсть Гораса.

Люсі дуже переживала через цей прикрий випадок, але водночас і раділа, що витримала таке випробування, Горас живий, і вони зрештою дісталися додому. Щоки порожевіли, очі світилися — Елфріда ще не бачила її такою жвавою та енергійною. Зараз перед нею стояла не лише мила, а й доволі серйозна дівчинка. Від її сором’язливості не лишилося і сліду. Ясна річ, сором’язливість зовсім не пасує чотирнадцятирічній підлітці. Ну що ж, обнадійлива метаморфоза. Зрештою Елфріда забула про всі свої тривоги і зрозуміла, що правильно вчинила, відпустивши Люсі на прогулянку саму.

Горас із жалісливим виглядом сидів на підлозі біля Люсі.

— Що сталося, Горасе? — спитала в нього Елфріда. — На тебе напав собака-убивця?

— Горас гавкав на нього, — сказала Люсі, — але не надто.

— На ротвейлерів тільки дурні собаки гавкають.

Елфріда пішла нагору за пляшечкою дезінфікувального засобу, а Люсі набрала теплої води у фаянсову раковину.

Вони поставили туди Гораса, і сніг на його шерсті швидко розтанув.

Душу тут не було, тому Елфріда знайшла старий глечик і поливала собаку водою, яка пахла лікарнею. Мокрий Горас страждав мовчки, та Елфріда не знайшла на його тілі серйозних ран, лише кілька дрібних укусів, які повинні загоїтися самі. Найбільше постраждав живіт, і одне вухо було трохи порване, але загалом Горас вийшов із цієї битви без особливих ушкоджень.

Люсі полегшено видихнула.

— Отже, нам не доведеться вести його до ветеринара?

— Думаю, ні. І це чудово, бо я і гадки не маю, де тут найближча ветлікарня, а в такий снігопад автомобілем не поїдеш. — Вона спустила воду, витягнула Гораса, загорнула його в махровий рушник, наче бедуїна, і перенесла на кухню. — Тепер у нас двоє хворих. Може, повісимо вивіску «Клініка Естейт-хаус».

— Жах який! — вигукнула Люсі. — Я зовсім забула про Керрі. Вона і досі спить?

— Думаю, так.

— А де Оскар?

— У вітальні.

— Треба піти і розповісти йому про все.

— Він буде в захваті. Але, дорогенька, у тебе джинси мокрі. Гадаю, варто спершу перевдягнутися в сухе. І принеси всі мокрі речі сюди, повісимо сушитися.

— Гаразд, — кивнула Люсі і пішла, але у дверях розвернулася: — Елфрідо?

— Що, каченя?

— Рорі Кеннеді дуже милий. І він фарбує волосся.

— Фарбує волосся? — перепитала Елфріда, удавано скривившись, ніби почула щось жахливе. — Що сказала б твоя бабуся?!

— Мерзота! — відповіла їй Люсі тоном Доді.

А затим широко всміхнулася і пішла. Елфріда почула, як Люсі, перестрибуючи через сходинки, побігла до своєї кімнати.

Елфріда пішла глянути, як Керрі, аж о третій дня. Сніг припинився, але похмурий день уже переходив у ніч, і довелося ввімкнути світло і засунути штори. Тихенько постукавши у двері Керрі, вона обережно прочинила їх.

— Керрі?

— Я не сплю.

У сутінках кімнати Елфріда побачила, як Керрі повернула голову на подушці. Підійшовши, увімкнула маленьку лампу біля ліжка. Керрі потягнулася і всміхнулася.

— Котра година?

— Третя.

— А наче ніч.

— Так. Був сильний снігопад, снігу насипало сантиметрів десять, але він уже припинився. — Елфріда зачинила вікно і засунула штори, і в маленькій кімнатці одразу стало затишніше, а по кутках застрибали тіні. — Як почуваєшся? — запитала Елфріда, сівши на краєчок ліжка.

— Здивована. Як це я примудрилася так довго проспати?

— Ти дуже втомилася. Хочеш їсти? Чи, може, чаю?

— Від чашки чаю не відмовлюся, — подумавши хвильку, відказала Керрі. — А ще мені треба в туалет.

І вона підвелася з ліжка: довгі ноги, худі руки, зелена нічна сорочка. Затим накинула халат і зав’язала його навколо тонкої талії. Елфріда тим часом пішла униз, щоби поставити чайник.

Дістала тацю, знайшла смачне і дороге печиво — Оскар якось не втримався і купив його. Коли піднялася з тацею нагору, Керрі вже вмилася, почистила зуби, причесалася і знову лягла.

А ще вона напахтилася своїми улюбленими парфумами — мабуть, таки справді почувається краще.

— Елфрідо, ти янгол. Мені шкода, що зі мною стільки мороки.

— Не переймайся. Жодних проблем. Я дуже рада, що тобі вдалося відпочити.

— Така тиша… Де всі?

— Коли снігопад ущух, Оскар і Люсі пішли по прикраси для ялинки.

— І де вони їх шукатимуть?

— Гадки не маю. Може, у крамниці господарчих товарів. А ще Люсі ходила гуляти з Горасом, і з ними сталася жахлива пригода…

Елфріда розповіла Керрі історію про Гораса і ротвейлера. Керрі, певна річ, злякалася, але разом з тим і пораділа за Люсі, яка так сміливо трималася.

— Оце так пригода! Небезпечно, звісно, але, мабуть, це саме те, чого Люсі бракувало. Їй так нудно живеться в Лондоні з Доді й Ніколою. Вони обидві такі егоїстки, і в жодної з них ані краплинки уяви. Боюся навіть подумати, яке б у мене було дитинство, якби не Джеффрі. А в Люсі немає Джеффрі, і батька нормального теж, по суті, немає. Доді й Нікола надто обмежені… з ними нецікаво. Сенс їхнього життя зводиться до пліток і розмов про одяг.

— А що ж бідна дитина робить цілими днями?

— Більшість часу вона проводить у школі. Але вдома в неї є невеличка симпатична кімнатка. А ще є подружка на ім’я Емма…

— І чоловіків, мабуть, узагалі не бачить. Та й хлопців теж.

— У школі самі дівчата, а коли вона приходить до батька, жахлива Мерилін не залишає їх ні на мить. Ревнує, мабуть, дурна корова.

— Здається, Рорі Кеннеді справив на неї враження. Мало того, що цей сміливець урятував Гораса, так у нього ще й волосся пофарбоване. І сережка у вусі.

— Отакої.

— Родина Кеннеді запросила нас усіх завтра ввечері до себе в гості. Я б дуже хотіла, щоб і ти пішла з нами — хочу познайомити тебе з Табітою. Але все залежить від твого самопочуття. Може, тобі ще зарано ходити на вечірки?

— Побачимо.

— А ще завтра у школі теж буде вечірка — діти готуватимуться до Гоґманаю. Рорі запросив і Люсі. Тепер у неї аж очі горять, пір’ячко розпушила, каже, помиє сьогодні голову.

Керрі ковтнула гарячого чаю з присмаком диму — Елфріда заварила «лапсанґ сушонґ».

А за мить сумно сказала:

— У мене вже зараз жахливе передчуття: коли настане час повертатися в Лондон, сльози тектимуть рікою.

— Мовчи. Навіть думати про це не хочу.

— Я все розмірковую про роботу, яку мені запропонували в туристичній агенції в Лондоні. Мабуть, я таки погоджуся. Хоча б на рік. Так зможу бути поруч із Люсі і бодай трохи розраджуватиму її. Розіб’юся, а таки примушу Доді відпустити Люсі зі мною в Корнволл до Джеффрі й Серени. Вона ж навіть жодного разу не бачила Джеффрі, уявляєш? Коли вони розлучилися, Люсі була зовсім маленька. Доді, мабуть, і досі йому цього не пробачила, й усілякими способами прагне помститися.

— Бідолашна жінка.

— Чому це?

— Бо їй більше немає про що думати. Ще чаю?

Керрі простягнула порожню чашку, й Елфріда наповнила її.

— Нікола телефонувала?

— Нікола? А ти чекала від неї дзвінка?

— Ні. Але вона завтра летить до Флориди, тому я й подумала, що, може, захоче попрощатися з Люсі. Але, очевидно, не захотіла.

— Люсі про це нічого не говорила. Думаю, в неї голова забита пригодою із собакою, Рорі Кеннеді та покупками різдвяних прикрас із Оскаром.

— От і добре.

Якийсь час вони мовчки сьорбали чай. У будинку було тихо як у вусі. А тоді Елфріда, намагаючись говорити невимушено, спитала:

— Тобі не здається, що саме зараз ми можемо поговорити?

Керрі підняла голову й подивилася своїми прекрасними темними очима на Елфріду.

— Поговорити?

— Ти казала, що дещо розкажеш. Колись. Згодом. Чому поїхала з Австрії. Чому так раптово повернулася додому. Чому вирішила працювати в Лондоні. Може, зараз і розповіси — вдома нікого немає, тож ніхто не завадить. Зрозумій мене, я не допитуюся, просто хочу знати, чому ти така втомлена і сумна.

— А я справді втомлена і сумна?

— Так. Але, як і раніше, дуже красива.

— Ох, Елфрідо, ти справжня зірка. А я аж ніяк не почуваюся красивою. Радше старою і непотрібною. Мені вже майже тридцять. Це як вододіл. І я не знаю, що чекає на мене на іншому березі. Минуло чимало років з нашої останньої зустрічі, час летить швидко. Мені завжди здавалося, що до тридцяти ще жити й жити. А тепер розумію, що не встигну озирнутися, як мені виповниться сорок, а тоді й п’ятдесят. А ще розумію, що мушу щось робити зі своїм життям. Але як подумаю, що треба щось змінювати, щось вирішувати, знайомитися з новими людьми, шукати старих друзів, у мене одразу опускаються руки.

— Мабуть, тому ти й підхопила цю жахливу застуду. Тому вона тебе й підкосила.

— Думаєш, це психосоматика?

— Ні, я не про це. Просто ти зараз фізично вразлива.

— Вразлива. Ніколи не думала, що про мене так скажуть.

— Ми всі вразливі.

— Я думала, я сильна.

Керрі допила чай, і Елфріда забрала порожню чашку, поставила її на тацю, яку затим опустила на підлогу. Потім повернулася на ліжко до Керрі й сіла зручніше, обіпершись на мідну спинку.

— То що сталося, Керрі?

— Я пропрацювала в Обербойрені приблизно рік — зимовий сезон і літній. Платили непогано, я винайняла квартиру і займалася улюбленою справою. Хороший був час. А потім я познайомилася з Андреасом. Він приїхав з першим снігом разом із компанією друзів. Вони робили так щороку — влаштовували такий собі парубочий вечір, ще зі студентських років. Зупинилися у великому готелі. Там я з ним і познайомилася. Він банкір із Франкфурта, працює у престижному сімейному бізнесі, який очолює його батько. Одружений, має двох дітей. Я із самого початку знала, що він одружений, але ж я уже не молода, невинна дівчина, тож вирішила, що для мене це не має значення. Вірила, що впораюся із цим. Я не збиралася в нього закохуватися, і не думаю, що він теж таке планував. Але сталося те, що сталося…

Такого привабливого чоловіка я ще не зустрічала. З ним було цікаво і весело. Він чудово катався на лижах, а у ліжку був справжнім богом. Зовні він узагалі не був схожий на німця — ані світлого волосся, ані блакитних очей. Смаглявий, високий, худорлявий. Доволі інтелігентної зовнішності. Скидався на письменника чи професора. Але ні, він банкір.

Тієї першої зими він доволі часто приїздив у Обербойрен. Літаком компанії прилітав у Мюнхен, а затим автомобілем їхав у гори. І зупинявся не в готелі, а в мене. Ми наче створили свій власний світ, у який нікого не пускали. Коли сніг розтанув, я думала, що й він зникне. Але гори влітку йому подобалися не менше, ніж узимку, і ми днями гуляли, купалися в холодних гірських озерах, ночували в маленьких готелях високо в горах. А потім прокидалися на перині з гусячого пір’я під дзвін коров’ячих дзвіночків, коли стада приходили на ранкове доїння.

У справах він катався всією Європою, й інколи я їхала з ним — у Відень, Люксембург, Мюнхен. Якось завітали на різдвяний базар, купили імбирне печиво, блискучі зірочки, маленькі розфарбовані дерев’яні прикраси на ялинку. А ввечері пішли в оперу на «Кавалера троянди»[34], а потім вечеряли у «Трьох гусарах».

Десь пів року тому він знову приїхав у Обербойрен. Утомлений і заклопотаний. Я спитала, що сталося, і він відповів, що попросив дружину про розлучення. Бо хоче одружитися зі мною. Я була приголомшена. Одразу пригадала Джеффрі й Серену, подумала, які вони зараз щасливі. Але я не забула, яким важким і гірким було розлучення. Я нічого не відала про його дружину, ніколи її не бачила, знала лише, що її звати Інґа. Я навіть припустити не могла, що можна жити поряд з таким чоловіком, як Андреас, і не кохати його. Тож почувалася і захопленою, і разом з тим винною. Але в завтрашній день не зазирала — не було сенсу. Я так довго жила з ним одним днем, що вже звикла до цього. Навіть не могла пригадати часи, коли його не було, коли він не був найважливішою частиною мого життя.

Про розлучення він більше не говорив. Лише іноді, коли він приїздив до мене в гори, він міг якось мимохідь кинути: «Коли ми одружимося, я побудую тут будинок і приїжджатиму щовихідних. І дітей із собою братиму. Познайомлю тебе з дітьми!»

Але я ніколи нічого не відповідала. Бо дуже боялася. Усе здавалося занадто спокусливим.

Потім він сказав, що найняв адвоката. А ще розповів батькам, що його шлюб вичерпав себе і він розлучається.

Думаю, скандал був гучний. Родина Андреаса — одна з найвпливовіших у Франкфурті: заможні, зі зв’язками. А ще католики. Можу уявити, як йому було важко. Але ні, напевно, не можу. Хай там що, але я так і не змогла попрощатися з ним першою. Усе залежало від нього. Від його рішення.

Він протримався ще місяців зо три, і був таким сильним, таким упевненим, таким наполегливим, що я справді повірила, що він упорається, не відступиться, стане вільним. Та гадаю, тиск був сильніший. Мабуть, він дуже прив’язався до дружини й обожнював дітей. Шанував батьків, любив своє життя. Гадаю, йому чітко пояснили, що, якщо він розлучиться з дружиною, — йому кінець. Ніхто й руки не потисне.

Усе це так банально, правда? Історія стара як світ. Ніби взята зі старої мелодрами чи опери вікторіанської епохи. Я була готова до того, що Андреас скаже мені, що наше кохання закінчилося і він повертається у Франкфурт до Інґи й дітей.

Але коли настала мить прощання і я зрозуміла, що більше ніколи його не побачу, почувалася так, наче з мене висмоктали все життя, випили всю кров…

Я думала, що зможу далі жити і працювати в Обербойрені. Але не змогла. Ні на чому не могла зосередитися, а робота була надто складна і важлива. Тому я пішла до боса і сказала, що звільняюся і повертаюся в Лондон. Звісно, я дочекалася, поки мені знайдуть заміну — розумну дівчину. І полетіла додому.

Андреас досі мені сниться. Інколи це страшні сни, а інколи він каже мені, що все це — помилка, Інґа більше не хоче бути з ним, і ми знову можемо бути разом. І тоді я прокидаюся щаслива…

Запала тривала тиша, потім Керрі засовалася і, всміхнувшись, сказала:

— От і все.

— Люба, дякую, що розповіла мені.

— Відверто кажучи, нічого цікавого. Все надто банально.

— Анітрохи.

— Я прийду до тями. Забуду Андреаса, одужаю від цієї застуди. Життя триває. Я тут, з тобою. Обіцяю, що опаную себе і постараюся бути веселою.

— Тобі зовсім необов’язково прикидатися.

— Ти розповіси Оскару?

— Якщо хочеш.

— Розкажи коротко. Хочу, щоб він знав. Так нам обом буде простіше.

— Гаразд, — сказала Елфріда і глибоко зітхнула. — Керрі, будь ласка, не думай, що у твоєму житті більше не буде радості й кохання. Життя — дивовижна річ. Інколи чудові сюрпризи чекають нас там, де ми й подумати про них не могли. Зараз тобі, мабуть, здається, що в майбутньому тебе чекає лише сірість і порожнеча. Але поглянь на мене! Я думала, що до кінця своїх днів залишуся сама, доживатиму віку у своїй норі в Гемпширі, аж раптом — раз! — і я вже живу на півночі Шотландії з Оскаром Бланделлом.

— Оскар не одружений.

— Ні. — Елфріда подумала про Джимбо і знову зітхнула. Які ж усе-таки неочікувані сюрпризи інколи видає доля. — У світі повно одружених чоловіків.

— Але вони не для мене, Елфрідо. Ніколи більше.

Унизу відчинилися і зачинилися важкі вхідні двері; долинули радісні голоси Оскара і Люсі, які повернулися з крамниці.

Елфріда зіскочила з великого ліжка.

— Піду заварю Оскару свіжий чай. Сказати Люсі, щоб зайшла до тебе?

— Скажи. Хочу почути від неї про сьогоднішні пригоди — про собачу бійку і про її нового друга.

— Але ж ти не будеш із неї сміятися?

— Звісно, ні, Елфрідо. Я добре пам’ятаю, як це — бути чотирнадцятирічною.