Зимове сонцестояння

Оскар

Елфріда поїхала хвилин десять тому, і Оскар з головою поринув у кросворд із The Times, аж раптом його перервала Люсі. Вбрана у червону куртку й чоботи, дівчинка явно кудись зібралася.

— Оскаре.

— Привіт, каченятко, — сказав він і відклав газету. — А я думав, ти загортаєш різдвяні подарунки.

— Так, загортала, але в мене закінчилася стрічка. А де Елфріда?

— Поїхала до дружини священника. Хоче дещо взяти. Незабаром повернеться.

— Я просто хотіла спитати, чи не треба чогось у крамниці.

— Здається, ні. Вона тільки хотіла, щоб Гораса вивели погуляти.

— Гаразд, спершу забіжу у книгарню, а тоді сходимо з Горасом на пляж.

— Там дуже багато снігу.

— Нічого, я в чоботах.

— Ну дивися, щоб на вас ротвейлер знову не напав.

— Ой, не нагадуйте, — скривилася Люсі.

— Я скажу Елфріді, що ти повернешся до обіду.

Люсі пішла. За хвилину Оскар почув радісне гавкання Гораса, який зрозумів, що йде на прогулянку, потім відчинилися і зачинилися вхідні двері, і він знову лишився сам. Повернувся до кросворда. Шість по горизонталі. «Особливий стан художника, який характеризується сплеском творчих сил». Він замислився. І тут задзвонив телефон.

Першим інстинктивним бажанням було завмерти, не вставати, нехай хтось інший візьме слухавку. Але за мить Оскар згадав, що вдома нікого немає. Тому дещо роздратовано поклав газету, сховав ручку в кишеню, важко звівся на ноги й пішов на сходи, до телефона.

— Естейт-хаус.

— Чи можу я поговорити з містером Бланделлом? — запитав жіночий голос із сильним шотландським акцентом.

— Я слухаю.

— О, містере Бланделле, це медсестра Томсон із клініки в Інвернессі. На жаль, маю сумні новини. Сьогодні вранці помер майор Біллікліфф. А ви записані в мене як його найближчий родич.

Старий Біллікліфф. Помер. Оскар не знав, що відповісти.

— Ясно, — сказав він, і це було все, що він зміг із себе витиснути.

— Він дуже мирно відійшов. Спокійно.

— Радий це чути. Дуже дякую, що повідомили.

— Потрібно забрати його особисті речі. Якби ви могли…

— Звісно, — перебив Оскар.

— А також організаційні моменти… — медсестра тактовно замовкла, але Оскар чудово розумів, до чого вона веде.

— Звісно, — повторив він. — Дякую. І дякую, що піклувалися про нього. Я буду на зв’язку.

— Дякую, містере Бланделле. Щиро вам співчуваю. На все добре.

— До побачення.

Поклавши слухавку, Оскар раптом відчув, що конче потребує сісти, тому вмостився на першій сходинці східців, що вели до мансардного поверху. Біллікліфф помер, а він, Оскар, не лише його «найближчий родич», а й виконавець заповіту. У голову полізли негідні дріб’язкові думки. І він навіть зрадів, що Елфріди немає вдома, інакше міг би озвучити їх уголос.

Як же типово для цього старого ідіота — взяти й померти саме зараз. У них повний дім гостей, на носі Різдво, до Інвернесса не доїхати — дороги засипані снігом. Якби Біллікліфф надумав спланувати дату смерті, більш «зручний» час для цього він навряд чи підібрав би.

А потім Оскар згадав, як він ішов з лікарні, лишивши старого там самого, й одразу перестав на нього злитися. Йому зробилося страшенно сумно, що Біллікліфф помер самотнім, а вони з Елфрідою, хоч і планували, так і не вибралися до нього, щоб загладити свою першу нелюб’язну зустріч і попрощатися. Оскар задумався, що робити далі. Очевидно, що м’яч на його стороні, і саме він повинен якось діяти, взяти ініціативу в свої руки, але й гадки не мав, із чого починати. Він сидів на сходинці розгублений, як кит, якого викинуло на берег. І раптом він усвідомив, що минуло менше двох місяців від того жахливого вечора, коли йому повідомили, що Ґлорія і Франческа померли. Він майже не пам’ятав, що ж було далі. На похорон у церкву Дібтона набилася сила-силенна людей, не надто красномовний вікарій намагався підібрати правильні слова, він, Оскар, у красивому чорному пальто стояв у першому ряду. Але він зовсім не пам’ятав, як туди дістався. І взагалі не міг пригадати, як готувалися до похорону. Знав лише, що в якийсь момент з’явився Джилс, старший син Ґлорії, і взяв усе в свої руки, а ледь живий від шоку Оскар просто робив, що йому казали. Джилс, який Оскару ніколи особливо не подобався, виявився надзвичайно метикуватим і жвавим. Усе котилося, як помазаний віз, і весь той жах швидко лишився в минулому.

Коли все закінчилося, Оскар вирішив, що з ним уже ніколи нічого не станеться, і просто існував один безглуздий день за іншим, наче зомбі. Потім Джилс знову приїхав у Ґранж і повідомив, що Оскару треба виїжджати, бо вони виставляють будинок на продаж. Оскар не обурився і не заперечував. Джилс знову все взяв у свої руки, а Оскар вибрав шлях найменшого спротиву і поплив за течією, погоджуючись з усім. І тільки коли зайшла мова про будинок для людей похилого віку, він уперше відчув щось схоже на тривогу.

Але тепер усе інакше. Тепер настала його черга взяти все у свої руки. Як він примудрився втрапити в таку халепу? Оскар знову пригадав той холодний ранок, коли привіз майора Біллікліффа в лікарню в Інвернесс. Пригадав, як старий говорив і говорив, як з нього суцільним малозрозумілим потоком лилися спогади. Потім він сказав: «Завжди мусиш готуватися до найгіршого, а сподіватися на найкраще» і попросив Оскара стати його виконавцем заповіту.

Юрист. Оскар записав його ім’я у щоденник. Підвівшись зі сходів, пішов у вітальню, знайшов щоденник на так званому робочому столі, погортав сторінки. Так, є. Мардо Маккензі. Тільки Біллікліфф міг обрати собі юриста з таким, м’яко кажучи, незвичним ім’ям. Мардо Маккензі, «Маккензі і Стаут», Саут-стріт, Інвернесс.

Номера телефону не було. Тому Оскар пошукав його в телефонному довіднику, переписав у щоденник і повернувся на сходи.

Знову сівши на сходинку, зняв телефон зі стола, поставив поруч і набрав номер.

«Треба організувати похорон, — подумав він. — Відспівування у церкві. А ще повідомити людей у містечку. Обов’язково сказати Пітеру Кеннеді. Написати оголошення в газету. Лише кілька рядків. Але в яку саме? Національну чи місцеву…»

— «Маккензі і Стаут», слухаю вас.

— О, доброго ранку. Чи можу я поговорити з містером Мардо Маккензі?

— Хто ви? Назвіться, будь ласка.

— Оскар Бланделл. Із Крейґана.

— Зачекайте хвилинку, будь ласка.

Серце в Оскара стислося. Він і раніше чув такі слова, і зазвичай чекати доводилося значно довше, ніж хвилину, ще й слухати якусь дурнувату мелодію. Але цього разу він марно хвилювався, оскільки Мардо Маккензі взяв слухавку майже одразу.

— Містере Бланделле, доброго ранку. Я Мардо Маккензі. Чим можу допомогти?

Приємний голос із шотландським акцентом. Спокійний, доволі упевнений. Оскару аж від душі відлягло.

— Доброго ранку, — привітався він. — Перепрошую, що турбую, але мені щойно телефонували з лікарні. Майор Біллікліфф помер сьогодні вранці. Майор Ґодфрі Біллікліфф, — додав він, бо майорів Біллікліффів було двоє.

— О, сумні новини. Співчуваю, — сказав юрист, і в його голосі справді звучало співчуття. — Але, мабуть, не такі вже й раптові.

— З лікарні одразу зателефонували до мене, бо я в них записаний як його найближчий родич. Крім того, майор Біллікліфф попросив мене бути його виконавцем заповіту. Схоже, він не мав до кого звернутися.

— Так. У нього не було сім’ї. Він казав мені про вашу домовленість і повідомляв, що ви погодилися.

— Тому я і телефоную. Треба влаштувати похорон, але де, коли і як? У нього є друзі в Крейґані, вони точно захочуть прийти, однак, наскільки я знаю, дороги й досі нерозчищені, а до Інвернесса ніхто з них не поїде. Я вже не кажу про те, що на носі Різдво. Ще, звісно, треба узгодити все з похоронним бюро, повідомити банк, реєстр…

— Містере Бланделле, дозвольте, я візьму все це на себе, — перебив його Мардо Маккензі. — По-перше, майор Біллікліфф забажав, щоб його кремували, тож клопотів у нас стає трохи менше. Щодо похоронного бюро, то я теж про це подбаю. В Інвернессі є чудова фірма з гарною репутацією. Я вже не раз із ними працював. Я зв’яжуся з містером Лаґґом і все організую, гаразд?

— Я це надзвичайно ціную… але коли?

— Я вважаю, що найкраще це зробити наприкінці наступного тижня. Перед Новим роком. До того часу має розпогодитися, і ви, й усі його друзі з Крейґана зможете проїхати через Блек-Айл і потрапити на церемонію.

— Але хіба нам не треба влаштувати щось… не знаю, попити чаю чи що? Я готовий оплатити витрати.

— Містер Лаґґ організує і це. Може, у барі чи в залі готелю. Залежить від того, скільки буде людей.

— Є ще інші деталі… Заповіт, банківські рахунки, усе таке. Заморозити рахунок.

— Ми і про це подбаємо.

— І ще його особисті речі. — Оскар подумав про Біллікліффову вицвілу фланелеву піжаму, про його слуховий апарат, потерту шкіряну валізу. Усе на перший погляд злиденне й непривабливе, та попри це йому зробилося прикро і гірко. Оскар відчув, як до горла підступив клубок. — Його речі. Їх треба забрати з лікарні.

— Я зателефоную і поговорю із черговою медсестрою. Ви пам’ятаєте номер його палати?

Як не дивно, але Оскар пам’ятав.

— П’ятнадцята.

— П’ятнадцята, — повторив Мардо Маккензі й на якусь мить запала тиша. Мабуть, він записував. — Я попрошу секретарку зайнятися цим питанням.

— Безмежно вам вдячний. Просто камінь з душі.

— Я знаю, що містер Біллікліфф не хотів завдавати нікому незручностей. Я зв’яжуся з містером Лаґґом, а потім зателефоную до вас, коли знатиму, що він може організувати. Дасте мені свій номер?

Оскар продиктував.

— Ви живете в Естейт-хаусі у Крейґані?

— Так.

— Тоді жодних проблем. Якщо з’являться запитання, я з вами зв’яжуся.

— Буду дуже вдячний, якщо триматимете в курсі. Ще раз дякую. Не забиратиму більше вашого…

— Містере Бланделле!

— Так?

— Не кладіть слухавку. Я повинен ще дещо вам сказати. Звісно, я надішлю офіційного листа, але пошта о цій порі року працює не дуже спритно. А оскільки ми вже говоримо, то, мабуть, слід ввести вас у курс справи.

Оскар насупився.

— Вибачте, але я не розумію, про що йдеться, — сказав він.

— Коли містер Біллікліфф ліг у лікарню, він зателефонував мені і попросив про зустріч. Я живу на Нейрн-роуд, проїжджаю повз ту лікарню дорогою до офісу, тож минулого понеділка я вранці заїхав до нього. Він, звісно, був у ліжку, дуже слабкий, але цілковито при здоровому глузді. Він непокоївся про заповіт. Відколи померла його дружина, він так і не встиг написати новий, тож хотів зробити це якнайшвидше. Містер Біллікліфф дав мені всі інструкції, і я того самого дня склав новий заповіт. І він його підписав. Містере Бланделле, він лишив усе своє майно вам. Звісно, у нього було не надто багато грошей чи нерухомості, але він хотів, щоб вам дістався його будинок у Коррідейлі, автомобіль і собака. Розумію, що автівка і собака — не та спадщина, яку хотілося б отримати, але така була його воля. Щодо грошей, то він жив дуже ощадливо, лише на пенсію. Однак у нього все-таки були невеликі заощадження — після всіх витрат на похорон та інших видатків сума становитиме приблизно дві з половиною тисячі фунтів.

Онімілий від несподіванки, Оскар сидів на сходинці, притискаючи слухавку до вуха.

— Містере Бланделле?

— Так, я тут.

— Мені здалося, що зв’язок перервався.

— Ні. Я на місці.

— Розумію, що спадщина не дуже велика, але містер Біллікліфф хотів, щоб ви знали, який він вдячний за вашу доброту.

— Але я не був до нього добрим.

Якщо юрист і почув цю фразу, то ніяк на неї не зреагував.

— Ви знаєте, про який будинок ідеться?

— Так, я був там двічі. І, звичайно, бував там колись давно, коли там ще мешкав лісник, а моя бабуся жила в Коррідейлі.

— Я оформлював папери, коли майор Біллікліфф купив його. Певна річ, будинок доволі скромний, але, я б сказав, з непоганою перспективою.

— Так. Так. Вибачте, що я такий небагатослівний, просто я розгубився і не знаю, що сказати.

— Розумію.

— Я ніколи не думав… не очікував…

— Усе, що я вам щойно розповів, я напишу в офіційному листі. І ви вже вирішуватимете, що робити далі. І не хвилюйтеся щодо похорону. Я поговорю з містером Лаґґом, і він усе організує.

— Дякую, — сказав Оскар, але швидко зрозумів, що цього замало, і додав: — Дуже-дуже вам дякую.

— Радий допомогти, містере Бланделле. До побачення. Щасливого Різдва.

І юрист поклав слухавку. Оскар повільно опустив і свою. Старий Біллікліфф виявився дивовижною людиною. Збентежений Оскар задумливо почухав потилицю. І сказав, звертаючись до порожнього будинку:

— От срака-мотика.

Він надовго задумався, згадуючи маленький будиночок на території Коррідейла. Але згадував не про те, яким він його застав, коли там жив Біллікліфф, а яким він був давно, коли там мешкав лісник і його дружина, яка підтримувала домашній затишок.

Тоді там вирувало життя — під ногами крутилося четверо дітей, троє собак, клітка з тхорами стояла на задньому дворі, а на довгих мотузках завжди сушилася білизна. У каміні горів ароматний торф, а маленького Оскара голосно і радісно зустрічали й одразу ставили перед ним тарілку з гарячими булочками, з яких стікало розтоплене масло. Оскар спробував пригадати, як у будинку розташовувалися кімнати, але в ті часи він ніколи не заходив далі вітальні, у якій пахло парафіном із ламп і свіжим хлібом.

І тепер цей будинок належить йому.

Оскар глянув на годинник. П’ять хвилин на першу. Раптом йому страшенно захотілося випити. Зазвичай він не вживав спиртного в середині дня, а якщо й пив, то лише келих лагера. Та зараз він потребував — так, саме потребував — склянку джину з тоніком, бо хотів бодай трохи заспокоїтися і набратися сміливості, щоб упоратися з новинами, які так раптово на нього звалилися.

Оскар підвівся, спустився на кухню і пішов до полички, яка виконувала роль винного льоху. Знайшов пів пляшки джину, пляшку тоніка, приніс усе це на кухню, взяв склянку і зробив собі коктейль.

Аж тут відчинилися вхідні двері.

— Оскаре! — гукнула Елфріда.

— Я тут.

— Можеш мені допомогти?

Він вийшов до неї зі склянкою в руках.

— Я потай випиваю. Став таємним алкоголіком.

Схоже, Елфріду це не дуже занепокоїло.

— А-а. Ну молодець, але в мене дві великі коробки у багажнику.

Вона так і стояла на порозі, не зачинивши двері. Простягнувши руку, він штовхнув їх і сказав:

— Потім.

— Але…

— Потім принесемо. Заходь. Мені треба з тобою поговорити. Є новини.

Елфріда витріщила очі й перелякано запитала:

— Погані?

— Ні, не погані, зовсім. Знімай накидку, ходімо на кухню, сядемо і поговоримо.

— А де Люсі?

— Пішла з Горасом спершу до крамниці, щоб купити стрічку, а потім на прогулянку. А Сем з Керрі ще не повернулися. Тож ми поки що самі. Тому не втрачай нагоду спокійно посидіти. Джину з тоніком хочеш?

— Якщо ми й справді питимемо серед білого дня, то я краще буду херес. — Елфріда розстібнула накидку, кинула її на поручні та пройшла слідом за Оскаром на кухню. — Оскаре, ти аж розчервонівся. Що відбувається?

— Зараз розповім.

Вона сіла до столу, він приніс їй херес і теж опустився на стілець.

— За тебе, люба.

— І за тебе, Оскаре.

Джин з тоніком виявився доволі міцний, але смачний і саме такий, якого Оскар потребував. Поставивши склянку, він сказав:

— Я розповідатиму повільно, бо все доволі складно. Але не перебивай мене і дослухай до кінця, гаразд? Інакше я зіб’юся.

— Спробую.

— Добре. Отже, новина перша. Майор Біллікліфф помер сьогодні вранці. Мені телефонували з лікарні.

— Ох, Оскаре, — прошепотіла Елфріда, прикривши рота долонею.

— Знаю. Ми так до нього і не з’їздили. Не посиділи біля нього, не пригостили виноградом. Але ти ж розумієш, що з такими дорогами ми б ніяк до нього не дісталися.

— Та річ не в цьому. Прикро, що він помер самотою…

— Ні, він не був самотній. Він лежав у хорошій лікарні, його доглядали турботливі медсестри, поруч постійно були люди. Удома, відколи померла його дружина, він по-справжньому був самотній. А в лікарні ні.

— Можливо, ти й маєш слушність, — погодилася Елфріда, а тоді важко зітхнула і мовила: — Але ж тепер ми маємо клопіт. Ти записаний як його найближчий родич. Отже…

— Заспокойся. Послухай мене, — перебив її Оскар.

І він усе їй розповів. Про те, як зателефонував юристові, Мардо Маккензі, про те, як той запевнив, що все вирішить і владнає. Про трунаря з Інвернесса, містера Лаґґа, який займеться всіма організаційними питаннями — від крематорію до зали для поминок.

— А коли похорон? — спитала Елфріда.

— Він сказав, наприкінці наступного тижня. Сніг же не лежатиме вічно. Рано чи пізно розтане, і тоді люди з Крейґана зможуть спокійно доїхати до міста на похорон.

— Треба написати оголошення в газеті.

— Мардо Маккензі подбає і про це.

— І повідомити місцевих.

— Я зателефоную Пітеру Кеннеді.

— Ой божечки, який же незручний час вибрав майор, щоби померти.

— Я теж про це подумав, дізнавшись, що він помер. А потім опанував себе і відігнав подалі такі нехристиянські думки.

— Гаразд. Згодна з тобою. Це все?

— Ні, Елфрідо. Ще не все.

— Не може бути.

— Попередній заповіт Біллікліффа утратив чинність, бо його дружина померла і йому довелося писати новий. І він усе своє майно залишив мені. Ні, мовчи, поки я не закінчу. Це означає, що мені дістався будинок, автівка, собака і заощадження. Після сплати всіх рахунків лишиться приблизно дві з половиною тисячі. Все, що в нього було. Він жив на пенсію.

— Будинок? Він лишив тобі свій будинок? Боже, як це зворушливо. Як мило. Який добрий чоловік. У нього справді не залишилося нікого з родичів? Ані душі?

— Нікого.

— Бідний самотній чоловік. Ох Оскаре, ми так жахливо до нього ставилися.

— Але ж він того не знав. Ми ж тільки одне з одним розмовляли.

— Ми ладні були ховатися за диваном, якщо він зайде в гості.

— Не нагадуй мені про це.

— І що ти робитимеш з будинком?

— Не знаю. Ще не встиг про це подумати. Мабуть, продам. Але спершу там треба прибрати і, можливо, продезинфікувати.

— А який він?

— Ти ж знаєш. Бачила його. Не вартий доброго слова.

— Ні, я маю на увазі, скільки там кімнат? Чи є кухня? Ванна?

— Ну… Як кажуть агенти з продажу нерухомості, мабуть, там дві кімнати вгорі, дві внизу, а кухня і ванна, найімовірніше, добудовані вже після війни.

— А куди виходять вікна?

На мить Оскар задумався, а тоді відповів:

— Вхідні двері виходять на північ, отже, лицьовий бік — на південь.

— А сад є?

— Так, мабуть, є трохи землі. Не дуже пам’ятаю. Місис Ферґюсон, дружина лісника, вирощувала картоплю і цибулю порей. А ще там була яблуня…

Елфріда якусь хвилину мовчала, перетравлюючи почуте, а потім, неабияк здивувавши Оскара, запропонувала:

— То, може, переїжджай туди?

Оскар, не вірячи власним вухам, витріщився на неї.

— Переїхати? Самому?

— Ні, дурненький. Зі мною.

— Але ж ти сама говорила, що будинок жахливий.

— Так усе ж можна виправити. Не буває таких будинків, які не можна прибрати, вичистити, відремонтувати. Я впевнена, що коли там жив лісник, це було дуже приємне і затишне місце. Нам він здався жахливим тому, що там було брудно, хазяїн довго шукав свій слуховий апарат серед мотлоху, усе було вкрите собачою шерстю і скрізь стояли переповнені недопалками попільнички й замацані склянки. Але ж сам будинок у цьому бруді не винен.

— Але ж у мене є дім. Оцей.

— Половина дому. Це недостатня гарантія стабільності. Ти можеш продати свою частину, отримати сімдесят п’ять тисяч фунтів, відремонтувати будинок майора Біллікліффа і жити в ньому щасливо.

— Ти пропонуєш продати будинок? І переїхати з Крейґана?

— Оскаре, не лякайся. Це справді непогана ідея. Сему Говарду будинок припав до душі, а Г’ю Маклеллан мріє продати свою половину. Я знаю, що тобі тут подобається. Мені теж. Але погодься, дім великий, майже без меблів. А коли Сем, Керрі й Люсі поїдуть, ми знову залишимося тут самі, як дві горошини у порожньому стручку. Крім того, мені здається, цей будинок призначений для великої сім’ї, а не для пари стариганів, як ми з тобою. Тут мають жити молоді люди, рости діти…

— Але ж у Сема немає дітей.

— Зараз немає, згодна. Але ж він знову колись одружиться…

Елфріда замовкла і нерішуче глянула на Оскара.

— Тільки не на Керрі, — сказав він.

— А чому не на Керрі?

— Прошу тебе, не свашкуй.

— Знаєш, мені якось важко стриматися. Вони ж просто ідеальна пара.

— Нічого подібного. Він завжди дуже люб’язний, а Керрі весь час якась відсторонена і колюча, наче дрок.

— Вона зараз переживає складні часи. А вчора вони поїхали по ялинку, Керрі сказала, що довго прогулювалися Коррідейлом, і я ніколи не повірю, що вони за кілька годин і словечком не перекинулися.

— Їх просто звели обставини.

— Може, й так. — Елфріда зітхнула. — Мабуть, ти маєш слушність. Але навіть без Керрі цей будинок ідеально пасує такому чоловікові, як Сем Говард. Бізнесмен, генеральний директор відновленої вовняної фабрики, поважний член місцевої громади. Я так і бачу, як він приймає і розважає тут колег з Японії і Німеччини, грає в гольф із президентом компанії, якого запросив на вихідні. Крім того — і це найважливіше — Сем справді хоче купити цей будинок. Мені здається, він тут на своєму місці, ніби вдома. Хіба не краще продати будинок йому, а не чужій людині? Ще й покласти в кишеню сімдесят п’ять тисяч?

— Елфрідо, я людина небагата. Якщо й продам Естейт-хаус, то муситиму відкласти ці гроші на старість. Я не можу все вкласти в ремонт будинку майора Біллікліффа і лишитися ні з чим.

— Але ж ми ще навіть не знаємо, скільки доведеться витратити. На те, щоб навести там лад, я маю на увазі.

— Багато, — сказав Оскар.

Однак Елфріда не здавалася.

— Тоді я продам свій будинок у Гемпширі, і ми використаємо ці гроші на…

— Ні, — відрізав Оскар.

— Чому?

— Бо це твій будинок. Це твоя єдина власність. І ти за жодних обставин не повинна його продавати. Здай його, якщо знайдеться охочий там жити, але не продавай. Не варто.

— Ну гаразд, — погодилася вона, і Оскар зрозумів, що говорив надто різко і грубо. — Непогана була ідея, але, мабуть, ти маєш слушність. — Але за мить у неї знову загорілися очі. — Хай там що, проте все це дуже цікаво і новина вражаюча. Не дивно, що ти так розчервонівся. Одне знаю напевно — ми обов’язково повинні туди поїхати й оглянути той нещасний будинок, від підвалу до горища. І забрати автомобіль, поки він остаточно не згнив під шаром снігу. А ще є собака. Що робити із собакою? — Раптом вона розреготалася. — Що робити з нашим собакою Баскервілей, страшним монстром, що гавкає в темряві й кидається на зачинені двері?

— Відверто кажучи, Горас мені подобається більше. Можливо, умовлю Чарлі Міллера лишити собаку собі. Поговорю з Роуз…

Нагорі, на сходах, задзвенів телефон.

— Дідько, — розізлилася Елфріда. — Чому телефони завжди дзвонять так невчасно?

— Не зважай. Вдамо, що нас немає вдома.

— Хотіла б я мати таку залізну волю. Але не виходить, — відказала Елфріда, звелася на ноги і вийшла з кухні. Оскар почув, як вона біжить нагору, і набридливий дзвін майже одразу стих. До нього долетів Елфрідин голос: — Алло.

Поки чекав, обдумував її божевільні ідеї. Десь глибоко в душі навіть хотілося пристати на них. Але якщо він продасть Естейт-хаус Сему, то виручені гроші будуть його єдиним капіталом, єдиною страховкою від бідності на старості років. Ні, звичайно, поїхати і подивитися на Біллікліффів будинок однозначно варто.

Може, й справді не завадить там прибрати і трохи підфарбувати його. Але жити в тісному й похмурому будинку після Естейт-хаусу йому зовсім не хотілося. Він невимовно сумуватиме за просторими, світлими кімнатами, за відчуттям добротності й доладності, яке дарує Естейт-хаус. Оскарові справді буде важко продати будинок — навіть такій людині, як Сем Говард, — і розпрощатися з ним назавжди.

Елфріда і досі говорила телефоном. Він чув її голос, але слів розібрати не міг. Час від часу вона ненадовго замовкала, потім знову починала говорити. Оскар і гадки не мав, з ким вона розмовляє, лише сподівався, що якихось поганих новин їй не повідомляють.

Допивши джин з тоніком, Оскар підвівся, вимив склянку і згадав про дві коробки з келихами, які й досі лежали в багажнику. Тому вийшов з кухні у коридор, потім відчинив вхідні двері й ступив на кусючий холод. Пройшов засніженою доріжкою, вийшов за хвіртку до припаркованого автомобіля і відкрив багажник. Коробки виявилися не стільки великими, як незручними, і йому довелося ходити двічі — забирати по одній. Поставивши другу коробку на кухонний стіл і повернувшись у коридор, щоб зачинити вхідні двері, почулося характерне дзинь — звук, з яким кладуть слухавку. Зупинився біля сходів і підняв голову вгору, чекаючи Елфріду. Але її все не було.

— Елфрідо! — не витримавши, гукнув він.

Нічого не відповівши, вона спустилася вниз. Вираз обличчя у неї був, м’яко кажучи, дивний. Він ще ніколи не бачив, щоб у неї так сяяли очі, вона ще ніколи не здавалася такою молодою, такою радісною. Що полуденне сонце виблискувало в її вогняному волоссі.

— Люба моя…

— Оскаре! — Елфріда, стоячи на одну сходинку вище, простягнула до нього руки й притислася щокою до його щоки. — Зі мною щойно сталося щось невимовно дивовижне.

— Розкажеш?

— Так, але, гадаю, нам краще сісти.

Він узяв її за руку, повів на кухню, і вони знову сіли за стіл одне навпроти одного.

— Телефонував Джеймі Ерскін-Ерл. Щодо мого маленького годинника. Пам’ятаєш, він казав, що покаже його колезі? Колега зараз у Лондоні, тому Джеймі ніяк не міг відправити йому сам годинник. Але надіслав факс із детальним описом і фотографіями. І цей колега сьогодні зранку зателефонував. Сказав, що це особливий годинник. Дуже рідкісний. Французький. Його зробив чоловік на ім’я Дж. Ф. Гур’є приблизно 1830 року. Офіційно годинник називається «Срібний хронометр із турбійоном[38]». Уяви собі, Оскаре, усі ці роки я володіла срібним турбійоном, але й гадки про це не мала. Колега Джеймі спитав, звідки він у мене, і Джеймі розповів, що його мені подарував хрещений-моряк. Але, звісно, я не знаю, як годинник опинився у нього. Словом, Джеймі сказав, що це справжній скарб і я обов’язково повинна його застрахувати. Тож я набралася сміливості й спитала: «А він дуже цінний?» І він відповів, що так. Потім я спитала, скільки він може коштувати, і він сказав, що на аукціоні… можливо… Ні, Оскаре, вгадай!

— Не можу. Не муч, кажи.

— Від сімдесяти до вісімдесяти тисяч фунтів! — радісно вигукнула Елфріда.

— Мабуть, я не те почув. Такого не може бути.

— Ні, все ти правильно почув. Джеймі сказав, що його колега вважає, що це дуже серйозна знахідка для будь-якого колекціонера. Як тобі слово серйозна? А якщо він потрапить на аукціон цінних наручних і настільних годинників і морських хронометрів, то ціна може ще зрости.

— Мені бракує слів.

— Я весь цей час вважала, що моя страховка від безбідної старості — це картина. А виявилося, що справжній скарб — годинник. Пощастило мені, що його ніхто не свиснув з камінної полички на Полтонс-роу, правда?

— І справді дивовижно. Ти ж ніколи не замикала дверей. Але ти ж не збираєшся його продати? Не продавай, прошу тебе!

— Ой, Оскаре, заради бога, звісно, я хочу його продати. Ти хіба не розумієш? Із цими грішми ми перетворимо віллу «Біллікліфф» на дивовижний будинок. Добудуємо зимовий сад, музичну кімнату. Та хоч бальну залу…

— Елфрідо.

— …і купимо мікрохвильовку.

— Елфрідо, послухай. Якщо ти продаси годинник, це будуть твої гроші.

— Оскаре, це ти послухай. Це будуть наші гроші. І ми до кінця своїх днів житимемо в чарівному котеджі, сонячному й затишному. Якщо хочеш, вирощуватимемо картоплю і цибулю порей, а нашою сусідкою буде Роуз Міллер. Поряд парк і чудовий готель. Хіба можна мріяти про щось краще? Це ж дивовижно. Чи ти зі мною не згоден?

— Звісно, звісно. Але люба, ми повинні бути практичними і добре думати головою.

— Ненавиджу бути практичною і думати головою. Мені хочеться вибігти на вулицю і танцювати. І кричати про наші чудові новини на все місто.

Оскар обдумав її слова, наче вона справді збиралася вискочити на вулицю, і сказав:

— Ні.

— Що ні?

— Поки що ні. Я б не хотів нікому ні про що розповідати, аж поки поговорю із Семом. Він повинен знати, що ми плануємо продати свою частину будинку. Переконаний, він відчує неабияке полегшення, що не треба шукати інше житло. У нього і так зараз купа проблем. Але треба з ним поговорити, поки він не поїхав звідси, бо ж він не сидітиме тут вічно. Можливо, йому знадобиться час, щоб усе обдумати, чи, може, зібрати гроші. Ми не знаємо. Але я вважаю, що йому першому ми повинні запропонувати купити нашу половину.

— Так. Цілком з тобою згодна. І коли ти з ним хочеш поговорити?

— Сьогодні ввечері. Сходжу з ним у паб.

— А коли можна буде сказати решті? Керрі й Люсі?

— Після розмови із Семом.

— А якщо будинок Біллікліффа виявиться справжньою руїною?

— Тоді треба буде ще подумати.

— Дочекатися не можу, коли ми поїдемо подивитися на нього. Але сьогодні не вийде — дороги заметені снігом. І завтра теж… Треба буде готуватися до вечірки.

— А в неділю?

— Та у неділю ж Різдво!

— Ну й нічого страшного. Уранці з’їздимо.

— Гаразд. Домовилися. Може, попросимо Сема, щоб відвіз нас своєю автівкою? А то ще в якийсь рівчак звалимося. — Елфріда задумалася на мить, і в неї з’явилася ще краща ідея. — Я знаю, знаю! Поїдемо всі разом, з Керрі й Люсі.

Але Оскар від цього був не в захваті.

— Аж п’ятеро людей, і у кожного виникнуть ідеї та пропозиції.

— Так навіть краще. Впевнена, Сем нам тільки допоможе. Він чоловік практичний, тож подивиться на будинок, простукає стіни, визначить, чи не вогкі вони. Якщо ми поїдемо в Коррідейл вранці й не буде снігу чи дощу, можна влаштувати пікнік. Зимовий пікнік! Я зварю каструлю «супу з того, що бог послав». Оскаре, чекай, а в нас є ключі від будинку майора Біллікліффа?

Про ключі Оскар не подумав.

— Ні, немає.

— Тоді як ми туди потрапимо?

— У Роуз Міллер повинен бути ключ. Або вона знає, у кого він є. Я до неї зателефоную. Хай там що, а я маю їй повідомити, що старий помер. Хоча, можливо, вона вже знає. І треба обов’язково зателефонувати Пітеру Кеннеді.