Ченці-чудотворці

НІЖНИЙ КРАСЕНЬ ХУАН ДЕВ'ЯТИЙ

У Хе Шіцаня, на прізвисько Цзисяо, був на східній околиці міста кабінет для занять, двері якого виходили прямо в поле. Одного вечора студент прогулювався і побачив жінку, що їхала на віслюку. А слідом за нею прямував юнак. Жінка мала років за п'ятдесят, але була ще досить приваблива. Потім він перевів погляд на юнака — хлопчину років п'ятнадцяти-шістнадцяти, який своєю незвичайною вродою міг затьмарити найпершу красуню.

Студент Хе полюбляв, як то кажуть, «відривати рукав»[*]. І от, поки він дивився на юнака, його душа, так би мовити, покинула своє пристановище, а сам він аж навшпиньки став і стежив за красенем доти, доки вдалині не зникла його постать. Тільки після цього студент повернувся до кімнати.

Наступного дня він зранку став визирати юнака і просидів біля дверей до самого заходу сонця, аж поки той нарешті не з'явився. Студент кинувся йому назустріч і, люб'язно посміхаючись, спитав, звідки він їде. Юнак відповів, що був у материного батька. Хе запросив його зайти до кабінету і трохи відпочити. Юнак відмовився, посилаючись на те, що в нього немає часу. Проте студент наполягав і майже силоміць затяг його у свій кабінет. Хлопець посидів трохи, потім рішуче підвівся й попрощався. Студент не посмів його затримувати, а взяв за руку і вивів з кімнати, завзято нагадуючи, щоб обов'язково заїжджав, коли буде в цих краях.

Юнак неохоче погодився і поїхав.

На студента відтоді ніби щось найшло: то він раптом поринав у задуму, то починав бігати з кутка в куток, увесь час позираючи на дорогу.

Якось увечері, коли сонце майже сховалося за обрій, юнак несподівано з'явився знову. Студент зрадів і завів його до кабінету, потім наказав служнику принести їм вина. Запитав, як ім'я та прізвище хлопця. Той відповів, що прізвище його Хуан, в родині він дев'ятий, а справжнього імені у нього ще немає, оскільки він підліток.

Хе поцікавився, куди це він так часто їздить.

— Наша мама живе у дідуся і багато хворіє, тому й доводиться іноді провідувати її.

Вони випили по кілька чарок. Юнак хотів попрощатися і їхати, але студент схопив його за руку і затримав. Потім замкнув двері. Юнак не знав, що робити. Густо зашарівшись, він знову сів.

Студент приніс каганця і завів розмову. Юнак був сором'язливий, мов цнотлива дівчина. Зачувши непристойні жарти, він червонів і одвертався до стіни.

Через кілька хвилин студент поволік гостя на ліжко і запропонував спати разом. Юнак відмовлявся, пояснюючи, що спить дуже неспокійно. Студент наполягав далі; юнак зняв верхній одяг і ліг у постіль лише в одних штанях.

Студент загасив каганця і, примостившись поруч, став поволі підсовуватись все ближче й ближче, поки не опинився на одній з ним подушці. Потім зігнув руку, поклав її юнакові на стегно і з жаром почав його обнімати, водночас наполегливо просячи про зближення.

Юнак спалахнув від гніву:

— Я гадав, що ви культурна вчена людина. Через це я й тягнувся до вас. Ніколи не міг би подумати, що ви зважитесь на таке. Виходить, ви дивитесь на мене, як на якусь тварину і любов у вас твариняча.

Коли розвиднілося, юнак підвівся з ліжка і, навіть не озирнувшись, вийшов з кімнати.

Студент злякався, що на цьому їхні стосунки обірвуться, але й далі чекав на нього. Він то походжав біля дверей, то раптом зупинявся і пильно дивився кудись удалину, так ніби хотів побачити там Північний Ківш.

За кілька днів юнак навідався знову. Студент радісно кинувся йому назустріч, почав вибачатися за свою поведінку, а тоді силоміць затяг його до кабінету, посадив на стільця і повів веселу розмову. В глибині душі він був дуже задоволений, що юнак уже не гнівається. Потім зняв черевики, вмостився на ліжку і знову почав обмацувати юнака та умовляти.

— Ваша приязнь, — сказав той, — зродила і в моєму серці симпатію до вас. Але я не думаю, що наші з вами взаємини повинні триматись саме на цьому.

Студент солодко запевняв, яка б то радість була для них обох, коли б вони оце злилися в палкому єднанні, і просив дозволу хоча б один раз доторкнутися до його яшмової шкіри. Юнак дозволив, а вночі, коли він заснув, студент спробував його збезчестити. Наляканий гість умить прокинувся, схопив свій одяг і, незважаючи на нічну пітьму, втік.

А Хе після цього страшенно засумував: ходив мов у воду опущений. Забув про сон та про їжу і з кожним днем марнів усе дужче й дужче. Тільки те й робив, що наказував своєму служнику бігти на вулицю та стежити, чи не з'явиться, бува, Хуан Дев'ятий.

Одного разу юнак і справді приїхав; він не збирався заходити до студента, але служник схопив його за одяг і затягнув-таки до кабінету. Побачивши, як схуд і змарнів за цей час Хе, він злякався і почав його утішати. Студент щиро розповів, чому з ним це сталося. І поки розповідав, сльозини одна за одною капали з його очей.

— Мені, нікчемному, — прошепотів юнак, — давно хотілося сказати вам, що така любов нікому не принесе радості. Для вас це обернеться тільки лихом. От чому я й відмовлявся завжди. Ну, а якщо вам так хочеться, то хіба мені шкода?

Студент дуже зрадів. А коли юнак, виконавши його бажання, вийшов з кабінету, хвороба почала відступати, і через кілька днів Хе зовсім видужав.

Невдовзі Хуан Дев'ятий навідався до студента знову, і той кинувся його обнімати...

— Досі я примушував себе іти вам назустріч, — сказав юнак, — то хотілося б, щоб цього більше не було.

Потім, помовчавши, додав:

— Маю до вас одне прохання. Допоможете мені?

— А в чім річ? — поцікавився студент.

— Бачте, моя мати хворіє на серце, її можуть зцілити тільки пігулки великого лікаря Ці Євана. Ви з ним у хороших стосунках, то чи не могли б попросити їх для мене?

Студент пообіцяв. Перед тим, як іти додому, юнак ще раз нагадав йому.

Хе подався в місто, роздобув там ліки і ввечері вручив їх юнакові. Той так зрадів, що не знав, як і дякувати. А студент, користуючись цим, знову почав спокушати його.

— Ви не дуже приохочуйтесь до мене, — застеріг юнак, — дайте краще подумати, як звести вас з однією красунею, у сотні разів гарнішою, ніж я.

— А хто вона? Де живе? — нетерпляче спитав Хе.

— У мене, бачте, є двоюрідна сестра та така вродлива, що й очей не відірвеш.

Студент лише злегка усміхнувся, але промовчав. Юнак забрав ліки і пішов. Через три дні він з'явився знову і попросив ще ліків. Студент, досадуючи, що Хуана так довго не було, став докоряти йому.

— Мені, власне кажучи, не хотілося б завдавати вам лиха, тому я й уникав зустрічей з вами. Але якщо ви не бажаєте зрозуміти мене, то потім, будь ласка, не нарікайте.

Відтоді вони сходилися щовечора, пили вино і розважались. Кожних три дні юнак неодмінно просив, щоб Хе дістав йому тих пігулок. Лікарю Євану це здалося дивним, і він сказав студентові:

— Мої ліки такі чудодійні, що ніхто з людей ще не приймав їх більше трьох разів. То чому ж ваш приятель і досі не видужав?

Він загорнув потрійну дозу ліків і вручив студентові. А тоді, уважно придивившись до нього, запитав:

— Щось мені ваш вигляд не подобається. Може, ви хворі?

— Ні,— заперечив студент.

Єван помацав його пульс і жахнувся:

— О! Та у вас бісівська хвороба! — вигукнув він. — Якщо не поберегтись, то може бути велика біда!

Студент прийшов додому і розповів про все Хуану Дев'ятому.

— О, це справжній лікар, — сказав той, зітхнувши. — Річ у тім, що я лис, і боюся, коли б не завдати вам шкоди.

Хе подумав, що юнак навмисне обмовлює себе, аби тільки не приходити сюди, тому віддав йому лише частину ліків, а решту приховав до наступної зустрічі. Через кілька днів студент тяжко захворів. Покликали лікаря Ці Євана.

— Бачите, що вийшло, — мовив лікар, оглянувши хворого. — Минулого разу ви не сказали мені всієї правди, і от тепер ваша душа блукає десь по пустирищах. Навіть сам Цінь Хуань[9] і той не зміг би вам допомогти.

Юнак кожен день відвідував Хе.

— Не послухали мене, — дорікнув він якось йому, — і бачите, що з вами сталося!

Не минуло й кількох днів, як студент помер. Хуан гірко-гірко плакав.

У тому самому повітовому місті жив молодий учений з високим придворним званням. В дитинстві вони із студентом ділили, як то кажуть, і пензлики, і туш, тобто були однокашниками, але вже в сімнадцять років приятеля Хе висунули в «Пензликовий гай»[10].

Фаньтаєм[11] на той час у провінції Шаньсі був жорстокий і жадібний чоловік. Жоден царедворець не наважувався доповісти про це імператорові, але вчений написав доповідну, в якій викривалися всі ті зловживання. Проте, оскільки він втрутився не в свою справу, імператор позбавив його посади, а фаньтай, навпаки, отримав підвищення і став військовим губернатором провінції. І ось з тих пір він пильно стежив, чи не засиплеться молодий вчений на чому-небудь.

А треба сказати, що нашого вченого ще змолоду знали як людину розумну і здібну; свого часу він був у добрих стосунках з князем, який повстав проти імператора. Дізнавшись про це, новий губернатор пригрозив молодому вченому викриттям. Той злякався і в нестямі покінчив життя самогубством. Те ж саме зробила і його дружина.

А на ранок учений раптом воскрес і заявив:

— Я — Хе Цзисяо.

Стали його розпитувати, і все, про що б він не казав, співпадало. Тільки тоді збагнули, що Хе повернувся до життя в чужому тілі. Його умовляли залишитись у хоромах молодого вченого, але він рішуче відмовився й пішов до свого кабінету.

Тим часом губернатор запідозрив, що тут діло не чисте. Прагнучи принизити свого супротивника і зрештою звести його зі світу, він послав до нього свого гінця з вимогою заплатити йому триста ланів. Хе вдав, що згоден на таку суму, а в душі невимовне перелякався.

Та коли доповіли, що прийшов Хуан Дев'ятий, він зрадів і почав весело сміятись. Горе і радість водночас сповнили його серце. І студенту знову закортіло відновити колишні стосунки.

— Невже ви маєте, пане, ще й третє життя? — зупинив його юнак.

— Та краще померти в радості, аніж так жити, як оце тепер випало, — і він розповів про те лихо, що спіткало його.

Хуан опустив голову, замислився на мить, а потім сказав:

— На щастя, ми знову зустрілися з вами на цьому світі, але я бачу, що ви сумуєте без подруги. Пам'ятаєте, колись я вам казав про свою двоюрідну сестру? Так от, вона і розумна, і гарна, і дуже кмітлива. Будьте певні, зуміє допомогти вам у скруті.

Колишній студент, а тепер уже вчений Хе, забажав хоч одним оком глянути на дівчину.

— Це неважко зробити, — відповів юнак. — Завтра я візьму її з собою до матері. Коли ми їхатимемо повз вашу оселю, ви зверніться до мене, як до названого брата, а я, вдавши, що хочу пити, зайду до вас разом з сестрою. Якщо вона припаде вам до душі, лише гукніть: «Віслюк утік!» — а я вже знатиму, що мені потім робити.

Домовившись, вони розлучились. Наступного дня, пополудні, юнак і справді показався на дорозі у супроводі молодої дівчини. Коли вони наблизились до дверей кабінету, вчений склав руки на знак вітання. Юнак підійшов до нього, і вони почали про щось шепотітись, час від часу позираючи в бік дівчини. Це була струнка красуня, справжня тобі фея!

Юнак спитав, чи можна напитися у нього чаю. Господар одразу ж запросив їх до свого кабінету.

— Не дивуйся, сестрице, — сказав юнак, — це мій названий старший брат. Невелика біда, якщо ми заїдемо до нього та трохи перепочинемо.

З цими словами він допоміг їй стати на землю, а віслюка прив'язав неподалік від дверей. Зайшли до кабінету, і Хе одразу кинувся заварювати чай.

— Те, про що ти казав мені напередодні, — мовив він до юнака, — лише частина того, що я бачу!.. А тепер я ладен і на смерть за таку вроду!

Дівчина, певно здогадавшись, що йдеться про неї, підвелася з канапи і чарівним голосом звернулася до брата:

— Ну, поїхали!

Хе швидко визирнув за двері й вигукнув:

— Віслюк утік!

Хуан Дев'ятий щодуху побіг на вулицю. А вчений одразу ж пригорнув до себе дівчину і почав просити її, щоб вона подарувала йому найбільшу втіху. Обличчя дівчини враз почервоніло, вона вся зіщулилася, мов потрапила у в'язницю, і голосно закричала, але брат не відгукнувся.

— Таж у вас, пане, дружина є, — сказала вона. — Навіщо вам ганьбити мою честь?

Він пояснив, що ще й досі не одружений.

— То заприсягніться ж мені Горою та Річкою[*], що не дозволите, щоб осінній вітер[*] був свідком вашого збайдужіння до мене!.. А тоді лише накажіть — і я у вашій волі.

Він заприсягся, і вона перестала пручатись. Хуан Дев'ятий повернувся до кабінету тільки після того, як у них все скінчилося. Дівчина насупилась і гнівно подивилася на брата.

— Це, люба сестрице, Хе Цзисяо. Колись він успішно вивчав літературу, а тепер став видатним придворним ученим. Ми з ним давно приятелюємо, і можу сказати, що чоловік він надійний. Зараз ми признаємося у всьому твоїй матері, і вона, я певен, не сваритиме нас.

Сонце вже схилялося до обрію. Вчений хотів було затримати їх, але дівчина побоювалася, коли б мати не почала турбуватись і не подумала чого-небудь. Хуан Дев'ятий вирішив узяти всю вину на себе, сів на віслюка і поїхав сам.

Вчений та дівчина прожили вдвох кілька днів. Та одного разу Хе побачив біля свого подвір'я якусь жінку з служницею. Жінці було років за сорок, і вона дуже скидалася на двоюрідну сестру Хуана Дев'ятого. Вчений покликав дівчину і впевнився, що справді то була її мати, яка, зустрівшись з дочкою, здивовано спитала, як це вона тут опинилась. Та нічого не відповіла їй, а тільки почервоніла від сорому. Хе запросив матір до кімнати, вклонився їй і чесно про все розповів.

Мати засміялась.

— Наш Дев'ятий, — сказала вона, — завжди мов мала дитина... Чому, як то кажуть, він обидва рази не спитав[*]?

Дівчина пішла на кухню й приготувала для матері частування. Попоївши, стара пішла додому.

Відтоді як Хе запопав таку вродливу дружину, здавалося, справдилась його найзаповітніша мрія. Однак повного спокою в душі не було, не все ще ладилося в його житті, тому він завжди ходив насуплений та заклопотаний. Дружина поцікавилась, яка гризота не дає йому спокою, і він розповів їй, що саме турбує його. Уважно вислухавши його, вона засміялась:

— Чи варто через це сумувати? Та мій дев'ятий брат дуже легко владнає цю справу.

Хе запитав, яким чином.

— Я чула, — відповіла дружина, — що пан губернатор кохається в піснях і музиці та й до молоденьких хлопців не байдужий... А мій брат знається на цьому ділі... От ми й зробимо губернаторові приємність, може, тоді його гнів трохи вщухне. А потім і про помсту подумаємо.

Учений не був певен, що Хуан згодиться на це.

— А ви гарненько попросіть його, — порадила дружина.

Через день, коли юнак завітав до них, Хе вибіг йому назустріч і впав перед ним на коліна. Той остовпів від подиву.

— Як? — вигукнув він. — В обох ваших життях я завжди був вашим щирим приятелем. Щоб довести це, я ніколи не жалів себе, ладен був зробити для вас що завгодно. Чому ж тепер ви так зустрічаєте мене?

Хе розповів, що вони тут з дружиною придумали. Юнак зам'явся.

— Ти ж знаєш, що я віддала себе цій людині без останку, — втрутилася в розмову дружина. — А хто, скажи мені по правді, штовхнув мене на це? Що ж зі мною буде далі, якщо ти дозволиш, щоб з ним сталося лихо і він загинув у розквіті сил?

Довелося юнакові послухатись. Порадившись, вони домовились, як їм діяти. Хе вирішив негайно послати своєму приятелю, сановникові Вану, листа, якого мав віднести сам Хуан Дев'ятий. Дізнавшись, чого хоче Хе, Ван влаштував пишний обід і запросив у гості губернатора. Потім звелів юнакові вирядитись в жіночий одяг і виконати під час обіду танок Небесного Мо[*]. Присутні були в захваті.

Приголомшений губернатор одразу ж попросив Вана, щоб той віддав юнака йому, пообіцявши заплатити за нього будь-які гроші. Ван спершу не погоджувався, казав, що подумає, але потім, нібито від імені Хе, нарешті віддав юнака. Губернатор був на десятому небі від щастя і вже не згадував про давню суперечку.

Відтоді що б губернатор не робив, де б не був, юнак неодмінно супроводжував його. На молодих дівчаток (а їх він мав більше десятка) губернатор тепер дивився як на якихось нікчем.

Хуан завжди разом з ним і їв, і пив, користуючись, мов князь, усіма привілеями. Крім того, губернатор подарував йому понад десять тисяч ланів сріблом.

Минуло півроку — і губернатор тяжко захворів. Добре знаючи, що скоро його покровитель відійде в царство вічної пітьми, Хуан поскладав на візок гроші, шовки та парчу і одвіз усе те на зберігання до Хе. Невдовзі губернатор і справді помер. А Хуан Дев'ятий побудував собі хороми, обставивши їх всілякими меблями та іншими розкішними речами, найняв служників та служниць. До нього перебралися жити також мати й тітка.

Коли юнак виходив з дому, то був у чудовій шубі і завжди мав до послуг гарних-прегарних коней.

Люди навіть подумати не могли, що він лис.