Ченці-чудотворці

ТРЕТЯ ФЕЯ ЛОТОСА

Цзун Сянжо з міста Хучжоу займався науками. Та якось осіннього дня вибрав часинку, щоб оглянути свої землі. Коли ж бачить: у тому місці, де посіви особливо густі й високі, чомусь хитаються стебла. «Що б це могло бути?» — з цікавістю подумав він і подався туди просто через грядки. Підійшов, подивився здаля — виявляється, якийсь чоловік кохається там з жінкою. Він весело зареготав і хотів уже повернутися назад, але, помітивши, що чоловік, почервонівши від сорому, хутко підперезав халат пояском і кинувся навтьоки, зупинився. Жінка і собі підвелася з землі. Сянжо уважно оглянув її і переконався, що вона досить-таки гарна і приваблива. Йому теж закортіло звідати з нею радість зближення, та подумав, що тут, серед поля, якось незручно, і стримався. Проте підійшов ближче і, допомагаючи їй обтруситись, спитав:

— Ну як, до душі вам, як кажуть, ця прогулянка «у кущах шовковиці»?[30]

Жінка тільки всміхнулась у відповідь, а Цзун почав розстібати її плаття: тіло у неї було біле і вгодоване. Рука мимохіть стала пестити його зверху вниз.

— Дурненький студентику, — сказала вона, не перестаючи посміхатися, — якщо вам так хочеться, то беріть... Коли ж ні, то навіщо дражнити?

Спитав, як її звати.

— Радісна мить промайне, мов подих весняного вітру, — відповіла вона. — А потім ви праворуч — я ліворуч, то чи є потреба розпитувати, як кого звати? Чи, може, ви маєте намір викарбувати моє ім’я на арці, яку спорудите на честь моєї відданості?

— Прямо в полі на сирій землі такі речі дозволяють собі тільки сільські свинопаси, — заперечив Цзун. — А я вихований інакше. З такою красунею, як ти, якщо не хочеш принизити її, слід домовитись про зустріч у пристойнішому місці.

Жінка з великим задоволенням вислухала його і погодилась. Цзун сказав, що його кабінет недалеко звідси і що він запрошує її до себе в гості.

— Я вже давно з дому, — відповіла жінка, — боюсь, що там уже тривожаться. А вночі можна буде.

Розпитала, де стоїть будинок Цзуна, як туди пройти, потім вибралась на стежку і побігла.

Як стемніло, вона й справді прийшла в кабінет до Цзуна — і от хлинув нестримний потік, так би мовити, виснажливого дощу із переобтяжених любовною хтивістю хмар.

Промайнуло два-три місяці, а все зберігалося в таємниці, і ніхто нічого не знав. Та якось до місцевого храму прибув буддійський чернець з Тібету. Побачив він Цзуня і злякано мовив:

— Вами заволоділа нечиста сила. Чи не скоїлося з вами чого-небудь останнім часом?

Цзун відповів, що в житті у нього все гаразд, та через кілька днів він раптом занепав духом і захворів. Жінка так само приходила щовечора, приносила йому смачні фрукти, піклувалася про нього, намагалася втішити — все одно як дружина, що любить свого чоловіка. Та коли лягали спати, вона одразу ж починала вимагати, щоб він хоч через силу, а все-таки вгамовував її жагу. Однак хворому Цзуну важко було задовольнити її; він уже здогадувався, що вона не людина, але не міг нічого придумати, щоб якось відкараскатись від неї.

— На днях я розмовляв з одним ченцем, — почав він одного разу. — Той сказав тоді, що мною заволоділа нечиста сила. От я й захворів; виходить, його слова справдились. Піду завтра до нього і попрошу, нехай прийде сюди, помолиться і напише заклинання.

Красуня від цих слів враз змінилась на виду, тим самим переконавши Цзуна, що вона, певно, і є нечиста сила.

Наступного дня він послав до ченця свого служника і звелів йому про все розповісти.

— Це лисиця, — пояснив чернець. — Певно, ще не дуже досвідчена і її неважко буде спіймати на гачок.

А тоді написав на двох смужках паперу заклинання, передав їх служникові й сказав у напучення:

— Як прийдеш додому, візьми чистий дзбан для вина і постав його біля ліжка хворого, а довкола отвору приліпи один з цих папірців. Як тільки лисиця залізе в дзбан, хутко накрий його тазом, а поверх нього наліпи другий папірець з заклинанням. Після цього усе те постав в казан з киплячою водою: лисиця здохне.

Служник прийшов додому і зробив, як порадив чернець. Було вже за північ, коли з'явилася жінка. Вона вийняла з рукава кілька золотавих помаранч і тільки хотіла наблизитись до ліжка та спитати хворого, чи не покращало йому, як раптом у отворі дзбана засвистіло, зашуміло, ніби вихор, і потягло туди жінку. Служник миттю підбіг, накрив дзбан тазом, а зверху приліпив паперову смужку. Тільки-но він зібрався нести все це до казана з киплячою водою, як підвівся Цзун і побачив розкидані по підлозі помаранчі. Йому враз пригадалися любовні втіхи і стало шкода свою коханку. Він наказав поставити дзбан, зірвав папірець і скинув таз. Жінка виповзла назовні, хитаючись, мов очманіла, вклонилась йому до самої землі і сказала:

— Мій шлях до повної досконалості, коли я мала стати чародійкою, вже скоро повинен був закінчитися, та сьогодні я ледве не перетворилась на звичайнісінький попіл. А ви людина милосердна. Клянусь, я ніколи не забуду вашого вчинку і не залишусь у боргу.

Жінка пішла. А хвороба все не покидала Цзуна, йому дуже погіршало, і служник через кілька днів побіг до крамниці, щоб купити дощок на труну. Дорогою він зустрів якусь жінку.

— Ви часом не служник пана Цзуна Сянжо?

— Так, — відповів той.

— Пан Цзун — мій двоюрідний брат. Нещодавно я прочула, що він дуже хворий. Збиралася було провідати його, та все не мала часу. От і зараз поспішаю, то чи не зробите мені ласку? Передайте йому оцей пакетик з чудодійними ліками.

Служник узяв у неї ліки і приніс додому. Цзун почав пригадувати всіх своїх родичів, але ніякої двоюрідної сестри згадати не міг, і тільки тоді зрозумів, що це і є та подяка, про яку лисиця говорила йому на прощання. Випив ліки і відчув, що вони справді допомагають йому. За якихось десять днів він зовсім видужав і в душі був вдячний своїй лисиці за порятунок; він нерідко молився, звертаючись до неї подумки і висловлюючи палке бажання зустрітися з нею ще хоча б один раз.

Якось, коли стемніло, він замкнувся в своїй кімнаті і почав пити вино. Але раптом чує: хтось тихенько постукав пальцем у вікно. Відкинув защіпку на дверях і вийшов на вулицю. Дивиться — таж це жінка-лисиця. Він страшенно зрадів, схопив її за руки, почав дякувати, а потім запросив посидіти з ним і разом випити по чарці.

— З того часу, як ми розлучились, — сказала жінка, — мене ні на мить не покидала тривога, все думала, що ніколи не зумію віддячити вам за ваше благородство й доброту. А тепер я знайшла вам чудову подругу. Можливо, хоч цим мені пощастить розрахуватися за свій борг.

— Хто ж вона така? — поцікавився Цзун.

— Ви її не знаєте, — відповіла жінка. — Завтра вранці підете на Південне озеро і, як тільки побачите дівчину в альпаговій накидці, що рватиме водяні горіхи, одразу ж сідайте у човен і наздоганяйте її. А коли загубите слід, то підпливіть до греблі, там побачите квітку лотоса з коротким стеблом, яка сховалася під листком. Зірвіть її і їдьте додому. Візьмете свічку, припалите кінець стебла — і матимете дуже вродливу дружину, а разом з нею і довгі роки життя.

Цзун уважно вислухав її настанови і все запам'ятав. Після цього жінка почала прощатися. Цзун щосили намагався затримати її, але вона серйозно мовила:

— Відтоді як зі мною сталося те лихо, я ніби прозріла і зрозуміла сутність повної досконалості. То невже ж тепер я захочу через якусь там любовну втіху під ковдрою викликати на себе злість і ненависть людей?

Цзун відпустив її. Вранці наступного дня він прийшов на Південне озеро. Бачить: у тому місці, де лотоси росли особливо густо, на човнах плаває багато гарних жінок, а серед них — дівчина з косами, вдягнута в альпагову накидку, — красуня, яких рідко коли в житті побачиш. Він хутко сів у човен і погнався за нею. Відстань між ними швидко скорочувалась, як раптом дівчина зникла у нього з очей. Цзун розсунув густе листя лотосів і справді побачив червону квітку на короткому стеблі. Він зірвав її, приніс додому і поклав на стіл. Потім знайшов свічку і тільки хотів припалити стебло, коли ж зирк — а квітка вже перетворилась на красуню. Вкрай здивований Цзун низько вклонився дівчині.

— Хіба ви, дурненький студентику, — сказала вона, — не знаєте, що я лисиця-перевертень і буду лише знущатись над вами?

Та Цзун не хотів її слухати.

— Хто це вас навчив? — допитувалась лисиця.

— Ніхто! Я дурненький студентик, сам здогадався, як тебе впізнати.

Він схопив її за руку і поволік до спочивальні. Раптом відчув, що рука його опустилась, озирнувся — на тому місці, де була дівчина, лежить великий камінь, висотою з піваршина, з блискучими гранями. Цзун підняв його з підлоги і обережно поклав на стіл, потім позапалював духмяні курива, почав молитись перед каменем і бити поклони.

Настала ніч. Він позамикав усі двері, позатикав усі дірки й шпарки — боявся, щоб камінь не зник. Коли розвиднілося, він узявся його оглядати, а то, виявляється, вже не камінь, а альпагова накидка, напахчена парфумами; розгорнув поли накидки й побачив, що на бортах ще збереглися залишки пудри та помади. Цзун поклав накидку на ліжко, вкрив ковдрою, ліг поруч і обняв. Надвечір він пішов за свічкою, а коли повернувся — на подушці вже лежала дівчина з косами. Безмежно щасливий, він боявся лише, щоб вона знову не змінила своєї подоби: почав благати її зжалитись і тільки тоді посмів притиснутись до неї.

— І за які це гріхи мені таке нещастя?! — сміялася дівчина. — Хто це розпустив свого язика, чогось напатякавши цьому божевільному, і тепер мені порятунку немає від нього?!

Більше вона не пручалася. Проте в самому розпалі любовної втіхи раптом вдавала, що вже немає сили, і просила перепочинку, але Цзун не звертав на це уваги.

— Коли так, то я зараз же зникну, — погрожувала вона.

Цзун лякався і переставав.

Відтоді у їхніх стосунках настала повна злагода. А тим часом скрині у господі Цзуна повнилися золотом, сріблом та шовками. І було невідомо, звідки все це бралося, бо під час розмови з чужими людьми дівчина лише говорила «так» чи «ні», немовби інших слів не знала, а студент теж уникав бесід про те чудо, що творилося у нього в домі.

Вагітною вона ходила більше десяти місяців, потім вирахувала той день, коли мала родити, пішла до кімнати, а Цзуну звеліла замкнути двері, щоб ніхто не зайшов. Тоді сама вийняла дитину, перерізала ножем пуповину, покликала Цзуна, щоб нарвав ганчірок і загорнув маля. На ранок вона була вже на ногах.

Минуло ще років шість чи сім, і от одного разу вона каже Цзуну:

— Всі свої колишні гріхи я вже спокутувала, дозвольте тепер попрощатися з вами!

Цзун, почувши це, відразу заплакав:

— Люба моя, коли ти прийшла до мене, я був злидень злиднем. Тепер завдяки тобі я поступово багатію. Як же я далі житиму без тебе, якщо ти підеш? Крім того, у тебе немає ні житла, ні родичів, ні друзів. Та й синок у нас ще дуже малий, як йому рости без матері?

Насупивши брови, вона відповіла сумним голосом:

— Скільки б ми не жили вкупі, а рано чи пізно нас чекає розлука. Так завжди буває. Та й помрете ви ще не скоро. А синові нашому щастя на роду написане. Чого ж вам ще треба? Прізвище моє Хе. Як зволите коли-небудь згадати про мене, то візьміть у руки що-небудь із моїх речей і крикніть: «Третя Хе!» І я постану перед вами. А тепер я піду!

На очах у здивованого Цзуна вона здійнялася вгору. Він підстрибнув, хотів спіймати її, але дістав лише до черевичка, який одразу ж упав на землю і перетворився на кам'яну ластівку[*], червону-червону, яскравішу за кіновар. З усіх боків вона сяяла й виблискувала, мов кришталь. Цзун підняв її і вирішив сховати. Коли відкрив скриню, то побачив альпагову накидку, в яку Хе була вдягнена, коли прийшла до нього.

Кожного разу, коли його обсідали спогади про неї, він брав цю одежину в руки і кричав:

— Третя Хе!

Перед ним одразу поставав її образ, веселе обличчя, усміхнені очі. Зовсім як жива. Шкода тільки, що слова не скаже.

Приятель оповідача хотів би додати таке: «Коли б мову нашу розуміли квіти — ото клопіт нам був би. Камінь — той говорити не вміє, та дуже мені до душі».

Цей чудовий двовірш Фан Вена[*] добре пасує до нашої дивовижної історії.