Ченці-чудотворці

ЯНЬЧЖІ

У ветеринара Бяня з міста Дунчан була гарна й розумна дочка, яку звали Яньчжі — Рум'яна. Батько прямо душі не чув за нею і хотів підшукати їй гідну пару — юнака з благородної сім'ї. Але родовиті зневажали їх за бідність та низький стан і цурались такого шлюбу. Саме тому у Яньчжі, хоч вона вже й досягла того віку, коли дівчині роблять зачіску, все ще не було нареченого.

Навпроти ветеринара жив сусід, дружину якого звали Ван. Ця легковажна особа, що любила часом при нагоді покепкувати, була приятелькою Яньчжі.

Одного разу, проводжаючи подругу, Яньчжі вийшла за ворота і побачила вродливого юнака в білому траурному одязі, що проходив повз їхній двір. Стрепенулося раптом серце у дівчини, і очі, прозорі, мов тиха осіння вода, затримались на його обличчі. Юнак, низько опустивши голову, наддав ходи. Він був уже далеко, а дівчина все ще дивилася йому вслід. Ван, яка увесь цей час пильно стежила за нею, жартома зауважила:

— Тобі, такій красуні та розумниці, тільки такий і до пари!

Дівчина нічого їй не відповіла, лише зашарілась від сорому.

— Ти знаєш, хто це? — спитала Ван.

— Ні.

— Та це ж сюцай Ао з Південного завулка, звати його Цючжунь. Його покійний батечко був цзюйженем, чоловіком дуже чесним і порядним. Я сама з того завулка і добре знаю їх. В усьому світі не знайдеш другого такого чемного та ласкавого, як цей юнак. А траур носить тому, що недавно поховав дружину. Якщо припав тобі до душі, то передам, щоб засилав сватів.

Яньчжі знову промовчала, і Ван, весело сміючись, подалась додому.

Непомітно збігло кілька днів, а від Ван ні чутки ні вістки. Яньчжі почала тривожитись: чи то сусідці так ніколи, що й носа не показує, чи, може, нащадок вельможної родини погребував такою нареченою? Надокучливі думки не давали їй спокою. Туга за коханим довела її до того, що вона перестала їсти й пити і нарешті захворіла.

Саме тоді Ван прийшла її провідати і почала допитуватись, чого Яньчжі заслабла.

— І сама не знаю, — відповіла дівчина. — Ото як ти пішла від нас, то майже з того дня й почалося. Спершу млосно було, а тепер і дихати важко. Мабуть, скоро помру...

— А в мене, бачиш, чоловік з дому поїхав у торгових справах; ще й досі не повернувся. І самій незручно йти до Ао, і послати нікого. Чи не в ньому причина твоєї недуги? — зашепотіла Ван. Дівчина зашарілась. — Видно, що в ньому! Ну коли вже хвороба зайшла так далеко, то тут нічого соромитись. Запропоную йому цієї ж ночі прийти до тебе на побачення. Не думаю, щоб він відмовився.

— Воно й справді нічого критись, коли вже так, — зітхнула Яньчжі, не помічаючи, що Ван потішається з неї. — Якщо він не зневажає мене за бідність і простоту нашого роду, то нехай засилає сватів. Я швидко одужаю. А про те, щоб таємно зустрічатись, і мови не може бути!

Ван кивнула на знак згоди головою і пішла. Сама Ван, ще коли була дівчиною, кохалася з сусідом, студентом Су Цзє. А після того, як вона вийшла заміж, Су пильно стежив за її чоловіком. Як тільки той куди-небудь від'їжджав, студент приходив до неї, шоб згадати про свою колишню любов.

Тієї ночі Су також завітав до Ван. Пирскаючи від сміху, вона розповіла йому про свою розмову з Яньчжі і веліла для потіхи передати все це Ао.

Су вже давно чув про вроду тієї дівчини і невимовно зрадів: така нагода нечасто випадає! Спочатку хотів було порадитися з Ван, але побоявся: коли б не приревнувала. Вдавши, ніби Яньчжі його аніскілечки не цікавить, він, між іншим, випитав, де кімната дівчини в домі Бяня.

Наступної ночі Су переліз через огорожу, хутко пробрався до вікна і тихенько постукав.

— Хто там? — почувся притишений голос.

— Це я, Ао, — відповів Су.

— А я саме думала про вас, — призналася дівчина. — Хочу бути з вами все життя, а не лише одну ніч. І якщо я справді вам подобаюсь, то скоріше шліть сватів, а потайки зустрічатись я нізащо не згодна. І не просіть!

Вдаючи, що й він такої думки. Су почав благати дівчину, щоб вона висунула крізь двері хоча б свою руку. Дівчина не посміла відмовити коханому. Пересилюючи слабість, вона підійшла до дверей і прочинила їх. Су тої ж миті ускочив до кімнати і, сподіваючись на успіх, схопив дівчину в обійми. Яньчжі пручалася, як могла, і нарешті, зовсім знесилена, впала на підлогу. Су кинувся її піднімати.

— Звідки ти взявся, негіднику? — простогнала дівчина. — Адже ти не Ао! Коли б це був Ао, то, довідавшись, чого я захворіла, він би пожалів мене, пригорнув до себе, а не шарпав би з такою грубістю! Посмієш ще раз доторкнутись — закричу. Хоч і себе ославлю, але й тобі це добром не минеться.

Боячись ускочити в халепу, Су більше не наполягав, лише благав її призначити день нової зустрічі.

— Це буде день нашого весілля, — у розпачі відповіла дівчина, подумавши, що Ао жорстоко поглумився з неї, підіславши свого приятеля.

— Дуже довго чекати, а чи не можна швидше?

Від надмірного хвилювання Яньчжі відчула ще більшу слабість і мовила, що зустрінеться з ним лише після того, як видужає. Тоді Су почав просити яку-небудь річ на доказ кохання. Вона сказала, що в неї нічого немає, але Су зірвав у неї з ніжки гаптованого черевичка і кинувся геть з кімнати.

— Віддайте, віддайте! — кричала Яньчжі йому вслід. — Які ж вам докази ще потрібні, коли пообіцяла бути вашою? Мені його, звичайно, не жаль, та от коли б тільки не намалювати, як то кажуть, тигра замість собаки: не питаючись, взяли у мене черевичок, а там, гляди, ще й плітки почнете розпускати. Коли люди про це дізнаються, то мені тоді хоч з мосту та в воду.

Вибравшись на вулицю, Су одразу ж завернув до Ван. Ліг з нею в ліжко, а сам усе думає про черевичок. Тихенько простяг руку, помацав у кишенях свого халата, але черевичок, як на диво, кудись зник. Су Цзє схопився з ліжка, запалив світло, потрусив халат, оглянув усе довкола — нема, та й годі! Чи не Ван часом заховала? Спитав її, а вона тільки посміхнулась у відповідь, і Су занепокоївся ще дужче. Критися далі він не міг і розповів полюбовниці про все докладно. Потім з свічкою в руці вийшов на подвір'я, але черевичка і там не було. Нарікаючи на самого себе і на весь білий світ, він повернувся до спальні.

«Добре, що хоч ніч уже пізня, нікого на вулиці немає, — втішав він себе, — Певно, загубив де-небудь дорогою, встану удосвіта і знайду».

Проте і вранці Су Цзє нічого не знайшов. Йому й невтямки, що тієї ж ночі провулком шастав один із сільських волоцюг на прізвище Мао Да. Він уже давно чіплявся до Ван, та завжди діставав облизня. І ось тепер, довідавшись про її стосунки з Су Цзє, вирішив застукати коханців на гарячому, щоб, налякавши жінку, потім домогтися свого. Проходячи тієї ночі повз садибу Ван, він штовхнув ворота — не замкнені. Зайшов на подвір'я, попрямував тихцем до її вікна і раптом наступив на щось м'яке. Підняв — жіночий черевик. Причаївшись за вікном, він підслухав усю розповідь Су Цзє і неймовірно радий пішов з двору.

Минуло кілька ночей, і Мао Да переліз через огорожу на подвір'я Бяня. Не второпавши, які двері ведуть до кімнати Яньчжі, він звернув у бік батьківських покоїв. Старий помітив через вікно когось чужого у дворі і враз збагнув, що той хоче проникнути до кімнати його доньки. Розлютившись, Бянь схопив ножа кинувся назустріч Мао Да. Наполоханий волоцюга метнувсь назад до огорожі, та не встиг її перелізти, як старий уже наздогнав його. Діватися було нікуди. Мао Да стрибнув на переслідувача і вирвав у нього ножа. Мати Яньчжі тим часом почала голосно кричати у своїй кімнаті. Мао Да зрозумів: треба замітати сліди. Єдиний вихід — убити старого.

Материн лемент розбудив Яньчжі, яка вже трохи видужала. Коли із свічкою в руці вона вибігла на подвір'я, батько не міг уже й слова сказати, бо лежав з проваленим черепом і за кілька хвилин віддав богові душу.

Біля огорожі валявся гаптований черевичок. Мати одразу впізнала його і накинулась на дочку, вимагаючи пояснень. Яньчжі, заливаючись слізьми, стала розповідати, тільки про Ван змовчала, щоб не накликати на неї підозри. Вона, щоб помститися, назвала одного лише Ао, який нібито самочинно приходив до неї.

Наступного ранку мати подала скаргу повітовому начальнику, і той наказав негайно схопити злочинця.

Ао був юнаком скромним, сором'язливим. І хоч мав уже вісімнадцять років, але при незнайомих людях губився, мов мала дитина, навіть починав заїкатись. Коли його арештували, він страшно перелякався, а в суді не знав, що й казати, тільки увесь тремтів. Начальник повіту вже після першого допиту впевнився, що юнак винен. Він звелів забити його в колодки і допитати з усією суворістю. Не витримавши катувань, Ао визнав себе винним. Його перевели в округ і там мучили так само, як і в повіті. Обурений такою жорстокістю юнак почав вимагати побачення з дівчиною. Як тільки вони зустрілися, Яньчжі одразу ж накинулася на нього з лайкою, а у нещасного мовби язик усох — нічого не міг сказати на своє виправдання. Після цього Ао засудили на смерть.

Справа потім розглядалася ще в кількох інстанціях, і жоден з причетних до повторних допитів чиновників не зробив іншого висновку. Та ось нарешті справа дійшла до губернатора провінції Цзінань.

Посаду цю на той час обіймав У Наньдай. Уже після першої зустрічі з обвинуваченим у нього виник сумнів: надто не схожий цей юнак на вбивцю. Тоді губернатор посадив до його камери свою людину, яка поступово випитала в Ао всю правду. Так губернатор дізнався, що юнак зовсім не винен. Після кількаденних розмірковувань він вирішив провести нове розслідування і першою на допит викликав Яньчжі.

— Чи знав ще хто-небудь про зустріч, яку ти призначила Ао? — запитав він.

— Ні, ніхто не знав.

— А під час вашого побачення був хто-небудь?

— Ні, — заперечила дівчина.

Привели юнака. Губернатор лагідно розмовляв з ним, і Ао почав розповідати:

— Якось ішов я вулицею і бачу, що біля воріт однієї з садиб стоїть колишня наша сусідка Ван, а з нею якась молоденька дівчина. Я швидко пішов собі далі і після цього більш не бачив ні тієї, ні тієї.

— Так сусідка ж була?! — люто гримнув на Яньчжі губернатор. — Чому ж ти мовчала?

І він звелів було взяти її на тортури, але Яньчжі злякано підтвердила:

— Так, я стояла тоді разом з сусідкою, але до цього діла вона не причетна.

Губернатор закінчив допит і послав стражників за Ван. Через кілька днів її привели й помістили до окремої камери. А невдовзі викликали на допит:

— Хто вбивця?

— Не знаю, — відповіла Ван.

Губернатор вирішив удатися до хитрощів:

— Яньчжі посвідчила, що одна ти знаєш, хто вбив старого Бяня! Навіщо ж ти дуриш мене?

— Звідки мені знати? Це вона наклеп на мене зводить! — заголосила Ван. — Розпусне дівчисько, сама хотіла коханця собі завести! Я ж бо тільки жартома пообіцяла посватати їх. А вони, бачте, без мене обійшлися. Сама привела вбивцю до свого дому, а тепер на мене хоче вину звалити.

Але губернатор вів допит так майстерно, що Ван слово в слово розповіла все, про що вони тоді говорили, стоячи біля воріт. Привели Яньчжі, і губернатор люто закричав на неї:

— Ти казала, що Ван до цього не причетна. А вона щойно призналася, що обіцяла вас звести.

Яньчжі залилася слізьми.

— Негідниця я! Сама на рідного батька смерть накликала, та ще й людей невинних приплутала. Така ганьба. Коли вже кінець всьому цьому буде!

Губернатор далі допитував Ван:

— Кому ж ти говорила про свій намір?

— Нікому.

— Що ти мені голову морочиш? Хіба чоловік та жінка у ліжку не звіряються в усьому одне одному?

— Мого чоловіка давно дома немає. Як поїхав, то ще й досі не повернувся.

— Може, й так, — сказав губернатор. — Але не сподівайся, що тобі пощастило обдурити мене. Хто повірить, ніби ти нікому й слова не сказала? Кепкун ніколи не втратить нагоди познущатися над чужою простотою та похвалитися власною кмітливістю.

Губернатор звелів узяти її руки в колодки, і Ван докладно про все розповіла. Потім наказав звільнити Ао і заарештувати Су Цзє. Але той став викручуватись, мовляв, про вбивство він нічого не знає.

— Якщо вже ти з потіпахою спав, то порядною людиною тебе вважати ніяк не можна! — скипів губернатор і звелів катувати його. Зрештою Су признався, що він справді обдурив дівчину, але після того, як загубив черевичка, більше не наважувався йти до неї. Що ж до вбивства, то про це йому не відомо.

— Від того, хто потай перелазить через огорожу чужої садиби, всього можна чекати, — гнівно заперечив губернатор і наказав ще раз піддати його тортурам. Не витримавши катувань, Су визнав себе винним.

Про його зізнання доповіли вищим інстанціям, і скрізь губернатора У хвалили за кмітливість. Неспростовних доказів була ціла купа, і якщо Су хотів урятуватися, то йому слід було поспішати: вирок мали затверджувати восени.

Су Цзє був людиною розбещеною, але розумною. Прочувши, що пан Ші, інспектор в справах освіти, — чоловік мудрий, справедливий і завжди підтримує здібну молодь, він негайно послав йому супліку, в якій доводив свою невинність.

Інспектор зажадав, щоб принесли його судову справу, уважно переглянув її, замислився і нарешті, вдаривши рукою по столу, вигукнув:

— Цього студента засудили несправедливо!

Тоді він звернувся з проханням до судової палати, щоб йому самому дозволили провести розслідування, і заходився допитувати всіх заново.

— Де ти загубив черевичок? — спитав він Су Цзє.

— Не пам'ятаю, але коли я стукав у ворота Ван, він ще був у мене.

Після цього Ші викликав на допит Ван.

— Окрім Су Цзє, у тебе ще були полюбовники?

— Та що ви!

— Розпутниця ніколи на одному не зупиняється!

— З Су Цзє у нас кохання ще з самого дитинства, тому я й приймала його. Пробували, правда, чіплятися інші, але я більше ні з ким не сходилась.

Ші наказав їй перерахувати всіх залицяльників, але вона назвала лише одного:

— Мао Да з нашого провулка не раз примірявся до мене, та я завжди гнала його геть.

— Бачили таку святу? — з іронією мовив Ші і звелів було відшмагати її, але вона й далі виправдовувалась, намагаючись довести, що, крім Су Цзє, вона ні з ким не зналася, і при цьому увесь час била низькі поклони, аж поки на лобі в неї не вискочила ґуля.

Інспектор відмінив катування і спитав:

— Невже за весь час, поки чоловіка дома немає, до тебе так ніхто й не заходив?

— Ні, ні, заходили, — поквапно відповіла Ван. — Провідували нещасну жінку, але все по ділу. Той грошей хотів позичити, той дарунок приносив.

Ван назвала кілька прізвищ: здебільшого це були відомі гультяї та розпусники з того ж самого провулка, де й вона жила. Всі вони сподівались переспати з нею, але ще не встигли прямо їй про це сказати. Інспектор записав їхні прізвища і наказав взяти всіх під варту. Коли підозрілих затримали, він звелів привести їх у храм бога-охоронця міста.

— Нещодавно до мене уві сні явився бог і повідав, що один із вас — убивця. Брехати перед його святим образом — великий гріх, а якщо винуватець сам признається, то може надіятись на пом'якшення присуду. А коли ні — його чекає заслужена кара!

Всі затримані попадали ниць перед вівтарем і в один голос стали запевняти, що нікого не вбивали. Тоді до храму занесли і порозкладали, щоб усім було видно, колодки на шию, на руки та на ноги, ніби мали намір одразу ж розпочати допит. З усіх затриманих поздирали одяг і позав'язували на маківці чуприну. Гультяї почали скиглити та стогнати, запевняючи, що на них зведено наклеп.

— Якщо не хочете по-доброму признаватись, то сам бог покаже нам злочинця, — мовив Ші і розпорядився, щоб у храмі позавішували ковдрами усі вікна, та так, щоб жодної шпарочки не залишилося. Коли стало зовсім темно, затриманим подали тази з водою і наказали помити руки, а потім поставили їх обличчям до стіни й заборонили ворушитись.

— У справжнього злочинця бог зробить на спині позначку, — пояснив Ші.

Через деякий час усіх повиводили на світло, оглянули їхні спини, і Ші показав на Мао Да:

— Ось він — убивця!

Ші з самого початку запідозрив Мао Да, і щоб довести це, наказав заздалегідь помастити стіну в храмі сірою фарбою: до того ж усі затримані мили руки у воді з сажею. Боячись, щоб бог не поставив мітку саме на його спину, вбивця притулився до стіни і вимазався у сіру фарбу. А коли виходив на світло, затулив спину руками, забруднивши її ще й сажею.

Після жорстоких катувань Мао Да нарешті виклав усю правду.

Вирок, який написав Ші, гласив:

«Су Цзе, ставши на згубний шлях Пеньчена Ко, здобув славу сластолюбного Дена Туцзи[*]. Він та його полюбовниця Ван змалку звикли в усьому звірятися одне одному. Отож і потім, хоч і були зовсім чужими, поводилися, мов чоловік з дружиною.

Ван розкрила йому таємницю своєї подруги, і Су охопила невситима пристрасть, мов того царя, який рушив у похід на князівство Цінь на заході і палав жадобою захопити й царство Шу на півдні. Він, ніби Чжунцзи[*], переліз через огорожу і птахом спустився на подвір'я, а тоді, обдуривши красуню, пробрався до покоїв і налякав її. Як же це могла освічена людина дійти до того, щоб рвати квіти і ламати вербове гілля? На щастя, зачувши ніжне щебетання хворої ластівки, він пожалів її, цнотливу, змилувався над нею, мов над зів'ялою вербичкою. Випустивши пташеня фенікса з сільця, він виявив гуманність, властиву освіченій людині, а, забравши черевичка на доказ любові, знову зганьбив себе.

А потім метеликом перепорхнув через огорожу, та під вікном були чужі вуха. Зірвався пелюсток з лотоса — черевичок упав на землю і зник безслідно. Дурив Су інших, обдурили і його самого. Хто повірить, що він не винен? Небо покарало Су Цзє, і він, забитий у колодки, мало не загинув. Його гріхи переповнили чашу, і він ледь-ледь не позбувся голови. Він зганьбив звання вченого уже тим, що лазив через огорожу та зазирав у всякі щілини, і за це мусить бути покараний. Але, зважаючи на те, що його могли стратити за злочин, вчинений іншим, і тоді б уже нікому не пощастило врятувати його від несправедливого вироку, і беручи до уваги ті муки, яких довелося йому зазнати, слід виявити великодушність і примусити його певний час носити лише синій одяг[51], давши тим самим йому можливість заново прокладати свій шлях у житті.

Що ж до Мао Да, то цей підлий і підступний волоцюга — велике лихо для всього міста. Сусідка рішуче відкинула його залицяння, але це не вгамувало його хтивості. Запримітивши, як Су Цзє завернув у провулок, лиходій одразу зміркував, що й до чого. Двері самі розчинилися назустріч вітрові, і з ним сталося те ж саме, що із студентом Чжаном[*]: пішов за простою підливою, а натрапив на вино. Мао Да вирішив, як свого часу Хань[*], крадькома напахтитись чужими парфумами. Хіба думав він, що небо позбавить його розуму, а чорт — душі? Сподівався приплисти на плоту прямо до Місячного палацу[*], але помилився, сів на рибальського човна і опинився в «Персиковому джерелі»[*]. І тут колишні почуття згасли, натомість прийшли бурхливі хвилі пристрасті. Та лезо ножа, приставлене до грудей, примусило його кинути, як то кажуть, каменем у мишу, забувши про вазу, що стояла поруч. Куди подітись злодієві, якщо він опинився в западні? В таких випадках і заєць починає огризатись. Пробравшись на чуже подвір'я, Мао Да хотів видати себе за іншого, як у тому прислів'ї сказано: «Зумів же Лі пройти, надівши шапку Чжана». Та коли зчепився з переслідувачем не на життя, а на смерть, загубив черевичок і відвів підозру на Су. Вийшло так, як у давнину говорили: «Риба пішла з сітки, щоб туди гуси попали». Мов нечиста сила, перетнув він шлях юної любові, вдершись в оселю щирого кохання. Звідки така нечисть береться? Щоб люди мали радість і щастя, йому слід негайно відтяти голову.

Яньчжі вже приспіла пора, коли час робити зачіску, а бідолашна все ще була не засватана. Вродлива і гарна, наче небожителька з Місячного палацу, вона, безперечно, гідна юнака, прекрасного і чистого, мов яшма. Вона, власне кажучи, належить до тих, кому слід носити плаття із райдужного пір'я[52], то чи ж варто їй журитися, що доведеться вік вікувати в батьківському домі, оскільки золота немає? Зачувши, як воркочуть качка з селезнем, почала й собі мріяти про такого, хто б підійшов їй до пари, і навіть уві сні ці мрії не покидали її. Сумуючи, вона, як ото в пісні співається, думала про щастя з милим, і душа її мало не розлучилася з тілом. Одна ниточка її туги за коханим скрутилася в такий клубок, що в ньому заплуталися кілька негідників. І двоє з них, сущі дияволи, боячись упустити дівочу красу, суперничали із-за неї. Вони злетілися, немов коршаки на здобич, і кожен називав себе іменем Ао. Та відірвавши від лотоса лише пелюсток-черевичок, даремно було сподіватися, що пощастить почути і запах самої квітки. Здолали вони і мури неприступні, та ледве не розбили неоціненну яшму. Криваві сльози в коштовній оправі дісталися гравцям у кості і зрештою стали причиною великої біди. Дерево гине тому, що його сокира губить, а тут лихо скоїлося через талант і чесність. Студент Ао занепав духом і не міг захистити себе, та, на щастя, білосніжна яшма виявилася незаплямованою. Тяжко довелося юнакові, але все-таки він знову напнув парчеве укривало. Достойна хвали і Яньчжі за те, що зуміла зберегти свою дівочу честь і залишилася чистою і цнотливою в своєму коханні. І якщо вона забажає подарувати милому своє серце, то посередником у цій делікатній справі нехай виступить сам начальник повіту».

Ось так закінчилася ця справа. А про вирок, написаний мудрим інспектором, ще довго точилися всілякі розмови.

Тільки після допиту в губернатора Яньчжі зрозуміла, який наклеп вона звела на Ао. Вони зустрілися, виходячи з суду, і від сорому дівчина спаленіла, а очі її сповнилися сліз. З вуст, здавалося, ось-ось зірвуться слова жалю і співчуття, але вона так і не змогла їх вимовити. Юнак давно покохав її усім серцем. Боявся тільки, що його засміють, коли він одружиться з нею. Адже всі знають, що вона простого роду. До того ж тисячі людей бачили, як її мало не щодня тягали до суду. Ні вдень, ні вночі не давали йому спокою ці думки, а прийти до якогось певного рішення він не міг і заспокоївся лише після винесення вироку. Сам начальник повіту як сват поніс його гусака[*], та ще й заплатив музикантам, що грали на весіллі.

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:

Надзвичайно обачним має бути той, хто розглядає позови! Навіть упевнившись, що ця людина зовсім не винна, звідки можна знати, що винен саме той чи інший? Щоб знайти справедливе рішення, доводиться ще й ще раз вести допит, вивчати всі подробиці справи, вникати в її суть, все добре обмірковувати. Отож і схиляються люди перед мудрістю того, хто виявив справжнього злочинця, та ба, ніхто не відає, яким трудом домігся він цього!

Бувають правителі, які коротають свій час, граючи в шахи чи вилежуючись під шовковими ковдрами, а в управах тим часом сваволять чиновники. Не болить у них серце, коли з простою людиною трапляється лихо. А як загримить барабан[53] і прочиняться двері управи, вони велично споглядають із своїх високих місць тих, хто, тремтячи від страху, прийшов подати скаргу, і наказують забити їх в колодки. Тому й не дивно, що стільки тяжкої незаслуженої кривди накопичилось під перевернутим тазом[54].

Мій учитель, вельмишановний Юйшань, запримітив мене ще тоді, коли я був зовсім малим. І досі пам'ятаю, з якою запопадливістю виводив він у світ учнів, віддаючи їм усі свої знання, як самовіддано захищав, коли хто-небудь хотів їх скривдити. Але він ніколи не вдавався до примусу чи залякування, як того вимагали можновладці. Це був справжній захисник святого Конфуція, вчитель і наставник не одного покоління. Оцінюючи учнівські твори, він ніколи не криводушив, а намагався виявити молоді таланти і оберігав їх, мов своє власне життя, — не так, як це роблять безсердечні інспектори училищ, що прийшли на його місце.

Про любов, з якою він ставився до молодих талантів, може засвідчити хоча б такий приклад. Якось одному тямущому студентові випало на екзаменах писати твір на тему "Багатства гірських надр". А він помилився і написав про багатства підводного царства. Похопився уже тоді, коли твір був готовий. Боячись, щоб його не вигнали, студент у кінці дописав складеного тут же вірша:

Прочитавши в кінці твору цього вірша, шановний учитель додав у тому ж тоні: