Ченці-чудотворці

ВОРОЖКА НА ГРОШАХ

Сяо Шан народився в Хецзяні. Батько його, Дунлін, був дуже багатий, але самодур і великий марнотратник. Коли, бувало, сідає їсти пельмені, то ласує лише серединками, а ріжки викидає, так що згодом вся підлога довкола всипана об'їдками. Оскільки він був огрядний і неповороткий, то за це його прозвали «Воєводою, що губить ріжки».

А на схилі літ він дожився до того, що став бідняком, часом, бувало, і попоїсти йому нічого. Руки в нього схудли, і шкіра на них звисала мішками. За це йому дали нове прізвисько — «Чернець-жебрак». Перед самою смертю він сказав синові:

— Все своє життя я тільки й знав, що плюндрувати дари неба, і тим самим накликав на себе його гнів. Тому й помираю зараз у голоді та холоді. А ти, якщо хочеш мати щастя, у всьому будь благочестивим. Тільки так зумієш спокутувати мої гріхи.

Шан свято виконував батьківський заповіт. Він був дуже простим, дбайливим і чесним чоловіком. Сам обробляв своє поле і так-сяк зводив кінці з кінцями. Усі в селі любили й поважали Шана.

Один сусід, досить заможний і вже немолодий, зглянувся на його бідність і запропонував Шанові спробувати щастя в торгівлі, позичивши йому для цього певну суму грошей. Але Шан прогорів уже з першого разу. Заробленого не вистачило навіть на те, щоб повернути борг. Згораючи від сорому, він сказав старому, що відробить заподіяні збитки, але той відмовився взяти його на роботу.

Тоді Шан, боячись втратити людське довір'я, продав усю свою землю та будинок і поніс сусідові виручені гроші. Старий розпитав, що та як, пройнявся до нього ще більшою повагою, пожалів його і, викупивши назад усе майно, повернув його Шану. А на додачу дав ще більше грошей, ніж першого разу, умовляючи, щоб Шан випробував свою долю ще раз, але той рішуче відмовився.

— Я, — сказав він, — навіть тих десяти з лишком ланів, які ви мені раніше дали, не зміг повернути. Навіщо ж мені ще тугіше затягувати зашморг на своїй шиї? Щоб у потойбічному житті перетворитися на віслюка чи коня?

Тоді старий порадив йому стати напарником іншого купця. Через кілька місяців Шан повернувся додому. Цього разу обійшлося без збитків, але й прибутком похвалитися він не міг. Старий відмовився брати з нього будь-який процент, а звелів продовжувати справу.

Через рік Шан прикинув, що може повністю розрахуватися з боргами, не менше перепало й на його долю. Та коли поверталися додому, налетіла буря, корабель мало не затонув і половина товару загинула.

Підрахував він дома те, що вціліло, і виявилося, що тільки з боргами й можна розквитатись. Трохи поміркувавши, Шан заявив своєму товаришу:

— Якщо саме небо прирекло мене на бідність, то хіба хто-небудь врятує від цього? Та й тобі від мене тільки лихо...

Повністю з усіма розрахувавшись, він залишився голий мов бубон.

Старий знову наполягав на своєму, але Шан повернувся назад, до своєї землі.

— Людям випадає хоч по кілька років прожити в добрі та щасті, — говорив він, часом зітхаючи, — А чому ж я такий невдаха?

В цей час у їхніх місцях невідомо звідки взялася ворожка, що пророчила людям долю, гадаючи на монетах. І багато чого справджувалось. Шан теж подався до неї. Звичайнісінька собі стара жінка. У будинку, де вона жила, все сяяло чистотою. Посеред кімнати стояв трон духів, перед яким куріли тоненькі свічки, огорнуті пахучим димом. Шан увійшов і чемно вклонився. Стара відразу зажадала грошей. Шан вручив їй сотню монет, і вона поклала їх у дерев'яну скриньку. Тримаючи її в руках, ворожка опустилася перед троном на коліна і почала трусити скриньку так, як це роблять, коли просять бога визначити жеребок[*].

Через кілька хвилин стара підвелася, висипала монети на долоню, а тоді на стіл, кладучи одну за одною в певному порядку. Ті, що випали лицем догори, вона вважала провісниками лиха, а ті, що зворотним боком, — прикметою добра.

Розіклавши гроші, заходилася їх лічити. До п'ятдесяти восьми все були монети зі знаками, а інші лежали гладеньким зворотним боком.

— Скільки вам років зараз? — запитала стара.

— Двадцять вісім, — відповів Шан.

— О-о! Довгенько ще вам чекати свого щастя! — зауважила вона. — Ви поки що живете не так, як вам на роду написано, а, так би мовити, за долею своїх предків. І тільки у п'ятдесят вісім вийдете на свій власний шлях, отоді вас нарешті покинуть усі неприємності.

— А що то значить «доля предків»?

— А ось що: коли хто-небудь з предків відзначився добрими вчинками і щастя свого за життя не вичерпав до дна, то благами, які він заслужив, користуватимуться його нащадки. Навпаки, якщо ваш попередник мав недобру славу, то всі біди валитимуться на голови нащадків.

Шан почав лічити на пальцях.

— Це цілих тридцять років, — нарешті мовив він. — Та на той час я зовсім старим стану. Тоді вже не про щастя, а про смерть треба думати.

— За п'ять років до того, як сповниться п'ятдесят вісім, — вела далі стара, — вам трохи поталанить. Правда, не дуже, але вже ні голод, ні холод вам будуть не страшні. А в останній рік самі по собі прийдуть великі гроші. Не треба буде ні шукати їх, ні домагатись. За той час, що ви, добродію, прожили, ви не встигли накоїти гріхів, тому другу половину свого віку проведете у повному щасті і благополуччі.

Попрощавшись з ворожкою, Шан попрямував додому. Йому хотілося вірити в те, що вона йому наговорила, але водночас і сумніви обсідали його. Однак він і далі бідував не нарікаючи, вів праведне життя і ніколи не шукав зиску нечесними шляхами. Коли ж дожив до п'ятдесяти трьох, став з нетерпінням чекати, чи справдиться ворожіння.

Надійшла пора сіяти, а Шана саме прихопила лихоманка. Навіть виорати землю не зміг. Коли ж трохи оклигав, почалася страшенна засуха, все, що люди встигли посіяти, геть-чисто повигорало. Тільки десь під осінь пішли нарешті дощі. Оскільки в господарстві не залишилося ніякого іншого насіння, окрім проса, то Шан і засіяв ним усе своє поле. Після дощів знову стало припікати сонце. Гречка та горох наполовину попропадали, а просо вистояло. Коли ж через деякий час дощі пішли знову, просо від цього виросло ще краще. Надійшла осінь, людей голод морить, а Шану й горя мало.

Тепер він переконався, що ворожка правду сказала. Вирушив до старого, у якого колись брав гроші, позичив дещицю, почав торгувати. Великими прибутками похвалитися не міг, проте і збитків не мав. Дехто радив Шану взятися за велику справу, але він нікого не слухав.

Нарешті йому виповнилося п'ятдесят сім. Якось заходився підправляти мур огорожі. Копаючи яму, несподівано натрапив на казана. Зняв з нього кришку, а звідти пасмами поповз білий дим, так ніби клапті вати піднімалися вгору. Шан злякався й вирішив не чіпати його. Та коли дим поступово розвіявся, перед очима постав великий глиняний дзбан, по вінця наповнений сріблом. Покликав дружину, і вони вдвох насилу затягли знахідку до хати. Переважили все, і виявилося — тисяча триста двадцять п'ять ланів. Певно, ворожка, вирішили вони, дещо помилилася в своїх пророцтвах, коли такі великі гроші прийшли на рік раніше встановленого строку. На той час до них зайшла сусідка у якійсь справі. Прочинила двері, побачила, що робиться в кімнаті, і мерщій додому. Розповіла про все чоловікові. Того взяли завидки, він негайно побіг до повітового начальника і доніс на свого сусіда.

Начальник повіту славився своєю пожадливістю: він схопив Шана і почав вимагати, щоб той віддав усе срібло йому. Дружина хотіла приховати половину скарбу, але Шан сказав їй:

— Захочеш присвоїти щось чуже — добра не жди! І все, що було, відніс начальнику. Начальник відразу ж подумав, що Шан дещо приховав. Він наказав принести дзбан, у якому лежало срібло. Наповнили його сріблом — повний доверху.

Тільки тоді Шана відпустили додому. Невдовзі після цього начальник дістав підвищення: його перевели в управління Наньчанської округи. Через рік і Шану довелося поїхати в Наньчан у своїх торгових справах. Тут він дізнався, що колишній начальник їхнього повіту вже помер, а його дружина збиралася повернутися з дітьми в рідні місця, тому розпродувала всі важкі, громіздкі речі. Серед них було й кілька плетених кошиків, у яких стояли бутлі з тунговою олією. Вдова заправила невелику ціну, Шан купив їх і повіз додому.

Дома виявилось, що один з бутлів протікає. Він перелив олію в інший посуд, а на дні побачив зливки срібла. Перевірили усі кошики — і в кожній посудині те ж саме. Зібрали все докупи і зважили — рівно стільки, скільки Шан колись викопав під муром.

Відтоді Шан дуже розбагатів, але ніколи не скупився, якщо треба було допомогти якомусь бідняку чи тому, кого лихо спіткало. Дружина часто умовляла його приберегти що-небудь для дітей та онуків, а він відповідав їй:

— Саме так я й дбаю про спадщину для них.

Сусіда, який колись доніс на нього, збіднів і мусив жебракувати. Не раз намірявся попросити допомоги у Шана, та соромно було за свій вчинок. Шан від людей довідався про його скруту.

— Послухай, — сказав він сусідові, — те, що сталося тоді зі мною, було присудом долі. Боги та духи зруйнували твоїми руками моє щастя, бо воно прийшло передчасно. Хіба це твоя вина?

Шан щедро допоміг сусідові, і той так розчулився, що аж заплакав.

Шан дожив до вісімдесяти років. Кілька поколінь його дітей та онуків ніколи не бідували.

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:

Надмірні марнотратники трапляються навіть серед князів, графів та їм подібних. То що ж говорити про простих людей? Шкода, звичайно, коли проста людина за життя безжально плюндрує те, що дісталося їй від неба. А там, гляди, прийшла старість, а їсти нічого!

Добре, що птах[42] хоч перед смертю проспівав жалібну пісню, а син зумів спокутувати батьківський гріх. Добре, що батько, а слідом за ним син після стількох років нужденного життя зрештою спромоглися таки повернутись до щастя й радості.

Інакше б кара за батьківські гріхи перейшла на сина, а від нього, в свою чергу, на внуків і так далі, поки б усі вони не перетворилися на злиденних жебраків...

А що то за створіння стара ворожка, яка навіть таємницю неба зуміла розкрити? Дивина, та й годі!