Ченці-чудотворці

ЯК ЦЗЯ ФЕНЧЖІ СТАВ БЕЗСМЕРТНИМ

Цзя Фенчжі, що жив у Пінляні, жодного разу не здалося скласти екзамен, хоч своїми здібностями та грамотністю він прославився чи не на всю округу.

Ідучи якось дорогою, він зустрів сюцая, що назвався Ланом. Тримався сюцай по-простому. Під час розмови з'ясувалося, що й погляди їхні багато в чому співпадають, тому Цзя запросив Лана до себе в гості. Дома він показав йому всі свої твори, написані для екзамену, і попросив оцінити. Лан уважно перечитав твори, проте хвалити їх дуже не став.

— Цього досить, щоб скласти початкові екзамени, але в окрузі чи деінде й на останнє місце важко сподіватись, — сказав він.

— Що ж мені робити? — затурбувався Цзя.

— Чи варто вам говорити, що людині гордій, яка ні перед ким не схиляє голови, в Піднебесній взагалі неможливо досягти успіху, і навпаки: тим, хто вмів підлеститись і покірно зігнути спину, доступно все, — відповів Лан і навів для прикладу кількох авторів.

Цзя засміявся, почувши прізвища тих, кого зневажав за їхню писанину, і мовив:

— Твори справжніх учених мусять бути безсмертними, жити в віках і завжди вабити до себе людей, мов смачні рідкісні наїдки, розставлені на столі. А ще можуть створити ці лакузи, що тільки й дбають про те, як здобути собі славу та почесті і пригрітися в палаці якого-небудь можновладця.

— Ні, не згоден, — заперечив Лан. — Яким би прекрасним твір не був, але він так і залишиться невідомим, якщо у автора немає імені. Коли ви збираєтесь тримати свої праці в цьому кабінеті до кінця днів своїх, то про що може бути мова? Коли ж ні, то не сподівайтесь, що ті, хто сидить за бамбуковою завісою і кого ви так зневажаєте, стануть іншими, прочитавши ваші твори.

Цзя промовчав.

— Наскільки молодість самовпевнена! — вигукнув Лан і, всміхнувшись, розпрощався.

Тієї осені Цзя знову провалився на екзамені і зовсім було занепав духом. Потім згадав про свою розмову з Ланом, дістав твори авторів, про яких було тоді згадано, і почав читати. Але не встиг ознайомитися з першим, як голова обважніла і захотілося спати. Охоплений тривогою за своє майбутнє, він не знав, за що йому тепер взятись.

Минуло ще три роки, наближався час наступних екзаменів. І тут до Цзя несподівано завітав Лан. Побачивши один одного, вони страшенно зраділи. Лан одразу ж посадив Цзя писати твори на всі сім тем, які могли запропонувати на екзаменах. Через день він забрав написане і, прочитавши, сказав, що нікуди не годиться. Звелів усе переробити. Але й перероблене він теж не схвалив. Тоді Цзя вирішив пожартувати над ним і вибрав з усіх забракованих робіт такі довгі та неоковирні речення, такі мудрування, що навіть людям сором показувати, розташував їх у певному порядку, переписав заново і віддав Лану.

— От тепер вийшло! — радісно вигукнув Лан і порадив йому вивчити цю писанину напам'ять. Впродовж розмови він ще кілька разів нагадував про свою пораду, але Цзя лише сміявся у відповідь:

— Як по правді, така тарабарщина, скільки її не зубри, в голову не полізе. Навіть з-під палки й то її не вивчиш!

Лан підсунувся до столу і примусив Цзя прочитати все вголос. Потім скинув з нього сорочку і на голій спині вивів пензлем якісь заклинання. А перед тим, як іти, пояснив:

— Того, що ви зараз написали, цілком досить. Можете тепер зв'язати всі ваші книжки і закинути їх в найдальший закуток.

Цзя спробував позмивати зі спини ієрогліфи, але де там — туш міцно прилипла до тіла.

На екзамен було винесено ті ж самі сім тем, про які йому говорив Лан. Цзя намагався пригадати хоч рядок із своїх попередніх творів, однак в голову лізло лише те, що він написав останнім часом, складене з довгих, неоковирних речень. А коли закінчив писати, йому стало соромно перед самим собою, хотів подекуди підправити, та як не старався, нічого не виходило.

Сонце вже схилялося до заходу, і Цзя довелося здати все, як було, тільки переписавши начисто. А на квартирі на нього вже давно чекав Лан.

— Чого це ви так затрималися? — спитав він.

Цзя повідав усе, як було, і попросив постирати у себе на спині ієрогліфи, та вони, виявляється, вже зникли.

Коли Цзя розповідав про екзамен, то сам собі дивувався; йому здавалося, що все це сталося дуже давно і начебто в якомусь іншому світі.

— А чом би вам і про себе не потурбуватись? — спитав він наостанок Лана.

— Не мрію я про кар'єру, отож можу обійтися й без такої писанини.

Лан запросив Цзя завітати наступного дня в гості і пішов. Цзя погодився, а тоді став переглядати чернетки і знайшов у них стільки чужих думок, що йому стало моторошно. Вранці, нікуди не заходячи, він подався додому.

За кілька днів вивісили списки тих, хто витримав екзамен, і Цзя, як на диво, був у числі перших. Взявся ще раз перечитувати свої роботи. Від сорому його аж у жар кидало, а коли дочитав останній з семи творів, одяг був мокрий від поту.

«Якщо все це опублікують, то як мені тоді дивитися в вічі вченим Піднебесної?» — у відчаї спитав він самого себе. І цієї миті до кімнати зайшов Лан.

— Чого це ви так журитесь? Ваша ж мрія про екзамен справдилася!

— Я щойно порівняв себе з коштовною вазою, в яку насипали собачого посліду. І як мені тепер показатися перед своїми колегами? Мабуть, буде краще навіки розпрощатися з людьми і щезнути де-небудь в горах.

— О! Це вже думка справді піднесена! Та чи зважитесь ви на такий вчинок? Якщо зважитесь, то я проведу вас до того, хто дасть вам безсмертя! І що тоді для вас усякі там скороминущі честь та багатство і навіть тисячолітня слава!

— Дозвольте подумати! — сказав Цзя, зрадівши такій пропозиції, і попросив Лана заночувати в нього.

— Я вирішив! — згодився він на світанку і, не сказавши ні слова ні дружині, ні сину, покинув разом з Ланом дім.

Зайшовши глибоко в гори, вони нарешті зупинилися перед входом до підземного палацу, де панував якийсь незнаний, особливий світ. У великому залі сидів дідусь. Лан сказав, що це вчитель, і звелів Цзя вклонитися йому.

— Чого ви прийшли у таку рань? — спитав старий.

— Цей чоловік уже дозрів для пізнання істинного путі. Сподіваюсь, що ви візьмете його до себе, — відповів Лан.

— Якщо вже він прийшов сюди, то доведеться йому відмовитись від усього мирського, тільки так можна здобути безсмертя.

Цзя з благоговінням слухав старого. Потім Лан провів його на один із монастирських дворів, показав місце для ночівлі і, залишивши кілька коржиків, пішов. У келії було чисто прибрано. Дивно лише, що ні двері не навішені, ні рам у вікнах немає, а з меблів — тільки столик та ліжко. Місячне світло, вільно проникаючи через отвори, здавалося, пронизувало все довкола. Цзя поскидав черевики і примостився на ліжку, та невдовзі відчув голод. Взявся за коржики. Вони були солодкі, і тому він швидко наївся.

Цзя думав, що Лан провідає його, довго сидів, чекаючи, а той все не з'являвся. В кімнаті панувала цілковита тиша, ніде ані звуку. Тільки повітря повнилося якимись ніжними пахощами. Власне тіло здавалося Цзя таким світлим і прозорим, що на ньому можна було розгледіти кожну жилочку. Раптом десь поблизу щось зашерхотіло, так ніби кішка дряпала. Зиркнув у вікно і надворі під стріхою помітив причаєного тигра. Спочатку злякався, але потім, згадавши слова вчителя, опанував себе і завмер, мов з каменя витесаний. Тигр, здається, почув, що в кімнаті хтось є, неквапом проник усередину, підійшов до ліжка і, обдаючи Цзя гучним гарячим подихом, обнюхав його ноги. Та раптом на подвір'ї зчинився якийсь переполох, ніби там хтось курей ловив, і тигр побіг геть.

Деякий час Цзя сидів спокійно, та скоро до келії зайшла небачена красуня. Від неї потягло запахом орхідеї та мускусом. Вона тихенько вибралася на ліжко і зашепотіла Цзя на самісіньке вухо:

— Я прийшла.

На нього війнуло приємним запахом помади, проте він, далекий від усього людського, навіть не поворухнувся.

— Спиш? — спитала красуня тихо.

Її голос так скидався на голос дружини, що у Цзя мимохіть стрепенулося серце. Але в голові сяйнула думка: «Все це привиди, якими вчитель хоче мене випробувати». І він далі сидів з непритомним виглядом.

— Мишеня заворушилось! — мовила сміючись жінка, нагадавши йому про їхню давню домовленість; цей таємний сигнал вони придумали з дружиною для своїх любовних утіх ще тоді, коли спали в одній кімнаті з покоївкою.

Зачувши його, Цзя мимоволі здригнувся. Широко розплющивши від подиву очі, він придивився пильніше — це справді була його дружина.

— Як ти сюди потрапила? — поцікавився він.

— Пан Лан занепокоївся, коли б ви не почали в горах сумувати за домівкою, і прислав за мною якусь стару жінку, — відповіла дружина.

Пригорнувшись до нього, вона почала дорікати, що він пішов з дому, навіть не попрощавшись з нею. Цзя довго втішав її, поки вона не стала всміхатись, і тоді вони забулися в п'янкій насолоді.

Наближався світанок, аж раптом почулася лайка старого. Його голос лунав усе дужче. Жінка миттю схопилася з ліжка і, не знайшовши схованки, вилізла через вікно. Тої ж хвилини до келії зайшов старий, а слідом за ним — Лан. Прямо на очах у Цзя старий відлупцював палицею Лана і звелів йому вигнати геть свого приятеля. Лан провів Цзя до виходу і показав йому дорогу додому.

— Я покладав на вас такі надії, та, видно, надто поквапився, бо ви ще не позбулися людських пристрастей. За це мене добре вилаяли, а наостанок побили. Отже, доведеться вам піти звідси, але не назавжди; прийде час — і ми ще зустрінемося, — сказав Лан, склавши докупи руки на знак прощання.

Внизу під горою Цзя побачив рідне село. Подумавши, що дружина — жінка слаба і, певно, ще не добралася додому, він кинувся її наздоганяти. Та дорога була порожньою.

Нарешті прибіг, але що це? Село ніби те й ніби не те. Поки йшов вулицями, не зустрів жодного знайомого — ні серед старих, ні серед молоді. Цзя наблизився до воріт своєї садиби, та виявляється, що стіни будинку вже порозвалювались. Почуття подиву, що охопило його спочатку, змінилося тривогою.

«Чи не те ж саме відчували Лю Чен та Юань Чжао[*], коли повернулися з гори Тяньтай?» — раптом подумав він і, не зважившись зайти на своє подвір'я, присів біля воріт навпроти. Сидів довго, поки до нього не вийшов старезний дід з костуром.

— Чи не скажете ви, де будинок Фенчжі? — спитав Цзя, вклонившись йому.

— Ондечки, — показав старий на той бік вулиці. — Ось послухайте, яке диво там колись сталося? Я все те добре пам'ятаю. Розповідають, що господар цієї садиби, як тільки здобув перемогу на екзаменах, одразу й зник. Його синові на той час було років сім чи вісім, а коли сповнилося чотирнадцять, раптом тривалим сном заснула мати. Поки син був живий, він перевдягав її в теплий одяг на зиму і в легкий — на літо. А як помер, її онуки зовсім збідніли, та й будинок почав розвалюватись. Над тим місцем, де вона лежала, залишився тільки вкритий соломою намет. А місяць тому вона несподівано прийшла до тями. Порахувала на пальцях, виявляється, проспала майже цілий вік! Люди прочули про таке диво і звідусіль посунули до неї. Багато їх тут перебувало, тільки недавно трохи поменшало.

Цзя одразу все зрозумів.

— Так ви мене не впізнали? — запитав він діда. — Я ж і є Цзя Фенчжі!

Старий був вражений й пошкандибав до хати, щоб розповісти домашнім про почуте.

Скоро Цзя зустрівся зі своїми родичами. Його старший онук на той час уже помер, а молодшому — Сяну — перевалило за п'ятдесят. Сам Цзя був такий моложавий на вигляд, що у Сяна виникла підозра, чи справді це його дід.

Незабаром прийшла їхня бабуся і враз впізнала свого чоловіка. Сльози струмками збігали по її обличчю. Шкодуючи, що в неї немає власного кутка, вона повела Цзя до будинку старшого внука. Слідом за ними ввалилася ціла ватага жінок та чоловіків різного віку, а також дітлахи. Це здебільшого були онуки та правнуки Цзя, люди прості, грубі, неосвічені. Вдова старшого внука У купила вина і приготувала сяку-таку закуску з овочів. Потім звеліла своєму молодшому синові Го перебратися разом з дружиною до спільної кімнати, звільнивши свою прадідові та прабабі. Коли Цзя зайшов до приміщення, від смороду брудних пелюшок, пилюки та диму його занудило.

Минуло ще кілька днів, і він уже почав досадувати, що повернувся додому. Родичі по черзі годували його та дружину несмачними бідняцькими харчами. Сусіди, зустрівши Цзя де-небудь на вулиці, часто запрошували до себе, щоб поздоровити з поверненням, а його дружина залишалась голодна дома.

Вдова старшого внука, дочка освіченої людини, була гарно вихована й завжди ставилася до свекрів тепло й привітно. Але родина Сяна приймала їх все гірше й гірше, і часом навіть лунали образи.

Нарешті Цзя не витримав, забрав дружину, переїхав у інше село й почав там учителювати.

— Я так каюсь, що повернувся назад, — часто говорив він дружині. — Та що тепер удієш? Пізно шкодувати, доведеться, мабуть, починати життя знову. Якщо забути про сором, то не так уже й важко буде домогтися і багатства, і шани людської.

Так вони прожили більше року. Вдова старшого внука У часто відвідувала їх, приносячи якого-небудь гостинця, а з родини Сяна ніхто й носа не потикав.

Того ж року Цзя витримав конкурс у повітовому училищі. Начальникові повіту його твір дуже сподобався, і він щедро нагородив Цзя. Жити одразу стало легше. Тут і Сян раптом згадав про діда з бабою. Почав знову родичатися, горнутися до них. Якось Цзя покликав його до себе, підрахував, скільки онук витратився на них, повернув йому всі ті гроші і вигнав геть.

Згодом Цзя придбав собі будинок і забрав до себе вдову У. Старшого з її синів залишили на господарстві, а молодшого, дуже здібного, стали вчити грамоти з іншими дітьми.

Після повернення з гір голова у Цзя стала ще яснішою. За короткий час він успішно склав кілька відбіркових екзаменів і нарешті дістав звання цзіньші[50]. А ще через кілька років був призначений інспектором і вирушив у подорож по провінції Чжецзян. Добра слава про нього ширилася все далі й далі, а неперевершено на той час краса його хоромів, майстерність придворних співаків та танцюристів викликала у всіх захоплення.

Цзя був чоловіком суворим і непохитним, не любив пасувати перед вельможами, і тому вони вирішили розправитися з ним. Невдовзі лихо таки звалилося на його голову, і причиною тому стали шість нероб — сини його внука Сяна.

Хоча Цзя давно порвав з ними всякі стосунки, вони все ще прикривалися дідовим іменем і робили в селі все, що їм заманеться: ображали людей, захоплювали чужу землю, майно, будинки. Місцеві жителі ненавиділи їх, але боялися чіпати. Та коли другий син Сяна відняв у односельчанина молоду дружину і зробив її своєю наложницею, потерпілий назбирав у людей грошей і звернувся з скаргою в суд. Чутки про цей скандал скоро докотилися в до столиці. Звісно, чиновники одразу ж написали доповідну, в якій у всьому звинувачували Цзя. А тому нічим було виправдатись.

Цілий рік тривало слідство. Сян та його сини померли від катувань та виснаження у в'язницях, а Цзя після річного ув'язнення, згідно з височайшим едиктом, був засланий на північ у місто Ляоян.

Го на той час уже став сюцаєм. Добрий за своєю вдачею і чесний, він, крім того, відзначався неабиякою мудрістю. Йому й доручили виховувати сина Цзя, якому вже виповнилося п'ятнадцять років.

Взявши з собою служника та стару покоївку, подружжя Цзя вирушило до місця заслання.

— Десять років життя в багатстві та почестях промайнули, немов сон, — сказав якось Цзя дружині в дорозі, — Лише тепер я нарешті зрозумів: там, де слава та розкоші — там і пекло, і каюсь, що нагрішив більше, ніж Лю Чен та Юань Чжао в давнину.

Через кілька днів вони вийшли на берег моря і вдалині побачили великий корабель, з якого долинала музика та бій барабанів. На борту того корабля навіть охоронці були схожі на небожителів. Коли судно підійшло до берега, звідти спустився чоловік і, всміхаючись, запросив Цзя відпочити на кораблі. Дивуючись і радіючи, той зійшов на борт. Конвоїри, які супроводжували його до місця заслання, не стали заважати. Дружина Цзя також хотіла було зійти на корабель, але судно саме відійшло від берега, і вона у відчаї кинулася в море. З корабля миттю спустили шовкове полотнище і врятували її. Тільки тепер конвоїри схаменулися: вони наказали човнярам щосили веслувати і, здійнявши крик, поплили навздогін за кораблем, але їхні голоси танули в оглушливому гримотінні барабанів та шумі бурхливого моря.

У тому чоловікові, що сходив зустрічати Цзя на берег, служник упізнав Лана.

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:

За давніми переказами, великий учений Чень, написавши свого часу екзаменаційний твір, прочитав його чотири рази вголос і, зітхнувши, мовив:

— Хіба можна так писати? — 3 цими словами викинув усе написане і взявся до роботи знову.

Ось чому екзаменаційні твори завжди гірші від звичайних.

Не знаючи куди подітися від сорому за свою писанину, студент Цзя втік у гори — отже, в ньому було щось таке, що ріднило його з безсмертними! Коли ж він повернувся назад, до грішних людей, йому довелося чинити всупереч своїм переконанням, аби тільки здобути кошти на життя.

Як важко бідній людині зберегти свою гідність!