Ченці-чудотворці

ВІДДАНА ЯТОУ

Студент Ван Вень з Дунчана змалечку відзначався чесністю та правдивістю. Одного разу, надумавши побувати в князівстві Чу, він переправився через річку Хуанхе, зупинився в заїзді і, вибравши вільну хвилину, пішов прогулятися вулицями. Бачить: назустріч прямує його земляк і далекий родич Чжао Дунлоу, великий купець, якого рідко коли можна було застати дома.

Угледівши Вана, він дуже зрадів, схопив за руку і запросив до себе в гості. Коли вони підійшли до будинку, Ван побачив у вікні якусь вродливу молодицю. Він закляк на місці, а потім поточився назад, але Чжао потяг його за собою, крикнувши жінці:

— Ніцзи, йди геть!

Нарешті вони зайшли до кімнати, Чжао приніс вина, закуски і завів розмову про се, про те.

— Що це за будинок? — перебив його Ван.

— Це, так би мовити, невеличкий «заклад для розваг», — пояснив Чжао. — Я весь час подорожую і от, завітавши в це місто, зняв тут собі приміщення.

Поки вони розмовляли, Ніцзи то заходила, то виходила з кімнати. Ван ніяковів у присутності незнайомої жінки і вже зібрався було йти, але Чжао силоміць посадив його на місце.

Раптом Ван побачив якусь молоденьку дівчину, що проходила повз розкриті двері і скоса зиркнула в його бік. Її «осінні хвилі»[24] лише на мить затримались на студентові, але він встиг помітити, яку чарівну усмішку подарувала йому ця струнка і ніжна, мов справжня небожителька, красуня. Завжди стриманого Вана на цей раз немов підмінили.

— Що це за дівчина? — нетерпляче спитав він.

— Це друга дочка нашої хазяйки, відповів Чжао. — Змалечку її прозвали Ятоу[25], а зараз їй уже чотирнадцять. Людці, що зазирають сюди часом на ніч, часто спокушали стару великими грішми, аби тільки хоч ніч переспати з дівчиною, але Ятоу ні з ким не бажала мати діла. Бувало так, що стара й била її, а вона все посилається на своє малоліття і жалібно просить, щоб її не чіпали. Досі їй щастило. Плекає надію, що хто-небудь заміж її візьме.

Після такого пояснення Ван низько опустив голову і більше не зронив ні слова, а на запитання Чжао відповідав невлад. Це вже зовсім не було схоже на нього.

— Якщо ви, добродію, маєте якісь наміри щодо цієї дівчини, — почав кепкувати Чжао, — то для вас я ладен і сватом стати.

— Ні, — якось сумно відповів Ван, — про таке я навіть і мріяти не смію.

Надворі почало сутеніти, однак він забув, що час уже йти. А Чжао став знову кепкувати над ним і заохочувати.

— Я щиро вдячний вам за турботу, — відповів йому Ван, — та не маю грошей заплатити бодай хоч за одну ніч.

Тоді Чжао пообіцяв дати юнакові десять ланів, але був упевнений, що в того нічого не вийде. Ван уклонився йому, подякував і хутко попрямував до заїзду. Тут він витряс свого гаманця — там виявилося всього п'ять ланів. Повернувся назад, вручив гроші Чжао і попросив віднести їх старій. Та, безперечно, заявила, що цього мало.

— Послухайте, мамо, — раптом сказала Ятоу, — ви майже щодня дорікаєте мені за те, що я досі не була для вас «деревом, з якого гроші можна трусити»[*]. Тож дозвольте мені сьогодні стати саме такою, якою б ви хотіли мене бачити. Сьогодні я хочу зробити лише перший крок, щоб навчитися жити по-людськи, і сподіваюсь, що в майбутньому буде немало днів, коли я зможу віддячити вам. Тож не женіть геть бога багатства[*] лише тому, що цього разу грошей замало.

Добре знаючи вдачу дочки, стара була рада вже й тому, що та нарешті погодилась виконати її волю. Вона звеліла служниці запросити Вана.

Чжао вже шкодував, що вплутався в цю справу, але зупинятись на півдорозі було незручно, через те він додав ще й своїх десять ланів, щоб стара нарешті вгомонилась.

Після того, як Ван та дівчина пізнали радість і насолоду в найвищій мірі, вона сказала йому:

— Мушу вам признатися, що я належу до тієї групи мерзенних людей, яких називають «квітами в диму»[26], отож і не мрію, щоб стати вам парою. Але оскільки ви удостоюєте мене такою приязню, то слід серйозніше оцінити наші стосунки. Витрусивши всі гроші з свого гаманця, ви купили собі радість лише на одну ніч, а як же нам бути завтра?

Ван, залившись слізьми, тільки схлипував у відповідь.

— Не журіться, — сказала дівчина. — Я опинилася в цьому вертепі, щиро кажучи, не з власного бажання. А сиджу тут тому, що досі не зустріла такої людини, як ви: чесної, щирої, якій можна вірити і на яку можна покластись. А тепер я б хотіла втекти з вами звідси!

Ван з радістю прийняв її пропозицію і одразу ж схопився на ноги. Ятоу підвелася теж. Прислухались: на міській вежі пробили тричі[27]. Дівчина хутко натягла на себе чоловічий одяг, і вони квапливо вийшли на вулицю. Ван постукав у ворота заїзду, де у нього стояли два віслюки. Посилаючись на термінові справи, наказав служникові негайно збиратися в дорогу. Дівчина прив'язала до ноги служника, а також до вух віслюків талісмани, звеліла попустити повіддя, і втікачі помчали скільки духу. Вони позаплющували очі і тільки чули, як свистить вітер.

На ранок прибули до гирла річки Хань і найняли там кімнату. Ван був здивований тими здібностями, які мала Ятоу.

— А ти не злякаєшся, якщо я тобі правду скажу? — запитала дівчина. — Я — не людина... Лисиця! Моя мати — жінка зла, хтива, тільки й знала, що знущатися наді мною, через те я її зненавиділа. І ось нарешті мені пощастило: я вирвалася з гіркого, як кажуть, моря[28]. Тепер, коли між нами пролягли сотні верст, вона не дізнається, де я, отже, можна не турбуватись.

Загалом у Вана не було підстав для тривог і сумнівів, але він усе-таки сказав їй:

— Сиджу я в кімнаті, лотос чудовий навпроти, і голії стіни оточують нас. Як по правді, то мало радості від такого щастя. Боюсь, що ти покинеш мене.

— Даремні твої тривоги, — відповіла Ятоу. — Продамо усі непотрібні речі. На двох-трьох чоловік, якщо жити скромно, поки що вистачить... Можна й віслюків продати, а виручені гроші пустити в діло.

Ван зробив так, як вона сказала. А потім біля воріт поставив невеличку крамничку і, працюючи нарівні з служником, продавав вино та всілякі закуски. Ятоу тим часом взялася шити дощовики і вишивати лотосами торбиночки[*]. За день вони заробляли чимало грошей, тому їм вистачало і на харчі, і на господарські потреби.

Так минуло більше року, вони розбагатіли й найняли кількох служників. Відтоді Ван уже не одягав фартуха, щоб самому стати до роботи, а лише давав вказівки служникам.

Та одного разу Ятоу раптом засумувала, затривожилась.

— Велика біда чекає нас сьогодні вночі, — мовила вона. — Не знаю, що й придумати.

— Яка біда? — спитав її Ван.

— Мати нарешті дізналась, де я і що зі мною. Тепер не буде нам спокою, почнуться образи, погрози. Якщо вона пришле сестру, то це не так страшно... Але боюсь, коли б вона сама не з'явилась!

Десь близько півночі Ятоу повеселіла і вже спокійніше повідомила:

— Все гаразд! Сестра їде!

І справді, за кілька хвилин прочинилися двері і до кімнати увійшла Ніцзи. Ятоу всміхнулась і кинулась їй назустріч, але у відповідь пролунала лайка.

— Мерзотниця! — кричала сестра. — Втекла собі, сховалась і думала, що на цьому кінець. Мама веліла зв'язати тебе і доставити додому!

З цими словами вона дістала мотузку й накинула Ятоу на шию. Та спалахнула від гніву.

— Який злочин я вчинила, запопавши одного-єдиного чоловіка?

Розлючена Ніцзи накинулась на сестру, почала шарпати її за халат, поки не відірвала полу. На крик позбігалися служники. Ніцзи злякалась і втекла.

— Додому подалася, — сказала Ятоу, тепер мати неодмінно прийде, а з нею і велике горе звалиться на мої плечі. Треба б щось придумати!

Вона почала складати речі, щоб знову перебратися на нове місце. Та тут несподівано до кімнати зайшла стара. Обличчя у неї було зле, набурмосене.

— Я давно знала, — закричала вона з порога, — що в тебе, мерзенне дівчисько, ні совісті, ні сорому немає. Довела до того, що я мусила сама йти!

Ятоу кинулась їй назустріч, впала навколішки і, заливаючись слізьми, почала благати, але мати, ні слова не кажучи, вхопила її за волосся і поволокла за собою.

Ван після цього так засумував, що не міг ні їсти, ні пити, а тільки ходив з кутка в куток по кімнаті. Потім вирушив знову на Хуанхе, сподіваючись, що може йому пощастить викупити Ятоу. Приїхав на місце: будинок стоїть, де й був, а пожильці в ньому вже інші. Спробував розпитати у людей, але ніхто не знав, куди поїхала стара зі своїми дочками. Сумний, похмурий, вернувся він назад, розпродав усе майно, що встигли вони нажити, забрав гроші і подався на схід, до себе додому.

Минуло кілька років. Якось Ван надумався побувати в столиці. Коли вони проїжджали повз сирітський будинок, служник раптом звернув увагу на хлопчика років семи-восьми, який дуже скидався на його хазяїна. Почав придивлятися пильніше. Ван запитав, у чім річ. Служник усміхнувся і пояснив. Ван теж мимохіть усміхнувся й почав розглядати дитину. Справді, гарненька. Спало на думку, що у нього й досі немає нащадка, отож і вирішив викупити хлопчика, оскільки він дуже на нього схожий та й до душі припав. Коли спитав малого про ім'я та прізвище, той відповів, що звати його Ван Цзи.

— Таж тебе ще немовлям покинули батьки! — здивувався Ван. — Звідки ж ти знаєш своє прізвище?

— Наша вихователька якось мені сказала, що коли мене знайшли, то на моїх грудях лежала записка, де було зазначено: «Син Ван Веня з провінції Шаньдун».

Здивований до краю, Ван вигукнув:

— Так це ж я і є! Звідки ж у мене син міг взятися?

Потім подумав, що в їхній провінції, можливо, проживає ще якийсь чоловік з таким самим ім'ям та прізвищем, як і в нього, але в душі радів — адже хлопчик дуже сподобався йому.

Коли він приїхав додому, то всі, хто бачив малюка, навіть не питаючи, були певні, що це син студента Вана.

Цзи ріс міцним і сміливим, дуже любив їздити на полювання, а господарські турботи його не цікавили. Особливо йому подобалося битися з ким-небудь чи вбивати живих істот. Ван ніяк не міг приборкати хлопця.

Крім того, Цзи нерідко хвалився, що вміє розпізнавати нечисту силу і лисиць-перевертнів, проте ніхто не вірив. Та якось один з сусідів постраждав від лисиці... Згадали про Цзи і запросили його оглянути садибу. Він прийшов і одразу ж показав, де саме сховалася лисиця. Коли почали лупцювати по тому місці ціпками, залунало лисяче скавучання, а на землю посипалася закривавлена шерсть. Відтоді у цього селянина було все гаразд, а люди стали дивитися на Цзи з деяким подивом.

Одного разу Ван прогулювався вулицями і несподівано зустрів Чжао Дунлоу. Шапка і одяг на ньому були дуже поношені, та й сам він чогось схуд, почорнів.

Глянувши на свого земляка, Ван здивувався і спитав, звідки це він. Чжао страдницьким голосом сказав, що хоче поговорити з ним де-небудь без свідків. Ван запросив його до себе і звелів подати вина та закусок.

— Коли стара нарешті знайшла Ятоу, — почав розповідати гість, — то спочатку відшмагала її так, що на нещасній місця живого не лишилось. А потім вся їхня родина перебралася на північ, де стара знову спробувала підкорити собі дочку, але та поклялась, що до самої смерті не знатиме іншого чоловіка, крім вас. Тоді стара посадила її під замок. Коли у Ятоу народився хлопчик, його викинули у глухий завулок. Кажуть, що тепер він у сирітському будинку... Певно, вже великий виріс. Майте на увазі, пане, то ваша була кровинка.

У Вана виступили на очах сльози.

— Небо, — сказав він, — послало мені щастя, мій бідолашний син знайшовся!

І розповів, як усе це сталося.

— Ну, а ви, пане, — спитав він у свою чергу, — як це ви до такого докотились? Що з вами сталося?

— Хе, — тяжко зітхнув Чжао, — я тільки тепер зрозумів, що в цих «закладах для розваг» не слід приймати кохання за чисту монету... А, та що там говорити!

Коли стара зібралася переїжджати на північ, Чжао теж надумався їхати з ними. Громіздкі товари, які важко було везти з собою в таку далечінь, він, не торгуючись, порозпродував на місці, залишивши собі найнеобхідніше. У дорозі йому довелося платити носіям, та й інших витрат було немало, отже, грошей на переїзд пішло багато. А тут ще й Ніцзи стала вимагати від нього все більших і більших винагород. Не минуло й кількох років, як ті десятки тисяч, що були у нього до переїзду, мов водою змило. Стара зрозуміла: запаси «постільного золота»[29] вичерпались, і вдавала тепер, ніби не помічає свого клієнта. Ніцзи почала все частіше залишатися на ніч у якого-небудь багатія. Траплялося навіть, що й на кілька діб там затримувалась. Чжао обурювався, лютував, але змінити свого становища вже не міг.

Якось стара пішла кудись з дому, і Ятоу звернулася через вікно до Чжао.

— В таких «закладах для розваг», як наш, даремно сподіватись і на справжні почуття, і на людське ставлення. Єдине, за що тут люблять, так це за гроші! Ви так прив'язалися до нашої родини, що йти звідси вам не хочеться. Тож глядіть, коли б не скоїлося з вами лиха!

Чжао охопив страх. Здається, цієї миті він почав прокидатись від якогось дивного сну. Перед тим, як іти, він потай зазирнув до Ятоу, і та вручила йому листа до Вана. І от Чжао вернувся додому, а тепер, при зустрічі, про все й розповів. Потім передав листа від Ятоу, де було сказано таке:

«Знаю, що Цзи уже біля вас. А про мої страждання та муки зможе вам детально повідати сам пан Дунлоу. Це мені покута за ваші давні гріхи, та чи варто про це говорити? Тримають мене під замком у темній кімнаті, звідси й світу божого не видно. Тіло моє побите батогом — місця живого не лишилося, а від голоду пекельним вогнем палає моє серце. Кожен день для мене тягнеться, мов рік. Якщо ви, господарю мій, не забули, як ми з вами на річці Хань засніженої ночі грілися під однією ковдрою, то подумайте разом з сином, як визволити мене звідси. Проте хоч мати та сестра і жорстоко обійшлися зі мною, але все-таки це мої кровні родичі, тож скажіть синові, щоб він не заподіяв їм якого-небудь лиха, не занапастив їхнього життя — таке моє заповітне бажання!»

Ван прочитав листа і нестримно заридав. Він подарував Чжао грошей та шовку і відпустив додому.

Цзи на той час уже сповнилося вісімнадцять років. Ван розповів йому все від початку до кінця, а потім показав материного листа. Цзи розлютився, і очі в нього грізно заблищали. Того ж дня він помчав до столиці і почав розпитувати, де живе стара У. А коли дізнався, то прийшов до неї на подвір'я і побачив, що там стоять коні, вози, людей повно.

Цзи увірвався в дім, де Ніцзи саме пиячила з гостями з провінції Хубей. Побачивши Цзи з ножем у руці, вона враз сполотніла. Юнак кинувся до неї і зарізав. Наполохані гості вирішили, що це грабіжник, і посхоплювались зі своїх місць. Потім дивляться на труп жінки, а він уже перетворився на мертву лисицю.

З ножем в руках Цзи пішов далі. Бачить — стара слідкує за тим, як служниці готують закуски. Він підкрався до дверей кухні, так що стара не звернула на нього уваги, озирнувся на всі боки і пустив стрілу. На підлогу тої ж миті впала лисиця з простреленими грудьми.

Цзи підбіг до неї, відрізав голову і, не затримуючись, подався шукати, де зачинено його матір. Коли нарешті знайшов, збив каменюкою замок з дверей — і мати з сином, голосно плачучи, кинулись одне одному в обійми.

Коли трохи заспокоїлись, Ятоу спитала, де стара.

— А я її скарав на смерть, — відповів син.

— Чому ж ти, любий, мене не послухав? — невдоволено спитала мати і наказала поховати обох лисиць за містом, у полі.

Цзи вдав, що погодився, а сам поздирав з них шкури і сховав. Потім перевернув усі бабині сундуки, повибирав звідти гроші та коштовності, віддав матері і вернувся з нею додому.

Чоловік і жінка зустрілися знову, і після всього, що сталося, не знали, радіти їм чи сумувати. За кілька хвилин Ван поцікавився, куди поділася стара У.

— У мене в торбі! — відповів Цзи.

Батько був здивований такою відповіддю і розпитував далі, а Цзи тим часом поклав перед ним дві лисячі шкури. Розгнівана мати стала дорікати йому:

— Поганий ти син! Як ти смів таке зробити!

З цими словами вона тужно заридала, заголосила, ладна цієї ж миті накласти на себе руки. Ван, як міг, намагався утішити її, а синові наказав негайно позакопувати шкури.

— Не встигли вирватись з того кошмару і вже забули, як вас там били, як знущалися над вами! — сердито закричав Цзи.

Та матір це не переконало, вона гнівалась все дужче й дужче і невтішно плакала. Заспокоїлась лише тоді, коли син прийшов і доповів, що виконав її волю.

Після повернення дружини справи у Ван Веня пішли ще краще. Пам'ятаючи, скільки добра зробив йому Чжао, він щедро нагородив його грішми. А той, між іншим, тільки тепер дізнався, що стара та її дочки — лисиці.

Цзи був дуже поштивим сином, слухався батька й матір, та коли випадково вони зачіпали його за живе, у відповідь гнівно рикав.

— Знаєте що, — звернулася Ятоу до чоловіка. — У нашого сина є жила впертості. Якщо її не вилучити, то він може накоїти лиха. І собі шкоди наробить, і все майно наше переведе!

Вночі, дочекавшись, коли Цзи заснув, Ятоу тихенько зв'язала йому руки й ноги.

— За який це злочин? — спитав Цзи, прокинувшись.

— А ти не бійся, — сказала мати, — хочу трохи полікувати тебе.

Цзи щосили закричав, почав крутитись з боку на бік, а виплутатися так і не зміг. Мати тим часом взяла велику голку, кілька разів штрикнула йому біля щиколотки, а тоді загнала її якомога глибше, схопила ніж і різонула по тому місцю, тільки щось тріснуло. Те ж саме вона зробила йому біля ліктя, на потилиці і нарешті розв'язала. Потім поплескала його по плечу і звеліла спокійно спати.

Рано-вранці Цзи прибіг до батьків, чемно привітався і тихо заплакав.

— Всю ніч, — пояснив він, — я згадував про свої негідні вчинки, й дуже мені соромно було.

Слухаючи, його мати й батько тільки раділи, а сам Цзи відтоді став привітним та лагідним, і всі земляки хвалили його.