Ченці-чудотворці

КРАСУНЯ ЦІНФИН

Могутня родина Генів була здавна відома в місті Тайюань своїм багатством. Численні нащадки цієї родини мешкали у великих, просторих будинках, що тяглися в ряд один за одним. Та ось для родини настали тяжкі часи, і на ще недавно багаті садиби прийшло запустіння. Отож після цього там і почало діятись щось дивне: серед ночі, приміром, могли самі собою розчинитися чи зачинитися двері до зали або чулося якесь гупання і таке інше. Ті з мешканців, хто ще залишався тут жити, здіймали після цього крик, і вже до ранку ніхто не міг заснути. Пригнічений таким лихом старий Ген теж не витримав і переїхав за місто, де у нього був маєток, залишивши на господарстві тільки літнього сторожа. Але чудеса після від'їзду хазяїв не припинились, навпаки, тепер люди все частіше і частіше чули, як уночі там лунали голоси, дзвенів веселий сміх, лилася музика.

У старого Гена був небіж, студент, якого звали Цюйбін, — людина буйної вдачі, сміливий і запальний. Він наказав сторожеві негайно бігти до нього, як тільки помітить чи почує щось підозріле в дядьковому будинку. І от якось пізно вночі старий побачив, що в одному з вікон блимає світло; він одразу ж пішов і доповів молодому панові. Тому забаглося негайно глянути на власні очі, що то за чудо. Старий спробував відмовити його — та куди там.

Молодий Ген добряче знав усі входи й виходи на цьому подвір'ї, де бував не раз, і тому впевнено рушив звивистою стежкою вперед, незважаючи ні на бур'яни, ні на чагарники, ще порозросталися. Проминув двері, зійшов на другий поверх — нічого особливого. Пройшов майже всі кімнати зверху і раптом чув, ніби десь розмовляють. Зазирнув крадькома до наступної кімнати, аж бачить: яскраво горять дві свічки — видно як удень. За столом, на місці господаря, у шапочці вченого сидить літній чоловік, навпроти нього жінка, обом уже за сорок. А по боках — юнак років двадцяти та дівчина років п'ятнадцяти. На столі стоїть вино, всілякі закуски; точиться весела розмова. Ген рвучко розчинив двері, зайшов до кімнати і мовив посміхаючись:

— Приймайте непроханого гостя!

Присутні злякано посхоплювалися зі своїх місць і кинулися геть з кімнати. Лише старий спокійно вийшов із-за стола йому назустріч і закричав:

— Хто ти такий, що смієш вриватися, не спитавшись, до чужих покоїв?

— Якщо по правді, то це мої покої, — відповів студент, — а ви зволили свавільно зайняти їх і тепер попиваєте собі смачненьке винце, а про те, щоб і господаря запросити, не подумали. Вперше бачу такого скнару!

Старий допитливо подивився на нього й відповів:

— Не ви господар цього дому.

— Може, й так, але я, безстрашний студент Ген Цюйбін, — небіж господаря, — відповів юнак. Після цього старий дуже чемно мовив:

— Вважаю за честь познайомитись з вами. Я давно про це мріяв і тепер дивлюся на вас з такою ж пошаною, як люди дивляться на зорі Небесного Ковша чи на святу гору Тайшань[*].

З цими словами він низько вклонився, запросив студента до столу і, наказавши служникам прибрати все зайве та принести нових закусок, почав наливати вино. Але студент зупинив його:

— Ми з вами, як мені здається, люди свої, тож чи слід було всім іншим звідси тікати, побачивши мене? Прошу вас, запросіть їх сюди знову, і всі гуртом продовжимо вечерю.

— Сяоер! — покликав старий, і коли до кімнати зайшов юнак, відрекомендував його: — Мій син.

Юнак вклонився й сів, а Цюйбін почав розпитувати їх, якого вони роду. Старий назвав своє прізвище та ім'я: Ху Іцзюнь[4]. Запальний і щирий за своєю вдачею студент дуже любив поговорити. Сяоер теж був людиною небайдужою, тому, ведучи відверту розмову, вони пройнялися один до одного взаємною симпатією. Цюйбін, якому вже сповнилося двадцять один, був на два роки старшим від Сяоера і поставився до свого співбесідника, як до молодшого брата.

— Колись я чув, — утрутився в їхню розмову старий, — ніби ваш дід написав «Оповідь про гору Тушань»[*]. Ви знайомі з цією книгою?

— Авжеж, — кивнув головою Цюйбін.

— Так от, я далекий нащадок Тушанської діви-лисиці. Нашу родовідну після правління імператора Тана[*] я ще трохи знаю, а от що було до часів П'яти династій, не маю ніякої уяви. Зробіть ласку, вельмишановний, повідайте нам!

Тоді студент переказав їм історію про те, як Тушанська діва допомагала Юю в його титанічних трудах. Розповідав він так мальовниче, з такою майстерністю, що, здавалося, те джерело, з якого витікають слова його чудової розповіді, ніколи не вичерпається.

Старий був у захваті і слухав з великим задоволенням.

— Яке щастя, що ми сьогодні змогли дізнатися про те, чого досі не чули й не відали! Молодий пан, як видно, не зовсім нам чужий. Поклич, сину, сюди нашу маму та Цінфин, нехай і вони послухають разом з нами про наших славних предків.

Сяоер миттю зник за завісою на дверях, а за хвилину до кімнати увійшла стара жінка з молодою дівчиною. Цюйбін пильно глянув на дівчину, звернув увагу на її стрункий стан, чисті, мов осіння вода, розумні очі і подумав, що ніде в світі немає іншої такої гарної, як вона.

Показуючи на літню жінку, старий промовив:

— Це моя стара. А то, — додав, повернувшись у бік дівчини, — Цінфин, моя небога. Дуже розумна. Що б не почула, що б не побачила, одразу запам'ятає і вже ніколи не забуде. Тому і її я покликав, щоб послухала вас.

Закінчивши свою розповідь, студент випив чарку вина. Потім підвів очі і з неприхованою цікавістю ще раз поглянув на дівчину. Та не витримала його погляду і опустила очі. Цюйбін нишком просунув ногу вперед і непомітно натис на її ніжку. Дівчина рвучко відсмикнула її, але вдала, що не сердиться. Вмить заграла душа у студента, гулко закалатало серце в грудях. Не в змозі стримувати себе, він ляпнув рукою по столу і сказав:

— Була б у мене така дружина, я б її й на царство не проміняв!

Помітивши, що Цюйбін п'яніє і починає нахабніти, стара підвелася й разом з дівчиною зникла за завісою.

Втративши одразу інтерес і до вина, й до старого з сином, студент попрощався з ними і вийшов. А на серці було чомусь неспокійно, не могло воно забути Цінфин. Наступної ночі Цюйбін знову прийшов до дядькового будинку. В кімнаті все ще вчувався запах орхідеї та мускусу, але довкола стояла тишина, хоча б хто кашлянув чи слово сказав. Отак в нестерпному чеканні він просидів усю ніч.

Повернувшись уранці додому, студент почав умовляти дружину, щоб та згодилась пересилитися до дядькового будинку, бо сподівався хоч коли-небудь побачити там дівчину. Проте дружина відмовилася, тоді Цюйбін пішов туди сам. Сів у кімнаті на першому поверсі і почав читати книгу. А як стемніло, сперся рукою на стіл і хотів було задрімати, та раптом до кімнати вбіг чорт з розпатланим волоссям і чорною лискучою мордою. Зупинившись перед студентом, він витріщив на нього очі. Цюйбін засміявся у відповідь, вмочив пальця в туш і давай розмальовувати собі обличчя. Потім повернувся до чорта і теж вп'явся в нього палаючими очима. Нечистий не втримав його погляду і втік.

Наступної ночі студент знову сидів і чекав. Нарешті загасив свічку і вирішив поспати. Але раптом чує, хтось прочиняє двері з чорного ходу. Цюйбін миттю підвівся, бачить, одна стулка дверей розчинилась, почулися кроки, і до кімнати зайшла дівчина з свічкою в руці. Та це ж Цінфин! Помітивши студента, вона злякано відсахнулася, потім рвучко повернулась і пішла назад, щільно причинивши за собою двері.

Цюйбін одразу ж упав навколішки і закричав їй услід:

— Я, нещасний, безталанний студент, не побоявся ні темряви нічної, ні страхіть і прийшов сюди, аби тільки ще раз побачити вас. На щастя, зараз тут нікого немає. Тож дозвольте мені припасти до вашої руки, глянути на вашу чарівну посмішку, а потім я вже й померти ладен!

Дівчина зупинилась і відповіла йому через двері:

— Хіба ж я не знаю про ваші глибокі та ніжні почуття? Але мушу дотримувати звичаю, берегти свою дівочу честь, тому й не смію вдовольнити ваше прохання.

Студент благав далі:

— Я не наважуюсь і мріяти про те, щоб наші тіла зблизилися коли-небудь, а хочу тільки глянути на ваше гарне личко — і цього мені досить!

Дівчина, мабуть, повірила йому й повернулася назад. Цюйбін схопив її за руки і, захмелілий від нестямної радості, поволік у глиб кімнати. Потім обняв її і посадовив собі на коліна.

— Я дуже щаслива, бо нам усе-таки судилося рано чи пізно бути вкупі, тому після того, як скінчиться ця ніч, не сумуйте за мною.

Студент поцікавився, з якої б то причини.

— Мій дядечко, — відповіла вона, — злякався вашої настирності. Щоб віднадити вас від цього дому, він перетворився на страшного чорта, а ви хоч би що. Тепер ми знайшли собі інше житло. Вся наша сім'я переїхала на нове місце. Частину речей вже перевезли, решту вранці заберуть, а мене поки що залишили постерегти тут.

Вона встала і хотіла було вже йти, бо боялася дядька, який міг сюди навідатись, а студент тим часом щосили намагався затримати її; йому хотілося пізнати з нею найвищу радість і насолоду.

Не встигли вони докінчити своєї розмови, як до кімнати несподівано зайшов старий. Наполохана дівчина, не знаючи, куди їй подіти від сорому очі, низько опустила голову, прихилилася до ліжка й почала мовчки смикати свій поясок.

— Негідниця! — сердито гримнув на неї старий. — Ти зганьбила мій дім. Геть звідси! А не підеш, то в шию виштовхаю.

Не підводячи голови, дівчина вислизнула з кімнати. Старий подався слідом за нею. Цюйбін кинувся до дверей і прислухався. Старий лаяв дівчину на чім світ стоїть, а та лише тихо плакала, час від часу схлипуючи. І хлипання те, ніби гострий ніж, краяло юнакові серце. Він не витримав і голосно закричав:

— У всьому винен я, нікчемний студент. Навіщо ж ви Цінфин лаєте? Якщо вже вам так хочеться, то беріть мене і бийте, ріжте, карайте, як вам тільки заманеться. Я на все згоден, а її облиште.

Незабаром за дверима стало тихо, і Цюйбін пішов спати.

Відтоді в тому будинку ніхто вже більше не чув ні людських голосів, ні якогось іншого шуму. Дядько Ген, довідавшись про ці зміни, здивувався, але не дуже тягнувся за ціною, коли студент забажав придбати його садибу. Цюйбін забрав свою сім'ю і з радістю переїхав на нове місце. Він тішився думкою, що пощастило влаштувати все так, як йому хотілось, та й про Цінфин не забував ні на мить.

Ідучи якось під час весняних свят додому, Цюйбін побачив, як собаки ганяються за двома лисенятами. Одно зуміло врятуватись від переслідувачів, сховавшись у густій траві, а друге, прищуливши вуха і підібгавши хвоста, злякано бігало по дорозі й жалібно підвивало, не спускаючи очей з Цюйбіна, ніби просячи захисту. Студентові стало його шкода. Він підняв полу халата, загорнув туди лисеня і приніс додому. Замкнув двері кімнати, поклав свою здобич на ліжко, а лисеня враз перекинулося на Цінфин. Невимовно зрадівши, студент почав утішати дівчину та розпитувати.

— Ми з служницею вийшли прогулятись, — розповідала Цінфин, — і трапилося це лихо. Коли б не ви, спочивала б я зараз вічним сном у собачому животі. Прошу вас, не дивіться, будь ласка, на мене з такою зневагою, мов на якусь нікчему.

— Я мріяв про вас, мріяв цілими днями, а ви до мене приходили ночами уві сні. А от тепер побачив вас — все одно що скарб неоціненний знайшов. То про яку ж зневагу можна говорити?

— Мабуть, це воля неба, — мовила дівчина. — Коли б не сьогоднішня пригода, чи змогла б я потрапити сюди? Але нам пощастило не лише в цьому. Служниця неодмінно скаже вдома, що мене розідрали собаки. Отож ми можемо тепер ніколи не розлучатись.

Студент дуже зрадів і оселив її в окремому будиночку. Минуло понад два роки. Якось пізнього вечора, коли він саме читав книжку, до кімнати несподівано вбіг Сяоер. Здивований Цюйбін почав розпитувати, звідки він тут узявся. Сяоер упав навколішки і у відчаї мовив:

— Моєму батькові загрожує страшна небезпека і, окрім вас, більше нікому його врятувати. Він збирався сам прийти до вас і молити про допомогу, та побоявся, що ви його не приймете. От і послав мене...

Цюйбін поцікавився, що ж сталося з старим.

— Ви часом не знаєте Третього Мо? — спитав Сяоер.

— Ще б пак. Та це ж син мого однокашника!

— Так от, завтра він буде тут. Якщо він привезе з собою впольованого лиса, то дозвольте сподіватись, що ви залишите цю здобич у себе.

— Знаєш, — відповів на це студент, — я й досі не забув тієї ганьби, тієї образи, якої завдав тоді мені ваш батечко, але не хочу зараз про це згадувати. Якщо вже ти так просиш, щоб я зробив вам цю невелику послугу, я згоден, але при одній умові: Цінфин мусить бути тут, у мене.

Сяоер крізь сльози відповів:

— Сестриці уже три роки як на світі немає. Десь у полі загинула.

— Це вже гірше, — мовив студент, обсмикуючи поли халата. — Від такої звістки мені стало прикро на душі.

Він узяв у руку книжку і почав голосно читати, немовби зовсім забув про юнака. Сяоер схопився на ноги, затулив обличчя руками і, голосно ридаючи, вибіг з кімнати. Студент пішов до Цінфин і розповів їй про свою розмову. Та враз змінилася на виду.

— То як, врятуєте його чи ні? — стривожено запитала вона.

— Авжеж, врятую, — відповів він, — тільки не став запевняти, бо хотів відплатити старому за його колишні грубощі.

Дівчина зраділа і сказала:

— Я залишилася без батьків, коли ще була зовсім маленька, і він забрав мене в свою сім'ю, у них я й виросла. Правда, він тоді завинив перед вами, але цього вимагала суворість сімейних звичаїв.

— Воно-то так, — погодився Цюйбін, — але він сам винен у тому, що я й досі не можу згадувати про це без роздратування. І якби ти справді загинула, я б, звичайно, не став йому допомагати.

— Який ви жорстокий, — засміялася Цінфин.

Наступного дня справді приїхав Мо, на баскому коні в розкішній збруї, з сагайдаком із тигрової шкури при боці, в супроводі юрби служників. Цюйбін зустрів його біля воріт. Бачить — впольованої здобичі дуже багато, і серед неї чорний лис, увесь закривавлений. Помацав його студент рукою — ще теплий. Сказав, що у нього гарне хутро, попросив на латки для своєї шуби. Мо з великою радістю одв'язав лиса і віддав, а студент передав лиса до рук Цінфин, сам же сів з гостем до столу.

Коли Мо нарешті поїхав, Цінфин пішла в кімнату й притисла лиса до грудей. Через три дні лис нарешті очуняв, перевернувся з боку на бік і перекинувся знову на старого. Розплющив очі, побачив перед собою Цінфин і подумав, що він уже не на цьому світі.

Дівчина розповіла йому, що з ним сталося за ці дні. Старий низько вклонився студентові і, ніяковіючи, вибачився за колишній гріх. Потім з радістю глянув на Цінфин і сказав:

— Я завжди був певен, що ти не померла. Так воно й вийшло!

Дівчина тим часом почала просити Цюйбіна:

— Якщо у вашій душі ще збереглися хоч які-небудь почуття до мене, то дуже прошу поселити нас знову на горішньому поверсі, щоб я могла трохи підлікувати свого дядечка.

Студент не перечив. Старий, почервонівши від хвилювання, вклонився ще раз, подякував і пішов. Коли настала ніч, у верхніх покоях зібралася вся їхня сім'я. Відтоді так і жили однією великою родиною, ніколи не ворогуючи й не цураючись одне одного. Студент поселився у своєму кабінеті, куди іноді заходив Сяоер, щоб побалакати. Син Цюйбіна від старшої дружини поволі ріс, і, коли настав час, приставили до нього Сяоера вчителем. І вчитель з нього справді вийшов непоганий.