Ченці-чудотворці

СІЛЮ ВСЕ ЗНАЛА

Дочка одного столичного вченого, яку за гнучкий стан хтось із знайомих жартома прозвав Сілю — Тоненькою Вербичкою, змалку відзначалася кмітливістю і дуже рано навчилася читати. Особливо вона захоплювалася книжками з фізіономістики.

На вдачу вона була скромна, мовчазна, ніколи не хвалила й не гудила людей. Лише одне дозволяла собі: якщо хто-небудь приходив свататись[*], вона неодмінно просила батьків, щоб їй хоч раз дозволили поглянути на майбутнього нареченого. І скільки вона їх не передивлялась, завжди казала: не підходить! Батько й мати увесь час потурали їй, та коли їй сповнилося дев'ятнадцять, почали гніватись:

— Як же це так? Виходить, у всій країні тобі достойної пари не знайдеться? У дівках до самої старості ходитимеш, чи що?

— Як по правді, — відповідала Сілю, — то я хотіла своїми, людськими, силами перемогти небесні, та минуло стільки часу, а це не вдається. Така вже моя доля! Отож відтепер я у всьому буду підкорятися вам.

Саме в цей час студент Гао, досить вже відомий молодий учений з старовинного вельможного роду, прочув про дівчину і, як кажуть, підніс їй птаха[*]; не барячись, справили весілля. Чоловік та дружина дуже пасували одне одному.

Від першої дружини, яка померла, у студента залишився хлопчик. Сироту звали Чанфу. Йому було всього п'ять років. Сілю ставилася до дитини з великою теплотою й ласкою, так що, коли вона, бувало, йшла провідати своїх батьків, хлопчик кричав, плакав, біг за нею слідом. І як вона не сварила його, як не вмовляла, ніщо не допомагало.

Десь через рік після одруження Сілю народила сина і назвала його Чанху[40]. Студент запитав, а чому вона дала дитині саме це ім'я.

— А просто так, — відповіла жінка. — Мені хочеться, щоб хлопчик завжди був біля батька!

До рукоділля молода хазяйка ставилась зовсім байдуже, воно ніколи її не приваблювало. Проте завжди цікавилась, чи родючі їхні ниви або чи вчасно сплачено оренду, — про це вона довідувалася з видатково-прибуткової книги, намагаючись у всьому добре розібратись.

Через якийсь час вона сказала чоловікові:

— Дозвольте мені повністю взяти на себе всі наші господарські справи, а самі поки що не втручайтесь. Я хочу спробувати, чи зумію повести їх так, як слід.

Студент не заперечував. Минуло півроку, і справді, в їхньому господарстві все йшло гаразд. Студент був у захваті від своєї розумної дружини.

Одного разу Гао запросили в сусіднє село в гості. А саме в цей час прийшов збирач податків, який вимагав сплатити недоїмку. Він грюкав у ворота і лаявся на всю вулицю. Сілю послала служника, щоб він як-небудь заспокоїв збирача податків, але той і слухати його не захотів, стояв біля двору і вимагав грошей. Тоді Сілю звеліла хлопчикові бігти в село й скоріше привести хазяїна додому. Нарешті збирач податків пішов.

— Ну то що, моя Тоненька Вербичко, — сміявся студент, — зрозуміла тепер, що дружина хоч і розумниця, а все ж їй важко тягатись навіть з недолугим чоловіком?

Сілю вислухала його, низько опустила голову і заплакала. Студент здивувався, пригорнув її до себе, почав утішати, але вона так і не повеселіла.

Чоловікові було шкода дружини, він не міг і далі перекладати клопоти по господарству на її плечі, отож хотів знову взяти все на себе, однак Сілю не погодилась. Вона так само рано вставала, пізно лягала і управляла господарством ще дбайливіше. Гроші на податки вона починала складати заздалегідь, тому збирачі більше ніколи не з'являлися біля її воріт і не вимагали негайної оплати.

Таким же чином вона планувала свої витрати і на одяг, і на харчі, від чого родинні статки невпинно зростали.

Студент радів все дужче й дужче.

— Моя Тоненька Вербичко, — жартома питав він, — скажи мені, чому ти така тонка?.. Певне, тому, що і брови в тебе тонкі, і стан тонкий, і ніжки тонкі, а особливо мені приємно, що й розум у тебе тонкий.

Сілю відповіла йому в тон:

— Мій Гао[41] справді високий! Високий і душею своєю, і помислами, і освіченістю... Хотілося б тільки, щоб довголіттям своїм ви перевищили все це, разом взяте.

Один із односельців надумав якось продавати заготовлену про запас чудову труну. Сілю вирішила за всяку ціну придбати її. Зайвих грошей у неї не було, але вона оббігала всіх родичів та сусідів і таки назбирала потрібну суму. Студент намагався відрадити її, але вона зробила по-своєму: купила труну й сховала.

Десь через півроку в селі помер чоловік. Родичі прибігли до Гао й запропонувати за труну великі гроші. Студент поласився на такий прибуток і почав умовляти дружину, але вона не погоджувалась. Тоді він поцікавився, в чім річ. Вона промовчала. Спитав ще раз, і в очах у неї забриніли сльози. Ось-ось заплаче. Гао здивувався, але, щоб не завдавати їй прикрощів, далі не наполягав.

Минув рік. Студентові уже виповнилося двадцять п'ять. Сілю почала все більше пильнувати за своїм чоловіком, просила його не відлучатися далеко від домівки. Як тільки він десь хоч трохи затримувався, слуги неодмінно вирушали на пошуки. Друзі глузували з нього, насміхались...

Одного разу студент поїхав до свого приятеля на вечірку. Там йому стало недобре, і він поквапився додому. Десь на півдорозі упав з коня і одразу ж помер... Добре, що Сілю заздалегідь подбала про одяг для покійного та про все інше. Односельці лише тепер збагнули, якою далекоглядною вона була.

Чанфу на той час мав уже десять років і тільки-но почав учитись писати твори. Після батькової смерті він засумував і збайдужів до навчання, а потім став тікати до пастухів і пропадав там цілісінькі дні. Сілю лаяла хлопця, а йому хоч би що. Через кілька днів вона не стрималася, схопила палицю і відлупцювала його. Але й це не допомогло. Не знаючи, що з ним далі робити, вона покликала Чанфу і сказала:

— Коли в тебе до навчання не лежить душа, то навіщо тебе силувати? Тільки справа от у чому: в такій бідній родині, як наша, ледарям і гультяям немає місця. Тож натягни на себе іншу одежу і йди працювати разом із служниками. А не підеш, то так відшмагаю нагаєм, що й місця живого на тобі не залишиться. Тоді не ображайся!

Вона кинула йому якесь дрантя і послала пасти свиней. Повернувшись з паші, він не сів до столу, а взяв собі глиняну миску й пішов хлебтати ріденьку юшку разом із служниками.

Через кілька днів, змучений важкою роботою, він упав перед Сілю на коліна і, захлинаючись від сліз, сказав, що хоче знову вчитись. Проте мачуха відвернулась від нього, не схотівши й слухати.

Що тут вдієш? Чанфу знову взяв батіг, витер сльози й пішов до свиней. Наближалася до кінця осінь, а одяг все той же, і ноги так само босі. Холодний дощ легко проникав крізь благеньку одежину, а хлопець тільки щулився, ховаючи голову межі плечі, немов старченя. Сусіди дивилися на нього, і шкода їм ставало сиротину нещасну. Ті ж із них, хто також був одружений вдруге, кивали головами в бік Сілю і попереджали своїх дружин, щоб не брали з неї дурного прикладу. Дещо з цих розмов, які точилися по всьому селу, доходило й до неї, але вона пускала все повз вуха.

Чанфу нарешті не витримав, кинув свиней і втік. Мачуха не стала ні розшукувати його, ні розпитувати про нього людей, вирішила — нехай робить що хоче.

Через кілька місяців хлопцеві вже не було де просити милостині. Геть знесилівши, він повернувся додому. Прямо зайти у двір не наважився, а попросив стару сусідку, щоб повідомила про нього мачусі. Сілю відповіла:

— Якщо він здужає витримати сто нагаїв — нехай заходить. А коли ні, то хай іде куди очі світять!

Зачувши це, Чанфу миттю увірвався в дім і з голосним плачем почав запевняти, що він згоден на призначене покарання.

— Ну як, — спитала мати, — тепер ти каєшся?

— Каюсь, — відповів хлопець.

— А якщо каєшся, то навіщо тебе бити? — сказала мати, — Радій, що знову пастимеш своїх свиней! Але коли хоч раз прогрішиш — пощади не чекай!

Чанфу заплакав ще голосніше.

— Ні, — закричав він, — нехай мене краще відшмагають, але дозвольте мені знову вчитись!

Мати й слухати не хотіла; тоді стара сусідка почала її умовляти, і вона нарешті зжалилася над бідолахою. Помила, дала чистий одяг і звеліла ходити з Чанху, зведеним братом, на заняття до одного і того ж учителя.

Хлопець тепер учився дуже старанно, не так, як раніше, і через три роки склав екзамен на звання сюцая. Шановний Ян, що був тоді губернатором, високо оцінив його твір, наказав видавати Чанфу щомісяця певну суму, як то кажуть, на олію для каганця.

А Чанху був страшенним тупаком. Просидів над книжками кілька років, але не вивчив навіть, якими ієрогліфами записувати своє прізвище та ім'я. Тоді мати звеліла йому покинути книги й зайнятись господарськими справами. Та він більше любив бити байдики, аніж працювати.

— У кожної людини мусить бути якесь певне заняття, — мовила йому сердито мати. — Якщо ти нездатен учитись і не хочеш працювати, тоді здихай з голоду!

Взяла палицю і відлупцювала сина.

З того дня він орав у полі разом з наймитами. І коли вчасно не прокидався вранці, мати лаяла його на чім світ стоїть. А старшому братові вона віддавала все, що було кращого з одягу чи харчів. Чанху, звичайно, не смів уголос нарікати, але в душі обурювався такою несправедливістю.

Коли польові роботи були завершені, мати вийняла трохи грошей і послала його вчитися торговій справі. Але Чанху любив розгульне життя; не встиг він за діло взятись, як розтринькав усі гроші. Прийшов до матері і сказав, що його пограбували розбійники. Однак вона здогадалася про справжню причину і почала його нещадно лупцювати. Тоді підбіг Чанфу і впав перед нею на коліна, благаючи змилуватись над братом, а бити краще його. Лише після цього Сілю трохи вгамувала свій гнів.

З того дня мати не спускала з Чанху очей. Він трохи присмирнів, але потай мріяв зовсім про інше життя.

І ось одного разу він попросив дозволу поїхати з купцями в місто Лоян. Та це був лише привід, насправді ж Чанху хотів вирватися з-під материної опіки і пожити в далеких краях на свій розсуд. Звертаючись до матері з цим проханням, він дуже боявся, що вона відмовить.

Але мати, вислухавши його, не висловила ні сумніву, ні недовір'я; одразу ж дістала тридцять ланів срібними монетами, зібрала необхідні в дорогу речі, а крім того, вручила йому ще й срібний зливок.

— Ця річ, — сказала вона, — із спадщини наших предків. Вона зароблена чесною працею, і тратити її задарма аж ніяк не можна. Я даю її тобі, щоб ти себе впевненіше почував, тобто на крайній випадок! Хотіла б ще попередити: ти вперше вирушаєш у далеку путь, тож на великі бариші не замахуйся. Вернув би назад свої тридцять ланів, і то добре.

Перед самим від'їздом вона ще раз повторила свої напучення. Чанху пообіцяв робити все так, як вона радила, і поїхав. Він сяяв від щастя, що нарешті вирвався з-під материного нагляду.

По прибутті в Лоян він покинув своїх супутників й пішов ночувати до відомої співачки та повії на прізвище Лі; провів з нею вечорів з десять... Сам не помітив, як розтратив усі лани. Проте, пам'ятаючи, що у нього в мішку лежить ще великий зливок срібла, він не дуже тривожився. Нарешті дійшла черга і до зливка. Відрубав від нього шматок, зирк — а срібло фальшиве. Від страху й подиву Чанху зблід. Мати співачки, стара Лі, зрозумівши, в якому становищі опинився її постоялець, одразу змінила до нього своє ставлення.

Чанху охопила тривога. Куди він тепер піде, коли у гаманці гуляє вітер?.. Може, співачка не вижене його відразу, адже вони пробули разом стільки часу.

Поки він розмірковував, до кімнати несподівано ввійшли два чоловіки з мотузком в руках і в одну мить накинули йому зашморг на шию. Тремтячи всім тілом від страху, але водночас не відчуваючи за собою ніякої провини, він почав допитуватись, за що ж його, власне, забирають... Виявляється, співачка вже встигла донести у міську управу, що срібло фальшиве.

Чанху привели до начальника. Той не дав йому й слова мовити на своє виправдання, а одразу ж наказав бити батогами. Опісля його напівмертвого кинули до в'язниці. Грошей Чанху не мав, тому тюремники знущались над ним як хотіли. Йому довелося просити милостиню у арештантів, щоб хоч трохи продовжити своє злиденне животіння.

Того самого дня, коли син поїхав з дому, мати звернулася до Чанфу.

— Нагадай мені, щоб через двадцять днів я послала тебе в Лоян. У мене завжди стільки клопоту... Боюся, коли б не забути про це.

— А навіщо мені туди їхати? — поцікавився Чанфу, але помітивши, що у мачухи на очах виступили сльози, більше не посмів її питати. Через двадцять днів він нагадав.

— Твій брат, — сказала вона, тяжко зітхнувши, — такий же легковажний, як і ти колись був, коли не хотів учитись. Адже якби свого часу я не зважилася набути слави злої мачухи, то хіба б ти став тим, чим зараз є? Люди називали мене жорстокою, бездушною, та чи знав хто-небудь з них, скільки сліз я тоді пролила ночами?

Вона не стрималась і заплакала. А Чанфу мовчки стояв перед нею і шанобливо слухав кожне її слово. Нарешті Сілю заспокоїлась.

— В душі твого брата, — сказала вона, — ще й досі буяє невгамовна хтивість, і я навмисне дала йому фальшиве срібло, щоб він зазнав хоч трохи лиха й отямився, поки не пізно. Зараз, як мені здається, він уже сидить у в'язниці. Губернатор ставиться до тебе з великою прихильністю. Піди до нього і попроси заступництва. Тільки так можна врятувати брата, звільнивши його від смертельної небезпеки, і водночас примусити розкаятись у своїх вчинках.

Чанфу, не зволікаючи, вирушив у дорогу. Коли він прибув у Лоян, брат уже три дні як сидів у в'язниці. Чанфу прийшов до нього, глянув, а Чанху такий страшний, немов мрець. Побачивши старшого брата, він опустив очі, і Чанфу мимоволі заплакав.

Оскільки Чанфу був улюбленцем губернатора, його ім'я знали по всій окрузі. Начальник місцевої управи, довідавшись, що Чанху його брат, наказав негайно звільнити в'язня.

Коли вони повернулися додому, Чанху, все ще боячись, що мати гнівається на нього, поповз до неї на колінах. Мати глянула на сина й запитала:

— Ну то як, нагулявся?

У Чанху з очей закапали сльози, він мовчав, не сміючи виправдовуватись. Чанфу опустився на коліна поруч з ним. Тільки після цього мати сказала, щоб вони обидва підвелись...

Щиро розкаявшись у своїх витівках, Чанху запопадливо взявся за господарські справи. А якщо інколи й лінувався трохи або помилявся в чомусь, то мати прощала йому і вже більше не лаяла.

Так минуло кілька місяців, і вона жодного разу не спитала, чи має Чанху бажання займатися торгівлею. Він хотів було сам повести про це розмову, але бракувало сміливості, і тоді звірився у всьому старшому братові. Коли Чанфу розповів про це матері, вона дуже зраділа. Віддавши деякі речі в заклад, а також позичивши дещо, Сілю зібрала невелику суму і передала її сину. Не минуло й півроку, як він уже збільшив свій капітал удвічі.

Того року Чанфу успішно склав екзамен на звання цзюйженя, а ще через три роки, після екзамену в столиці, став першим кандидатом на високу посаду. Молодший брат за цей час розбагатів так, що ворочав майже десятком тисяч ланів.

Дехто з колишніх односельців, буваючи в Лояні, бачив їхню матір, їй тоді вже було сорок років, а на вигляд — не більше тридцяти. Вдягалася вона просто й скромно, ніби й досі жила так, як усі звичайні люди.

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:

Коли в дім приходить мачуха, то виникає трагедія "очеретяних торочок"[*], так казали у давнину. Але і ті часи, і інші — однаково що барсуки з одного пагорка. Прямо скажу: радості мало!

Деякі люди, щоб уникнути лихого поговору, вважають за краще потурати розбещеним дітям: сидять собі й дивляться, як хлопець чи дівчина сваволять, а щоб зупинити їх — і не подумають. Хіба це не те ж саме, що й надмірна жорстокість?

Або такий факт. Сьогодні я, приміром, побив свою власну дитину — ніхто не закине мені, що я жорстоко повівся з нею. А спробуй я зробити те ж саме з чужою дитиною, одразу ж збіжиться ціла юрба, почнуть на мене пальцями тикати та лаяти.

Що ж до Сілю, то вона була жорстокою не лише з сином своєї попередниці. А як би вона повелася, коли б її власне чадо раптом виявилося розумним? Чи зуміла б вона бути й тоді настільки чесною і щирою, щоб виправдатися перед усією Піднебесною?

Вона ж, бачте, не побоялася людського осуду та зневаги і зуміла домогтися того, що один син став великим чиновником, а другий — багатієм. І все це у людей на очах!

Отже, хоч і жіноча половина, але навіть наймужніші чоловіки мусять віддати їй належне!