Ченці-чудотворці

БАЙ ЦЮЛЯНЬ, ЯКА ЛЮБИЛА ВІРШІ

В провінції Чжилі жив студент Му Чаньгун, син купця Му Сяохуаня. Це був дуже розумний і здібний юнак, до того ж він полюбляв читати книжки. Коли йому виповнилося шістнадцять, батько, зміркувавши, що однією грамотою на світі не проживеш, вирішив привчити його до торгівлі і, збираючись до князівства Чу, взяв сина з собою. Оскільки на човні, яким вони пливли, роботи було мало, юнак частенько брався за книжку або голосно наспівував вірші.

Коли вони дісталися до міста Учана, батько залишив сина в заїзді, щоб той стеріг привезені товари, а сам подався у своїх справах. Тільки старий зник за дверима, як студент узяв книжку і, дотримуючись чіткого ритму, почав читати вірші. Зиркнувши на заклеєне папером вікно, він помітив там якусь невиразну тінь, здавалося, що потойбіч хтось причаївся і підслуховує його, але Му не надав цьому ваги.

Одного разу батька запросили на вечірку, і він затримався там допізна. Син цього вечора читав вірші з особливим натхненням, а під вікном увесь час хтось походжав сюди-туди. При місячному світлі людська постать вирізнялася особливо чітко. Юнак був дещо здивований. Він кинувся до дверей і визирнув на вулицю; під його вікном стояла дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти, і така гарна, що, як казали в давнину, через таких нерідко й міста гинули. Помітивши студента, вона кинулася тікати і зникла в темряві.

Днів через три батько з сином завантажили човна новими товарами і попливли назад, на північ. Надвечір вони зупинилися на березі озера. Батько одразу ж кудись пішов, а біля човна за кілька хвилин невідомо звідки взялася літня жінка.

— Пане, — звернулася вона до студента, — ви занапастили мою доньку!

Розгубившись, студент запитав, що все це означає.

— Моє прізвище, коли ваша ласка, Бай, — пояснила жінка. — У мене є молоденька дочка, яку звати Цюлянь. Вона дуже любить красне письменство і недавно розповіла мені, що в місті їй пощастило почути, як ви читаєте вірші. Відтоді немає їй спокою ні вдень, ні вночі. Дійшло до того, що й їсти не їсть, і спати не хоче. Вона, бачте, мріє стати вашою дружиною. То ви, будь ласка, не кривдьте її.

Щиро кажучи, студент теж закохався в дівчину, але боячись, що батько почне гніватись, коли довідається про це, відверто розповів жінці про свою тривогу. Та не повірила йому і наполягала, щоб він пообіцяв одружитись. Студент не погоджувався, тоді жінка розсердилась на нього.

— Послухайте, — мовила вона голосно, — женихів у моєї доньки вистачає, тільки й роблять, що шлють нам подарунки, але я всім відмовляю... Схаменіться, я сама прийшла до вас і пропоную свою доньку, а ви, бачте, не погоджуєтесь! Така мені ганьба, такий сором на старості літ!.. Будь ласка, забудьте про повернення на північ, — сказала наостанок і пішла.

Невдовзі повернувся батько, і вони рушили в дорогу. Юнак, добираючи слова, спробував якомога лагідніше розповісти старому, що тут сталося, сподіваючись на згоду. Але старий Му послався на те, що вони вже далеко відпливли. «Крім того, — додав він зі сміхом, — де це бачено, щоб наречена сама женихові набивалася? У цієї дівчини, як сказано в одному з стародавніх віршів, «весна у грудях забуяла». На цьому розмова припинилась.

Місце біля берега, куди вони пристали на ночівлю, було досить глибоке: дна веслом не дістанеш. Але вночі невідомо звідки взявся пісок та галька і їхній великий критий човен сів на мілину — ніяк його не зрушити.

В цих краях майже щороку траплялося, що який-небудь купець, застрявши на мілині, залишався на зимівлю, а наступної весни, коли розливалася, як кажуть поети, «персикова повінь»[*] і ніхто з інших купців ще не встигав приїхати, все, що малося в човні, можна було продати набагато дорожче. Отже, старий Му не дуже й тривожився через цю вимушену затримку. Він міркував лише, щоб наступного року знову повернутись на південь і привезти з собою нову партію товару, тому вирішив залишити сина тут, а сам подався додому. В душі Чаньгун зрадів батьковому рішенню, тільки дуже жалкував, що не розпитав стару, де вона живе.

Та коли засутеніло, стара сама прийшла до нього разом із служницею, привівши з собою дівчину. Вони скинули з неї верхній одяг і поклали на Чаньгунову постіль.

— Бачите, до чого хвороба може довести людину, — з докором мовила стара. — І не треба кривлятися та вдавати, буцімто ви зовсім не винні!

Після цього обидві жінки пішли. А приголомшений студент схопив свічку і кинувся до дівчини. Вона лежала перед ним знеможена хворобою, але сповнена цнотливої чарівності, і ніжно дивилась на коханого.

Юнак поцікавився, як вона себе почуває, але дівчина у відповідь лише злегка всміхнулась. Він продовжував розпитувати її, сподіваючись почути хоч слово. І дівчина нарешті мовила:

— «Через тебе, мій любий, я сохну, та соромлюсь сказати тобі», — так написано в одному з старих віршів. Це якраз про мене.

Студент невимовно зрадів, він ладен був схопити Цюлянь в обійми і міцно пригорнути до себе, але, жаліючи її змучене недугою, слабе тіло, лише поклав руку їй на груди і, ніжно погладивши їх, поцілував дівчину. Вона, мабуть, і сама цього не помітивши, одразу повеселіла і почала жартувати.

— От якби ви, пане, — звернулась вона до студента, — тричі прочитали мені вірш Вана Цзяна[*] про «плаття із шовку листочками листям гаптоване», то я зовсім видужала б!

Студент погодився. Уже після того, як він прочитав вірша вдруге, дівчина поправила плаття, підвелася й сіла.

— Бачите, мені вже краще стало! — сказала вона. Він почав читати вірша ще раз, а Цюлянь своїм ніжним, мелодійним голосом повторювала слідом за ним кожне слово. У студента перехопило дух. Мов очамрілий, він загасив свічку і ліг поруч з дівчиною...

Ще й на світ не благословлялося, а вона вже схопилася на ноги й пояснила:

— Скоро мама прийде.

І справді, через кілька хвилин стара вже була тут. Побачивши дочку знову веселою і радісною, мати теж зраділа і заспокоїлась. Потім звеліла їй вийти, але та мовчки стояла на місці, лише голову опустила. Тоді стара пішла сама, сказавши дочці на прощання:

— Якщо вже тобі так подобається розважатись з цим паничем, то роби як знаєш, але гляди, щоб не довелося шкодувати!

Тільки тепер студент надумався розпитати у дівчини, де і як вона живе.

— Ми з вами, — відповіла вона, — всього-навсього випадкові знайомі. Чи одружимося ми, чи ні — це ще не відомо. Навіщо ж вам знати всі подробиці про моє життя?

Проте молодята палко покохали одне одного і незабаром заприсяглися завжди бути вірними цьому коханню.

Якось дівчина прокинулася десь опівночі, засвітила каганця і чомусь розгорнула книжку; обличчя в неї було таке сумне-сумне, а на очах виступили сльози. Студент кинувся до неї і почав розпитувати, що сталося.

— Батечко твій їде, — відповіла вона. — Скоро тут буде, от я й вирішила погадати про нашу з тобою долю по книжці: розгорнула її навмання й натрапила на «Пісню про Цзяннань»[*], та щось не дуже мені подобається її зміст.

Юнак почав утішати дівчину, роз'яснюючи кожний рядок.

— Послухай, люба, — мовив він, — вже перше речення «Я заміж вийшла за цюйтанського купця» віщує нам велике щастя. Чому ж тобі не подобається?

Цюлянь трохи повеселішала. Вона одяглася й почала прощатись:

— Дозволь поки що, як то кажуть, «помахати рукою», бо на ранок, чого доброго, на мене «тисячі людей витріщатимуть очі і показуватимуть пальцями».

Студент взяв її за руки, хотів щось сказати, але в горлі в нього немов застряв якийсь клубок.

— А якщо, — насилу вимовив він, — наша справа злагодиться, то де тебе знайти, щоб і ти пораділа?

— Я часом присилатиму сюди своїх людей. Вони про все дізнаються і мені розкажуть.

Студент хотів було вилізти з човна, щоб провести її, але дівчина, зупинивши його, пішла сама.

Скоро з'явився батько, і студент, не гаючись, розповів йому про свої справи. Старий, подумавши спочатку, що до сина прилаштувалася яка-небудь повія, спалахнув від гніву й вибухнув лайкою. Але потім, коли прискіпливо оглянув усі товари, що були в човні, і не виявив ні недостачі, ні підміни, заспокоївся.

Через кілька днів, коли батько надвечір кудись відлучився, біля човна несподівано постала Цюлянь. Закохані тепло й ніжно зустріли одне одного, але як вчинити далі, так і не знали.

— От що, — сказала вона, — бути нам на коні чи під конем — доля покаже, а поки не слід поспішати. Затримаю вашого човна ще місяців на два, а там, я гадаю, видно буде.

Перед тим, як розлучитись, вони вирішили, що умовним сигналом для їхніх зустрічей буде голосне декламування віршів. Відтоді, як тільки батько йшов куди-небудь, студент одразу ж починав наспівувати вірші і дівчина миттю з'являлась.

Наприкінці четвертого місяця, оскільки вже минув сезон, ціни на товари почали падати: купці не знали, що робити. Вони зібрали гроші й відправили молебень у храмі Річкового Духа. Після Свята початку літа сипонули дощі і човни змогли нарешті знятися із своїх стоянок.

Повернувшись додому, студент тільки й знав, що згадував про дівчину, і через це згодом захворів. Старий Му не на жарт стривожився; він кликав до сина і лікарів, і знахарів, але ніщо не допомагало. А студент тим часом потай признався матері, що його хворобі не зарадити ні ліками, ні ворожбою. Одна лише Цюлянь, якби вона раптом опинилася тут, поставила б його на ноги. Старий, довідавшись про це, спочатку тільки злився, але потім, помітивши, що хворий чахне й марніє все дужче й дужче, злякався, найняв візника і помандрував з сином на південь.

І ось вони знову в князівстві Чу, на тому самому місці, де колись стояв їхній човен. Почали розпитувати людей про стару на прізвище Бай, але нічого певного від них не почули. У цей час до берега підплив критий човен, за кермом якого сиділа жінка. Вона вийшла на берег і сказала, що саме вона й є та, кого вони шукають.

Му зазирнув під навіс човна і побачив там дівчину. «Справді, гарна», — подумав він і почав розпитувати, звідки вони, якого роду. Невдовзі старий дізнався, що немає у них нічого, крім цього човна, на якому мати з дочкою й живуть.

Далі Му розповів про синову хворобу та про те, чому з ним це сталося, і висловив надію, що Цюлянь перебереться на певний час до них, щоб побути з сином, поки той видужає. Стара заперечила, посилаючись на те, що їхні діти ще не заручені.

Висунувши голову з-під навісу, дівчина пильно дослухалася до їхньої розмови, а коли почула материну відповідь, на очах у неї виступили сльози. Мати, помітивши її засмучене обличчя, а також зваживши на прохання старого, нарешті погодилась.

Коли звечоріло і Му кудись пішов у справах, дівчина наблизилася до хворого і крізь сльози мовила:

— Бідолаха ти мій! Минулого разу я перемучилась, а тепер, виходить, і тебе спіткало те ж саме лихо? Що ж, треба було, щоб і ти відчув на собі всі ці страждання. Але ти дуже змарнів, і, певно, тепер тебе не скоро вилікуєш. Дозволь мені поки що прочитати тобі одного вірша!

Студент радісно закивав головою, і дівчина продекламувала йому того ж самого вірша Вана Цзяна, якого колись він їй читав.

— Так, але тоді це було призначено тобі, — сказав студент. — Хіба ж можна одним і тим же способом усіх лікувати? І все ж коли я слухаю твій голос, то відчуваю, як у мене ніби душа оживає. А тепер прочитай мені лишень оце: «Тисяча тисяч вербових гілок до заходу тягнуться»[*].

Дівчина виконала його прохання.

— Чудово! — похвалив її хворий. — А пам'ятаєш, люба, ти колись читала мені вірша, в якому були слова дівчини, що рвала лотос: «Лотос не встиг ще розквітнуть, а запах п'янкий уже чути здаля»[*]. Я й досі не можу забути цих слів. Якщо не важко, то, прошу, проспівай своїм гарним голосом його ще раз.

Дівчина проспівала, і тільки вона вимовила останнє слово, як юнак схопився з ліжка й закричав:

— Та чи я коли-небудь хворів?!

З цими словами він кинувся до Цюлянь, обняв її й міцно притис до грудей. Тяжкої хвороби ніби й не бувало.

Потім студент почав розпитувати кохану, що казав його батько, копи приходив до них, і чи пощастить влаштувати їхню справу. Дівчина, яка знала про батькове рішення, відповіла прямо:

— Нічого у нас не вийде.

Через кілька хвилин після того, як Цюлянь пішла, повернувся старий Му і дуже зрадів, побачивши, що його чадо вже на ногах. Намагаючись якось втішити й переконати сина, він без зволікань почав йому пояснювати:

— Дівчина вона непогана. Та одне шкода: їй з самого малечку довелося жити на човні, стояти біля керма, веслувати, співати простацькі пісні... А, крім того, може статися, що вона давно вже втратила невинність.

Студент нічого не відповів батькові. Коли ж той знову кудись подався, він розповів дівчині, якої думки про неї батько.

— А я давно про це знаю, — сказала вона. — У світі завжди так буває: те, що тобі потрібне, під рукою ніколи не лежить, і чим дужче до чого-небудь тягнешся, тим важче воно дістається. Отже, треба зробити так, щоб він змінив свою думку про мене і щоб, навпаки, сам прийшов мене просити.

Студент спитав, що вона має на увазі.

— Для всякого купця прибутки — найголовніше, — пояснила Цюлянь. — А я вмію наперед угадувати, яка буде ціна на той чи інший товар. На тому, приміром, що ви цього разу хочете взяти з собою, великих баришів не наживете. Передай своєму батькові, що ось на цих і цих товарах можна мати потрійний зиск, а на тих можна заробити вдесятеро більше, ніж він гадає. Коли повернетесь додому і виявиться, що мої поради слушні, тоді він впевниться, що з мене вийде непогана невістка. Як приїдеш наступного разу, тобі вже буде вісімнадцять років, а мені — сімнадцять. Тож не сумуй, у нас ще досить часу, щоб порадіти одне одному!

Студент розповів батькові про поради, які давала Цюлянь, але старий нізащо не хотів вірити. Та оскільки в нього ще залишалися гроші, він вирішив, про всяк випадок, узяти й дещо з того, про що вона говорила. Коли ж приїхали додому, то виявилося, що товари, які батько брав, покладаючись на свій смак, принесли великі збитки. Добре, що хоч трохи послухав дівчину і набрав того, чого вона радила. На тій дещиці мав таку виручку, що зумів звести кінці з кінцями. Відтоді старий почав шанувати Цюлянь, вважаючи її мало не чарівницею.

А син став ще дужче вихваляти її. Якось він сказав батькові, що дівчина говорила, ніби вона здатна зробити їх багатими. Батько назбирав, скільки міг, грошей, і вони знову подалися на південь.

Припливли на озеро, а старої ніде нема. Минуло кілька днів, поки нарешті здибали її човна під вербами. Батько вирішив, не гаючи часу, вручити старій подарунки і посватати дівчину, проте ніяких подарунків мати Цюлянь не схотіла брати, потурбувалася лише про те, щоб вибрати для весілля щасливий день. А коли той день настав, привела дочку до нареченого.

Для церемонії «поєднання келехів» старий найняв окремого човна.

Цюлянь після цього порадила свекрові проїхати ще далі на південь і дала список товарів, які слід би було там придбати. А теща, зі свого боку, запропонувала зятеві, поки батько буде в дорозі, перебратись на її човен.

Старий повернувся через три місяці і привіз з собою товари, ціни на які тут були вп'ятеро вищі. А коли трохи згодом вони почали збиратися додому, Цюлянь попросила дозволу взяти з собою води з озера. На новому місці вона неодмінно додавала цієї води до кожної страви, ніби то була якась особлива приправа. З тих пір кожного разу, як тільки батько з сином бували на півдні, вони везли з собою звідти кілька кухлів озерної води.

Років через три у Цюлянь, народився син. Та ось одного разу вона раптом почала плакати і сказала, що хоче додому. Швидко спорядили човна і вирушили в князівство Чу. Прибули на озеро, а старої Бай ніде не видно. Цюлянь почала щосили грюкати веслом по борту човна і кликати матір. Вигляд у неї був похмурий, стривожений. Не докликавшись, вона звеліла чоловікові пробігти вздовж берега і розпитати у людей, чи не бачив хто-небудь старої Бай. Дорогою студенту трапився рибалка, який щойно спіймав білого коропа. З поваги до цієї риби люди називали її ще «білим скакуном».

Студент підійшов ближче, дивиться, а то істота чималих розмірів і дуже скидається на жінку: є в неї і груди, і все таке інше. Здивований студент кинувся до свого човна і розповів дружині, яке чудовисько довелося йому побачити. Цюлянь зблідла й мовила, що свого часу вона дала обіцянку випускати на волю всіх живих істот. Отож нехай він купить цю рибу і кине її у воду.

Студент підбіг до рибалки і спитав, за скільки він продає свою здобич, а той, не довго думаючи, заламав дуже високу ціну.

— За той час, що я живу у вас, — сказала Цюлянь чоловікові, коли він повідомив її про це, — ви, завдяки мені, заробили тьму-тьмущу грошей. То хіба вам шкода якогось дріб'язку для мене? Якщо ви не зробите нього, я кинуся в озеро і втоплюсь.

Студент побоявся, що вона й справді зважиться на таке, але й батькові розповісти про історію з рибою теж не посмів, тому вкрав у старого необхідну суму, купив рибу і пустив її в озеро. Коли ж повернувся до свого човна, дружини там уже не було. Шукав її і тут, і там — ніде немає. Цюлянь з'явилася десь тільки перед світанком.

— Де ти була? — спитав він.

— Матір провідувала.

— Де ж ти її знайшла?

— Доведеться, мабуть, усю правду вам розповісти, — мовила вона, ніяковіючи. — Те, що ви купили вчора, не риба, а моя матінка. Свого часу Дракон — володар водяного царства — звелів їй стежити за тими, хто плаває по озеру Дунтінху. І все було б добре, та нещодавно почали підбирати у палац Дракона наложниць. Знайшлися базіки, які стали розхвалювати перед Драконом і мою вроду. Отож він послав гінця до матері з наказом негайно прибути разом зі мною до його палацу. Мати спробувала пояснити йому, що я давно одружена, та даремно. Дракон і слухати не хотів. Зіслав її на південний берег, де вона мало не вмерла з голоду... Отоді й упіймав її рибалка. Зараз матері нібито нічого не загрожує, але від покарання її не звільнили... Якщо ви справді мене любите, то сходіть до Володаря неба і попросіть за неї. Тільки так її можна врятувати. А якщо після цього ви вважаєте, що я не людина, а якась тварюка, і відчуваєте відразу до мене, то дозвольте віддати вам вашого сина, я ж піду до Дракона... Певна, що у його палаці буде аж ніяк не гірше, ніж у вашому домі.

Наляканий студент пробелькотів лише, що навіть гадки не має, де йому шукати того Володаря неба.

— Завтра по обіді він сам буде тут. Як тільки побачите кульгавого даоса, зразу ж вклоніться йому. Він у воду, а ви слідом! Володар неба любить освічених людей, особливо тих, які знають літературу. Я певна, він вислухає вас і допоможе нам.

Потім вона дістала клапоть тканини, сплетеної з риб'ячих нутрощів, і додала:

— Якщо даос спитає, чого вам треба, ви покажете цю тканину і попросите, щоб він написав єдине слово: «Звільнити!»

Наступного дня студент сидів і чекав, як йому було сказано. Коли ж бачить, до нього справді прямує, накульгуючи, даоський чернець. Він одразу ж упав на коліна перед ним і вклонився. Даос хутко повернувся і пішов геть. Студент — за ним. Даос кинув у воду палицю і скочив на неї. Студент стрибнув слідом за ним. Виявляється, то була не палиця, а човен! Студент знову опустився на коліна перед ченцем, який запитав, що йому треба.

Студент вийняв тканину і попросив написати на ній потрібне слово. Даос розгорнув, подивився і сказав:

— Та це ж плавець «білого скакуна». Де ти його роздобув?

Студент не посмів критись і щиро розповів про все. Даос, вислухавши його, зареготав.

— Невже таке ніжне, тендітне створіння та дістанеться Драконові — старому п'яниці й розпутнику?

З цими словами він вийняв пензлика і вправною рукою вивів ієрогліф, що означав «Звільнити!», а після цього даос підвів човна до берега і звелів студентові зійти. За мить той знову побачив, як даос пливе по воді на палиці. Ще хвилина — і він зник.

Студент повернувся до свого човна. Цюлянь дуже зраділа, але попередила його, щоб він нічого не говорив про не ні батькові, ні матері.

Тепер знову можна було їхати на північ. Лише років через два-три батько вибрався в ті ж самі місця і щось дуже затримався там. Кілька місяців з нетерпінням чекали його, бо вода, привезена з озера, вже кінчалася. Чекала Цюлянь старого, але так і не дочекалася, хворіти почала. Стогне і вдень і вночі, бо тяжко дихати їй стало.

— Якщо я помру, — сказала вона чоловікові, — ви мене не ховайте, а тричі на день — рано-вранці, в обід і надвечір — читайте мені по одному разу вірша Ду Фу про те, як він бачив Лі Бо уві сні[*]. Тоді моє тіло не гнитиме. А коли привезуть воду з озера, налийте її в таз, замкніть двері в кімнаті, роздягніть мене, візьміть на руки і опустіть у воду. Я поступово оживу!

Вона промучилася ще кілька днів і нарешті вмерла.

Тижнів через два приїхав старий Му. Студент негайно зробив так, як звеліла дружина. Понад годину тримав він її тіло у воді, і воно поволі почало оживати.

Відтоді вона тільки і мріяла про те, як повернутися на південь. І коли старий помер, студент виконав її бажання. Вони перебралися в князівство Чу.