Ченці-чудотворці

ЧАРОДІЙ ГУН МЕНБІ

Лю Фанхуа був найбагатшою людиною в окрузі. Щедрий за вдачею, він дуже любив приймати гостей, тому за столами у нього майже щодня збиралося не менше сотні чоловік. Чуйним був і до чужого горя: міг дати в борг хоч тисячу ланів. І друзі, й родичі часто зверталися до нього за допомогою, але повертати гроші чомусь не квапились.

Проте серед завсідників був один, на ім'я Гун Менбі, родом з провінції Шаньсі, — який ніколи навіть гроша ламаного не попросив. Бувало, заїде до Лю — і може прогостювати у нього цілий рік. Він умів вести витончену бесіду, і господар частіше, ніж будь з ким іншим, засиджувався з ним допізна.

Був у Лю синок, звали його Хе. На той час, про який іде мова, хлопцеві ще волосся на голові у два жмутики зв'язували[*]. Він називав Гуна дядею, а той при нагоді залюбки грався з ним. Бувало, прийде Хе з школи, і починають вони з Гуном, сміючись та жартуючи, підкопувати цеглини, якими вимощено підлогу в кімнатах, і ховати під ними камінці та череп'я, так ніби скарб якийсь. Скоро підлога була перекопана майже в усіх п'яти кімнатах, і скрізь вони понаховували «скарбів». Люди кепкували над Гуном, казали, що в дитинство впав, але малому Хе ця гра подобалась. Незважаючи на глузування дорослих, до дядька Гуна він ставився з більшою приязню, ніж до будь-кого іншого з батькових приятелів.

Промайнуло десять років. Батьківське господарство за цей час дуже підупало і гостей поменшало також. Але й тепер все ще нерідко траплялось, що з десяток чоловік засиджувались біля столу до пізньої ночі за чаркою та веселими розмовами.

Хазяїн хоч і постарів за ці роки і справи його йшли все гірше й гірше, але не занепадав духом і час від часу продавав шмат землі, щоб на виручені гроші приготувати для гостей курятину та інші закуски. Синок теж намагався не відставати від батька. Дивлячись на нього, він і собі збирав компанію приятелів та й прогулював з ними батькове добро. Лю Фанхуа ні в чому не перечив синові.

Але скоро старий Лю захворів і невдовзі помер. Як виявилося, не було за що навіть труну купити. Тоді Гун дістав із своєї кишені гроші і влаштував похорон. Хе після цього став ще більше поважати його і відтепер звертався до дядька Гуна за порадою у будь-якій справі.

А Гун щоразу, як тільки приходив до них, приносив з собою в рукавах всіляке череп'я. Зайде до кімнати й кине все те куди-небудь у темний закуток. Важко було зрозуміти, навіщо він і досі тягає у дім цей мотлох.

Хе безперестанку скаржився йому на свої злидні.

— Ні, — заперечував Гун, — ти ще не знаєш горя. Плачеш, що грошей немає, а дай тобі зараз хоч тисячу ланів, ти ж їх миттю розтринькаєш. Справжнього чоловіка насамперед мусить хвилювати, як йому утвердитись на світі, а не те, що він бідний.

За кілька днів Гун сказав, що йому час додому, й почав прощатись. Хе розплакався і крізь сльози весь час повторював, щоб дядько Гун скоріше повертався. Той пообіцяв і пішов.

Минув якийсь час, і Хе дожився до того, що вже й їсти було нічого. Все майно він попродав або віддав у заставу, а гроші прогуляв. Єдина надія була на дядька Гуна. Хе з нетерпінням чекав, коли той знову прийде і все влаштує, але за ним і слід прохолов. Зник, мов жовтий лелека, що подавсь у вирій.

Ще поки батько був живий, для Хе висватали дівчину, дочку якогось Хуана з Уцзі. Це була багата й родовита сім'я. Та згодом, прочувши, що Лю збіднів, Хуан почав шкодувати, що зв'язав себе обіцянкою. Коли Лю помер, йому сповістили про це, але він навіть не прийшов на похорон. Усе вибачався та пояснював, що відстань велика і таке інше.

Коли закінчилася жалоба по батьку, мати послала Хе, щоб він домовився про день весілля. Вона сподівалась, що Хуан пожаліє хлопця і не обділить його своєю увагою.

Коли Хе прийшов до двору свого майбутнього тестя, той, довідавшись, в якому дранті прибув наречений, наказав сторожеві не пускати його й на поріг. Звелів лише передати:

— Іди додому і роздобудь сто ланів. Матимеш гроші — приходь, а інакше і носа не показуй. Вважай, що я тобі нічого не обіцяв.

Почувши таку заяву, Хе гірко заплакав. Старенька Лю, яка жила навпроти Хуанів, пожаліла його, нагодувала, а потім дала на дорогу три сотні дрібних монет[13] і з добрими словами випровадила додому.

Мати Хе і плакала, й обурювалась, але допомогти нічим не могла. Та раптом вона згадала, що свого часу чоловік вісім чи навіть дев'ять з кожного десятка їхніх гостей позичали у них гроші. І вона порадила синові звернутися до декого з них, особливо до заможних.

— Ні, — відповів їй Хе, — люди зналися з нами через те, що ми були багаті. Якби я міг зараз сісти в карету, запряжену четвіркою коней, то навіть тисячу ланів неважко мені було б у них позичити. А коли я прийду такий, як є, то чи згадає хто-небудь з них про колишню дружбу й те добро, що ми їм зробили? Не забувайте також, що батько, даючи гроші, ніколи не вимагав ні розписок, ні чиєї-небудь поруки. Як ви стягнете борг, коли немає ніяких доказів?

Проте мати наполягала далі, і синові довелося послухатись. Ходив, ходив по людях, та за двадцять днів не дістав ні гроша. А втім, один благодійник, багатій Лі Четвертий, якого свого часу вони й привітно приймали, і багато в чому допомогли. Зворушений розповіддю про злидні, які обсіли тепер сім'ю покійного, він подарував їм аж цілий лан і був певен, що виявив велике благородство.

Мати з сином гірко плакали і відтоді вже ні на кого не сподівались.

Дочці Хуана тим часом виповнилося п'ятнадцять. Довідавшись про батькове рішення, вона в душі вирішила, що це несправедливо, і коли Хуан хотів віддати її за іншого, вона залилася слізьми:

— Молодий Лю Хе не в бідній сім'ї народився, і ви в той час не проміняли б його ні на кого іншого, навіть на багатшого. А тепер, коли він зубожів, його можна гнати геть? Як же це так?

Хуанові не сподобались її слова, і він, як тільки міг, переконував дочку, але дівчина не поступалась. Тоді батьки розгнівались на неї і лаяли бідолашну з ранку до вечора, та вона й далі стояла на своєму або відмовчувалась.

Невдовзі уночі на садибу Хуанів напали грабіжники. Вони по-звірячому побили старого та стару і геть дочиста забрали все добро. Як не намагався Хуан після цього відновити своє господарство, але через три роки воно зовсім занепало. А тут з'явився якийсь купець із західних районів. Провідавши, що у Хуанів надзвичайно гарна донька, він пообіцяв заплатити п'ятдесят ланів, якщо старий дасть згоду на шлюб. Батько дуже зрадів і погодився. Він гадав, що йому таки пощастить умовити дівчину. Але та, провідавши про намір батька, натягла на себе всіляке дрантя, вимазала обличчя сажею і вночі зникла з дому.

Дорогою їй доводилося просити милостиню, щоб не померти з голоду, поки нарешті місяців через два вона дісталася до Баодіна. Розпитала в людей, де садиба Лю Хе, і якось уранці прийшла прямо до нього додому. Мати Хе подумала, що то жебрачка, і крикнула, щоб вона забиралась геть з двору. Дівчина захлипала і крізь сльози назвала своє ім'я. Тоді мати взяла її за руки й собі заплакала.

— Дитинко моя, — мовила вона, — на кого ж ти тепер схожа!

Дівчина з сумом розповіла про всі свої поневіряння, і мати з сином тихо зітхали, співчуваючи їй.

Потім дали їй помитися, розчесали волосся, і на її вродливому обличчі враз засяяли чарівні очі, заграли чорні брови. У матері й сина полегшало на душі.

Але разом з радістю в сім'ю прийшли й нові турботи. Тепер у домі було вже три роти, і їсти доводилося лише один раз на день.

— Нехай уже нам з сином випала така доля, — бідкалася мати, — а в чому завинила наша люба невісточка, яку ми прирекли на такі злидні?

— Ваша невістка й гірше бачила, поки, старцюючи, добиралася сюди. Якщо порівняти, то було страшне пекло, а тепер я ніби в раю.

Мати, вислухавши її, мимоволі всміхнулась. Якось, порядкуючи в будинку, невістка зазирнула до однієї з порожніх кімнат, де тепер уже ніхто не жив. На підлозі скрізь лежали оберемки старого сіна, якесь ломаччя. Поволі увійшла в кімнату. Скрізь бруд, пилюка, а в темному кутку ціла купа мотлоху.

Штовхнула ногою — щось тверде, підняла шматочок, придивилась — аж то чистісіньке срібло. Вражена такою знахідкою, вона кинулась до Хе. Той не повірив і разом з нею пішов до кімнати, щоб переконатись на власні очі. Виявляється, що всі ті черепки та каміння, які свого часу дядько Гун кидав у темний закуток, перетворилися на справжнє срібло.

І тут Хе раптом згадав про ті камінці, що їх у дитинстві вони з Гуном закопували під цеглини, якими була вимощена підлога в кімнатах. «Чи не стали і вони сріблом?» — промайнула думка. Але їхній старий будинок уже давно був відданий у заклад сусідові. Хе взяв гроші й негайно викупив його назад. Бачить: то тут, то там на підлозі валяються уламки цегли, подекуди стирчить із землі каміння, яке він колись туди закопував. Втративши надію знайти тут що-небудь, він почав знічев'я підкопувати інші цеглини, і під першою ж яскраво засяяли великі блискучі зливки. За кілька хвилин перед ним лежала купа срібла на кількасот тисяч ланів. Молодий Лю викупив усі батьківські землі, майно, найняв служників, і їхня садиба стала тепер ще кращою, ніж була колись.

— Як тепер я не випробую, на що я здатен, то це буде зневага до дядька Гуна! — сказав сам собі Хе і засів за книги. Через три роки він витримав екзамен в окрузі й став цзюйженем[14]. Потім він узяв сто ланів, вирядився в пишне вбрання й поїхав до старої Лю, щоб віддячити їй за доброту. Його супроводжувало понад десяток служників на баских конях... А у старенької була лише одна кімнатка! Хе зайшов усередину і примостився на краєчок ліжка, а надворі тим часом схвильовано гуділа юрба цікавих, голосно іржали коні, і гамір цей розкочувався по всій вулиці.

Після того, як дочка Хуана втекла з дому, купець почав насідати на старого, вимагаючи, щоб той повернув йому гроші, призначені на весілля. Та Хуан на той час добру половину з них уже встиг витратити. Довелося продати будинок, аби тільки віддати борг. З тих пір Хуани зовсім зубожіли і перебивалися з хліба на воду, як свого часу Хе. Прочувши тепер, як розжився колишній наречений їхньої доньки, вони замкнулись у будинку і тихенько сиділи собі, журячись своєю бідою.

А стара Лю купила вина, приготувала обід і почала пригощати Хе. Пригощала і розповідала йому, яка вродлива та розумна була дочка у Хуанів. Шкода тільки, що втекла з дому.

— Ну, а ти одружений чи ні?

— Одружений, — відповів Хе.

По обіді він запросив стару поїхати з ним, поглянути, яка у нього дружина. Посадив її на воза і повернувся з нею додому.

Зустрічати їх вийшла молодиця в гарному вбранні, яку, мов вельможну пані, з обох боків підтримували численні служниці.

Жінки побачили одна одну — і отетеріли від подиву. Потім почали ділитися новинами. Молода турботливо розпитувала про життя своїх батьків.

Стара Лю прожила у них кілька днів, і ввесь цей час їй догоджали, як тільки могли, і пригощали з щедрою гостинністю. Крім того, їй пошили нове плаття і взагалі одягли з ніг до голови в усе нове. Лише тоді відвезли додому.

Повернувшись до своєї домівки, стара відразу ж пішла до Хуанів і з усіма подробицями розповіла, як живе їхня дочка та з якою турботою розпитувала вона про їхнє життя. Чоловік і жінка були невимовно здивовані.

Стара порадила їм негайно сходити до дочки, але Хуан завагався... Нарешті коли голод та холод почали особливо дошкуляти, не витримав і подався у Баодін.

Дійшовши до зятевої садиби, він побачив високі мури огорожі та велику гарну браму. Воротар гнівно блиснув на нього очима, і старий до самого вечора не наважувався підійти й сказати, щоб той повідомив про нього господині. Тільки коли на вулицю вийшла якась жінка, Хуан, запопадливо усміхаючись їй, назвав себе і улесливим голосом попросив доповісти хазяйці, що прийшов її батько.

Через деякий час жінка вийшла знову і провела його до бокового флігеля.

— Пані дуже хоче побачитись з вами, та боїться, коли б пан про це не довідався. Треба зачекати, може, їй випаде слушна нагода. Ви, шановний, вже давненько прийшли сюди, то, мабуть, зголодніли?

Хуан почав скаржитись їй на свою лиху долю, а жінка тим часом поставила перед ним кухоль вина та дві миски з усілякими наїдками. Потім поклала поруч п'ять ланів і сказала:

— Наш пан, бачте, сьогодні трохи загуляв, і пані боїться, що їй не пощастить вийти до вас. Може, завтра вранці їй вдасться.

Хуан згодився залишитись на ніч. А наступного дня схопився дуже рано і хутко зібрав свої речі в дорогу. Вийшов на подвір'я, а ворота ще замкнені. Старий сів на вузлик з речами і став чекати.

Раптом по садибі прокотився гомін: хазяїн їде. Старий Хуан хотів куди-небудь сховатися, але Хе помітив його і здивовано спитав, хто це такий. Служники у відповідь лише розгублено знизували плечима.

— Злодюга який-небудь? — спалахнув від гніву Хе. — Ану зв'яжіть його й відведіть до сільської управи.

— Слухаємось! — гаркнули служники і прив'язали старого мотузками до дерева. Хуан, палаючи від сорому і жаху, не знав, що йому й казати. Та тут на подвір'я вийшла жінка, з якою він вчора розмовляв, упала перед Хе на коліна й вигукнула:

— Це мій дядько, пане! Прийшов учора пізно ввечері, тому я не встигла доповісти вашій милості!

Хе звелів одв'язати старого, а жінка провела його за ворота.

— Забула попередити воротаря, — мовила вона, — от і вскочили в халепу. Пані сказала, щоб ви, якщо скучили за нею і хочете побачити, прислали свою дружину. Нехай вона одягнеться квіткаркою і прийде разом із старою Лю.

Хуан кивнув головою на знак згоди, подався додому і розповів усе дружині. А тій так кортіло хоч разок глянути на доньку, що вона одразу ж побігла до сусідки. Стара Лю погодилася, і вони хутко зібралися в дорогу.

Довелося їм пройти через добрий десяток дверей, аж поки нарешті вони опинилися в вітальні хазяйки.

Молода пані мала високу зачіску, прикрашену смарагдами та низками перлин, і була в шовковому платті, а плечі прикривала накидка; вся кімната повнилася запахами парфумів. Варто було їй сказати слово, як старі й молоді покоївки кидалися до неї з усіх боків. Одні підставляли позолочені крісла та канапу, інші клали на них подушки, а одна з них, наймоторніша, вже заварювала чай.

Мати з дочкою пошепки розпитували одна одну про здоров'я, і в очах у кожної блищали сльози.

Коли почало смеркатись, хазяйка звеліла провести обох жінок до окремої кімнати і влаштувати їх там на ночівлю. Постіль була така м'яка та ніжна, що чогось схожого мати не бачила навіть тоді, коли вони були ще багаті.

Минуло днів з чотири, дочка увесь час ставилася до матері з величезною сердечністю. Стара не раз заводила дочку до своєї кімнати, плакала й каялась, що вони з батьком так негарно обійшлися з нею.

— Та що ви, мамо? — намагалася заспокоїти її хазяйка. — Хіба ми можемо одна на одну таїти зло? Але чоловік ще й досі не може вгамувати свого гніву. Боюся, коли б він не впізнав тебе.

Отож щоразу, як тільки Хе заходив до кімнати дружини, обидві старі жінки миттю зникали. Та якось, коли мати з дочкою вмостилися рядком, несподівано зайшов Хе, побачив їх і сердито закричав:

— А це хто така? Звичайна сільська баба і сміє тулитись до пані! Ану повисмикуйте їй усе волосся на голові!

Стара Лю кинулася до нього.

— Це моя родичка, сестра Ван... — забелькотіла вона. — Квітами торгує... Ви вже пробачте нас, старих та неотесаних.

Хе склав руки в знак вітання і попросив пробачення. Потім примостився до гурту.

— То ви, шановна тітонько, виявляється, тут уже кілька днів. А я такий заклопотаний, що й поговорити з вами не зміг... Ну, а як там оті старі негідники Хуани, ще живі?

— Та живуть собі потихеньку, — відповіла Лю. — Тільки дуже вже збідніли, ледве перебиваються. А ви, пане, такий знатний та багатий. От взяли б коли-небудь та й згадали про свого шановного тестя.

Хе зі злістю грюкнув кулаком по столу.

— Що?! — заревів він. — Та коли б ви тоді не пожаліли мене і не дали мені попоїсти, то чи дійшов би я додому? А тепер, бачте, я повинен їм допомагати! Кращого ви нічого не могли придумати?

Сказав це, підхопившись з місця, тупнув ногою і вилаявся.

Нарешті в розмову втрутилася молода:

— Нехай вони лихі, погані люди, але це мої батько й мати. Ви пам'ятаєте, якою я була, коли насилу припленталась до вас? На руках чиряки від холоду та виразки, на ногах садна та подряпини... Я вважаю, що ні в чому не завинила перед вами. Хто ж вам дозволить лаяти батьків в присутності дочки, завдаючи їй неймовірного болю?

Хе вгамував свій гнів і пішов.

Стара Хуан сиділа напівмертва від сорому, а обличчя у неї стало білим мов стіна. Трохи оговтавшись, вона почала прощатись і збиратися в дорогу. Дочка нищечком сунула їй в руки двадцять ланів.

Після цього від батьків не було ніякої вістки. Молода вже почала тривожитись. Хе вирішив послати служника і запросити старих у гості.

Як не важко було батькам, як не соромно, а таки приїхали.

Хе теж почав вибачатись:

— Вам давно слід було провідати нас. А ви і словом не обмовились, от мене й брала злість!

Старий Хуан у відповідь тільки бурчав: «Правда, правда...».

Хе наказав перевдягти їх і залишив у себе жити. Отак прожили вони трохи більше місяця, але старий ніяк не міг заспокоїтись. Ніби й добре тут, а душа не лежить до цього двору. І він почав говорити, що хоче додому. Хе подарував йому сто ланів срібла і сказав на прощання:

— Купець із заходу давав лише п'ятдесят, а я — вдвічі більше.

Червоніючи по самі вуха, Хуан узяв гроші. Хе дав батькам ще й воза та коней, і старі рушили в дорогу. Відтоді вони жили в достатку до кінця днів своїх.