Ченці-чудотворці

БЕЗПРОСВІТНИЙ П'ЯНИЦЯ

Мю Юдін, що колись відзначився на екзаменах і став стипендіатом у провінції Цзяньсі, останнім часом почав пиячити. Родичі та друзі боялися його і уникали зустрічі з ним.

Якось він пішов до двоюрідного дядька в гості. За столом зав'язалася весела розмова. Мю вмів сказати дотепне слово, тому всім сподобався. Та коли добряче випили, він почав лаятись, ображаючи всіх родичів, а також якогось гостя. Той розгнівався, здійнявся гамір. Господар, намагаючись помирити їх, кидався то до одного, то до другого, але Мю, подумавши, що він захищає гостя, напав і на дядька. Тоді, щоб якось втихомирити бешкетника, послали за його батьками. Ті прибігли, скрутили сина, відвели додому й поклали спати. І тут у Мю раптом почали холонути руки й ноги. Прислухались — а він уже ледве дише, ось-ось помре!

А Мю тим часом здалося, ніби його схопив якийсь стражник у чорній шапці і повів до палацу, вкритого блакитною черепицею. Такої величезної будівлі Мю ще ніколи в житті не бачив. Вони зупинилися на кам'яному майданчику серед юрби й стали чекати, поки прийде начальник.

«За що? — подумав Мю. — За бійку, мабуть. Дядьків гість, певно, скаргу подав».

Він повернувся до стражника в чорній шапці, але так і не посмів спитати, бо очі в того були витріщені, мов у розлюченого бугая, і почав заспокоювати себе: хіба то великий злочин, що він, стипендіат, посварився з якимось там простолюдином?

Раптом на східцях показався писар.

— Розгляд скарг та позовів переноситься на завтра на ранок! — оголосив він.

Юрба, що стояла внизу, враз сколихнулась, загомоніла. Штовхаючи одне одного, люди почали розходитися.

Слідом за стражником у чорній шапці Мю теж вийшов на вулицю і зупинився під дахом якоїсь крамниці. Втягнувши голову в плечі, він розгублено тупцював на місці, не знаючи, в який бік податись.

— П'яниця ти нещасний, — почав лаяти його стражник. — Уже смеркає, люди пішли шукати собі якусь вечерю та нічліг, а ти куди підеш?

Тремтячи всім тілом, Мю відповів:

— Аби я знав куди. Мені ж і слова не сказали про цю подорож. І дома ніхто нічого не знає, і в самого ні гроша за душею.

— П'янюга! — обурювався далі стражник. — Як на горілку, так знаходиш гроші! Будеш ще дурня з себе корчити, то діждешся, що я своїми старечими кулаками всі ребра тобі полічу.

Не сміючи й слова сказати, Мю низько опустив голову. Коли ж бачить: з будинку навпроти вийшов чоловік, глянув на нього і здивовано вигукнув:

— Звідки це ти тут узявся?

Придивився Мю і впізнав материного брата Цзя, який помер ще кілька років тому. Тільки тепер бідолаха з жахом подумав, що він і сам, певно, вже мертвий, — і від страху боляче стиснулося серце.

— Врятуйте мене! — почав він слізно благати дядька.

— Ви, святий Дуне, своя людина, — звернувся той до стражника в чорній шапці. — Не погребуйте, зробіть ласку, відвідайте моє убоге житло.

Вони зайшли до нього додому. Цзя ще раз вклонився стражникові і попросив бути милостивим, не судити суворо, коли що-небудь не так.

За кілька хвилин подали вино й закуски. Всі посідали до столу й почали пригощатись.

— То що там мій небіж накоїв? За які це гріхи на вашу голову звалився такий клопіт? — поцікавився Цзя.

Коли владика їхав до гори Фуло, ваш небіж саме стояв на дорозі і брутально лаявся. От владика і наказав мені схопити цього лихослова.

— Вже були у владики?

— Ні, він ще не вернувся. Розглядає разом з духом гори Фуло справу якогось Хуанцзи.

— Яка ж кара чекає на мого небожа?

— Поки не знаю. Але за такі вихватки владика по голівці не гладить.

Слухаючи розмову, Мю в душі тремтів від страху, з нього градом котився піт. Чарка, палички — все падало з рук.

Через деякий час стражник підвівся й став прощатись:

— Щиро дякую вам за частування. Наївся і напився досхочу. А тепер залишаю вам на поруки вашого небожа. Як тільки приїде владика, я дозволю собі ще раз потурбувати вас.

Коли він пішов, Цзя почав вичитувати Мю:

— Ти ж один-єдиний син у своїх батьків, і вони ж тебе так берегли, так пестували, так любувалися тобою, мов перлиною на долоні. Слова поганого тобі ніколи не сказали. А ти? Уже в шістнадцять років після третьої чарки горланив і шукав, з ким би посваритись. Тільки, бувало, щось тобі не до вподоби, починаєш грюкати у двері, скидати з себе одяг, лаятись. Тоді мені здавалось, що все це — юнацькі витівки. Чи міг би я подумати, що ти й через десять років не наберешся розуму? І що тепер з тобою робити?!

Мю упав перед дядьком навколішки, залився слізьми і довго каявся. Цзя нарешті сказав:

— Я, зрозуміло, докладу всіх сил, щоб тебе виручити. Тут я тримаю монопольку і зажив цим доброї слави. Святого Дуна, з яким ми щойно випивали, доводилося не раз пригощати, і у мене з ним добрі стосунки. Гадаю: навряд чи владика тебе запам'ятав, адже він щодня розбирав тисячі справ. Отож спробую умовити твого стражника, може, він погодиться тебе відпустити. — А тоді, на мить замислившись, додав: — Проте діло це дуже ризиковане...

Мю щиро подякував йому і запевнив, що всі витрати бере на себе. Ніч він перебув у дядька.

Наступного ранку зайшов Дун. Цзя відкликав його убік, щось поговорив з ним наодинці, а потім підійшов до Мю.

— Все гаразд. Він зайде трохи пізніше. На завдаток я витрясу все, що у мене є. А на решту дамо розписку. Ти назбираєш і пришлеш, як тільки повернешся додому.

— І скільки ж усього? — спитав, радіючи, Мю.

— Сто тисяч.

— Де ж мені стільки взяти?

— На землі це буде лише сто в'язок жертовних грошей.

— Ну, це не так вже й багато! — вигукнув Мю.

Святого Дуна чекали майже півдня, а він усе не з'являвся. Мю захотілося прогулятися міськими вулицями, глянути, що там робиться. Дядько наказав, щоб він далеко не заходив. Мю кивнув головою і вийшов.

На вулицях стояли будинки, торгові ряди — все точнісінько так, як і у живих людей. За високим парканом, поверх якого тягся колючий дріт, очевидно, була в'язниця. Навпроти у шинку панувало пожвавлення, туди весь час заходили й виходили люди. За шинком текла невелика річка, в якій вирувала й клекотала вода, та така чорна, що важко було сказати — глибоко там чи мілко. Мю зупинився на березі і задивився на потік, аж раптом хтось із шинку окликнув його:

— А як ви тут опинились, пане Мю?

Мю хутко озирнувся і впізнав колишнього свого однокашника Вена з сусіднього села, що теж уже помер. Вони кинулись один одному в обійми і раділи, немовби були живими. Потім зайшли до шинку, випили по чарці, і кожен розповів про своє життя за той час, поки вони не бачились. Радіючи, що пощастило врятуватися від лиха, а також від того, що зустрів давнього приятеля, Мю вихиляв чарку за чаркою. А коли впився, то забув геть-чисто все, навіть як і чому помер. Погана звичка знову взяла верх. Він почав все голосніше бурчати і чіплятися до Вена.

— Стільки років не бачились, а ти знову за своє! — обурився Вен.

Коли Мю був п'яний, то не любив, щоб йому вичитували, отож Венові докори розізлили його ще дужче, він почав грюкати кулаками по столу і лаятись. Вен скоса зиркнув на нього, сердито махнув рукою і пішов. Мю наздогнав приятеля біля самої річки і зірвав у нього з голови шапку.

— Ну й погань же ти! — з гнівом сказав Вен і штовхнув Мю так, що той заточився і впав у річку.

Все тіло Мю враз пронизав гострий біль, — виявляється, що річка була зовсім неглибока, але на дні, мов щетина, стирчали ножі — їхні гострі леза повстромлювалися йому в ноги та поміж ребер і не давали навіть поворухнутись. З кожним подихом у горло попадала чорна вода разом з усякими нечистотами, ще більше посилюючи його страждання. А на березі суцільною стіною стояли, голосно регочучи, люди, і жоден з них не подав йому руки. І тут мов з-під землі з'явився Цзя. Побачивши свого небожа, він перелякався, миттю витяг його з води і повів додому.

— Бачу, що з тебе не буде пуття! Навіть смерть на тебе не подіяла. Отже, виходить, що негідний ти бути людиною. Піду попрошу святого Дуна — нехай забирає тебе й веде до владики.

Мю знову охопив страх, він заплакав і почав каятись.

— Ну, гаразд, — полагіднішав Цзя, — Не рюмсай. Щойно приходив Дун, чекав на тебе, хотів розписку з тебе взяти, а ти пиячити завіявся. Він дуже поспішав, і я мусив від свого імені дати розписку. Крім того, заплатив йому тисячу низок. А решту грошей треба віддати в найближчі десять днів. Як повернешся на білий світ, негайно надішли їх мені. Вийдеш серед ночі на пустирище за селом і спалиш, та, гляди, не забудь у цей час називати моє ім'я. Тільки тоді можеш вважати, що виконав свою обіцянку, розрахувався з боргами.

Мю пообіцяв зробити все, як він каже. Дядько поквапив його, вивів за околицю і на прощання попередив:

— Гляди ж, не дотримаєш слова, — накличеш на себе біду.

А дома вже три дні думали, що Мю мертвий. Хоча він ще ледь помітно дихав через ніс, але тіло вже зовсім заклякло. Наприкінці третього дня він несподівано прийшов до тями і почав блювати. Із нього вийшло принаймні кілька кухлів чорної смердючої рідини; бідолаха так спітнів, що матрац і ковдра промокли майже наскрізь. Після цього йому полегшало. Правда, ще нили рани від ножів, та, на щастя, вони скоро позасихали, вкрившись струпом.

Через десять днів після свого воскресіння Мю уже міг ходити, спираючись на палицю. Коли домашні почули про всі чудеса, які з ним скоїлися, то почали просити, щоб він скоріше розрахувався з боргом. Але Мю пожалів грошей і вирішив нічого не платити.

— Та це, певно, мені сп'яну приверзлося. А якщо й не приверзлося, то хіба посміє Дун нагадувати про мене владиці після того, як потайки відпустив мене з того світу? — сказав він, заспокоюючи сам себе.

Як не умовляли його родичі, він нікого не слухав. Проте став обережнішим, не наважувався більше впиватися так, як бувало колись. Родичі та друзі раділи, що він нарешті взявся за розум й навіть випивали інколи з ним чарку-другу.

Минали дні за днями, Мю поступово став забувати про свій борг на тому світі і нерідко знову бешкетував, заливши очі горілкою. А через рік і зовсім розбестився.

Якось прийшовши у гості до сусіда Цзи, він тут-таки, за столом, вилаяв і гостей, і самого хазяїна. Той вигнав його на вулицю, але Мю й далі лементував, аж поки не прийшов його син та не забрав додому. Тут Мю упав на коліна перед огорожею і, безперестанку кланяючись, повторював:

— Негайно поверну тобі борг, негайно!

Потім раптом умовк і повалився на землю. Подивились, а з нього вже й дух вийшов.