Ченці-чудотворці

НАРЕЧЕНІ-ЧЕРНИЧКИ

Батько студента Чжень Юя з міста Ілін, що в окрузі Чу, мав звання цзюйженя, і син теж здобув чудову освіту. Та й на вроду видався досить показним, тому хоч і був ще молодий, а слава про нього розкотилась дуже далеко.

Ще коли хлопець був малюком, один ворожбит, поглянувши на його обличчя, сказав:

— Випадає йому, коли виросте, взяти собі за дружину даоську черницю[*].

Батько та мати подумали, що ворожбит просто жартує, і невдовзі почали приглядати синові наречену. Та, як на гріх, ніяк не могли підібрати йому рівню.

Мати студента була з родини Цзанів, а її батьки проживали в Хуангані. Отож юнакові доводилося часом ходити туди, щоб провідати бабусю. Одного разу він почув місцеву приказку: «Чотири хмарини в районі Хуангана, та лише найменша з них незрівнянна».

Річ у тім, що в цьому повіті був храм праведного Люя[*]. А при тому храмі жило кілька даоських черниць, дуже гарних на вроду. Звідси й приказка.

Від села, де мешкали Цзани. до храму всього верст п'ять. От студент і вирішив потай зазирнути туди. Прийшов, постукав у двері. Його справді зустріли чотири даоські черниці. Стримуючи радісні усмішки, вони привіталися й почали запрошувати його до себе. Всі чотири здалися йому напрочуд чистенькими та гарненькими.

А наймолодша з них таки й справді виявилася незрівнянною. Студентові вона з першого погляду запала в душу, і він сидів, увесь час не зводячи з неї очей. А дівчина, підперши обличчя долонею, примостилася якнайдалі і дивилась кудись зовсім у інший бік.

Тим часом три її подруги взялися гріти чай та розставляти посуд на столі. Студент скористався нагодою і спитав у наймолодшої, як її звати.

— Юньці, — відповіла вона. — А прізвище — Чень.

— Дивно! — мовив студент і вирішив пожартувати. — Бо ж у мене, нікчемного студента, прізвище Пань[*].

Щоки у дівчини залилися рум'янцями, вона мовчки опустила голову, потім підвелася й пішла.

За кілька хвилин чай був готовий. Студентові запропонували до чаю гарних фруктів. Всі гуртом посідали за стіл і почали знайомитись. Одна з черниць назвала себе Бай Юньшень. Їй, певно, було вже років тридцять. Другу звали Шен Юньмянь. Цій було двадцять з лишком. А третю, років двадцяти чотирьох — двадцяти п'яти, звали Лянь Юньдун, вона ще ходила в послушницях.

Сиділи довго, та Юньці все не приходила. Студентові стало сумно без неї, він не втримався і спитав, куди вона поділася.

— Це дівчисько, — відповіла Бай Юньшень, — боїться чужих людей!

Студент більше не схотів чекати, підвівся й почав прощатись. Бай Юньшень намагалася затримати його, але марно.

— Якщо вам так хочеться побачити Юньці, то можете прийти завтра знову, — сказала вона.

Студент вернувся до своїх родичів; він був охоплений найпалкішим коханням.

Наступного дня він знову подався в храм. Всі черниці, окрім Юньці, були в зборі. Чжень Юй не наважився одразу розпитувати їх, а даоски тим часом накрили на стіл і запросили його пообідати. Студент пробував відмовитись, та вони ніби й не чули. Бай Юньшень одламала йому шматок коржа, подала палички для їди і заходилася щедро його пригощати. Нарешті студент запитав:

— А де ж Юньці?

— Та скоро прийде, — відповіли йому.

Довго чекав Чжень Юй. Починало вже вечоріти, час би й додому повертатись. Він підвівся, щоб іти, та Бай Юньшень схопила його за руку.

— Посидьте ще трохи, — мовила вона, — а я потім схожу і приведу це капосне дівчисько, щоб і вона мала щастя побачити вас.

Студент знову сів на місце. Черниці хутко засвітили каганця, поставили на стіл вино. Юньмянь тим часом кудись зникла. Після кількох чарок Чжень Юй сказав, що він уже п'яний і більше пити не хоче.

— Випийте ще три чарочки, — наполягала Бай Юньшень, — і тоді Юньці вийде.

Студент погодився. Потім до нього з таким самим проханням підсіла Лян Юньдун. Вона дуже припрошувала юнака. Чжень Юй вихилив ще три, а потім перекинув чарку догори дном і сказав, що більше не може.

— Мабуть, наші обличчя йому не подобаються, — мовила Бай Юньшень, повернувшись до подруги, — тому він і не піддається на умовляння. Іди мерщій та приведи сюди ту гордячку. Скажи їй, що благородний юнак Пань уже давно чекає на свою Чень!

Лян Юньдун хутко вийшла, та незабаром повернулась і доповіла:

— Юньці не прийде.

Студент заквапився додому, але вже була пізня ніч. Він прикинувся п'яним, ліг горілиць і вдав, ніби спить. Черниці кинулися його роздягати, та марно прововтузилися майже цілу ніч. А коли почало світати, він схопився на ноги і нищечком вислизнув на вулицю.

Минуло кілька днів. Студент усе не наважувався показатись біля храму знову. А думки про Юньці ніяк не полишали його, не міг він її забути. От і змушений був блукати довкола, визираючи, чи не вийде часом.

Якось надвечір він помітив, що Бай Юньшень вийшла з дверей з якимсь молодиком і кудись подалася. Юнак зрадів: Лян Юньдун він не дуже боявся. Отож притьма кинувся до дверей і постукав.

Назустріч йому вийшла Юньмянь. Він спитав її, хто залишився вдома, і довідався, що Лян Юньдун теж немає. Тоді спитав про Юньці. Шен Юньмянь впустила його і, провівши до якогось дворика, гукнула:

— Юньці! До тебе гість!

Чжень Юй встиг тільки помітити, як з грюкотом зачинилися двері однієї з кімнат.

— Замкнулась, — мовила, посміхаючись, Шен Юньмянь.

Студент наблизився до вікна і вдав, ніби хоче поговорити з дівчиною. Шен Юньмянь пішла до себе, а Юньці сказала йому через вікно:

— Мене тут, шановний пане, тримають для принади, щоб таких, як ви, на гачок ловити. Отож як часто сюди навідуватиметесь, то біди вам не минути. Я, по правді кажучи, не збираюсь до кінця своїх днів праведницею ходити, але й не буду ганьбити свою честь і совість з ким попало. Ясно, що хотілося б зустріти такого благородного, як любий Пань, і служити йому вірно довіку.

Студент пообіцяв одружитися з нею й не розлучатись до глибокої сивини.

— Все це не так просто, — мовила дівчина. — У мене є наставниця, яка ростила й годувала мене з самого малечку. Якщо я справді вам подобаюсь, то принесіть їй викуп за мене — двадцять ланів срібла. Я цілих три роки чекатиму вас. А коли ви мрієте лише про зустріч, як кажуть, у кущах шовковиці, то не сподівайтесь.

Студент пообіцяв зробити все так, як вона сказала, і хотів ще раз запевнити її у своєму коханні, але на подвір'я несподівано вийшла Юньмянь. Довелося йому, квапливо розпрощавшись, повернути додому.

І знову стало тяжко у юнака на серці. Засумував він і почав думати, як би йому так примудритися, щоб, можливо, з чиєюсь допомогою, ще раз зустрітися з тією, яка так глибоко запала йому в душу. Та саме в цей час примчав гонець з дому і сказав, що батько тяжко захворів. Прийшлося студентові їхати без перепочинку і вдень і вночі, аби тільки застати батька живим.

Невдовзі старий помер. А мати після його смерті завела в домі суворі порядки, і син не наважувався навіть заїкнутися їй про свої сердечні справи. Єдине, що він міг зробити, так це до краю обмежити свої витрати і день у день відкладати гроші.

До їхнього дому почали надходити пропозиції про одруження, але він, посилаючись на жалобу по батькові[55], всім відмовляв. Мати пробувала заперечувати, та Чжень Юй ласкаво пояснив їй:

— Минулого разу, мамо, коли я був у Хуангані, бабуся забажала одружити мене з дівчиною на прізвище Чень, і я, правду кажучи, теж дуже хотів би цього. Через те лихо, яке спіткало нас, я не міг поїхати до бабусі, а звідти ніяких звісток немає. Коли б знаття, що там діло не ладиться, то я б зробив так, як ви накажете! Отже, треба з'їздити туди.

Мати погодилась, і син, забравши всі гроші, які йому пощастило наскладати за цей час, вирушив у путь.

Прибувши в Хуанган, він насамперед завітав у храм і, всупереч сподіванням, побачив, що ні на подвір'ї, ні в кімнатах нікого немає. Скрізь безладдя, запустіння, зовсім не те, що було колись. Пройшов поволі у глиб храму і лише там помітив якусь стару черницю буддійської віри, яка сиділа перед вогнищем і щось собі варила. Чжень Юй підійшов до неї і почав розпитувати.

— Бачите, позаминулого року стара даоска померла, і всі «чотири хмарки» розбіглися, мов зорі по небу.

— А куди саме?

— Юньшень та Юньдун повіялися з молодими гультяями. А про Юньці я колись чула, ніби вона знайшла собі притулок десь на північ звідси. Де ділася Юньмянь — взагалі не знаю.

Зажурився Чжень Юй, почувши таку звістку. Одразу ж звелів запрягати коней і вирушив на північ. У кожному даоському храмі, що траплявся йому на шляху, він розпитував про дівчину, та всі лише розводили у відповідь руками. З тяжким настроєм повернувся студент додому.

— Чуєш, мамо, — почав він брехати, — дід сказав, що старий Чень зараз нібито поїхав у Юечжоу. А коли повернеться, то дід пришле до нас свого служника.

Десь, мабуть, через півроку вдова поїхала провідати свою матір і, між іншим, спитала її про цю справу. Стара була дуже здивована і нічого не розуміла. Вдова розгнівалася на сина, почала його лаяти за обман, але стара висловила думку, що онук, певно, тільки з дідом вів свої розмови, тому вона нічого не знає. На щастя, дід саме був у від'їзді, отже, питання так і залишилось неясним.

Вдова свого часу дала обітницю сходити на прощу на Лотосову Скелю[56], тому невдовзі переїхала від матері до підніжжя гір, щоб там попоститися кілька днів. Якось надвечір, коли вона вже лягла спати, до кімнати несподівано постукав хазяїн заїзду і попросив узяти на ніч дівчину-даоску.

Молода черниця одразу ж відрекомендувалась: Чень Юньці. А потім, довідавшись, що пані приїхала з Іліна, присіла на край її ліжка і почала скаржитись на свою гірку долю, на тяжке життя. Наприкінці вона сказала, що має двоюрідного брата, студента на прізвище Пань, який родом з того ж міста, що й вдова.

— Я б дуже просила, — благально мовила вона, — коли вам не тяжко, то пошліть кого-небудь з ваших дітей чи небожів, нехай передадуть йому, що Юньці знайшла собі притулок у монастирі «Журавлине гніздо», в келії старшої наставниці Ван Даочен. Скажіть, що ні на хвилину немає мені спокою, а дні здаються мені такими довгими, мов роки. Тож нехай скоріше приїде та провідає мене, бо що зі мною далі буде, я й сама не відаю.

Вдова спитала про ім'я чи прізвисько студента Паня, але дівчина більш нічого не знала і лише сказала:

— Оскільки він в училищі, то сюцаї, сподіваюсь, чули про нього!

Ще й не світало, а дівчина почала вже збиратися в дорогу. Прощаючись, вона ще раз слізно нагадала про своє прохання.

Приїхавши додому, вдова стала розповідати синові про свою поїздку, а коли дійшла до цієї розмови, студент упав перед нею на коліна.

— Каюсь, мамо, — мовив він. — Признаюсь тобі чесно: так званий студент Пань — це не хто інший, як твій син.

Мати розпитала про всі подробиці і, довідавшись, як все це сталося, накинулася на нього.

— Негіднику! — з гнівом вигукнула вона. — Вештаєшся по всіляких монастирях та храмах, займаєшся там розпустою, а потім хочеш одружитися з даоскою! І не сором тобі буде перед родичами та близькими?

Студент похнюпив голову, не наважуючись більше й слово мовити.

За кілька днів він поїхав до окружного міста складати екзамени. Там, викроївши трохи часу, студент потай найняв човна і майнув на пошуки Ван Даочен. Коли прибув на місце, то виявилось, що Юньці півмісяця тому вирушила у мандри і ще не поверталась.

Приїхавши додому, студент засумував і невдовзі захворів. У цей час саме померла стара Цзан. Мати негайно виїхала на похорони, а на зворотному шляху збилася з дороги і попала до пані Цзін, котра, як потім виявилось, була її далекою родичкою.

Вдову запросили погостювати. Коли вона зайшла в дім, то побачила дівчину років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, таку гарну, таку чарівну, що очей від неї не відірвеш.

Пані Чжень, яка тільки й мріяла про те, щоб знайти синові вродливу дружину та хоч цим розвеселити його, була вражена й стала розпитувати про неї свою родичку.

— Прізвище цієї дівчини Ван, — відповіла та. — Наша небога. Після смерті батьків недавно переїхала до нас жити.

— А де її наречений?

— Ще немає.

Вдова взяла дівчину за руку, почала з нею розмовляти і була в захопленні від того, яка вона ніжна та ласкава. На радощах вдова вирішила затриматися тут на ніч, щоб розповісти господині про свої наміри.

— Все це дуже добре, — відповіла Цзін, вислухавши її, — та от біда: вона надто горда. Інакше чого б це їй і досі в дівках сидіти.

— Тоді дозволь, я сама з нею про це поговорю.

Пані Чжень запросила дівчину лягти з нею спати в одне ліжко. Довгий час вони весело розмовляли, сміялись. Дівчина сама висловила бажання називати її матір'ю, і вдова страшенно зраділа. Вона запросила дівчину поїхати разом з нею в Цзіньчжоу. Красуня з великою радістю прийняла це запрошення. Наступного дня вони сіли в човен і вирушили в дорогу.

Коли ж нарешті дісталися додому, то побачили, що студент все ще хворіє: так і не вставав з ліжка. Щоб хоч трохи розважити та підбадьорити сина, мати послала до нього служницю, яка шепнула:

— Пані привезла для вас, паничу, справжню красуню.

Студент не повірив. Підійшов до вікна, подивився: ще гарніша, ніж Юньці!

І подумав тоді, що три роки, про які він домовився з Юньці, вже минули, а вона як пішла мандрувати, так і не повертається. Можна гадати, що її яшмовим личком уже хтось інший милується. То чи не слід йому втішити свою душу, зійшовшись з цією красунею?

Від такої думки йому повеселішало на душі, на обличчі засяяла усмішка, а хворобу мов рукою зняло.

Мати запросила сина та дівчину до кімнати, щоб познайомити їх. Обоє молодих, привітавшись, низько вклонилися одне одному. Після знайомства студент одразу пішов, а вдова спитала дівчину:

— Тепер тобі, мабуть, ясно, навіщо я тебе сюди привезла?

Дівчина посміхнулась:

— Так, ясно. Зате я певна, що ви, мамо, не знаєте, чому я зважилася їхати з вами. Коли я була зовсім молоденька, то дала обіцянку студентові Паню з вашого міста, що тільки за нього вийду заміж. Відтоді минуло кілька років, а від нього ніяких вісток. Мабуть, знайшов собі достойнішу пару. Якщо справді це так, то я, мамо, згодна стати вашою невісткою, а якщо ні, то я ладна довіку бути вашою дочкою і колись щиро віддячу вам за вашу доброту.

— Ну, коли ти дала обіцянку, силувати не будемо. Але ось що. Недавно трапилося мені побувати на горі П'яти Праведників. Там одна черничка-даоска теж розпитувала мене про якогось Паня з Іліна. А тепер знову цей Пань! Мені добре відомо, що в числі більш-менш іменитих людей нашого міста ні в кого немає такого прізвища.

— Як! — вражено вигукнула дівчина. — То та жінка, з якою я спала в одній кімнаті біля підніжжя Лотосової Скелі, були ви, мамо? Адже я і є та дівчина, що розпитувала вас про Паня.

— Он воно що, — нарешті зрозуміла мати. — Ну, коли так, — додала вона, усміхнувшись, — то студент Пань, скажу тобі прямо, теж тут!

— Де він? — нетерпляче спитала дівчина. Вдова звеліла служниці провести гостю до сина, нехай самі розберуться.

— То виходить, що ти Юньці? — здивовано вигукнув він.

— А ви звідки знаєте? — а не меншим подивом спитала дівчина.

Студент щиро признався їй, як він ввів її тоді в оману. А дівчина, довідавшись, що історія з Панєм — це всього лише жарт, і впізнавши нарешті студента, раптом засоромилась і побігла геть з кімнати, щоб розповісти про все це названій матері.

Вдова вислухала її, а потім поцікавилась, звідки у неї взялося нове прізвище Ван.

— Це моє справжнє прізвище, — пояснила дівчина. — А те інше дала мені даоска, моя наставниця. Вона полюбила мене, назвала своєю дочкою, і я взяла її прізвище.

Вдову задовольнило це пояснення. Вона вибрала щасливий день і влаштувала їм пишну весільну церемонію.

Якщо повернутися в минуле, то було ось що: Юньці та Юньмянь разом жили у своєї наставниці Ван Даочен. А коли старій стало сутужно, Юньмянь подалася від неї в Ханькоу, і Юньці залишилась одна. Була вона гарненькою, але балуваною. Працювати не хотіла, а ходити по людях, читати молитви та займатись іншими чернечими справами соромилась. Старій Даочен не подобалася така її поведінка.

Якось до Хуангана приїхав материн брат Цзін. Дівчина випадково зустрілася з ним і, розплакавшись, почала розповідати, як їй тяжко живеться. Дядько забрав її з собою і примусив скинути чернече вбрання.

Він мав намір висватати Юньці за кого-небудь з іменитих, тому робив усе можливе, щоб приховати її минуле. Однак на всі спроби зацікавлених людей «розпитати про її ім'я»[57] вона завжди відповідала відмовою. Дядько та його дружина ніяк не могли зрозуміти, чого вона хоче, і почали ставитись до Юньці з деякою неприязню. Отже, коли того дня вдова запропонувала дівчині їхати з нею, у них ніби гора з плечей звалилася.

Після церемонії поєднання келехів молоді тільки й знали, що розповідали одне одному про всі пригоди, що сталися з ними за цей час. Їм то ставало весело й радісно на душі, то на очі наверталися сльози.

Невістка, як виявилось, була дуже шанобливою, вона намагалась у всьому догодити свекрусі, і та полюбила її за це. Але, на жаль, дівчина тільки і вміла, що бренькати на лютні; ще охочіше вона грала в шахи. А як порядкувати в господі, як вести домашні справи, не мала ніякої уяви, і це завдавало вдові немало прикрощів.

Через місяць вдова послала обох молодих до Цзінів. Погостювавши там кілька днів, вони поверталися човном додому і на річці помітили ще одного човна, в якому сиділа даоська черниця. Підпливли ближче — то, виявляється, була Юньмянь.

Лише одна Юньмянь з усіх трьох черниць була у хороших стосунках з Юньці, тому молода щиро зраділа, побачивши її, і запросила до свого човна. Дівчата посідали одна проти одної і почали розповідати про свої поневіряння.

— Куди ж ти тепер прямуєш? — поцікавилась нарешті Юньці.

— Тебе шукати. Давно не бачила і дуже скучила, от і вирішила пуститись у далеку дорогу. Приїхала в монастир «Журавлине гніздо», а там мені кажуть, ніби ти тепер живеш у своїх родичів Цзінів. Дай, думаю, заверну в Хуанган, можливо, там тебе знайду. І аж ніяк не гадала, що здибаю тебе саме тут. Та й не одну, а разом з коханим. Дивлюсь тепер на тебе, мов на святу... А я, виходить, залишилася тепер одна-однісінька, мов перекотиполе: куди вітер подме, туди й мене понесе... Коли вже кінець цьому настане?

Сказала — і тяжко зітхнула.

А Юньці тим часом придумала, як допомогти подрузі. Вона звеліла їй скинути чернечий наряд і одягнути натомість звичайне плаття, щоб видати її, коли повернуться додому, за свою сестру; нехай побуде з свекрухою, щоб тій веселіше було. А потім поступово вони підберуть дівчині пристойного нареченого. Шен Юньмянь не заперечувала.

Коли приїхали додому, Юньці першою зайшла до кімнати і доповіла свекрусі про гостю, а та лише потім переступила через поріг. Свекрусі з першого погляду стало ясно, що дівчина непогано вихована: має хороші манери, вміє і слово до ладу сказати, і пожартувати, коли треба. Старій вдові було нудно на самоті, а тепер, маючи таку співбесідницю, вона дуже зраділа і боялася лише одного: тільки б не втратити її.

Шен Юньмянь не хотілося сидіти без діла. Вставши спозаранку, вона брала на себе замість старої всі клопоти по господарству. Вдова була від неї у захваті і вже почала подумувати, а чи не залишити її в своєму домі назавжди, зробивши молодшою дружиною сина, і таким чином покласти край її чернечому життю. От тільки як сказати про це самій дівчині?

Якось вдова забула щось зробити по господарству і побігла запитати у Юньмянь, а та, виявляється, вже давно про це потурбувалась.

При нагоді стара дорікнула невістці:

— Ти, немов красуня з картинки, зовсім нічого в господарстві не тямиш. І що мені з тобою робити? От якби в мене була така невістка, як твоя сестра, то я б і горя не знала.

Стара не підозрювала, що Юньці давно мріє про те ж саме. Ото тільки боялась, коли б не накликати на себе гнів. Тому тепер, почувши такі слова, вона засміялась і мовила:

— Я знаю, матінко, що ви мене любите. І щоб догодити вам, я ладна взяти собі за приклад славетних Ін та Хуан[*]. Як ви на це дивитеся?

Вдова нічого не сказала, а лише засміялася. Невістка тим часом побігла до чоловіка і про все йому розповіла. Після цього розпорядилася звільнити одну з кімнат і чисто там прибрати. Потім вона звернулась до своєї подруги:

— Пам'ятаєш, сестро, ще коли ми з тобою спали в монастирі на одній подушці, ти іноді казала, якби трапився нам такий чоловік, що полюбив нас обох, то ми б із задоволенням разом слугували йому? Пригадуєш таке?

Шен Юньмянь засоромилась і тихо пробурмутіла:

— Та що ти, що ти? Кажучи тоді про любов, я зовсім про інше думала... Бувало, цілісінькі дні в біганині та клопоті і ніхто навіть не спитає, солодко чи гірко у тебе на душі... А наша матінка приголубила, пожаліла мене, і я відразу ж відчула всім серцем, де мені холодно, а де тепло. Отож, якщо ти не звелиш, як кажуть, «вигнати чужинця»[*] і дозволиш мені й надалі дружити з матінкою, то мені більш нічого й не треба. А те, про що ти тільки-но згадувала, навіть з голови викинь!

Молода господиня пішла до свекрухи і розповіла їй про їхню розмову. Та наказала обом запалити свічки і заприсягтися одна одній, що вони ніколи в житті не будуть розкаюватись.

Потім вдова покликала сина і звеліла виконати з Шен Юньмянь церемонію одруження. Коли настав час лягати до шлюбної постелі. Юньмянь попередила його:

— Хоч мені й двадцять три роки, а я, по правді кажучи, ще й досі дівчина.

Студент не повірив їй. Та раптом... зачервоніло широкою плямою простирадло. Студент оторопів від подиву.

— Не думайте, ніби я дуже рада, що нарешті знайшла собі чоловіка, — шепотіла вона йому. — Річ не в тім, що я більше не могла жити незайманою самітницею. Скажу вам щиро: мені було дуже соромно, коли доводилося пригощати гостей, ніби в якомусь «кривому палісаднику»[58], і в той же час мати невинне тіло. А цією нагодою я скористаюсь тільки для того, щоб увійти до вашої родини і замість вас прислужувати вашій матінці. Ладна бути у вас економкою, управителькою. А що ж до радощів подружнього життя, то ви вже, будь ласка, шукайте його в парі з іншою!

Через три дні вона знову перенесла свою постіль в кімнату до свекрухи. Та пробувала випровадити її назад, але Юньмянь не схотіла вертатись. Юньці вирішила перехитрити названу сестру. Вона з самого ранку пробралась до материної кімнати і вклалася на її ліжко. Довелося новій дружині знову йти на ніч до студента.

Відтоді через кожні два-три дні молодиці мінялися місцями. Невдовзі вони позвикали до цього і стали вважати це звичайним явищем.

Свого часу стара господиня полюбляла грати в шахи, та з тих пір, як овдовіла, їй було ніколи цим займатись. А тепер, коли в домі з'явилася Шен Юньмянь, яка так вправно вела всі господарські справи, вдова цілий день сиділа склавши руки. Щоб не занудитись від безділля, вона іноді грала з Юньці в шахи. А надвечір запалювали світло, гріли чай. Стара слухала, як молоді невістки грають на лютні, і лише опівночі всі розходилися по своїх кімнатах.

— Навіть ще коли був живий мій чоловік, — хвалилася вона своїм знайомим, — мені й тоді не жилося так весело!

Шень Юньмянь ретельно вела підрахунки сімейних прибутків та витрат, занотовувала все до книги і час від часу доповідала свекрусі. Якось стара здивовано запитала:

— От ви обидві кажете, що з самого малечку стали сиротами й знали тільки грамоту, шахи та лютню. Хто ж навчив тебе господарювати?

Юньці засміялась і розповіла всю правду. Свекруха теж засміялась, а тоді мовила:

— От бачиш, я спочатку нізащо не хотіла, щоб мій син взяв собі даоску за дружину, а тепер їх у нього аж дві!

Раптом вона згадала, що наворожили її синові, коли той ще був зовсім маленький. Згадала і подумала, що від долі своєї нікуди не втечеш.

Студент аж двічі їздив складати екзамени і обидва рази провалювався.

— Хоч ми й не з багатих, — заспокоювала його мати, — та все ж сотні зо три му земельки у нас набереться. До того ж нам пощастило з Юньмянь. Вона так майстерно веде наше господарство, що у нас чим далі, тим більше стає і харчів, і одягу. Отож, синку, сиди коло своєї матері та потішайся життям разом із своїми молодими дружинами. Я не хочу, щоб ти домагався почестей та багатства.

Чжень Юй послухався матері.

Невдовзі Юньмянь народила хлопчика й дівчинку, а Юньці — дівчинку та трьох хлопчиків. Мати померла, коли їй було вже за вісімдесят.

Її внуки, всі, як один, склали екзамени в повіті, а найстарший, той, що народився від Юньмянь, витримав і окружні.