Ченці-чудотворці

ЯК ПЕРСИКА КРАЛИ

Якось у дитинстві мені пощастило побувати в головному місті нашої області. Трапилося це в день Свята початку весни[*]. Сотні городян висипали того дня на вулиці, де майже всі будинки й крамниці, за давнім звичаєм, були прикрашені барвистими паперовими стрічками. Групками й поодинці люди просувалися до міської управи. То тут, то там стояли оркестри, які гриміли трубами й гупали барабанами. Це називалося «давати весні виставу».

Укупі з товаришами і я подався поглядіти на небачені видовища. Вулиці були вщерть запруджені народом. А в залі міської управи було ще тісніше. Посередині, на підвищенні, сиділи чотири чиновники у червоних халатах. Двоє з них — обличчям на захід, двоє — на схід. Я тоді був ще надто малий, щоб розібратися, які чини у них. Та й не до цього було: довкола лунав людський гомін, чувся бій барабанів та завивання труб, від якого аж вуха закладало.

Раптом до помосту, де сиділи чиновники, почав пробиратись якийсь чоловік з коромислом на плечі. Слідом за ним ішов хлопчина з розпатланим волоссям. Чоловік, здається, щось сказав панам, але в залі стояв такий гамір, що я не почув жодного слова. Було тільки видно, як люди довкола них весело сміються.

До чоловіка підійшов служник у темному халаті й звелів йому показувати фокуси. Чоловік погодився, але попросив дізнатись, які б саме фокуси вони хотіли бачити. Ті, що сиділи на помості, перезирнулись і перемовилися кількома словами. Після цього служник спустився до чоловіка і спитав його від імені панів, що саме він уміє. Той відповів, що може перетворити будь-що живе на мертве і навпаки. Служник доповів про це чиновникам. За хвилину він знову спустився з помосту і наказав фокусникові дістати панам персика. Той згодився, одразу ж скинув з себе верхній одяг і поклав його поверх кошика. Потім удав, що чимось невдоволений, скривився і сказав:

— Ех, панове, панове! Ви ж добре розумієте, що це зовсім неможливо! Адже земля ще міцно скута льодом, а вам, бачите, персика забаглося! Де ж мені його взяти? А не дістану я його вам, то боюся, що накличу на себе гнів того, який сидить обличчям на південь[*]... Що ж мені робити?

— Тату! — перебив його хлопчик, — ви ж уже пообіцяли. Хіба тепер можна відступати?

Чоловік насупився і довго стояв мовчки, ніби про щось розмірковуючи.

— Ну що ж, — сказав він нарешті, — якщо пообіцяв, то треба добувати. Прикинув я так і сяк, і що ж виходить? Весна тільки починається, кругом кучугурами сніг лежить. Де ж тут персикам взятися на цьому світі? А от у садах Сіванму[*] персики, кажуть, цвітуть і родять круглий рік. Там вони напевне є. А коли так, то доведеться залізти на небо і вкрасти там — ото й усе!

— Ха! І придумали ж таке! — сказав на це син. — По-вашому, на небо східцями можна видертись, чи що?

— Східцями не східцями, а спосіб певний у мене є, — відповів фокусник.

З цими словами він розкрив свого кошика, вийняв звідти скручену мотузку завдовжки, мабуть, у кілька десятків сажнів, висмикнув один її кінець і підкинув вгору. Мотузка повисла в повітрі, немов там угорі за щось зачепилась. За хвилину він знову підкинув її. З кожним разом верхній кінець мотузки піднімався все вище й вище і ось нарешті зник десь аж у хмарах, а інший кінець залишився в руках у фокусника.

— Синку, ходи-но сюди, — покликав фокусник. — Я вже старий і немічний, та й неповоротким став останнім часом. Важко мені буде вибратись на таку височінь. Доведеться тобі зробити це діло.

З цими словами чоловік передав кінець мотузки хлопцеві.

— На, тримай, — додав він, — і можеш рушати!

Син неохоче взяв кінець і невдоволено мовив:

— Тату, які ж бо ви, далебі, дурні! Хочете, щоб я по такій мотузці та поліз аж на саме небо, до якого принаймні тисяч з десять сажнів! А раптом десь посеред дороги ваша мотузочка візьме та й обірветься. То чи знайдете ви після цього хоч мої кісточки? Батько й далі наполягав, навіть почав кричати:

— А що ж робити, коли я вже слово дав? — намагався виправдатись він. — Каюсь, але відступати вже нікуди. Послухай, синочку, полізь всього один раз. Нічого страшного з тобою не станеться. Виберешся туди, украдеш і повернешся назад. А нас за це потім пани нагородять якоюсь сотенькою срібних. Та за такі гроші я тобі, будь певен, висватаю справжню красуню!

Тільки після цього син ухопився за мотузку і, спритно звиваючись усім тілом, поволі поповз угору. Спочатку він пересував руки, тоді підтягував ноги і, мов павук по павутині, забирався все вище й вище. Невдовзі хлопець доповз до самих хмар, а потім і зовсім зник з очей.

Минуло чимало часу — і раптом звідкись зверху на землю упав персик завбільшки з добру чашку. Фокусник радісно підхопив із землі плід і поніс його панам, що сиділи на помості. Вони передавали персика з рук у руки, уважно розглядали його з усіх боків, але так ніхто й не міг напевне сказати, чи справжній він, чи це всього-на-всього чудова підробка.

Раптом сталася несподіванка — мотузка впала на землю.

— Ой лишенько! — злякано вигукнув фокусник. — Хтось її там перерізав. Що ж тепер з моєю дитиною буде?

А через кілька хвилин до його ніг упала ще якась річ. Фокусник нахилився і з жахом відсахнувся: то була синова голова. Він схопив її обома руками й гірко заплакав.

— Виходить, коли він крав того персика, — причитав чоловік, — сторож помітив його... Нещасна моя дитина!

Невдовзі зверху посипалися ноги й інші частини синового тіла. Тепер усе це купою лежало перед фокусником.

Убитий горем батько позбирав усе до останнього шматочка, поскладав у кошик і закрив його зверху кришкою, а потім знову заголосив:

— Один-однісінький він у мене був. День по дню ходили ми з ним білим світом, де тільки не мандрували, і все було гаразд. А ось тепер я не посмів ослухатись наказу панів-начальників, і хто б міг подумати, що все це скінчиться таким страшним лихом. Доведеться тепер віднести тебе, мій хлопчику, і віддати сирій землі.

Він увійшов до зали і впав там перед помостом навколішки.

— Через цього персика, — почав він, — я втратив єдиного сина. Згляньтесь, панове, на моє горе і подайте допомогу хоч на похорон. А я не залишусь у боргу перед вами, віддячу хоча б тим, що, як кажуть, скручу жмут соломи[*], коли вам треба буде, чи що!

Пани були настільки вражені, що не знали навіть, як йому відповісти. Кожен з них мовчки совав йому в руки срібні монети. Фокусник так само мовчки брав їх і ховав за пазуху.

Нарешті він підійшов до свого кошика, поплескав по кришці й крикнув:

— Бабар, ти чому це не виходиш, щоб подякувати людям? Чого ще чекаєш?

Кришка раптом піднялася, з-під неї показалася розпатлана дитяча голова, а потім звідти виліз хлопчик. Він повернувся обличчям на північ[2] і низько вклонився. Це був той самий син фокусника.

Все це було настільки дивовижно, що я й досі пам'ятаю.

Опісля мені доводилося чути, що такі штуковини найчастіше витворяють «Білі лотоси»[*]. То чи не послідовником цієї секти був той фокусник?