Ченці-чудотворці

СМІХОТЛИВА ІННІН

Ван Цзифу з містечка Лодянь, що в провінції Шаньдун, втратив батька ще в дитинстві. Він був дуже здібним хлопчиком, тому вже в чотирнадцять років зумів «увійти до палацу напівкруглого ставка»[5]. Мати душі не чула в своєму єдиному синові, берегла його, не дозволяла навіть виходити одному на вулицю, коли там не було людей. Вона заздалегідь підшукала йому наречену з родини Сяо, але та померла задовго до весілля, отже, як то кажуть, «клич фенікса до коханої подруги» бідному Вану так і не вдався.

В день Свята ліхтарів[*] до Вана завітав його двоюрідний брат У і забрав його з собою, щоб помилуватись святковими вогнями. Але тільки вони вийшли на вулицю, як їх наздогнав служник і сказав, що пана У просять негайно вернутись додому. Той одразу ж пішов, а Ван, побачивши, що «дівчата ходять юрбами, як хмари по небу», вирішив прогулятися сам. Невдовзі йому зустрілася панночка, яка однією рукою трималася за служницю, а в другій затисла гілку розквітлої дикої сливи. Дівчина була така гарна, що іншої такої, мабуть, ніде в світі не знайдеш, і на обличчі у неї увесь час сяяла усмішка. Вражений її вродою студент здивовано зупинився посеред вулиці і не міг відірвати від дівчини погляду. Панночка ступила ще кілька кроків, потім сказала служниці:

— Дивись, як горять очі у цього хлопця. Немов у розбійника.

Упустила з руки гілку і, весело сміючись, пішла далі. Юнак підібрав квіти і, низько схиливши голову, поплівся додому. Сумний, з важким серцем зайшов він до своєї кімнати, сховав квіти під подушку, схилив на неї голову і заснув, не вечерявши і навіть не обмовившись ні до кого й словом. Мати, стривожена його поведінкою, почала кликати до сина ченців — і буддійських, і даоських, замовляла молебні, та юнакові від цього не ставало легше. Він марнів на очах, став худий — сама шкіра та кістки. Запросили лікаря, той оглянув, прописав ліки. А студент, мов очманілий, лише белькотів щось собі під носа. Мати ніжно пригортала його до грудей, лагідно запитувала, що з ним, але Ван і далі мовчав.

Через кілька днів завітав двоюрідний брат У. Мати нишком попросила його вивідати у хворого про причину хвороби. Як тільки У ввійшов до кімнати і наблизився до ліжка, у Вана з очей закапали сльози. Брат сів поруч, почав його втішати, помалу розпитуючи, і тоді Ван, звірившись у всьому, попросив поради. Той засміявся і мовив:

— Який ти, брате, дивак! Хіба так важко все це вирішити? Треба лише походити, пошукати, у людей порозпитувати, і все. Якщо вона пішки ходила вулицею, то, напевно, не з багатого роду, і коли ще не просватана, то можна сподіватися, що все швидко владнається. А як уже з кимось заручена, спробуємо трусонути гаманцем, і заперечень, думаю, не буде. Ти тільки видужуй скоріше, а решту я беру на себе.

Від тих слів Ван мимохіть усміхнувся й повеселішав.

Вийшовши від хворого, У розповів про все його матері і пообіцяв розпитати, де живе та вродлива дівчина. Проте у кого він тільки не питав, а натрапити на слід красуні ніяк не щастило. Матір знову охопила тривога. Однак після того, як У провідав її сина, той повеселішав, навіть почав потроху їсти. Через кілька днів У прийшов знову, і Ван кинувся розпитувати його, чи знайшов він ту дівчину. У довелося обдурити брата:

— Знайшов! — голосно відповів він. — Я все думав, хто ж вона така, а виявляється — дочка моєї тітки і твоя троюрідна сестра. Із заручинами поки що не поспішатимемо: з близькими родичами не годиться брати шлюб, але, сподіваюся, все буде гаразд.

Студент так зрадів, що в нього аж брови злетіли догори, і нетерпляче спитав, де ж вона живе.

— В горах, на південний захід від міста, верст так за п'ятнадцять звідси.

Ван ще й ще раз просив його довести справу до кінця. У палко запевнив його й пішов. Відтоді студент став краще їсти, й було видно, що вже недалеко той день, коли він і зовсім видужає. Зазирнув якось під подушку: гілка хоч уже й засохла, але квіти з неї не поопадали. Поринувши в спогади, він тримав її перед собою й любувався, ніби перед ним була сама дівчина.

Минали дні. Дивуючись, чому це У все ще не приходить, Ван послав йому записку, просячи зайти, але той під всякими приводами ухилявся від зустрічі. Ван розгнівався на нього й засумував знову. Мати, боячись, щоб не повернулася хвороба, заходилася шукати йому наречену і водночас почала обережно натякати синові про одруження, але Ван щоразу заперечно хитав головою, не бажаючи навіть слухати її. Він сподівався, що ось-ось прийде У, а від того так само не було ні чутки, ні вістки. Сердячись на нього і досадуючи, Ван раптом зміркував, що п'ятнадцять верст не так уже й далеко, щоб вдаватись до чиїхось послуг. Обережно вийняв засохлу гілку з-під подушки, засунув її в рукав і, набравшись духу, вирушив шукати дівчину сам. А дома так ніхто й не знав, куди він пішов.

Спитати б у людей, яка дорога веде туди, та на вулиці, як на гріх, жодної душі, тому й подався прямо в бік південних гір. Десь верст через п'ятнадцять він опинився серед високих вершин... Велетенські дерева, густо вкриті зеленим листом, застилали небо, і довкола було так тихо, що аж душа раділа. Людей не видно та й дорога скінчилась, хіба що «пташині шляхи» залишилися на небі. Глянув на дно ущелини, а там внизу, за лісовою гущавиною та заквітчаними галявинами, притулилося невеличке село. Туди й подався. Бачить кілька хатинок, і всі під соломою, але чепурненькі, мають дуже привабливий вигляд. Перед ворітьми однієї з садиб у ряд ростуть верби, а по той бік огорожі видніються персики, абрикоси та кілька високих стебел бамбуку. В саду пурхають і щебечуть птахи.

Ван не зважився заходити до чужого двору. Озирнувшись довкола, він побачив неподалік гладкий камінь, примостився на ньому й вирішив трохи перепочити. Раптом чує, як за парканом ніжний дівочий голос протяжно кличе якусь Сяожун. Тільки він прислухався, як біля воріт з'явилася дівчина з гілкою розвітлої абрикоси. Ось вона нахилила голову, поправила шпильку в зачісці, а тоді, підвівши очі й помітивши на камені студента, на мить зупинилась і, ледве стримуючи сміх, пішла назад. Ван пильно подивився їй услід. Так і є, це та сама красуня, яку він зустрічав на святі.

Серце від радості мало не вистрибнуло з грудей.

Треба б зайти до них, але під яким приводом? Хотів було послатись на те, що прийшов провідати тітку, але досі він жодного разу не бачив її. Не втрапити б у халепу. І спитати нема у кого.

Так і простояв він біля каменя аж до самого заходу сонця, навіть про їжу забув. То сяде, то приляже, то пройдеться сюди-туди, а очей з хатинки все не зводить. Помічав тільки, як час від часу із-за паркану визирав краєчок обличчя. Переконавшись, що Ван усе ще тут, дівчина знову ховалася. Та ось із воріт, спираючись на палицю, вийшла стара жінка і почала розпитувати студента:

— Звідки ви, пане? Кажуть, що ви тут з самого ранку. Маєте діло якесь? Певно, зголодніли за цей час?

Ван підвівся з каменя і, вклонившись старій, відповів:

— Хотів родичів своїх провідати.

Стара була глухувата; ніяковіючи, вона мовила:

— Не чую!

Ван підвищив голос. Тоді стара поцікавилась:

— А як прізвище ваших родичів?

Студент не знав, що їй на це сказати. Стара засміялась.

— Дивно, — мовила вона. — Як же ж ви знайдете тих родичів, коли навіть прізвища їхнього не знаєте? Дивлюсь я на вас, пане, і бачу, що ви за своїми книжками і про світ забули. Ходімте краще зі мною. Дам вам чого-небудь попоїсти, а там, гляди, і постіль сяка-така знайдеться. Переспите ніч, а вранці вернетесь додому, розпитаєте нарешті, як прізвище ваших родичів, і прийдете знову. Не хвилюйтеся, встигнете їх провідати!

Ван тільки тепер відчув голод і з надією добре попоїсти, а головне, усвідомлюючи, що є можливість ближче познайомитися з красунею, дуже зрадів і пішов слідом за старою. Бачить — доріжка, що вела від воріт, забрукована білими кам'яними плитами, а обабіч густими рядами ростуть червоні квіти, їхні пелюстки густо встелили всю доріжку. Підійшли до західного краю двору, де були ще одні ворота. Проминули їх — у внутрішньому дворику теж повно квітів. Стара запросила гостя до хати. Білі стіни сяяли, мов дзеркала. Через вікна до кімнати зазирали вкриті квітами гілки айви. Килимки, столи, стільці — все виблискувало чистотою. Тільки Ван сів, як хтось крадькома почав зазирати у вікно.

— Сяожун! — гукнула стара. — Готуй мерщій вечерю.

Служниця за вікном гмикнула у відповідь і пішла.

А Ван, трохи оговтавшись, почав розповідати старій, хто він та хто його родичі.

— Прізвище вашого діда по матері часом не У буде? — запитала стара.

— Еге ж.

Стара здивувалась:

— Так, значить, ви мій небіж! Ваша мати — моя молодша сестра. Скільки років уже, як нічого не знаємо одна про одну. Це тому, що ми бідні і немає у нас хлопчика-спадкоємця... А ви, небоже, вже он які виросли, я спочатку й не признала вас.

— Так, я саме до вас і йшов, тітонько, — сказав студент, — але так поспішав, що й прізвище спитати забув.

— Вашу стару тітку звати Цінь. Дітей у мене, на жаль, немає. Зараз, правда, є одна ніжна істота, але й та не моя. Її народила інша жінка, яка потім вийшла заміж, а дочку мені залишила, щоб я її в люди вивела. Дівчина розумна, та не дуже вихована: тільки й знає, що смішки та пересмішки, а до всього іншого їй байдуже. Ось звелю покликати її, то й побачите.

На вечерю служниця принесла смажених курчат.

Стара стала пригощати студента. Коли вони попоїли і служниця прийшла забрати посуд, стара звеліла їй:

— Поклич сюди панночку Іннін.

Дівчина кивнула головою і вийшла, проте минуло немало часу, поки за дверима нарешті почувся приглушений сміх.

— Іннін, ходи-но сюди. До нас завітав син твоєї тітки.

Сміх за дверима посилився. Служниця проштовхнула дівчину до кімнати, а та, затиснувши рукою рота, і далі сміялась.

Стара зміряла дівчину сердитим поглядом:

— Що це за витівки? У нас гість, а вона все хі-хі-хі та ха-ха-ха!

Дівчина нарешті перестала сміятись, але все ще стояла біля дверей. Студент підвівся й уклонився їй.

— Це пан Ван, син твоєї тітки. Родичі, а одне одного не знаємо. От над цим можна було б і посміятись.

Ван поцікавився, скільки його сестриці років. Стара не дочула, і студент перепитав ще раз, а дівчина тим часом залилася сміхом знову, навіть голови підвести не могла.

— Я ж казала, що вона у нас погано вихована, тепер самі можете переконатись, — провадила стара. — Шістнадцять років уже, а дурненька, як мала дитина.

— Вона молодша за мене на цілий рік, — озвався студент.

— А вам, виходить, сімнадцять, — мовила стара. — Не інакше як у рік ген-у народились. Мабуть, під знаком Коня[*]. Чи не так?

Ван кивнув головою.

— А ваша дружина? — розпитувала далі стара.

— Немає в мене дружини!

— Як? Такий вчений та гарний, а ще досі не одружений! Наша Іннін теж не засватана. А з вас непогана б пара була! Шкода тільки, що близьким родичам шлюб брати забороняється.

Студент мовчав, оскільки саме прикипів поглядом до Іннін. Служниця тихо шепнула панночці:

— А очі в нього знову блищать, мов у розбійника!

Іннін у відповідь вибухнула сміхом, а потім сказала служниці:

— Ходімо подивимось, чи не зацвів блакитний персик.

Схопилася з місця, затулила обличчя рукавом і дрібними кроками подалася до виходу. По той бік дверей вона вже сміялась, не стримуючи себе. Стара теж підвелася і наказала служниці, щоб приготувала студентові постіль.

— Вам, шановний небоже, нелегко було сюди дістатись, то чи не зробили б ласку: залишилися б тут днів на три-чотири перепочити, а потім ми б зібрали вас у дорогу і провели. Коли вам стане нудно, за будинком є садок, де можна пройтися, погуляти. І книжки деякі у мене є: беріть, читайте, коли заманеться.

Наступного дня студент вийшов у садок — такий маленький, не більше як з півму[6]. Земля під деревами встелена ніжним трав'яним килимом, а стежечки геть скрізь покриті шаром тополиного пуху. За буйним цвітом дерев ледь помітна невелика альтанка. Ван повільно брів стежкою, як раптом звідкись зверху долинув дзюркотливий сміх. Юнак підвів голову: на дереві сиділа Іннін. Побачивши студента, вона зареготала, мов божевільна. Боячись, щоб дівчина часом не впала, Ван застеріг її:

— Обережно, бо ще звалишся на землю!

Дівчина почала спускатися вниз, нестримно сміючись. Недалеко від землі вона справді зірвалася й упала. Тільки після цього замовкла. Студент кинувся підіймати її і потай потис їй руку вище ліктя. Дівчина засміялася знову і знеможено прихилилася до дерева. Досить довго студент чекав, поки вона нарешті вгамується, а тоді вийняв з рукава висхлу гілку з квітами і показав її. Іннін взяла гілку й сказала:

— Вже засохла! Навіщо було берегти?

— Це та, сестрице, яку ти загубила у день Свята ліхтарів, от я й беріг її.

— Навіщо? — здивувалася дівчина.

— А щоб довести, що я тебе кохаю і з пошаною згадую. Відтоді, як ми зустрілися на святі, всі мої думки тільки про тебе. Через це я захворів і почав готуватись до смерті. Вже не сподівався, що пощастить побачити тебе, а тепер дуже радий, що ви з матір'ю поставилися до мене з такою увагою та ласкою.

— Дрібниці! — відповіла дівчина. — Адже ми родичі, а для родича хіба шкода чого-небудь? Коли йтимете додому, накажу служниці нарвати вам у нашому садку величезного букета на прощання.

— Ти що, сестрице, дурненька?

— А чому я раптом стала дурненькою?

— Та я ж не квіти люблю, а ту, яка їх тоді тримала.

— Знаю, що любите, бо ми ж родичі. Так і мусить бути.

— Я веду мову не про ту любов, що буває між родичами, а про любов чоловіка до своєї дружини.

— А яка різниця?

— Вночі бути в одному ліжку, спати на одній подушці — ось яка.

Опустивши голову, дівчина довго думала, потім відповіла:

— Я не звикла спати з чужими людьми...

Не встигла вона це промовити, як студент помітив, що до них підходить служниця, враз зніяковів і злякано кинувся геть. Через деякий час всі зібралися у старої. Та спитала Іннін, де це вона була. Дівчина відповіла, що розмовляла у саду з Ваном.

— І про що можна так довго балакати? — пробурчала стара. — Обід давно готовий.

— Та от брат хоче, щоб я з ним спала...

Зачувши таке, студент злякано вирячився на неї. Дівчина злегка усміхнулась і замовкла. Добре, що стара не дочула, а коли почала допитуватись, Ван миттю перевів розмову на зовсім інше. Потім стиха дорікнув дівчині за необережність.

— Так, значить, про це не можна говорити вголос?

— Можна, аби тільки люди не чули, — пояснив студент.

— Це щоб не чули чужі люди, а мама не чужа. І потім, спання — це звичайна річ. Чого ж тут критись?

Студент, здивований її наївністю, не міг збагнути, як напоумити дівчину.

Тільки вони пообідали, як біля воріт з'явилися служники з двома віслюками; їх послали на пошуки студента. Сталося це так. Коли Ван пішов з дому, мати довго чекала на нього і, не дочекавшись, кинулася розпитувати людей. Оббігала все село — ніяких слідів. Тоді вона звернулась до У, і той, пригадавши свою колишню розмову з Ваном, порадив їй пошукати сина в південно-західних горах. Проминувши дорогою кілька сіл, служники нарешті дісталися й сюди. Студент саме вийшов до воріт і впізнав їх. Він одразу ж повернувся до кімнати, сказав старій, що по нього прийшли, і почав просити дозволу взяти дівчину з собою. Стара зраділа.

— Я давно збиралася провідати вас, — відповіла вона, — та стара вже стала, боюсь далеко від дому відлучатись. А як хочете сестру взяти з собою, щоб познайомити її з тіткою, то це добре, беріть.

Вона покликала Іннін. Та прийшла, як завжди, сміючись.

— Яка це в тебе радість, що ти безугавно смієшся? — бубоніла стара. — Як розрегочешся, то й не зупинити. А коли б не сміялась, то, певно, була б найкращою в світі.

Кинула на дівчину сердитий погляд і повела далі:

— Твій старший брат хоче взяти тебе з собою. Отож біжи скоріше та перевдягнися, збери свої речі.

Тоді пригостила служників, які прийшли за Ваном, а коли дівчина зібралася, сказала їй на дорогу:

— У твоєї тітки і землі, і добра всякого повно, не збідніє, якщо візьме до себе ще одну душу. Отож сиди там і не думай про домівку. Повчишся у них грамоти, гарної поведінки. Слухайся тітку і попроси її, щоб взяла на себе клопіт та знайшла тобі достойну пару.

Вислухавши напучення, молодята рушили в дорогу, спустилися з гір і озирнулися — їм здалося, що стара все ще стоїть біля воріт і дивиться їм услід.

Коли прибули додому, мати студента, побачивши красуню, здивовано спитала, хто це. Юнак відповів, що це тітчина дочка.

— Якої ще тітки? — оторопіла мати. — Та те, що тобі казав У, — чиста нісенітниця. Я не маю сестер. Звідки ж було їй взятися?

Звернулася до дівчини, і та їй розповіла:

— Це мені не рідна мати, а прізвище Цінь — по батьку. Правда, я його не пам'ятаю, бо він помер, коли я була ще немовлям.

— Так, так, — погодилася мати, — була у мене колись сестра замужем за якимось Цінем, але багато років минуло відтоді, як померла. Невже вона й досі жива?

Почала розпитувати про ті прикмети, які мала її сестра, про шрами, родимки і таке інше. Все збігалося. Але мати ніяк не могла повірити:

— Хм, ніби правильно, та я добре знаю, що вона давно померла... Як же могло так статися, що ожила знову?

Поки вона розмірковувала над цією дивовижею, прийшов У.

Побачивши його, дівчина миттю сховалася в кімнаті. Довідавшись, хто вона і звідки, він розгублено помовчав, а потім несподівано спитав:

— Її часом не Іннін звати?

— Так, так, — відповів Ван.

Брат був страшенно здивований, і коли його спитали, звідки йому відомо це ім'я, почав розповідати:

— Після смерті тітки Цінь її чоловік якийсь час жив одинаком. Саме тоді й почала його спокушати лисиця-перевертень, через рік він захворів на сухоти і невдовзі помер. А лисиця народила від нього дівчинку, яку звали Іннін. Домашні не раз бачили, як вона сповитенька лежала на ліжку. Після смерті Ціня лисиця інколи провідувала дівчинку. Та скоро родичі дістали талісманні письмена Небесного Вчителя[*] і порозклеювали їх на стінах кімнати. Тоді лисиця пішла і дівчинку забрала з собою. То чи не її це дитина?

Його розповідь викликала у присутніх ще більший подив і зродила нові сумніви, а з кімнати все долинав розложистий сміх.

— Господи, яка вона дурна, — зітхнула мати.

У захотів подивитись на дівчину. Мати ввела його до кімнати, де Іннін і далі сміялася, не звертаючи на них уваги. Мати звеліла їй вийти, і тоді вона, напруживши всі сили, щоб не сміятись, повернулась обличчям до стіни, постояла деякий час і нарешті, злегка вклонившись, вийшла на вулицю. Та за мить вернулася назад і зникла у внутрішніх кімнатах, де знову залунав її перекотистий сміх. Всі жінки, що були в домі, дивлячись на неї, роззявляли роти і теж починали всміхатись.

Зголосившись стати сватом, У попросив дозволу побувати в горах, щоб там на місці переконатись, чи й справді все це лисячі витівки. Коли він добрався до того місця, де мало бути село, то ніяких будівель не знайшов, одні лише квіти росли на галявині, та й ті вже поодцвітали. У пригадав, що десь тут недалеко похована його тітка, але могила, певно, вже давно заросла травою, а може, і з землею зрівнялась, тепер навряд чи її знайдеш. Як поїхав з досадою на душі, так і назад повернувся. Маючи підозру, що Іннін чортівського поріддя, мати Вана пішла до неї і розповіла все, про що дізналася від У, але та анітрохи не здивувалася. Навіть коли мати поспівчувала їй, — мовляв, тепер у неї немає ні родичів, ні притулку, дівчина не засмутилась, а продовжувала безтурботно хихотіти. Вся родина губилася в здогадах, бо ніяк не могла зрозуміти її поведінки.

Спати Іннін поклали в одній кімнаті з молодшою донькою, і тепер вона щоранку приходила до тітки привітатися й спитати, як та себе почуває. Приємне враження на всіх справляло і рукоділля дівчини, воно відзначалося великою майстерністю та витонченістю. Дивувала тільки її звичка з будь-якого приводу невгамовно сміятись. Незважаючи на заборону, вона, мабуть, не могла себе стримати. Проте її сміх був якийсь особливо чарівний. Бувало, сміється, а обличчя в цей час не втрачає принадності. Людям вона подобалась, і сусідки — дівчата та молодиці — навперебій прагнули чим-небудь прислужитись їй, заприятелювати з нею.

Мати Вана вже й щасливий день для шлюбної церемонії підібрала, але душу все не полишала тривога: коли б та не занапастила синові життя. Пробувала крадькома розглядати Іннін проти сонця — і тіло її, і тінь такі ж, як і у всіх звичайних людей. Нарешті настав отой день. Дівчину нарядили в найкраще вбрання і звеліли виконати церемонії, які звичай вимагає від молодої, але вона лише пройшлася по колу, а далі почала реготати і вже не могла стриматись. Церемонію довелося припинити. Дивлячись на її поведінку, студент з острахом подумав, коли б Іннін часом не сказала, що все це зайве, адже Ван уже давно й так зазирає до неї в спальню. Проте щодо цього вона виявилася набагато серйознішою і зуміла зберегти таємницю.

Сміх молодої невістки мав певний вплив і на матір Вана. Бувало, стара інколи розгнівається на кого-небудь, та як тільки невістка засміється, гнів одразу проходить. Була користь від її сміху і служницям. Прогрішиться котра-небудь і одразу ж бігом до молодої, щоб та замовила слівце перед свекрухою та врятувала від різок.

Квітами Іннін захоплювалась до нестями. Щоб знайти щось нове, часто ходила і до родичів, і до знайомих, навіть потай заставляла в лихварів золоті шпильки, тільки б купити те, що припало до душі. Через кілька місяців і ганок, і східці, і паркан, і навіть убиральня — все було обсаджене квітами.

За будинком, майже на межі, росла троянда мусян. Іннін часто видиралась на драбинку, до якої були попідв'язувані довжелезні стебла троянди, рвала квіти і пришпилювала їх собі до зачіски. Мати, коли бачила це, лаяла її за такі витівки, але невістка не дуже зважала на її лайку. Якось сусідський син угледів її на драбинці й остовпів. Цього разу Іннін і не подумала тікати, стояла собі й посміхалась. Той вирішив, що сподобався їй, і аж запалав від радості. Іннін показала йому на місце біля муру і, сміючись, спустилася вниз, а він подумав, що вона призначила там йому побачення, страшенно зрадів і, як тільки стемніло, пробрався до муру. Бачить, сусідка вже тут. Не гаючи часу, кинувся до неї, схопив і... невдовзі відчув, що в грішне тіло ніби хтось голкою штрикнув. Страшний біль проник до самого серця. Голосно зойкнувши, нещасний упав на землю. Почав роздивлятись, аж то не сусідка, а суха колода, що вже давно валялася під муром. Те ж місце, до якого він так тісно припадав, було діркою в колоді, куди завжди стікала вода з ринви.

На крик з хати вибіг батько, почав розпитувати, але син нічого йому не сказав, і лише коли прийшла дружина, у всьому їй признався. Принесли каганця, присвітили, а в дірці сидить величезний скорпіон завбільшки з маленького краба. Старий відламав цурупалок, задушив скорпіона, потім звалив сина собі на плечі й заніс до хати. Опівночі син помер. Сусід подав на Вана скаргу, в якій доводив, що Іннін — чаклунка. Начальник повіту завжди шанував Вана за вченість, добре знаючи, що це чесна, порядна людина. Отож він вирішив, що сусід звів на нього наклеп, і вже звелів відшмагати старого, але Ван умовив начальника не карати бідолаху, й того відпустили додому.

А пані Ван тим часом вичитувала невістці:

— Яка ж ти дурна, яка божевільна! Я давно була впевнена, що твій безтурботний сміх до добра не приведе. Щастя наше, що у теперішнього начальника мудра голова і ми, слава богу, не втрапили в цю халепу, а коли б на його місці сидів якийсь дурень, то нас, жінок, неодмінно потягли б до управи на допит. І тоді з яким виглядом ходив би мій син по селу чи зустрічався з родичами?

Іннін цілком серйозно заприсяглася, що відтепер більше ніколи не сміятиметься.

— Сміятись можна, — заперечила свекруха, — та тільки треба знати, де й коли.

Проте з того часу Іннін справді більше вже не сміялась, навіть коли її навмисне смішили. Але й сумною її протягом дня теж ніколи не бачили.

Якось увечері, сидячи поряд з чоловіком, вона заплакала. Ван був здивований такою несподіванкою, а Іннін, не перестаючи хлипати, стала йому пояснювати:

— Досі я не наважувалась говорити з вами про це, боялася налякати вас, та й живемо ми з вами ще не так довго. А тепер бачу, що і ви, і ваша матінка любите мене, і любите щиро, зовсім не цураєтесь, отже, я думаю, що нічого страшного не трапиться, якщо я чесно розкажу вам про все. Я справді лисячої породи. Незадовго до смерті мати віддала мене на виховання жінці-чортиці, у якої я й прожила понад десять років. А от тепер, оскільки у мене немає братів і мені нікуди прихилити голову, я всі надії покладаю на вас і хочу признатися, що моя нещасна мати лежить одна-однісінька в горах, немає кому пожаліти її і перенести її останки туди, де похований мій батько. А поки що бідна мати дуже страждає на тому світі. Якби ви не побоялися клопоту та не пошкодували трохи грошей, то можна було б покласти край її стражданням. Тоді всі матері, які народять дівчаток, знатимуть, що на дочок теж можна покластись, і не топитимуть їх[*], не кидатимуть напризволяще.

Студент погодився виконати її прохання, тільки висловив сумнів, чи зможуть вони розшукати могилу, яка, мабуть, уже давно заросла травою. Іннін заспокоїла його. Через кілька днів вони взяли нову труну і поїхали в гори. Іннін хутко знайшла в густих зарослях бур'янів та чагарників могилу. Там справді лежали останки матері. З плачем і тужінням поклала вона їх у труну, повезла до батькової могили і поховала поруч з ним. Тої ж ночі студент побачив уві сні стару лисицю, яка прийшла подякувати йому. Прокинувшись уранці, він розповів свій сон дружині, а та сказала, що вона навіть бачилася з матір'ю цієї ночі, однак стара не веліла його будити, щоб не злякався. Студент запитав, чому вона не залишила стару вдома. Іннін пояснила:

— Але ж вона перевертень, а навколо багато живих людей і скрізь панує земний дух. Хіба можна їй тут жити.

Ван поцікавився, де тепер Сяожун.

— Вона теж лисиця, — відповіла дружина, — і дуже хитра. Моя мати залишила її, щоб доглядала за мною. Ото, бувало, піде, накраде всякої садовини, сама наїсться і мене нагодує. За це я і вдячна була їй, жила з нею душа в душу. Сьогодні вночі запитала про неї маму. Виявляється, уже заміж вийшла.

Відтоді кожного року, в день поминок, Ван з дружиною ходили на могилу до Цінів, наводили там порядок, молились.

Через рік Іннін народила сина. Бідовий такий хлопчисько — ще з пелюшок не лякався чужих людей. Побачить кого — відразу ж починає сміятись. Видно, в матір удався.

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів ба додати таке:

Ми познайомилися з дівчиною, що весь час заливалася дурним сміхом. Можна, здавалося б, подумати, яка вона бездушна. Або взяти той лихий жарт, який вона устругнула біля муру. І в той же час така любов до матері, така турбота про неї!.. Бути чортячого роду, й раптом від безтурботного сміху перейти на сльози... То ж чи не відлюдницею була наша Іннін, що за сміхом ховала від людей свою самотність?

Довелося мені чути, ніби десь у горах росте трава, яку називають «смійся!». Той, хто її ненароком понюхає, регоче потім без упину. От би цієї трави та в наші будинки! Тоді б зблякла слава таких відомих трав, як «радість подружнього життя» та «забування прикрощів»[7]. А ця наша «квітка, яка розуміє слова»[*], безперечно, гарна, шкода тільки, що завжди кокетує.