Ченці-чудотворці

РОЖЕВИЙ МЕТЕЛИК

Студентові Ян Юеданю трапилося якось повертатися кораблем з материка до себе додому на острів Хайнань. У морі на мандрівників несподівано налетіла буря. Судно, здавалося, ось-ось перевернеться, та раптом неподалік від нього невідомо звідки взявся вутлий човник. Ян, не роздумуючи, хутко перебрався на нього, а коли озирнувся назад, корабель і всі, хто на ньому був, безповоротно зникли у морській безодні. А вітер усе дужчав. Студент заплющив очі і поклався на свою долю.

Буря незабаром почала вщухати, і студент побачив перед собою острів, де рядами стояли будинки. Схопився за весла і за кілька хвилин уже був біля самого берега, прямо навпроти воріт сільської огорожі. Довкола панувала незвичайна тиша: ні півень не кукурікне, ні собака не гавкне.

Ян довго блукав вулицями, час від часу сідаючи то тут, то там перепочити. Та ось його увагу привернув будинок, двері якого ледь прозирали за густим плетивом соснових віт та бамбукового листя. Хоч уже був початок зими, але за парканом височіло якесь дерево, геть-чисто всипане пуп'янками квітів.

Садиба дуже сподобалася Яну. Трохи повагавшись, він неквапно зайшов на подвір'я і зупинився: звідкись здалека долинали звуки лютні. З будинку легкою ходою вийшла гарненька служниця років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Помітивши Яна, вона рвучко повернулась і побігла назад.

Лютня раптом стихла, а в дверях показався чоловік і, з подивом глянувши на гостя, спитав, як він тут опинився. Ян розповів про загибель корабля. Чоловік продовжував розпитувати, звідки Ян родом та хто його батьки; почувши відповідь, він радісно вигукнув:

— Так ти, виходить, родич моєї дружини! — і, вклонившись, запросив гостя до кімнати.

В саду стояв затишний, чепурненький будинок, звідки знову долинули звуки лютні. У вітальні сиділа молода, чарівна на вроду жінка років вісімнадцяти і, перебираючи червоні струни, настроювала інструмент. Побачивши незнайомця, вона поклала лютню і хотіла було йти, але чоловік зупинив її.

— Не тікай! Це твій родич. — І розповів їй про гостя.

— О, то він, значить, мій небіж, — зраділа хазяйка і почала розпитувати Яна, як там поживає бабуся, скільки років його батькам.

— І батькові, й матері вже за сорок, почувають вони себе непогано. От тільки бабуся все хворіє, адже їй шістдесят з лишком. Без допомоги й кроку ступити не може, — повідав Ян, а потім і собі поцікавився: — Я, щиро кажучи, не знаю, по якій лінії ви доводитесь мені тіткою. Що ж мені повідомити про нашу зустріч дома, коли повернуся?

— Дорога туди — не близький світ, — відповіла жінка. — І ми вже давно не чули нічого про своїх рідних. Повернешся додому і скажеш батькові, що кланялася йому Десята сестра. Він одразу все зрозуміє.

Потім студент запитав у її чоловіка, якого він роду.

— Я тут теж недавно. Прізвище моє Янь, а приплив сюди з острова Безсмертних та Небожителів, що за три тисячі лі від Хайнаня, — сказав той.

Жінка вийшла до сусідньої кімнати і наказала служниці подати студентові вина та закусок. Не бачені досі овочі, які принесла йому служниця, були дуже смачні і приємно пахли. Коли гість підкріпився, господарі запросили його прогулятись по садибі. Ян здивовано розглядав молоді бутони, якими були всипані персики та абрикоси.

— Дерева у нас цвітуть будь-якої пори року, — пояснив господар, — Адже влітку тут ніколи не буває спеки, а взимку — приморозків.

— Справжня тобі оселя безсмертних! — захоплено мовив Ян. — Як тільки приїду додому, почну умовляти батьків, щоб переселитися сюди. Будемо сусідами. Господар у відповідь лише посміхнувся. Коли вернулися до вітальні, вже стемніло: принесли свічки. Помітивши на столі лютню, Ян забажав послухати чарівну музику. Господар провів пальцями по струнах і підкрутив кілочки. А коли до кімнати ввійшла Десята, запропонував їй:

— Чуєш, жінко, заграй що-небудь для свого небожа.

— Що б ти хотів послухати? — спитала вона, взявши до рук інструмент.

— Я, бачте, ніколи не читав підручника по грі на лютні, тому чогось певного назвати не можу, — відповів Ян.

— Тоді скажи, про що б тобі хотілося послухати, і я підберу мелодію.

— В такому разі не могли б ви створити щось на зразок того, як морський вітер гнав мого човника? — пожартував Ян.

— А чому ж ні? — І вона заграла так, немовби перед нею лежали добре знайомі ноти. Мелодія то стрімко наростала, то перекочувалася хвилями. Дослухаючись до неї, Ян затаїв подих. Йому здалося, ніби він знову сидить у своєму човнику, а рвучкий вітер жбурляє його з хвилі на хвилю. Студент лише зітхав від захоплення.

— А чи не міг би й я навчитися так грати? — нарешті, отямившись, спитав він.

Десята підсунула йому лютню і запропонувала спробувати.

— О, тебе можна навчити. — зробила вона висновок. — А що б ти хотів заграти?

— Та цю саму мелодію, — відповів Ян. — Не знаю тільки, за який час я вивчу її. Дайте, будь ласка, мені ноти, щоб я міг, дивлячись на них, наспівувати.

— Немає в мене нот. Я просто грала те, про що думала.

Десята взяла іншу лютню і стала показувати, де натискати пальцями та як перебирати струни. Ян тренувався години зо дві, поки у нього врешті почало щось виходити. Скоро господарі пішли спати, а він ще довго грав при свічці, вкладаючи в своє заняття всю душу й серце. А коли раптом зрозумів, що збагнув таємницю цього мистецтва, йому стало так радісно, що аж закортіло танцювати. І тільки тепер, підвівши голову від струн, він побачив, що в кімнаті, окрім нього, сидить і служниця.

— А ти чому ще не пішла? — спитав він здивовано.

— Ваша тітка веліла дочекатись, коли ви ляжете спати, щоб позамикати двері й загасити світло, — всміхнулася вона.

Ян уважно придивився до дівчини. Очі в неї були ясні та прозорі, мов тиха осіння вода, і сама така мила та гарна, що у юнака аж серце здригнулося. Він почав залицятися до неї, а вона лише схиляла голову і здавалася ще вродливішою. Зачарований Ян схопися з місця і обійняв її.

— Та що ви?! — одбивалася дівчина. — Уже світанок, скоро хазяї попрокидаються. А ми, якщо вже я так вам сподобалась, можемо й завтра зустрітись.

Тільки вони обнялися на прощання, як раптом почувся голос господаря:

— Рожевий Метелик!

— Ой лишенько! — прошепотіла служниця, пополотнівши, і миттю зникла з кімнати.

Ян, прислухаючись, нишком подався слідом за нею.

— Це ти наполягала, щоб ми взяли її до себе, — чувся голос господаря. — Я ж застерігав тебе, що вона ще не зовсім порвала з суєтою людського життя. Що ж тепер з нею робитимемо? Доведеться, певно, покарати — всипати триста нагаїв!

— У неї, мабуть, знову прокинулося серце, отже, немає сумніву, що служити у нас далі вона не може. Здається мені, буде краще, якщо відішлемо її моєму небожеві! — зауважила Десята.

Збентежений і наляканий Ян повернувся до кімнати, загасив свічку і ліг спати.

На ранок воду для вмивання йому приніс хлопчик. Рожевого Метелика він більше не бачив.

«Коли б і мене не насварили та не вигнали», — з тривогою подумав Ян.

Та невдовзі господарі вийшли із своїх покоїв і трималися так, ніби нічого не сталося. Десята запропонувала Яну показати, чому він навчився, і, послухавши його гру, мовила:

— Не скажу, щоб дуже добре, але певної майстерності ти вже досяг. Як працюватимеш і далі з такою наполегливістю, успіхів доб'єшся великих.

Ян попросив навчити його ще якої-небудь мелодії. Господар награв йому мотив пісні «Про безсмертну, вигнану з неба». Пісня була дуже складна, вимагала великої вправності, і тільки після трьох днів тренувань у Яна почало щось виходити.

— Основами гри на лютні ти вже володієш, — сказав йому господар. — Але на цьому не зупиняйся. Коли навчишся майстерно виконувати обидві мелодії, то вважай, що найтяжче вже позаду.

Минув якийсь час, і Ян почав скучати за домівкою.

— Завдяки вашій турботі, мені живеться у вас весело й затишно, але дома, певно, мене давно вже визирають! А звідси до батьківського краю шлях не близький, три тисячі лі, як ви кажете. Коли ж я зможу туди дістатись?

— Це не так уже й складно. Човен твій справний, а я допоможу тобі попутним вітром, — сказала на це тітка і додала: — Я послала тобі Рожевого Метелика, адже ти ще не одружений.

На прощання Десята подарувала йому лютню і дала ліків для бабусі, пояснивши:

— Вони не лише вилікують її, а й життя їй подовжать.

Потім провела небожа до самого берега. Той сів у човен і заходився було шукати весла.

— Вони тобі не потрібні, — зупинила вона його і, скинувши з себе спідницю, допомогла небожеві прикріпити її до щогли замість вітрила. Ян затривожився, коли б йому не збитися з дороги у відкритому морі.

— Не турбуйся, — заспокоїла його Десята. — Пильнуй лише, щоб вітрило завжди надимав вітер.

Коли вітрило нарешті було припасоване, тітка зійшла на берег. Засмучений розлукою Ян хотів вклонитися їй на прощання, та раптом подув південний вітер і за якусь мить виніс його човна далеко в море.

Ян заспокоївся і незабаром відчув голод. На дні човна він знайшов коржики з підсмаженого рису, але їх могло вистачити йому лише на один день. У душі студент дорікав тітці за скупість і, боячись, коли б на дорогу вистачило, з'їв тільки одного коржика, а решту — штук шість чи сім — загорнув, немов щось дуже дороге, і сховав. Досить роз'їдатись, попереду ще далекий шлях! Коржик був солодкий і дуже запашний, після першого уже й їсти розхотілось.

Коли сонце почало ховатись за обрій, Ян пошкодував, що не попросив на дорогу свічок. Та тої ж миті помітив удалині будівлі, людей. Придивився пильніше — перед ним острів Хайнань. Не тямлячи себе від радості, Ян хутко пристав до берега, зняв вітрило, зроблене з спідниці, загорнув у нього коржики і подався додому.

А коли зайшов у ворота, вся родина була вражена його появою. Адже відтоді, як він покинув домівку, минуло цілих шістнадцять років. Тільки тепер Ян збагнув, що зустрівся на тому острові з безсмертними.

Бабуся постаріла ще дужче, зовсім замучили її хвороби. Та тільки-но вона випила ліки, які привіз онук, як усі недуги мов рукою зняло. Домашні аж остовпіли від подиву, а потім почали навперебій розпитувати Яна, і він розповів їм про все, що йому довелося бачити за цей час.

— То справді була твоя тітка, — зі сльозами на очах підтвердила бабуся.

Колись вона мала дочку, яку назвали Десята. З самого народження було помітно, що в дівчинці є щось неземне. Її ще в дитинстві заручили з Янем, та наречений, коли йому виповнилося десять років, пішов кудись у гори, і більше його не бачили. Десята довго чекала його і в дванадцять років несподівано, не хворівши, померла наглою смертю.

Тепер, коли Ян розповів про свою зустріч, домашні почали сумніватися, чи справді вона померла. Ян показав спідницю — виявляється, саме в ній Десята ходила увесь час, коли жила вдома. Бабуся звеліла розкопати могилу дочки — і що ж? Труна була зовсім порожня.

Коржики поділили між собою. І кожен, хто їх покуштував, потім цілий день не хотів їсти, а почував себе краще й міцніше, ніж завжди.

Свого часу Ян також був заручений з дівчиною з родини У, але поїхав, так і не одружившись з нею. Поки він подорожував, дівчину віддали заміж за іншого. Повіривши обіцянці Десятої, Ян чекав тепер Рожевого Метелика. Та минуло більше року, а дівчини все немає. Тоді рідня вирішила підшукати Яну нову наречену.

В цей час дійшла до них чутка про незвичайну вроду Народженої Лотосом, дочки сюцая із сусіднього повіту, їй уже минуло шістнадцять років, а вона ще й досі не заміжня. Сваталися до неї аж троє, але потім всі її наречені помирали. Батьки Яна послали сватів, вибрали щасливий день і влаштували весілля.

Коли молода увійшла в дім, затьмарюючи все довкола сяйвом своєї вроди, Ян, собі на диво, впізнав Рожевого Метелика. Він почав розпитувати дівчину про їхню попередню зустріч, але вона нічого певного сказати не могла. Адже день, коли її вигнали з острова, став днем її нового народження у людському світі.

Проте щоразу, коли Ян брав до рук лютню і починав грати пісню «Про безсмертну, вигнану з неба», вона сідала, підперши рукою щоку, і замислювалась, ніби щось пригадуючи.