Ченці-чудотворці

У ГОНИТВІ ЗА БЕЗСМЕРТНОЮ ЦІНЕ

Хо Хуань, якого ще звали Хо Куанцзю, жив у провінції Шаньсі. Його батько, начальник повіту, помер, коли син був ще малим. Цей розумний і здібний хлопчик в одинадцять років уже витримав, на правах обдарованої дитини, перший екзамен і став сюцаєм[39]. Мати дуже любила його і берегла як зіницю ока, забороняла навіть за ворота самому виходити. Мабуть, через це він ще й в тринадцять років погано розбирався, хто йому і з якого боку доводиться чи дядьком, чи небожем.

У тому ж селі на одній з ними вулиці жив сусід, на прізвище У, який служив у судовому управлінні. Захопившись даоською релігією, він надумав стати самітником, пішов у гори, і більше ніхто його не бачив. Дома у нього залишилась дочка, яку звали Ціне. Уже в чотирнадцять років вона була дивовижною красунею. Дівчина з самого малечку нищечком почитувала батькові книжки і була в захопленні від безсмертної феї Хе Сянгу[*] та від її життя. Коли батько подався в гори, вона твердо вирішила, що ніколи не вийде заміж, і мати не могла нічого з нею вдіяти.

Якось юний студент визирнув за ворота і побачив її. Хоч це була лише одна мить і хоча він, як дитина, нічого ще не розумів, а все-таки ясно відчув, що дівчина припала йому до душі. Не в силі висловити своїх почуттів, він прямо заявив матері, що нехай вона посватає за нього цю дівчину. Оскільки мати була певна, що з цього нічого не вийде, то відмовилася посилати сваху. Студент був у відчаї і ходив, мов чорна хмара. Боячись, щоб з сином не сталося якого-небудь лиха, мати попросила декого із спільних знайомих сповістити пані У його бажання. А та, зрозуміло, не захотіла й мови про це вести. Юному студенту відтоді не сиділося і не лежалося — що б він не робив, а з голови не йшла думка про дівчину.

Одного разу він знову визирнув за ворота і побачив даоса з невеличкою мотикою в руках. Хлопчина попросив її у ченця, оглянув з усіх боків і спитав, для чого ця річ.

— А це щоб цілюще зілля копати, — відповів даос. — Хоч і невелика, а навіть камінь розбиває.

Студент не дуже-то йому повірив, але чернець почав сікти мотикою каміння, з якого було складено огорожу, і після кожного удару воно сипалось на землю, немовби якась порохнява. Хлопець так здивувався, що схопив мотику й не хотів випускати її з рук.

— Якщо вам, паничу, вона так сподобалася, то дозвольте її вам подарувати, — сказав, усміхаючись, даос.

Студент з великою радістю взяв мотику і запропонував ченцеві гроші, але той відмовився від них і пішов. Студент повернувся на подвір'я і давай перевіряти мотику на камені і на цеглі — ніяких тобі труднощів. Раптом йому спало на думку: а що, коли продовбати мотикою дірку в сусідній огорожі, тоді можна буде і ту вродливу дівчину побачити... Він не розумів, що цього робити не слід, і, отже, коли споночіло, перебрався через свою огорожу та й попрямував до садиби У.

Довелося пробивати аж два мури, поки нарешті дістався до внутрішнього дворика. Тут він звернув увагу, що в маленькому флігельку ще горить світло. Припав до вікна, зазирнув, а там Ціне саме знімає з себе вечірнє вбрання і моститься спати. За кілька хвилин свічка погасла. Стало тихо-тихо, ані звуку. Студент продовбав у обтягнутому папером вікні велику дірку і вскочив до кімнати. Дівчина уже солодко спала. Він хутко поскидав черевики і нищечком виліз на ліжко. Проте, боячись, коли б Ціне не прокинулась та не почала його сварити, після чого його, безперечно, виженуть, він тихенько приліг на краєчку її вишиваної ковдри і, ледве вловлюючи запашне дихання дівчини, почував себе, мов у раю.

Десь близько півночі, стомлений денними клопотами, він на мить склепив очі і незчувся, як заснув.

Ціне прокинулась від його сопіння. Бачить: у вікні велика дірка, через яку до кімнати пробивається світло. Вона злякалась, схопилася з ліжка, в потемках розбудила покоївку, а потім, відімкнувши двері, вибігла на подвір'я і давай стукати у вікна, будити інших служниць. Ті позбігалися з свічками та палицями в руках і побачили маленького студента, що мирно спав на гаптованій постелі. Придивившись пильніше, впізнали юного сусіда Хо, почали його штовхати, поки нарешті не розбудили. Хлопець хутко підвівся, і його очі враз загорілися, мов зорі, що падають. Здавалося, він не дуже злякався, а лише, зашарівшись від сорому, мовчки позирав на жінок.

Вони оточили його і, тикаючи пальцями, перелякано кричали: злодій. Тільки тепер він отямився і крізь сльози мовив:

— Я не злодій, а прийшов сюди тому, що люблю цю дівчину і хотів хоч раз побути з нею поряд.

Жінки засумнівалися, чи міг хлопчина сам пробити кілька мурів, але юнак вийняв свою мотику і похвалився, які чудеса вона може творити. Не повірили, заходились пробувати — і охнули від подиву, вигукуючи, що це не інакше як сам бог йому подарував.

Вирішили піти і доповісти самій господині про несподіваного гостя, але коли помітили, що дівчина сидить з низько опущеною головою й ніби про щось розмірковує, певно, не дуже схвалюючи їхнє рішення, то навперебій заговорили:

— Хлопець з порядної родини, і невелика ганьба для нас, якщо він прийшов сюди. То чи не краще відпустити його — хай собі йде і знову засилає сватів. А вранці скажемо мамі, що злодій був... То як, панночко?

Дівчина не відповіла, і жінки почали квапити студента, щоб він скоріше йшов звідси. Той попросив віддати йому мотику.

— Дурненький хлопчисько! — сміялися над ним жінки. — Ніяк не можеш забути про свій дивний інструмент?

Студент раптом побачив, що біля подушки лежить узорчата шпилька-фенікс, і крадькома засунув її собі в рукав. Проте одна із служниць помітила це і одразу ж доповіла своїй панночці. Та нічого не сказала, але й не розгнівалась.

Якась літня служниця поплескала хлопця по шиї і мовила:

— Не кажіть мені, що він дурненький! Такий малий, а розуму стало он що придумати, — і потягла його до пролому в стіні.

Повернувшись додому, Хо не посмів розповісти матері всієї правди, а тільки попросив ще раз послати до сусідки сваху. Мати не наважувалась прямо перечити синові, а сама тим часом почала звідусіль запрошувати свах, щоб вони знайшли для нього якусь іншу путящу пару. Ціне, довідавшись про це, захвилювалась. Потай від матері вона послала свою віддану служницю до старої Хо застерегти її від необачних кроків.

Зрадівши, стара відразу ж направила сваху до них. Але незадовго перед цим одна молоденька служниця проговорилась хазяйці про те, що сталося тоді вночі.

Пані У вважала це великою ганьбою і не могла подолати гніву, що охопив її. Поява свахи ще дужче розлютила хазяйку. Вона схопила палицю, провела на землі лінію, яку просила не переступати, а потім стала лаяти студента разом з його матір'ю.

Наполохана сваха поквапилась зникнути з її очей. Вона прийшла до старої Хо і розповіла їй геть-чисто все.

Тепер і мати студента розгнівалась.

— Про те, що натворив мій нікчемний син, я нічого не знала. І все ж навіщо так паплюжити його ім'я? Чому вона не спіймала їх на гарячому і не повбивала?

З тих пір стара Хо, зустрівши кого-небудь із своїх родичів чи знайомих, неодмінно жалілася їм. Коли Ціне довідалася про це, то не знала, куди подітись від сорому, та й стара У вже шкодувала, що так усе вийшло, але примусити сусідку замовкнути не могла. А дівчина тим часом знову потай від матері послала до старої Хо служницю, наказавши їй підійти до сусідки з добром та ласкою і передати, що Ціне поклялась не виходити заміж ні за кого іншого. Ці сповнені відчаю слова зворушили матір студента, і вона прикусила язика, але переговорів про сватання вже не відновляла.

Невдовзі начальником повіту було призначено пана Оу, що досі служив у провінції Шаньсі. Проглядаючи твори нашого студента, він високо оцінив їх і став вряди-годи запрошувати хлопця до своєї канцелярії, виявляючи до нього велику повагу. Одного разу під час бесіди він поцікавився, чи Хо одружений. Той заперечливо похитав головою. Начальник повіту почав його розпитувати, але студент відповів тільки, що вони з молодою дівчиною, дочкою колишнього судді У, дали слово одне одному, але потім, через непорозуміння, із сватанням нічого не вийшло.

— Ну, а тепер, — допитувався начальник — вона все ще подобається вам?

Студент почервонів.

— Тоді я вам усе влаштую, — посміхнувся начальник і послав двох підлеглих до старої У з весільними подарунками.

Стара була улещена такою увагою і погодилася віддати дочку заміж.

Через рік Хо одружився. Коли молода переступила поріг його дому, вона насамперед жбурнула на підлогу мотику і сказала:

— Можеш викинути це розбійницьке знаряддя!

— Не слід забувати, — відповів з усмішкою чоловік, — що саме воно й звело нас докупи.

Він і далі беріг мотику, немовби якусь коштовність, і ніколи не розлучався з нею.

Молода дружина була милою й доброю, але дуже мовчазною. Тричі на день вона приходила до свекрухи, щоб засвідчити їй свою повагу, а потім замикалась у своїй кімнаті і тихенько сиділа там. Господарськими справами вона цікавилась мало, проте, коли стара відлучалась куди-небудь на свято чи на похорон, у домі був повний порядок.

Через два роки у Ціне народився син, якого назвали Менсянем. Всі турботи про дитину мати переклала на плечі годувальниці; сама вона, певне, не відчувала до сина особливої любові.

Минуло ще п'ять років, і раптом Ціне каже чоловікові:

— Уже вісім років, як нас з вами поєднали дружба та кохання. А тепер настав час розлуки, бути нам разом залишилося зовсім недовго.

Студент злякано почав розпитувати, що це означає, але вона мовчала. Потім одягла на себе пишне вбрання й пішла попрощатися з свекрухою. А звідти попрямувала до своєї кімнати. Хо кинувся слідом за нею, та вона вже лежала горілиць на ліжку мертва.

У великому горі й печалі мати з сином купили труну й поховали Ціне.

Стара Хо була вже зовсім слаба. Візьме, бувало, онука на руки і одразу ж згадає про його матір, а всередині ніби хтось усі її нутрощі перевертає. Невдовзі вона захворіла і злягла. Їй так погіршало, що не хотіла ні їсти, ні пити, благала тільки дати їй хоч трохи юшки з рибою. А де ж ту рибу добудеш, коли вона поблизу не водиться, купити ж можна хіба що верст за півсотні звідси. Та ще, як на гріх, усіх служників розіслали з дорученням. Але студент завжди відзначався великою шанобливістю та любов'ю до матері; він не міг гаятись ні хвилини, тому сховав гроші за пазуху і вирушив в дорогу, не зупиняючись на перепочинок ні вдень, ні вночі.

На зворотному шляху в горах його застала ніч. Як тільки сіло сонце, одразу ж землю вкрив морок. А тут ще й ноги намуляв, насилу їх переставляє. Коли ж підходить якийсь старий.

— Мабуть, водянки на ногах понатирали? — запитує.

Студент тільки мугикнув у відповідь.

Тоді старий звелів йому сісти край дороги, викресав вогню, загорнув у папірець якихось ліків і, припаливши згорток, обкурив студентові обидві ноги. А після цього запропонував йому пройтись. У студента не тільки вщухли болі, а й почував він себе тепер набагато краще, ніж досі. Хо від щирого серця подякував старому, а той поцікавився, чого це він так поспішає. Студент сказав, що у нього тяжко хвора мати, а потім уже розповів і про все інше.

— Чому б вам знову не одружитись? — запитав старий.

— Немає такої, — відповів він, — яка припала б мені до душі.

— Он там, — старий показав в бік гірського села, — є дуже гарна дівчина. Якщо можете, ходімо зараз зі мною, я буду вашим сватом.

Студент відмовився, посилаючись на те, що хвора мати чекає риби. Тоді старий склав на знак прощання руки і запросив його завітати до їхнього села найближчим часом та спитати старого Вана. Вони попрощалися, і старий пішов.

Студент повернувся додому, наварив юшки з рибою і нагодував матір, їй одразу полегшало, а через кілька днів вона видужала зовсім.

Тоді студент наказав служникові сідлати коней і їхати разом з ним у гори, шукати старого. Дісталися до того самого місця, а села ніде не видно. Поки блукали, почало сідати сонце. Гірські долини були дуже покручені, та й темнувато стало. Студент і слуга домовилися вибратись на різні вершини і звідти поглянути, чи не видно села. Але по крутих гірських стежках їхати далі на конях було неможливо. Вирішили йти пішки.

Вечірні сутінки хутко розповзлись по долинах, і скільки не бігав студент по вершині, позираючи то в той, то в інший бік, села так і не пощастило побачити. Хотів було спускатися вниз, але забув, якою стежкою треба йти, а в серці так пекло, ніби там палав вогонь. Хо збентежено кидався то туди, то сюди, поки зрештою не покотився схилом додолу. На щастя, кількома саженями нижче був виступ, порослий травою, і студент упав на нього. Оговтався трохи, озирнувся: виступ зовсім вузенький, місця ледь-ледь вистачає, а внизу — темінь — землі не видно. Охоплений невимовним жахом, він лежав, затамувавши дух, боячись навіть поворухнутись.

Знову ж таки, йому на щастя, на схилі скелі подекуди росли невеликі кущики, і він міг спертися на них усім тілом, мов на бильця. Минув якийсь час, Хо трохи заспокоївся, коли ж бачить — біля його ніг темніє невеликий вхід до печери. Серце радісно забилося. Упершись спиною в камінь, він повернувся і, звиваючись, мов змія, обережно вповз до печери. Тепер на душі стало спокійніше, з'явилася надія, що на світанку можна буде покликати на допомогу людей і вони його врятують.

Трохи згодом у глибині печери студент помітив якийсь вогник, що миготів, ніби зірочка, і рушив у тому напрямку. Версти через дві він раптом побачив перед собою будинок. Немає ні ліхтарів, ні свічок, а видно як удень. З будинку вийшла гарна-прегарна жінка. Придивився — та це ж Ціне!

Угледівши студента, вона остовпіла від подиву.

— Чоловіче мій? — вигукнула вона. — Звідки ви тут узялися?

Студент не став їй пояснювати, а тільки схопив її за руки і голосно заплакав. Вона почала його заспокоювати, потім спитала про свекруху та про сина. Студент розповів, як їм тяжко тепер без неї, і Ціне посмутніла.

— Скажи, моя люба, — звернувся він до неї, — ось уже цілий рік минув, як ти померла... То чи не на тому світі і я опинився?

— Ні, — відповіла дружина, — це притулок безсмертних людей. А рік тому я, по суті, і не помирала. Те, що ви поховали, було звичайнісінькою бамбуковою палицею. Тепер оскільки ви тут опинилися, то вам доведеться мати справу з безсмертними.

З цими словами вона повела його до батька. В залі сидів статечний пан з довгою бородою. Студент наблизився до нього і низько вклонився.

— Прийшов мій чоловік! — сказала Ціне.

Старий був украй здивований. Він підвівся з місця, потис студентові руку, почав згадувати про минулі часи.

— Це добре, зятю, що ти прийшов сюди! Треба й тебе тут залишити!

Хо спершу відмовлявся, посилаючись на те, що вдома його чекає мати і довго затримуватись тут він не може.

— Це я знаю, — відповів старий. — Але що з нею станеться, якщо ти залишишся у нас днів на три-чотири?

І він узявся пригощати зятя усілякими смачними наїдками та вином. Потім наказав поставити йому ліжко в західній залі і заслати його шовковою ковдрою, а сам кудись подався.

Вийшовши із-за столу, студент потяг за собою і дружину, щоб поспати з нею, але та впиралась.

— Хіба це те місце, де можна дозволяти собі таке неподобство? — обурювалася вона.

Однак студент не випускав її руки і далі тяг за собою. А за вікном хихотіли служниці. Ціне вся спаленіла від сорому. І коли саме вона щосили пручалася, зайшов батько.

— Ах ти ж нечестивець! — закричав він на студента. — Осквернив всю нашу печерну обитель! Геть звідси!

Студент не звик поступатися перед будь-ким і мав почуття власної гідності, тому не міг стерпіти такого знущання і одразу ж гнівно насупився.

— Близькі стосунки між чоловіком і жінкою, — відповів він, — справа житейська. А от літнім людям не личило б підглядати. Мені анітрохи не важко піти звідси, але прошу вас, накажіть своїй дочці негайно зібратись і вирушити разом зі мною!

Старий, не знаючи, що на це відповісти, покликав дочку і звелів іти слідом за чоловіком. Потім одчинив їм задні двері, та коли студент уже опинився по той бік, він обдурив його: залишив дочку у себе, а двері зачинив.

Хо озирнувся — попереду височіла стрімка скеля, без жодної щілини чи прогалини, що похмуро здіймалася суцільною стіною високо вгору. Іти було нікуди. Глянув на небо: там все ще висів кособокий місяць, а зорі та Ківш уже зблідли. Студент довго стояв у тяжкій зажурі. Потім почуття гіркої образи й печалі пригасло, а натомість закипіла злість. Повернувшись обличчям до скелі, він голосно закричав. Та скільки не вигукував, скільки не кликав, ніхто не озивався.

Тоді, розлючений до нестями, він одв'язав від пояса свою мотику і з голосною лайкою почав довбати кам'яну стіну, пробиваючись все далі й далі вперед. За якусь мить він продовбав собі хід глибиною у три-чотири аршини і почув чийсь приглушений голос:

— Ой горе мені, ой лишенько!

Студент подвоїв зусилля і довбав тепер ще з більшим запалом. Раптом перед ним розчинилися двері. Назустріч йому хтось виштовхнув Ціне і сказав їй навздогін:

— Ну іди, іди ж!

Двері миттю зачинились, а скеля знову стала гладкою.

— Якщо ви мене любите, — з обуренням мовила Ціне, — і хочете, щоб я була вашою дружиною, то чому ж ви так повелися з тестем? Хіба ж так можна? І де взявся на мою голову той чернець, який дав вам цю кляту мотику? Через неї, бачу я, життя мені не буде, доконає вона мене!

Тепер, коли дружина була поруч, Хо заспокоївся і не став більше сваритись з нею. Розмірковував тільки, як звідси вибратись? Але Ціне виламала з куща дві гілки, на одну сіла сама, а на другу посадила чоловіка, й гілки зразу ж перетворилися в баских коней, які помчали їх щодуху. За якусь мить вони вже були дома.

Виявляється, минуло аж сім днів відтоді, як Хо кудись зник.

Коли студент та його служник поночі загубили один одного, служник кинувся шукати свого господаря, але так і не зміг знайти. Повернувся додому і доповів старій. Вона послала в гори кілька чоловіків, які обшарили всі хребти та ущелини, але студента й слід пропав. Зажурилася стара, засумувала, світ їй став не милий, — коли ж чує, син повернувся. Неймовірно зрадівши, побігла йому назустріч і раптом побачила невістку. Від страху вона мало не вмерла. Та коли Хо розповів їй, що сталося за цей час, мати заспокоїлась і повеселішала.

Оскільки незвичайна смерть Ціне та її несподіване повернення могли злякати людей і викликати всілякі пересуди, невістка попросила свекруху перебратися кудись в інше місце, і та погодилась. У них була ще садиба в сусідній окрузі, і невдовзі вони переїхали туди. Ніхто так і не довідався, чому вони це зробили.

Подружжя прожило разом ще вісімнадцять років. За цей час у них народилася дочка, яку віддали заміж за односельця на прізвище Лі. А трохи згодом стара померла. Ціне сказала чоловікові:

— Біля старої домівки, на пустирищі, сидить птах на восьми яйцях. Саме там слід поховати нашу матір. Коли ви з сином одвезете туди труну, то нехай він після похорону поживе там трохи — адже він уже дорослий. Дома йому нічого робити.

Хо зробив усе так, як вона порадила, і після похорону повернувся додому сам. Через місяць Менсянь прийшов провідати батьків, а вони, виявляється, кудись зникли. Спитав стару служницю, і та сказала, що обоє як поїхали на похорон, так і не повертались. Збагнувши, що тут є якась таємниця, він лише тяжко зітхнув і розплакався.

Менсянь писав гарні твори, й усі про це знали, а от скласти хоча б перший екзамен йому не щастило. Тільки через сорок років він нарешті отримав нижчий вчений ступінь і поїхав до столиці на наступні екзамени. Тут він випадково познайомився з молодим студентом, якому було років сімнадцять-вісімнадцять: їх поселили в одній кімнаті. Юнак дуже сподобався йому хорошими манерами й блискучими здібностями. Він поглянув на його зошит, а там зверху написано: Хо Чжунсянь — молодший студент із Пекіна. Менсянь від подиву витріщив очі[*] й назвав своє ім'я. Юнак також не міг збагнути, в чім тут річ, і почав допитуватись, звідки він родом та з якої сім'ї. Менсянь розповів йому, і юнак був невимовно радий.

— Знаєш, — сказав він, — перед моїм від'їздом у столицю батько попередив, що коли я зустріну там Хо з провінції Шаньсі, то це наш родич, і звелів мені познайомитися з ним. Так усе й вийшло! Але як могло статись, що наші імена настільки співпадають?

Менсянь запитав, як звали його прадіда та діда, нарешті, батька з матір'ю, і, довідавшись, голосно вигукнув:

— Та це ж мої батьки!

Юнак засумнівався, мовляв, його батьки надто молоді, щоб мати такого дорослого сина, як Менсянь, однак той пояснив:

— Адже батьки мої — безсмертні люди, небожителі. Чи можна судити про їхній вік по зовнішності?

Тоді Менсянь детально розповів про своє життя, і Чжунсянь нарешті повірив. Після екзаменів їм ніколи було відпочивати; вони найняли візника і поїхали додому. Коли дісталися до воріт садиби Чжунсяня, назустріч їм вийшли служники і сказали, що саме цієї ночі хазяїн з хазяйкою кудись зникли.

Обидва студенти здивувались. Чжунсянь кинувся в дім, став розпитувати дружину.

— Ще вчора ввечері, — повідомила вона, — ми сиділи всі разом і випивали. Мати сказала мені: «Ви з чоловіком ще дуже молоді й зовсім не знаєте життя, а от завтра приїде ваш старший брат, і я вже не боятимусь за вас». Рано-вранці я зайшла до їхньої кімнати, але там уже нікого не було.

Брати слухали її і з досади тільки тупали ногами. Чжунсянь все поривався бігти навздогін за батьками, але брат сказав, що це даремно, і той послухався.

На екзаменах у столиці Чжунсянь дістав звання цзюйженя і згодом поїхав разом зі старшим братом до провінції Шаньсі. Він усе сподівався, що батьки їхні блукають де-небудь серед людей, повсюди розпитував про них, але ніхто нічого не знав.