Ченці-чудотворці

ВИТІВКИ НЕБІЖЧИЦІ

У селі Цайдянь, що версти за три від повітового міста Янсінь, жив старий з сином. Тут, на битому шляху, вони мали заїзд, де на ніч завжди зупинялися купці, візники, дрібні торговці та інший народ.

Якось пізнього вечора до брами їхнього двору підійшли четверо подорожніх і попросилися переночувати. Місця в кімнатах для постояльців уже не було, але подорожні дуже благали господаря, і той собі подумав:

«А що, коли розмістити їх у тому будиночку, де лежить тіло покійної невістки? Коли там той син приїде та труну привезе, а приміщення тим часом гуляє». І він сказав:

— Є у мене одна кімната, та тільки боюся, що вона вам не підійде.

Подорожні запевнили старого, що вони люди невибагливі, їм би лише дах над головою був.

Тоді старий повів гостей через вулицю, де стояв окремий будиночок. В кімнаті на столі тьмаво блимав гасничок, у глибині за ширмою, під паперовим покривалом лежала небіжчиця. А в сусідній кімнаті в ряд стояло четверо ліжок.

Стомлені дорогою постояльці враз повкладалися спати і троє з них захропли, тільки-но доторкнулися головами подушок. Лише четвертий трохи загаявся. Він заплющив очі і почав дрімати, як раптом почув, ніби щось заскрипіло. Розплющив очі і при мерехтливому світлі ясно побачив: небіжчиця скинула з себе покривало, підвелася, встала з свого ложа й поволі зайшла до їхньої кімнати. У неї було блідо-жовте обличчя, а чоло закривала біла шовкова стрічка. Наблизившись до ліжок, вона нахилилась і почала дмухати на постояльців — на першого, другого, третього. А четвертий тим часом злякано насунув ковдру аж на саму голову і завмер. За хвилину небіжчиця дмухнула і на нього. Потім він почув, як вона вийшла з їхньої кімнати і лягла на своє ложе — знову зашаруділо паперове покривало. Вистромивши з-під ковдри голову, постоялець переконався, що небіжчиця знову лежить за ширмою.

Наляканий, він не посмів навіть озиватися до своїх товаришів, а лише почав тихенько штовхати їх ногою, та жоден з них не поворухнувся. Що ж тепер робити? Тут йому спало на думку мерщій вдягнутися й дременути звідси геть. Та тільки він підвівся і хотів узяти одяг, як покривало знову зашаруділо. Охоплений жахом постоялець упав на своє ліжко і сховав голову під ковдру.

Небіжчиця підійшла прямо до нього і, дмухнувши кілька разів у його бік, повернулася на своє місце. По тому, як заскрипіло її ложе, він зрозумів, що вона знову лягла. Тихенько висунув з-під ковдри руку, схопив свої штани, хутко натягнув їх на себе і босоніж побіг до дверей. Небіжчиця теж підвелася, щоб рушити слідом за ним, але поки вона вибиралася із-за ширми, постоялець уже встиг витягнути засув і вибігти надвір. Небіжчиця кинулася навздогін.

З криками «Рятуйте!» бідолаха вискочив на вулицю, та село ніби вимерло, ніхто й не думав поспішати йому на допомогу. Хотів було постукати у ворота до хазяїна, та побачив, що небіжчиця вже близько, тому звернув на шлях, який вів у бік повітового міста, і помчав, не чуючи під собою ніг. Ось уже й до східного передмістя рукою подати, видно будівлі приміського монастиря, чути, як б'ють у дошки, скликаючи ченців на молитву. Втікач щосили загрюкав у браму. Воротар, даоський чернець, страшенно здивувався, вздрівши такого раннього прочанина. Поки він розмірковував, чи впускати його, чи нехай почекає світанку, небіжчиця опинилася вже майже поруч зі своєю жертвою, ще мить — і кінець.

Втікач метнувся до товстелезної тополі, що росла неподалік, і сховався за її могутнім стовбуром. І ось вони забігали кругом дерева. Не тямлячись від люті, небіжчиця кидалася то праворуч, то ліворуч. Так вони й кружляли, поки знесиліли. Небіжчиця зупинилась. Бідолаха теж засапався, з нього градом котився піт. А поміж ними все так само височіло дерево. Раптом небіжчиця кинулася до стовбура і обхопила його руками, сподіваючись, що зможе дотягтися й до втікача. Той від жаху упав ниць на землю, а небіжчиця, так і не дотягнувшись до нього, заклякла на місці.

Чернець по той бік брами довго прислухався до цієї метушні. І коли нарешті все стихло, вийшов до них зі свічкою в руці. Бачить: на землі нерухомо лежить чоловік, так ніби мертвий. Послухав серце — ще б'ється. Взявши непритомного на плечі, чернець відніс його на монастирське подвір'я.

Нещасний прийшов до тями, коли вже почало розвиднятись. Напоївши його окропом, чернець почав розпитувати, і той у кількох словах розповів йому про все, що з ним сталося.

Продзвонили дзвони до ранньої, над землею заклубочився ранковий туман. Чернець знову вийшов за браму і побачив, що біля тополі справді стоїть мертва жінка. Він злякався і мерщій побіг доповісти про незвичайну пригоду начальникові повіту. Той приїхав на місце події, щоб самому провести розслідування, і звелів покласти небіжчицю на землю, але виявилось, що її неможливо відірвати від стовбура: вона вп'ялася всіма пальцями в дерево, мов залізними крючками. Врешті кільком чоловікам вдалося це зробити, і на тому місці, де були її пальці, позалишалися дірки, немовби їх хтось буравом попросвердлював. Послали стражника за хазяїном заїзду, а там уже зчинився переполох — небіжчиця кудись зникла, а натомість залишилося троє мертвих постояльців. Стражник розповів про те, що сталося в монастирі, і старий прийшов туди разом з ним.

Тіло небіжчиці віднесли додому на ношах. А потерпілий все ніяк не міг заспокоїтись. Зі сльозами на очах він казав начальникові повіту:

— Хто ж мені в селі повірить, що все так вийшло! Нас вирушило з села четверо, а тепер повернуся лише я один!

Тоді начальник дав йому документа, де свідчилося, що потерпілий ні в чому не винен, і відпустив його додому.