Ченці-чудотворці

ЧУДОТВОРЕЦЬ ГУН

У даоського ченця, на прізвище Гун, не було ні імені, ні прозвиська. Ніхто не знав також, звідки він родом. Якось йому забаглося побувати в палаці луського князя. Прийшов він до палацу і попросив, щоб його пропустили, та воротар не захотів навіть доповісти про прибульця.

Тим часом з палацу вийшов якийсь чиновник. Даос вклонився йому і звернувся з тим самим проханням. Чиновник побачив, що чернець брудний і пошарпаний, наказав його прогнати. Та скільки не гнали, а він знову й знову повертав назад. Чиновник розгнівався і звелів відлупцювати ченця й витурити геть.

Гун одбіг подалі від палацу і раптом голосно зареготав, потім вийняв сто ланів золота і попросив чоловіка, який за ним гнався, передати гроші чиновникові, сказавши при цьому, що він і не збирався зустрічатися з князем, а тільки, почувши, ніби в саду, по той бік палацу, є такі квіти, дерева, вежі та галереї, яких більше в світі ніде не побачиш, забажав, щоб його провели туди і дозволили там прогулятись. Коли це можна зробити, то він буде щасливим до кінця днів своїх. В придачу до золота він дав кілька срібних і своєму переслідувачеві, який був дуже задоволений і негайно виконав його доручення. Чиновник, побачивши гроші, теж просяяв і провів даоса в сад через службові ворота.

Там вони обійшли всі найпрекрасніші місця, а потім піднялись на вежу. І от коли чиновник саме прихилився до вікна, чернець штовхнув його. Той відчув, що летить сторчма з вежі і лише тоненький мотузок підтримує його за талію. Зависнувши в повітрі, він глянув униз: до землі було так далеко, що у нього запаморочилося в голові і потемніло в очах. А мотузок тим часом уже скрипить і, здається, ось-ось трісне.

Чиновник від жаху закричав. За кілька хвилин до вежі збіглося кілька охоронців палацу, вони теж дуже злякались, побачивши, як високо над землею він висить. Піднялися на вежу і помітили, що другий кінець мотузка прикріплено десь аж на даху. Чи витримає мотузок, коли вони спробують відв'язати його і спустити нещасного на землю? Кинулись шукати даоса, а того мов водою змило.

Розвівши безпорадно руками, охоронці побігли доповісти князеві. Той прийшов у сад і був дуже здивований. Одразу ж наказав настелити соломи біля підніжжя вежі, поверх неї накидати вати і обірвати мотузок. Тільки охоронці встигли вимостити підстилку, як мотузок обірвався сам. А чиновник, виявляється, вже висів усього на один сажень від землі, — коли падав, то навіть не забився. Присутні перезирнулись між собою і не могли стриматись від сміху.

Після цього князь звелів за всяку ціну відшукати даоса. Дехто чув, що він поселився у студента Шана. Послали туди служника, але даос як пішов прогулятись, так і досі не повернувся. Нарешті його десь знайшли і притягли до палацу. Князь одразу ж запросив його до покоїв і став ласкаво пригощати. А тоді попросив показати йому хоч яке-небудь чудо.

— Ваш нікчемний гість, — відповів на це чернець, — людина сільська, неотесана, якихось особливих талантів у мене немає. Та оскільки ви запросили мене сюди й так щедро пригостили, то я дозволю собі запропонувати вашій милості послухати, як співачки побажають вам довголіття.

Він засунув руку в рукав, пошарив там, витяг звідти красуню і поставив її на підлогу. Вона низько вклонилася князю, і даос звелів їй заспівати арію з п'єси «Бенкет біля яшмового озера»[*] та побажати князеві десять тисяч років життя. Співачка зійшла на поміст і тільки вимовила перші слова, як даос витяг ще одну жінку, яка назвалася Сіванму — царицею фей, що володіє чарами безсмертя. Слідом за нею з чернечого рукава одна за одною вийшли Дун Шуанчен, Сюй Фейцюн та інші безсмертні феї, які прислужували Сіванму. Останньою з'явилася Дівчина-Ткаля[*]. Вона підійшла до князя, привітала його і піднесла йому небесне вбрання. Золото та фарби на цьому одязі так виблискували, так вигравали й переливались на сонці, що вся кімната засяяла ясним промінням.

Князь засумнівався, чи справжній це одяг, став вимагати, щоб йому піднесли ближче й показали.

— Ні, не можна! — різко мовив чернець. Та князь не послухав його і взяв убрання в руки. Воно справді було незвичайне, без жодного рубця. Такого людині, безперечно, не зробити. Даосу це не сподобалось.

— Я від щирого серця, — сказав він, — старався прислужитись вашій величності. Навіть позичив на деякий час у Дівчини-Ткалі цей одяг. А тепер від нього тхне нечистим духом... Як же я віддам його назад?

Князь подумав, що коли ці артистки справжні феї, то непогано було б залишити у себе одну або й дві. Та придивившись пильніше, він нарешті побачив, що всі вони — придворні співачки. Однак арії, які вони виконували, були не з їхнього репертуару, таких він ніколи не чув. Запитав, так воно й є. Співачки самі здивувалися, звідки вони їх знають.

Даос тим часом поклав вбрання на вогонь, обсмалив його з усіх боків, а потім заховав собі в рукав. Спробували його обшукати, та нічого не знайшли.

Відтоді князь ставився до даоса з особливою повагою і хотів, щоб той поселився у його палаці.

— Я людина проста, — відповів йому на це чернець, — і мені двірські хороми уявляються схожими на клітки. А у студента жити краще, мені там вільніше!

Отож щоразу, коли починало вечоріти, чернець покидав палац. Міг іноді й залишитись, але тільки після того, як князь дуже вже припрошував. Тоді під час бенкету Гун бавився тим, що примушував квіти й дерева розвиватись у зворотному напрямку — від зрілих плодів до квітів, а потім і до пуп'янків.

З цього приводу князь якось спитав його:

— Скажіть, будь ласка, це правда, що святі та безсмертні люди, як мені доводилося чути, не можуть забути про кохання?

— Можливо, й так, — відповів даос, — але я і не той, і не інший. Ось чому моє серце нагадує мені висхле дерево!

Одного разу, коли чернець заночував у палаці, князь послав до нього молоденьку співачку перевірити, що він там робить. Зайшовши до кімнати, вона кілька разів погукала, ніхто не озвався. Принесла свічку: чернець, виявляється, сидить із заплющеними очима на ліжку.

Почала його тузати. Одне око у даоса блиснуло і заплющилося знову. Шарпонула ще кілька разів — чути було лише, як він хропе. Дівчина штовхнула його: упав на підлогу і захропів так, немов грім загримів. Постукала пальцем по лобі — міцний, аж пальцям боляче, а всередині гуде, мов у порожньому котлі.

Співачка побігла до князя і розповіла йому про все, що там побачила. Князь звелів кольнути його голкою. Та голка ніяк не влазила в тіло. Спробували перевернути ченця. Але він став таким важким, що й з місця не зрушиш. Довелося людей кликати. Зібралося понад десять чоловік, щоб підняти його з підлоги і покласти на ліжко... У всіх склалося враження, ніби то був камінь пудів на двадцять п'ять.

Вранці знову прийшли до його кімнати, а він спить собі спокійнісінько на підлозі. Прокинувся і зареготав:

— Усю ніч верзлося казна-що. Навіть з ліжка впав і то не помітив!

Після цього жінки в палаці нерідко розважалися тим, що мацали його тіло, коли він сидів чи лежав із заплющеними очима. Спершу воно було ще м'яке, а потім поступово ставало таким, як камінь чи залізо.

Даос жив у студента Шана і частенько не приходив ночувати. Якось увечері Шан замкнув двері його кімнати на замок. Відімкнув уранці — чернець спить собі на ліжку.

Студент Шан свого часу вподобав співачку Хойче, і вони дали одне одному слово, що одружаться. Хойче вміла дуже гарно співати, а що ж до гри на струнних інструментах, то тут їй взагалі не було рівних. Довідавшись про її талант, луський князь покликав дівчину в палац і зробив придворною співачкою. Тепер Шан не міг з нею зустрічатися, а тільки часто згадував про кохану та тяжко зітхав.

Одного вечора студент спитав у даоса, чи не бачив він у палаці Хойче. Той відповів, що бачив усіх співачок, а от котра з них Хойче, не знає. Тоді Шан описав її зовнішність і сказав, скільки їй років. Чернець пригадав, хто це така. Шан попросив, щоб він передав дівчині кілька слів.

Даос посміхнувся:

— Я людина не від миру сього, отож мені не до любовних послань.

Але Шан благав його таким жалібним голосом, що даос не витримав, розгорнув рукав і сказав:

— Якщо вже вам так закортіло побачитися з нею, то, будь ласка, лізьте сюди.

Шан зазирнув у рукав: там було просторо, мов у кімнаті. Тільки він заповз туди, як раптом яскраве світло залило все приміщення, що стало тепер ще ширшим, ніби справжній зал присутственого місця, до того ж там стояли усілякі меблі: столи, стільці, канапи, ліжка — чого тільки душа забажає. Шан почував себе тут вільно і зовсім спокійно.

Даос прийшов до палацу і сів з князем грати в шахи. Коли ж побачив, що до них наближається Хойче, він удав, ніби хоче стерти рукавом пилюку, а дівчина тої ж миті опинилася в рукаві. І ніхто з присутніх не звернув на це уваги.

Шан все ще сидів у тій просторій кімнаті і зосереджено мріяв про кохану. Раптом звідкись зверху опустилась жінка — так це ж вона, Хойче! Здивовані до краю, вони з радістю кинулись одне до одного і міцно злились в палкому єднанні.

— Нашу сьогоднішню незвичайну зустріч, — сказав після цього студент, — не можна не увіковічнити. Прошу тебе, люба моя, додай свої рядки до моїх, щоб у нас вийшов вірш.

І він вивів на стіні:

«За дверима хоромів князівських, немовби в пустельному морі: звістки давно не було».

Хойче дописала:

«Хто б міг сподіватись, що з вами, коханий, я сьогодні зустрінуся тут?»

Шан додав наступні рядки:

«В рукаві є земля, є і небо безмежне; серце радіє у нас».

Хойче відповіла:

«Чоловіка й дружину, які у розлуці тужили, він залюбки умістив».

Тільки вони дописали вірша, як увійшло п'ять чоловік у гостроверхих шапках та рожевому вбранні. Люди зовсім не знайомі. Не кажучи ні слова, вони поквапили Хойче, а бідний Шан з переляку нічого не міг зрозуміти.

Повернувшись додому, даос крикнув Шану, щоб він вилазив. Почав розпитувати, як справи. Студент дещо розповів, а дещо й умовчав. Тоді чернець усміхнувся, скинув з себе халат і вивернув рукав. Шан придивився до підкладки і побачив на ній ледве помітні значки, тоненькі, маленькі, однаково що блохи: то були ті самі вірші, які вони писали з Хойче.

Днів через десять Шан знову попросився у рукав, а потім ще побував там разів зо три.

— Я відчуваю, що в мене в животі ворушиться дитина, — казала йому Хойче, — і дуже боюсь. Я, правда, завжди туго затягую талію, але у нас в палаці цікавих очей та вух більше, ніж треба. Якщо я одного чудового ранку стану породілею, то як я зумію, скажімо, приховати дитячий крик? Прошу вас, поговоріть, будь ласка, з чудотворцем Гуном. Нехай він допоможе мені, коли помітить, що я вже повнію.

Шан пообіцяв виконати її прохання. Коли даос прийшов додому, він упав перед ним ницьма і лежав доти, доки чернець не підняв його.

— Все те, що ви хочете мені сказати, — мовив даос, — я вже давно й без вас знаю. І ви, будь ласка, не турбуйтесь. Ясно, що ваш рід тримається лише на одній ниточці, то невже я відмовлю вам у такій дріб'язковій послузі? Проте я не радив би вам більше залазити у мій рукав, і знайте, що я роблю все це виключно із почуття вдячності, а не тому, що співчуваю вашому коханню.

Минуло ще кілька місяців. Одного разу чернець прийшов додому і каже Шану:

— Ось приніс вам нащадка! Мерщій несіть сюди пелюшки!

Дружина Шана була дуже доброю і розумною жінкою років тридцяти. Вона вагітніла кілька разів, але в живих залишився тільки один син. Незадовго перед цим народила дівчинку, яка померла, коли їй сповнився місяць. І от тепер, почувши від чоловіка радісну звістку, щаслива жінка вибігла до ченця, а той попорпався в рукаві і вийняв звідти немовля, яке, здавалося, солодко спало. Пуповина у нього ще була не перев'язана. Немовля заплакало лише тоді, коли дружина Шана сповила його.

Даос скинув свого халата і сказав:

— Уся підкладка замащена кров'ю породіллі. А цього ми, даоси, не любимо більше всього. Через вас, шановний пане, мені доводиться розлучитися з річчю, якою я дорожив і яку носив аж двадцять років.

Шан на радощах дав йому іншого халата.

— Моє старе дрантя я б радив не викидати, — наставницьким тоном сказав чернець. Якщо відрізати від нього шматочок тканини, розміром з монету, і спалити його, то можна допомогти жінці під час важких пологів і вивести мертвий плід.

Шан узяв це до уваги.

Минув ще деякий час, і раптом чернець покликав студента:

— З тієї старої халамиди, яку я, пам'ятаєте, віддав вам, залиште собі невеликий шматочок, а решту теж використовуйте за призначенням. Тільки не забудьте, бо як помру, хто вам нагадає?

Шанові в цих словах вчулося щось зловісне, але даос, нічого більше не сказавши, пішов до князівського палацу.

— Я вирішив померти, — заявив він.

Князь дуже здивувався, став розпитувати, та чернець правив своєї:

— Так мені на роду написано, і не слід про це довго балакати.

Князю не вірилось, він спробував затримати даоса, але той рвучко схопився з місця і, незважаючи на умовляння, попросив дозволу вийти із зали.

Князь відпустив його. Даос побіг до однієї з кімнат і ліг на ліжко. Дивляться — а він уже мертвий. Князь купив йому труну і поховав з великою пишнотою.

Шан плакав на похороні більше за всіх. Тільки тепер він зрозумів, що даос заздалегідь попереджав про свою смерть.

Шматки чернечої одежі Шан не раз потім використовував для прискорення пологів. Наслідки завжди були дивовижні. І тих, хто потребував його допомоги, можна було часто зустріти біля воріт його садиби. Спочатку він різав на шматочки тільки колись закривавлений рукав, а потім у хід пішли комір та поли — і не було випадку, щоб чарівні ліки не подіяли. Пам'ятаючи слова даоса, Шан вирішив, що, мабуть, і в його дружини теж коли-небудь можуть ускладнитися пологи, тому він відрізав шматок закривавленої тканини завбільшки з долоню і беріг його, мов якусь коштовність.

Трапилося так, що улюблена наложниця князя промучилась три дні і ніяк не могла розродитись. Лікарі були безсилі чимось зарадити. І тут хтось згадав про Шана.

Негайно послали по нього. Він прийшов, дав свій засіб, і все скінчилося щасливо. Князь так зрадів, що нагородив студента і золотом, і шовками, і атласними тканинами, однак Шан тільки подякував, а взяти що-небудь відмовився. Тоді князь спитав, чого ж він хоче.

— Не смію просити, ваша світлість, — відказав студент.

Князь наполягав. Тоді Шан вклонився йому в самі ноги і мовив:

— Якщо ви, пане, хочете облагодіяти мене своєю небесною щедрістю, то віддайте мені вашу стару співачку Хойче. А більше мені нічого не треба.

Князь наказав покликати її і запитав, скільки їй років.

— Я, ваша світлість, прийшла до палацу, коли мені було вісімнадцять, і от уже чотирнадцять років, як я тут.

Князь подумав, що вона вже не молоденька, звелів зібрати всіх співачок і дозволив Шану вибрати собі яку завгодно, але тому не подобалася жодна з них.

— Хоч ти і вчений муж, а дурень, — засміявся князь. — Ти що, десять років тому дав обіцянку одружитись з нею й досі не передумав?

Тоді Шан щиро розповів йому всю історію їхнього вірного кохання. Князь наказав запрягти коней у розкішні візки, і все те, що він дарував студентові і від чого той відмовлявся — все срібло та шовк, — дав у посаг Хойче. Потім, проводжаючи їх, вийшов аж до воріт.

Сюшену, синові Хойче, на той час уже було одинадцять років. Ніколи не забуваючи про велику милість святого ченця, він щовесни, в день поминок, ходив на могилу даоса.

Один з місцевих купців часто їздив у своїх справах по провінції Сичуань. Якось, подорожуючи, він зустрів даоса з книжкою в руці.

— Ця річ з палацу вашого князя. Відтоді, як я опинився тут, у мене стільки клопоту, що ніколи було переслати господарю його дорогоцінну книгу. То прошу, коли ваша ласка, одвезіть її назад і передайте.

Купець, повернувшись додому, почув, що даос уже помер, і не наважився іти з книжкою до князя. Замість нього це зробив Шан. Князь розгорнув книжку, дивиться — так, це справді та сама, яку колись чернець брав у нього. Нічого не розуміючи, він повелів розкопати могилу даоса. Там була порожня труна.

Невдовзі помер син Шана від першої дружини, і його рід тепер міг продовжити лише Сюшен. Отож усі ще раз переконались, яким ясновидцем був Гун.

Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:

«Небо і земля в рукаві» — це, звичайно, алегорія, запозичена із стародавньої байки. Хіба насправді буває таке?

Проте як це чудово! Виявляється, що там є і небо, й земля, є сонце і місяць. Там можна одружуватись, народжувати дітей, і до того ж без особливих мук і страждань, без зайвих людських клопотів.

В такому разі воші із брудного рукава даоса нічим не відрізняються від курей та собак обітованого краю, описаного в «Персиковому джерелі»[*].

Добре було б поселитися в цьому рукаві назавжди! Та й померти в такому чудовому місці — теж велике щастя!