Фатальне благословення

Розділ десятий

— Подивися, хто йде! — гукнув Пітер із кухні до вітальні.　

Клара згорнула книжку та приєдналася до чоловіка, який стояв біля раковини. Відсунувши штори, вона побачила знайому, майже рідну постать, що прямувала до будинку стежкою. А поруч ішов хтось іще. Якийсь чужинець.　

Щоб відчинити двері, Клара поспішила до передпокою, переступивши через Люсі, яка не виявила жодного інтересу до захисту житла. Єдиною людиною, на кого вона гавкала, була Рут, і то лише тому, що Рут гавкала у відповідь.　

— Не змерзли? — запитала Клара.　

— Кажуть, ось-ось піде сніг, — відповів Ґамаш.　

Клара усміхнулася, почувши його голос. Вона не бачила старшого інспектора понад рік, із часу вбивства Джейн. Іноді в неї виникало запитання, чи не повернеться старий біль, коли вона знову зустріне Ґамаша. Чи завжди він асоціюватиметься в неї з тим жахливим часом? Не лише з втратою Джейн, а й із тими моторошними хвилинами в підвалі старого будинку Гедлі. Але зараз, побачивши його, вона відчула лише радість. І затишок. Вона вже й забула, як приємно чути бездоганну англійську з легким британським акцентом від старшого офіцера поліції Квебеку. Вона хотіла запитати його, де він її вивчив, але все забувала.　

Ґамаш поцілував Клару в обидві щоки й приязно потиснув руку Пітеру.　

— Дозвольте відрекомендувати вам агента Робера Лем’є. Його відрядили до нас із поліції Ковансвілю.

— Enchanté[61], — сказав Лем’є.　

— Un plaisir[62], — відповіла Клара.　

— Отже, це було вбивство, — зауважив Пітер, забираючи їхні куртки.　

Він супроводжував Сісі до лікарні й зрозумів, що вона померла, задовго до того, як вони приїхали. Він був на майданчику для керлінгу й спостерігав за останнім чудовим кидком Матінки, коли поглянув на трибуни і побачив, що натовп, який мав би стежити за гравцями, підводиться зі своїх місць і дивиться на щось зовсім інше. Він кинув свою щітку й побіг туди.　

На снігу лежала непритомна Сісі де Пуатьє. Усі її м’язи були напружені, наче вона протистояла якійсь силі.　

Її намагалися привести до тями, викликали швидку допомогу, але врешті-решт дійшли висновку, що найшвидше буде доправити її до лікарні самотужки. Тож її поклали на відкриту вантажну платформу пікапа Біллі Вільямса й помчали на шаленій швидкості засніженими дорогами до Ковансвілю. Він, Олів’є і Рут сиділи поруч із Сісі, поки Біллі Вільямс гнав як навіжений. Разом із Біллі в кабіні, втупивши очі поперед себе, їхали бовдур чоловік Сісі та їхня донька. Мовчазні й нерухомі, наче сніговики. Пітер знав, що з його боку це немилосердно, але він не міг не злитися на чоловіка, який нічого не зробив, аби врятувати свою дружину, тоді як зовсім не знайомі люди докладали всіх зусиль.

Олів’є ритмічно нахилявся до грудей Сісі, роблячи масаж серця. Рут відраховувала ритм. А Пітеру дісталося найнеприємніше: він мав вдихнути повітря в її мертві легені. Що вони були мертві, усі знали, але все одно продовжували, поки авто Біллі підстрибувало на кожній вибоїні та розколині на обледенілій дорозі між Вільямсбургом і Ковансвілем. Стоячи на колінах на промерзлому металі, Пітер відчував, як із кожним стрибком набиває синці. Але він не спинявся. Не заради Сісі. А тому, що поруч із ним так само страждав Олів’є. Рут зі своїм хворим стегном теж стояла навколішки. Її старі коліна товклися об підлогу, утім, вона обережно й міцно тримала голову Сісі, а її голос рівно відраховував ритм. Він продовжував робити штучне дихання, притискаючи свої теплі губи до дедалі холодніших і жорсткіших губ Сісі, поки нарешті не відчув те саме, що відчув у дитинстві, коли поцілував свої лижні палиці. Просто хотів подивитися, що станеться. Палиці були такі холодні, що обпікали, а губи ніяк не відривалися. Нарешті він віддер їх, залишивши тонку шкірку на металі. Губи кровоточили. Він швидко озирнувся, щоб переконатися, чи ніхто не бачив.　

Роблячи штучне дихання Сісі, Пітер мав схоже відчуття. Йому здавалося, що, коли він продовжуватиме це робити, його вологі губи з часом прилипнуть до її губ і не відстануть, поки він нарешті не відірве їх, залишаючи назавжди на ній частину себе. Кривавий поцілунок життя.　

То була найгидотніша річ, яку йому коли-небудь доводилося робити. Він і за життя вважав Сісі досить огидною, а смерть точно не додала їй привабливості.　

— Це було навмисне вбивство. Мадам де Пуатьє вбили електричним струмом, — сказав Ґамаш.　

Клара повернулася до чоловіка.　

— Ти знав, що лікарі запідозрили вбивство.　

— Я чув, як доктор Ламберт розмовляв з офіцером поліції. Зачекайте, то були ви? — запитав Пітер у Лем’є.　

— Oui, monsieur[63].

Я теж вас упізнав. Насправді, здається, ми зустрічалися раніше на громадських заходах.　

— Цілком можливо. Смерть від електричного струму… — задумливо промовив Пітер. — Так, запах був. Барбекю.　

— Знаєш, тепер, коли ти про це сказав, я теж пригадала, — з відразою промовила Клара. — Там був такий переполох, що важко щось пригадати.　

— Саме про це я вас і хочу попросити, — сказав Ґамаш, даючи знак Лем’є, щоб робив нотатки.　

Пітер провів їх до затишної вітальні і кинув у камін березову колодку. Кора спалахнула, полум’я охопило колодку, затріщало й застрибало. Ґамаш знову побачив підлогу з широких соснових дощок медового кольору, вікна, що виходили на сільську луку, піаніно й забиту книжками шафу, що займала одну зі стін. Перед каміном стояв диван, а по боках були приставлені два м’які крісла. На пуфах перед кріслами лежали старі газети, журнали, розгорнуті книжки. У знайомій Ґамашеві кімнаті все залишалося, як і раніше, єдиною відмінністю була величезна, пишно вбрана ялинка, що солодко пахтіла. Клара принесла на таці чай і печиво, і всі четверо вмостилися біля вогнища. Надворі сідало сонце, і на тьмяному небосхилі збиралися хмари.　

— Із чого б ви хотіли почати?　

— Почнімо із сьогоднішнього ранку, будь ласка. Я так розумію, був спільний сніданок?　

— У будинку Королівського канадського легіону, на вулиці Ларрі у Вільямсбурзі. Ми з Пітером приїхали туди раніше, щоб допомогти з організацією. Сніданок влаштували, щоб зібрати кошти для госпіталю.　

— Ми приїхали туди близько сьомої ранку, — підхопив Пітер, — там до нас приєдналися ще кілька волонтерів. Мирна Ландерс, Емілі Лонґпре, Бі Меєр і Кей Томпсон. У нас уже все відпрацьовано. Ми з Кларою розставляємо столи та стільці, поки інші готують каву та розкладають їжу.　

— Річ у тім, що зранку на День подарунків, після різдвяних застіль, люди зазвичай не такі вже й голодні. Вони платять десять доларів і отримують сніданок, — пояснила Клара. — Ми з Пітером готуємо їжу, Ем і Кей подають до столу. Хоча Кей уже років сто, вона все ще примудряється допомагати, але тепер здебільшого сидячи.　

— Наприклад, командує всіма навколо, — докинув Пітер.　

— Вона ніколи не командує тобою. Це моя робота, — сказала Клара. — Добровільна.　

— Вельми громадянська позиція.　

Пітер стражденно всміхнувся.　

— А що робили інші? — запитав Ґамаш.　

Запитання здивувало Лем’є. У нього ось-ось закінчиться блокнот, якщо вони й надалі так детально обговорюватимуть те, що сталося за кілька годин до вбивства. Він намагався писати щільніше.　

— Хто залишився? — звернувся Пітер до Клари. — Мирна Ландерс і Бі Меєр.　

— Бі? — перепитав Лем’є.　

— Її звуть Беатріс, але всі називають її Бі. — Пітер вимовив для Лем’є ім’я по буквах.　

— Узагалі-то, всі називають її Матінкою, — зауважила Клара.　

— Чому? — запитав Ґамаш.　

— А ви вгадайте, — відповіла Клара.　

Лем’є подивився на боса, чи не роздратував його легковажний і фамільярний тон Клари, але той усміхався.　

— Що робили під час сніданку Мирна і Бі? — запитав Ґамаш.　

— Прибирали в перервах за тими, хто вже поїв, і розносили каву та чай, — згадав Пітер.　

— О, так, — сказала Клара, — Славнозвісний чай Бі. Якийсь трав’яний настій. Гидота. Я не проти чаю. — Клара продемонструвала їм свій кухоль. — Навіть не хочу думати про те, що входить до того, яким Матінка пригощає щороку. Вона просто дивачка. Ніхто ніколи не п’є його, а вона наполегливо його пропонує.　

«Між благородною наполегливістю і божевіллям тонка грань», — подумав Ґамаш.　

— Чи були там мадам де Пуатьє та її родина?　

— Я точно не знаю, — відповіла Клара, на хвилину замислившись. Ми весь час готували їжу, тож не мали змоги визирати в зал.　

— Чи не сталося під час сніданку чогось незвичайного? — запитав Ґамаш.　

Пітер і Клара задумалися, а потім похитали головами.　

— Цього року Пітер уперше грав у команді Ем, тож він пішов рано.　

— На той час, як я вийшов на вулицю, Ем і Матінка вже були на озері. Це прямцем униз по дорозі, потім направо. Приблизно п’ять хвилин ходи від Легіон-Холу.　

— А інші члени команди не зачекали на вас?　

— Так, Жорж зачекав. Він був другим чоловіком у нашій команді. Він теж цьогоріч уперше грав у керлінг.　

— Який Жорж?　

— Сіменон, — промовив Пітер і всміхнувся у відповідь на підняту брову Ґамаша. — Знаю. Прокляттям його матері була любов до читання.　

— І вона прокляла свого сина, — додав Ґамаш[64].　

— Ми з Жоржем пішли до озера Брюм і зустріли там Ем і Матінку. Біллі Вільямс уже розчистив лід, щоб ми могли кататися, а трибуни він поставив за кілька днів до Різдва.　

— Лід був достатньо міцним?　

— Так, і давно. До того ж це близько до берега, і я гадаю, Біллі завжди перевіряє товщину льоду своїм буравом. Він дуже обачний чоловік, наш Біллі.　

— Що ще ви помітили на озері?　

Пітер замислився. Він згадав, як стояв на узбіччі дороги, дивлячись на невеличкий схил, що вів до засніженого озера. Матінка Бі з Ем стояли біля своїх стільців.　

— Стільці, — промовив Пітер. — Матінка, Ем і Кей завжди приносять стільці, щоб сидіти біля обігрівальної лампи.　

— Скільки стільців було сьогодні вранці? — запитав Ґамаш.　

— Три. Два стояли близько до лампи, третій — трохи попереду.　

— То що ж сталося? — Ґамаш нахилився вперед, стискаючи теплий кухоль у своїх великих руках, пильно　й насторожено дивлячись на співрозмовника жвавими очима.　

— Здавалося, що всі приїхали одночасно, — сказав Пітер. — Ем і Матінка вже сиділи на своїх стільцях, коли ми з Жоржем приєдналися до них. Ми деякий час обговорювали стратегію, потім прибула інша команда, і незабаром, здається, трибуни були заповнені.　

— Я прийшла якраз перед початком матчу, — додала Клара.　

— Де ви сиділи?　

— На трибуні, між Мирною та Олів’є.　

— А де була Сісі?　

— На одному зі стільців біля обігрівача. — Клара ледь помітно усміхнулася.　

— Про що ви подумали? — поцікавився Ґамаш.　

Клара злегка почервоніла, заскочена за потаємними думками.　

— Я згадувала Сісі. Це було так схоже на неї — зайняти найкраще місце. Власне, те, котре вона вибрала, було найближче до лампи. Саме на ньому мала б сидіти Кей.　

— Вона вам не подобалася, правда? — запитав він.　

— Ні, не подобалася. Я вважала її жорстокою та егоїстичною, — відповіла Клара, — але все ж таки вона не заслуговувала на смерть.　

— А на що вона заслуговувала? — запитав Ґамаш.　

Запитання приголомшило Клару. На що заслуговувала Сісі? Вона замислилася, дивлячись на полум’я, яке стрибало й миготіло. Лем’є змінив свою позицію і вже збирався щось сказати, та Ґамаш перехопив його погляд, і він стулив рота.　

— Вона заслуговувала на самоту. Це мало бути її покаранням за те, що вона ставилася до людей з такою　зневагою і завдавала їм стільки болю. — Клара намагалася говорити твердо та спокійно, утім відчувала, як хвилюється й тремтить її голос, і сподівалася, що не заплаче. — Сісі не можна було допускати до інших людей.　

Ґамаш мовчав, дивуючись, що ж такого могла зробити Сісі, щоб так сильно образити цю прекрасну жінку й накликати на неї такий жах. Бо Ґамаш, як і Клара, усвідомлював, що ізоляція набагато гірша за смерть.　

Він знав, що цю справу буде нелегко розкрити. У будь-кого, хто завдає такої шкоди людям, у житті повно таємниць і ворогів. Ґамаш присунувся ближче до вогнища. Надворі зайшло сонце, і на Три Сосни опустилася ніч.