Фатальне благословення

Розділ дев'ятий

— Її звали Сесілія де Пуатьє, — сказав агент РоберЛем’є у відповідь на перше запитання Ґамаша. — Але всі називали її Сісі. Тут це й сталося, сер.　

Лем’є намагався не видати свого нетерпіння. Але здаватися байдужим йому теж не хотілося. Він випростався й спробував набути впевненого вигляду.　

— Тут? — Ґамаш нахилився, приглядаючись до слідів на снігу.　

— Так, сер.　

— Звідки ви знаєте? — запитав Жан Ґі Бовуар. — Як на мене, це місце нічим не відрізняється від інших.　

І справді: на снігу всюди були сліди. Немов місцем убивства пройшов парад Санта-Клаусів. Бовуар насунув свою чорну лижну шапку ще нижче на вуха. Ця шапка була найоптимальнішим варіантом, який він зміг знайти: більш-менш симпатична та майже тепла. Жан Гі Бовуар постійно воював із самим собою, безуспішно шукаючи компроміс між бажанням носити одяг, що підкреслював би його струнку, атлетичну статуру, і потребою не відморозити свій тугий зад. Зимою у Квебеку було майже неможливо водночас мати привабливий вигляд і почуватися в теплі. А Жан Ґі Бовуар точно не хотів здаватися одороблом у парці та дурнуватій шапці. Він подивився на стриманого Ґамаша і подумав, що тому так само холодно, як і Бовуару, але він просто не показує цього. Його шеф був одягнений у сіру плетену　току, жовтий кашеміровий шарф і довгу зимову парку кольору хакі, з теплим жовтуватим відтінком. Схоже, йому було тепло. А найбільше Бовуар був вражений тим, наскільки привабливо теплий вигляд за мінус десяти мали парка, чудернацька шапка й дуті рукавички. У нього закралася підозра, що кумедним тут був він один. Але Бовуар відігнав цю несподівану думку, щойно вітер увірвався під його стильну коротку куртку і пройняв до кісток. Молодий чоловік здригнувся й затупотів ногами. Вони стояли на замерзлому озері, непривітному та відкритому всім вітрам. До берега позаду було із сотню ярдів, а протилежного берега й видно не було, лише вдалині темніла смуга. Бовуар знав, що за скелястим обрієм ліворуч місто Вільямсбург, але зараз складалося враження, що вони були дуже далеко від цивілізації. І, безумовно, були на місці, де сталося щось геть не цивілізоване.　

Просто тут убили людину.　

Прикро, що ніхто тоді цього не зрозумів.　

— Розкажіть мені, що ви знаєте, — звернувся Ґамаш до Лем’є.　

Це був один із найулюбленіших моментів Бовуара. Початок ще однієї таємниці. Але на відміну від Бовуара, Ґамаш знав, що ця таємниця, як і всі вбивства, бере початок із давніх-давен. Не з убивства все почалося й ним не закінчиться.　

Ґамаш пройшов ще кілька кроків по замерзлому озеру. Його черевики провалювалися крізь тонку кірку й загрузали в м’якому шарі снігу. Ґамаш відчув, як по щиколотках потекла цівка, і зрозумів, що сніг потрапив у черевики.　

— За словами свідків, жертва просто впала, — сказав Лем’є, спостерігаючи за шефом і намагаючись вгадати, чи задоволений той його відповідями. Схоже, Ґамаш　напружився, і Лем’є потай здригнувся. Невже він уже зробив щось не так? — Вони намагалися реанімувати її, думаючи, що це серцевий напад, а потім віднесли до вантажівки й відвезли до лікарні.　

— Тож вони затоптали все місце вбивства, — сказав Бовуар так, ніби це була провина Лем’є.　

— Так, мсьє. Гадаю, вони робили все, що могли.　

Лем’є чекав на ще один докір, але його не прозвучало. Натомість Бовуар роздратовано хмикнув, а Ґамаш сказав:　

— Продовжуйте.　

— Лікар швидкої допомоги, доктор Ламберт, викликав поліцію приблизно за пів години. Близько одинадцятої тридцяти ранку. Повідомив, що в нього підозріла смерть. Сказав, що викликав коронера, бо схоже на те, що жертву вбили електричним струмом. Як я вже казав, офіційно він назвав це підозрілою смертю, як і має робити, доки не буде встановлено, що це вбивство, та коли ми приїхали, він дав зрозуміти, що не має жодних сумнівів. Її було вбито.　

— Будь ласка, називайте жертву на ім’я, агенте, — спокійно зауважив Ґамаш. — Ми маємо сприймати мадам де Пуатьє як особистість.　

— Так, мсьє. Її, мадам де Пуатьє, було вбито електричним струмом просто на цьому місці.　

Саме це Лем’є і сказав по телефону. Почувши ці слова в кабінеті, Ґамаш був неабияк здивований, але тут, на місці події, вони здавалися йому просто неймовірними.　

Як людину може вдарити струмом посеред замерзлого озера? Раніше можна було вбити когось електричним струмом у ванні, але це було до того, як у більшості приладів з’явилася система автоматичного вимикання. Киньте тостер у ванну, де купається ваша дружина,　і все, що отримаєте, це перегорілий запобіжник, зіпсований прилад і розлючену жінку.　

Ні. У наш час майже неможливо вбити електричним струмом, хіба що ви губернатор Техасу. Робити це на замерзлому озері, на очах у десятків свідків, було безумством.　

Однак хтось виявився достатньо божевільним і спробував.　

І достатньо геніальним, щоб успішно здійснити свій задум.　

Але як? Ґамаш повільно обернувся навколо себе, але нічого нового не помітив. Звісно, на льоду не тліли ніякі старі телевізори чи тостери. Але на снігу було три садові алюмінієві стільці, один із яких перекинутий. Позаду стільців височіло щось схоже на величезний хромований гриб п’ятнадцяти футів заввишки. Приблизно футів за двадцять ліворуч стояли трибуни.　

І трибуни, і стільці дивилися в бік озера, на розчищену від снігу ділянку, футів зо двадцять попереду. Ґамаш попрямував уперед, намагаючись уникати надто глибокого снігу. Там він побачив довгий і вузький прямокутний льодовий майданчик із розкиданими навколо великими круглими каменями.　

Керлінг.　

Ґамаш ніколи не займався цим видом спорту, але дивився чемпіонати по телевізору і знав достатньо, щоб, побачивши гранітне знаряддя для керлінгу, розпізнати його. Ковзанка зараз мала моторошний вигляд, який мають усі квапливо покинуті місця. Ґамаш майже побачив, як котяться по льоду камені, почув голоси членів команди, що кличуть один одного. Лише кілька годин тому на цьому місці було повно щасливих людей. За винятком одного. Одна людина почувалася такою　нещасною, їй було так кепсько й боляче, що вона мусила вбити. Ґамаш спробував уявити, що ця людина робила. Де вона сиділа? Разом з іншими на трибунах чи осторонь, знаючи, що ось-ось здійснить учинок, який назавжди відрізнить її від інших? Була вона схвильованою чи наляканою до смерті? Чи спланувала вона вбивство до останньої деталі, чи все сталося зненацька, бо її охопила така глибока лють, що вона мусила діяти? Ґамаш завмер і уважно прислухався, щоб зрозуміти, чи не почує він голос убивці, чи відрізняється він від примарного сміху дітей і перегукувань товаришів по команді.　

Але він не чув. Поки що не чув.　

А може, то були не голоси, а лише вітер, що віяв поверхнею озера, здіймаючи сніг і вкладаючи його в маленькі застиглі хвилі.　

Техніки розгортали навколо місця злочину жовту стрічку, фотографували кожен сантиметр місцевості та збирали все, що було схоже на доказ. Вимірювати, пакувати і знімати відбитки пальців — нелегке завдання за мінус десяти за Цельсієм. Ґамаш знав, що вони працюють із часом наввипередки. Минуло майже дві з половиною години, три години від моменту вбивства, і погода погіршувалася. Працювати на будь-якому місці вбивства на вулиці було складно, надто на озері посеред зими.　

— Як тут можна було вбити когось електричним струмом? — обурено запитав Бовуар. — Що кажуть свідки?　

— Керлінг почався близько десятої, — відповів Лем’є, зазирнувши у свій блокнот. — Може, о пів на десяту, коли люди вже зібралися. Майже всі були на трибунах, окрім жертви та ще однієї жінки — вони сиділи на тих стільцях.　

— Жертва на тому, що перекинутий? — запитав Бовуар.　

— Я не знаю. — На думку Лем’є, це зізнання дорівнювало смерті, та, хоч як дивно, саме зараз Ґамаш уперше подивився на нього з більш ніж увічливою зацікавленістю. — Першою зрозуміла, що щось не так, інша жінка, яка сиділа там. Вона закричала, але спочатку ніхто нічого не почув через галас на ковзанці.　

— Під час гри виникла колотнеча? — недовірливо запитав Бовуар. Єдиною колотнечею, яку він міг собі уявити, була тиснява серед охочих покинути майданчик.　

— Гадаю, хтось зробив влучний кидок, — відповів Лем’є.　

— Краще без здогадок, — тихо зауважив Ґамаш.　

— Так, сер.　

Лем’є опустив голову і намагався не мати надто засмученого вигляду через звичайне зауваження. Він не хотів здатися нетерплячим школярем. Момент вимагав обережності. Важливо було справити правильне враження.　

— Щойно люди зрозуміли, що сталося, вони спробували реанімувати мадам де Пуатьє. Тут були члени добровільної пожежної команди.　

— Разом із Рут Зардо? — запитав Ґамаш.　

— Звідки ви знаєте?　

— Я зустрічався з нею під час останнього розслідування. Вона досі очолює добровільну пожежну команду в Трьох Соснах?　

— Так, сер. Вона була тут разом з іншими. Олів’є Брюле, Ґабрі Дюбо, Пітер і Клара Морров…　

Ґамаш усміхнувся, почувши ці імена.　

— Вони зробили штучне дихання, потім поклали жертву на вантажівку, що стояла поруч, і відвезли її в Ковансвіль, де її визнали мертвою.　

— Як лікар дізнався, що її вбили струмом? — запитав Бовуар.　

— Опіки. На руках і ногах були сліди від опіків.　

— І ніхто нічого не помітив, коли робив їй штучне дихання? — засумнівався Бовуар.　

Лем’є був уже достатньо навчений, тож промовчав. За мить він продовжив.　

— У мадам де Пуатьє були чоловік і донька. Вони були тут і поїхали з нею до лікарні. У мене є їхні імена та адреса.　

— Скільки людей бачили, як це сталося? — поцікавився Ґамаш.　

— Близько тридцяти, може, більше. Це був щорічний товариський матч. Перед цим відбувся благодійний сніданок у Легіон-Холі.　

Навколо них тепер працювали криміналісти, час від часу перериваючись, щоб підійти до Ґамаша із запитанням або зауваженням. Бовуар пішов наглядати за збором доказів, а Ґамаш зупинився на льоду, щоб поспостерігати за роботою своєї команди. Потім почав повільно обходити місце злочину. Він крокував розміреним темпом, заклавши за спину руки в рукавичках. Агенту Лем’є здалося, що головний інспектор поринув у свій власний світ.　

— Ходімо зі мною.　

Старший інспектор зупинився й повернувся так несподівано, що перехопив погляд Лем’є, коли той пильно вдивлявся в жваві карі очі Ґамаша. Стрибками пробравшись через сніг, Лем’є наздогнав шефа і пішов поруч із ним, гадаючи, чого ж від нього чекають. За кілька хвилин він зрозумів, що, можливо, від нього вимагається одне — скласти шефу компанію.　

Тож Лем’є теж заклав руки за спину й почав повільно ходити туди-сюди навколо місця злочину, поки їхні　чоботи не протоптали в снігу стежку, а в центрі утвореного кола виднілося менше, яке, мов яблучко мішені, позначало місце, де померла Сісі де Пуатьє.　

— Що це? — нарешті заговорив Ґамаш, указуючи на величезний гриб, що височів над місциною, наче застиглий вибух крихітної атомної бомби.　

— Це нагрівальний елемент, сер. Як ліхтарний стовп, тільки він випромінює тепло.　

— Я бачив такі на terrasses у місті Квебек, — сказав Ґамаш, згадуючи келихи з білим вином на старих кам’яних терасах у Старому Квебеку[58] та обігрівачі, які давали людям можливість смакувати вечерю на свіжому повітрі до початку осені. — Але вони були значно меншими.　

— Як і більшість. А це промисловий. Такі використовуються взимку на відкритих будівельних майданчиках і на деяких спортивних заходах. Гадаю, його позичили в хокейної ліги у Вільямсбурзі. Вони грають більшість своїх матчів на відкритому повітрі, і кілька років тому провели великий збір коштів, щоб побудувати трибуни і щось придбати, аби глядачі не мерзли.　

— Ви родом із цих місць?　

— Так, сер. Я виріс у Сен-Ремі. Моя сім’я переїхала, але я після поліцейського коледжу повернувся сюди.　

— Чому?　

Чому? Це питання здивувало Лем’є. Ніхто не питав його про таке. Чи це була перевірка, якась каверза з боку Ґамаша? Він подивився на великого чоловіка, що стояв перед ним, і вирішив, що, напевне, ні. Ґамаш не був схожий на людину, якій потрібні витівки. І все ж, найкраще було дати дипломатичну відповідь.　

— Я хотів працювати в Сюрте й подумав, що, влаштувавшись тут, отримаю перевагу, оскільки знаю багатьох місцевих.　

Ґамаш якусь мить спостерігав за ним. Незручна пауза минула, і він повернувся, щоб подивитися на обігрівач. Лем’є трохи розслабився.　

— Він, напевне, електричний. Електричний струм, який убив мадам де Пуатьє, ймовірно, від нього. Проте вона була дуже далеко від обігрівача, коли зомліла. Цікаво, може, обігрівач мав поганий контакт, і мадам де Пуатьє якимось чином доторкнулася до нього і змогла зробити кілька кроків, перш ніж впала? Що ви думаєте?　

— Можна висувати здогадки?　

Ґамаш засміявся.　

— Так, але не кажіть інспектору Бовуару.　

— Тут люди постійно використовують генератори, щоб виробляти електрику. У кожного є генератор. Думаю, можливо, що хтось під’єднав її стілець до генератора.　

— Тобто скористалися стартовим дротом, причепивши до неї два затискачі? — Ґамаш намагався приховати недовіру, та це було важко. — Хіба вона цього не помітила б?　

— Ні, якщо вона спостерігала за керлінгом.　

Здавалося, молодий агент Лем’є і старший інспектор Ґамаш по-різному ставилися до керлінгу. Ґамашеві цей вид спорту подобався рівно настільки, щоб дивитися національний фінал по телевізору. Для канадця це був майже обов’язок. Але він ніколи не захоплювався грою. І він би точно помітив, якби Рейн-Марі раптом увімкнула генератор і прикріпила до його вух два величезні затискачі типу «крокодил».　

— Ще якісь ідеї?　

Лем’є похитав головою і спробував створити враження, ніби глибоко замислився.　

Жан Ґі Бовуар відірвався від криміналістів і приєднався до Ґамаша, який тепер стояв біля обігрівальної лампи.　

— Від чого вона живилася, Жане Ґі?　

— І гадки не маю. Ми обробили її дактилоскопічним порошком і сфотографували, тож якщо хочете, можете торкатися.　

Двоє чоловіків обійшли навколо лампи, по черзі нахиляючись і підводячи голову, наче два монахи під час короткочасного паломництва.　

— Ось вимикач.　

Ґамаш натиснув на нього і, що не дивно, нічого не сталося.　

— Ще одна загадка, — усміхнувся Бовуар.　

— Це коли-небудь закінчиться?　

Ґамаш подивився на агента Лем’є, що сидів на трибуні, хукав на свої змерзлі руки й щось занотовував у блокноті. Шеф попросив його впорядкувати свої записи.　

— Що ти про нього думаєш?　

— Лем’є? — перепитав Бовуар, і його серце завмерло. — Нормальний.　

— Але…　

Звідки він знав, що є «але»? Уже не вперше Бовуар сподівався, що Ґамаш таки не читає його думок. Серед них багато непотребу. Дідусь не раз казав йому: «Не лізь сам у свою голову, mon petit[59]. Це дуже страшне місце».　

Бовуар засвоїв урок. Він дуже нечасто копирсався у власних думках і ще рідше зазирав у голови інших. Він віддавав перевагу фактам, доказам, речам, які міг　побачити, помацати й потримати в руках. Він залишив розмірковування для сміливіших людей, таких як Ґамаш. Але тепер він замислився, а чи не знайшов шеф способу проникнути в його мозок. Він знайшов би там багато чого ніякового. Чимало порнографії. Фантазії щодо агентки Ізабель Лакост. Навіть щодо агентки Іветг Ніколь, невдахи-стажистки, яка працювала в них близько року тому. Ця фантазія включала розчленування. Але якби Ґамаш понишпорив у думках Бовуара, щодо себе він знайшов би лише повагу. А якби копнув достатньо глибоко, врешті-решт знайшов би кімнату, яку Бовуар намагався приховати навіть від самого себе. У тій кімнаті чатували страхи Бовуара, огидні й зголоднілі. І там, зібгавшись, заховавшись під страхом відторгнення та близькості, сидів страх одного дня втратити Ґамаша. А поруч із цим страхом, у цій потаємній кімнаті, сиділо щось інше. Там ховалася любов Бовуара, яка, прагнучи захиститися, скрутилася в крихітний клубочок і закотилася в найдальший куток його свідомості.　

— Мені здається, він занадто старається. Щось не так. Я не довіряю йому.　

— Це тому, що він захищав селян, які намагалися допомогти мадам де Пуатьє?　

— Звісно, ні, — збрехав Бовуар. Він ненавидів, коли йому заперечували, особливо молодші за нього. — Він просто здавався розгубленим. А офіцер управління поліції Квебеку не має справляти такого враження.　

— Але його не вчили розслідувати вбивства. Він як лікар, якому раптом довелося когось оперувати. Теоретично він повинен уміти це робити, і він, напевне, краще підготовлений, ніж кондуктор в автобусі, але він не хірург. Я не впевнений, що впорався б добре, якби мене раптом перевели до відділу боротьби з наркотиками　чи до відділу внутрішніх розслідувань. Підозрюю, що без помилок не обійшлося б. Ні, я думаю, що агент Лем’є спрацював непогано.　

«Ну ось, — подумав Бовуар, — знову!»　

— Непогано — це не достатньо добре, — сказав він. — Ви встановлюєте дуже низьку планку, сер. Це відділ убивств. Елітний підрозділ Сюрте.　

Він бачив, як Ґамаш наїжачився — він завжди так робив, почувши такі слова. З якоїсь незбагненної для Бовуара причини Ґамаш опирався констатації очевидного факту. Це визнавало навіть найвище керівництво. До відділу вбивств потрапляли найкращі з найкращих. Найрозумніші, найхоробріші, люди, які прокидалися щоранку, щоб залишити затишну домівку, цілували своїх дітей і вирушали у світ, щоб свідомо полювати на людей, які свідомо вбивали. Там не було місця для слабких. А стажисти за своєю природою були слабкими. Слабкість призводила до помилок, а помилки — до жахливих наслідків. Убивця міг утекти, щоб убити знову, можливо, навіть агента Сюрте. Можливо, навіть тебе, можливо… — двері злегка прочинилися, і з добре захованої кімнати виліз упир — можливо, Армана Ґамаша. Одного дня його вб’є потреба допомагати молодим агентам. Бовуар грюкнув тими потаємними дверима, але хвиля обурення на чоловіка, що стояв перед ним, уже встигла його охопити.　

— Ми це вже проходили, сер, — його голос тепер був жорстким і сердитим. — Ми команда. Ваша команда, і ми завжди будемо робити те, що ви просите. Але, будь ласка, будь ласка, не просіть нас про це.　

— Я не можу, Жане Ґі. Я знайшов тебе в підрозділі в Труа-Рів’єр, пам’ятаєш?　

Бовуар закотив очі.　

— Ти сидів серед очерету в кошику.　

— Серед марихуани, сер. Скільки, разів вам повторювати, то була марихуана. Наркота.　

Я сидів зі стосами конфіскованого нами наркотику. І то був не кошик, а відро. З KFC[60].І я не сидів у ньому.　

— Тепер мене мучитиме сумління. Я сказав суперінтенданту Бребо, що знайшов тебе в кошику. О боже! Але ти ж пам’ятаєш? Ти був похований там живцем під стосами речових доказів, а чому? Тому що ти так усіх дратував, що тебе постійно відправляли до тієї кімнати.　

Бовуар згадував ту зустріч щодня. Він ніколи не забуде, як його врятували. Цей велетень, що зараз стояв перед ним, бездоганно одягнений, із підстриженим сивим волоссям і глибокими карими очима.　

— Ти був знуджений і озлоблений. Я взяв тебе до себе, коли ти був нікому більше не потрібний.　

Ґамаш говорив так тихо, що ніхто не міг почути. І говорив зі щирою любов’ю. Бовуар раптом згадав урок, який завжди поспішав забути. Ґамаш був найкращим із них, найрозумнішим, найхоробрішим і найсильнішим, бо повсякчас був готовий сам лізти у власну голову, відчиняти там усі двері, заходити в усі темні кімнати. І налагоджувати дружні стосунки з тим; що він там знаходив. Також він заходив до темних, прихованих кутків свідомості інших. Влазив до голів убивць. І протистояв будь-яким монстрам, що нападали на нього. Він побував у місцях, про існування яких Бовуар і гадки не мав. Тому Арман Ґамаш і був їхнім шефом. Його ватажком. І тому він любив його. І тому кожного дня Жан Ґі Бовуар щосили намагався захистити цього чоловіка, який　чітко давав зрозуміти, що не хоче й не потребує захисту. Дійсно, кожного дня Ґамаш переконував Бовуара, що захист спотворював реальність і був оманою. Захист лише затуляв йому очі на жахи, що прямували йому назустріч. Краще бачити їх і бути готовим зустріти, а не намагатися сховатися за бронею, яка все одно не захистить. Принаймні від тих, на кого вони полюють.　

— Але ось що я тобі скажу, Жане Ґі. — Тепер Ґамаш усміхався широко та щиро, — якщо тобі не потрібен агент Лем’є, я його візьму. Я не буду тобі його нав’язувати.　

— Гаразд, беріть його, але не приходьте до мене плакатися, коли з’ясується, що він убивця.　

Ґамаш розсміявся.　

— Мушу визнати, я не раз помилявся з вибором, особливо останнім часом, — він мав на увазі агентку Іветт Ніколь, але імені так і не назвав, — та цього разу я впевнений, що не схиблю. Усе ж краще ризикнути, ніж жити в страху.　

Ґамаш поплескав Бовуара по руці так невимушено й лагідно, що в Бовуара мало не перехопило подих. А потім він пішов, рішуче ступаючи по льоду, киваючи іншим слідчим. Він прямував до агента Робера Лем’є, щоб зробити цей день найщасливішим у житті молодого чоловіка. Дивовижним чином змінити його майбутнє. Усю його кар’єру.　

Бовуар спостерігав, як Ґамаш тихо розмовляє з Лем’є. На обличчі юнака був такий вираз, немов до нього спустилися ангели. Бовуар часто помічав такий вираз у людей, які розмовляли з Ґамашем. І ніколи, ніколи не бачив, щоб хтось так дивився на нього.　

Бовуар здивовано похитав головою і повернувся до поточних справ.