Фатальне благословення

Розділ сімнадцятий

— З’їздив не дарма! — сказав Бовуар, входячи до теплого приміщення їхнього оперативного штабу і скидаючи важку куртку. Він кинув на стіл свою шапку, а за нею і рукавички. — Ви мали рацію. У фотографа є знімки.　

— Чудово! — Ґамаш поплескав його по плечу. — Погляньмо.　

— Але він не має їх при собі, — промовив Бовуар таким тоном, ніби старший інспектор очікував від цієї поїздки надто багато.　

— Де ж вони? — запитав Ґамаш уже менш схвильованим голосом.　

— Він надіслав плівку поштою в Сен-Ламбер до лабораторії, послугами якої зазвичай користується. Оплатив термінову доставку, тож плівка завтра має бути там.　

— У лабораторії.　

— Précisément.[91] — Бовуар відчував, що Ґамаш зустрів новину з меншим ентузіазмом, ніж він очікував. — Але він каже, що зробив сотні світлин під час сніданку та керлінгу.　

Бовуар озирнувся. Ізабель Лакост була заглиблена у свою роботу на комп’ютері, а агентка Іветт Ніколь сиділа з іншого кінця столу, наче на острові, спостерігаючи за материком на ім’я Ґамаш.　

— Він щось бачив? — поцікавився старший інспектор.　

— Я запитав. Він стверджує, що як фотограф він був настільки зосереджений на зйомці, що не звертав уваги на те, що відбувається. Він був здивований, як ніхто інший, коли Сісі несподівано впала. Але головне, він сказав, що мав фотографувати Сісі й тільки її, тож його камера весь час була націлена на неї.　

— Тоді він, напевне, щось бачив, — сказав Ґамаш.　

— Напевне, — визнав Бовуар, — але, можливо, він не зрозумів, що бачив. Якби її зарізали, забили або задушили, він, мабуть, відреагував би, але там усе було не так очевидно. Сісі лише підвелася й торкнулася стільця, що стояв попереду. У тому нічого дивного і вже точно нічого загрозливого.　

Це факт.　

— Чому вона так зробила? — не розумів Ґамаш. — Твоя правда. Звісно, це не привернуло б ніякої уваги, але вчинок все одно дивний. І те, що Петров фотографував свою клієнтку, а не вбив її струмом, лише його слова.　

— Я згоден, — сказав Бовуар, гріючи руки біля дров’яної печі і тягнучись до кавника. — Склалося враження, що він дуже хотів допомогти. Можливо, навіть занадто.　

У світі Бовуара будь-яка послужливість одразу викликала підозру.　

Емілі Лонґпре накривала стіл на трьох, складаючи та розгладжуючи полотняні серветки старанніше, ніж вони того потребували. У цих одноманітних рухах було щось заспокійливе. Матінка ще не приїхала, але вона незабаром буде. Судячи з годинника на стіні кухні, полуденне заняття з медитації, яке вона проводила, незабаром закінчувалося.　

Кей дрімала, але Ем ніяк не вдавалося розслабитися. Замість того щоб, як зазвичай, спокійно сидіти із чашкою чаю і читати свіжий номер «Ля Прес»[92], вона витирала пил із кулінарних книжок і поливала кімнатні квіти, у яких уже було й так забагато вологи, — робила що завгодно, аби лише відволіктися від думок, що вирували в її голові.　

Вона помішала гороховий суп, що варився у великій каструлі, щоб м’ясна кістка швидше віддала свій смак. Анрі терпляче сидів біля її ніг, не відриваючи від Ем своїх темно-карих очей, наче сподіваючись однією силою волі змусити кістку вилетіти з каструлі й потрапити прямо до його нетерплячої пащі. Поки Ем метушилася в кухні, він крутив хвостом і всіляко намагався потрапляти їй під ноги.　

Кукурудзяний хліб підійшов, можна поставити в духовку. На той час, як він спечеться, Матінка повернеться.　

І, звісно, за пів години машина Беатріс Меєр під’їхала до будинку Ем. Матінка вилізла з автівки й без жодних вагань попрямувала до дверей слизькою доріжкою. Її центр тяжіння був так низько, що, як часто казала Кей, вона не могла впасти, навіть якби захотіла. Так само, за словами Кей, Матінка не могла потонути. З якоїсь незрозумілої Ем причини Кей ніколи не втомлювалася обговорювати способи, якими Бі могла зустріти свого Творця. Матінка Бі віддячувала їй, не втомлюючись пояснювати, що вона принаймні має перспективу зустрітися з Ним.　

Три давні подруги сиділи за зручним кухонним столом. Перед ними стояли тарілки із супом і лежали　скибки свіжого, ще теплого хліба, на якому тануло масло. Анрі наказали вийти з кімнати, однак він згорнувся калачиком під столом і уповав на крихти.　

Десять хвилин по тому, коли приїхав Ґамаш, усі тарілки все ще були повні — суп захолов, його ніхто так і не торкнувся. Якби Ґамашу спало на думку підкрастися до бокового вікна і зазирнути всередину, він побачив би трьох подруг, які молилися, обступивши стіл і взявшись за руки. І їхній молитві, здавалося, не буде кінця.　

— Не турбуйтеся через сніг, старший інспекторе, — сказала Ем, коли Ґамаш озирнувся на сліди, що залишилися від черевиків на кам’яній підлозі її передпокою. — Ми з Анрі постійно розносимо його по всьому будинку.　

Вона кивнула в бік цуценяти німецької вівчарки місяців шести, яке, схоже, було готове ось-ось вибухнути від радості. Натомість його хвіст несамовито вихляв, а зад, начебто залишаючись на підлозі, рухався так завзято, що міг би викресати вогонь, подумав Ґамаш.　

Гості відрекомендувалися, зняли черевики й вибачилися за те, що перервали обід. На кухні пахло франко-канадським домашнім гороховим супом і свіжоспеченим хлібом.　

— Намасте! — сказала Матінка, склавши долоні та злегка вклонившись чоловікам.　

— О боже! — промовила Кей. — Тільки не знову.　

— Намасте? — перепитав Ґамаш.　

Бовуар промовчав, бо то була літня жінка, anglaise[93], до того ж одягнена в пурпуровий каптан. Такі люди весь час мололи нісенітниці.　

Шеф церемоніально вклонився у відповідь. Бовуар вдав, що не помітив.　

— Це давнє, освячене віками вітання, — пояснила Беатріс Меєр, пригладжуючи своє неслухняне руде волосся й кидаючи стурбований погляд на Кей, яка просто не звертала на неї уваги.　

— Дозвольте? — Шеф вказав на Анрі.　

— На ваш страх і ризик, мсьє. Він може зализати вас до смерті, — попередила Ем.　

— Швидше захлинеться слиною, — сказала Кей, розвернулася й покрокувала вглиб будинку.　

Ґамаш опустився на коліна й почухав Анрі за вухами, які стирчали на голові, як два вітрила. Пес одразу ж ліг на спину й підставив животик. Ґамаш почухав і животик.　

Ем провела гостей через кухню до вітальні.　

Будинок був затишним і комфортним і нагадував бабусину хату, де не могло статися нічого поганого.　

Навіть Бовуар розслабився й почувався як удома. Ґамаш подумав, що тут усі почувалися як удома. Надто поруч із цією жінкою.　

Емілі Лонґпре перепросила й за мить повернулася з двома тарілками супу.　

— Схоже, ви голодні, — просто сказала вона й знову зникла на кухні.　

Чоловіки не встигли запротестувати, як опинилися на стільцях біля каміна, а перед ними на підносах стояли дві миски супу, що парував, і кошик кукурудзяного хліба. Ґамаш розумів, що поводиться не зовсім щиро. Він, звісно, міг би почати розмову раніше, щоб не змушувати трьох літніх жінок чекати, але Емілі Лонґпре мала рацію. Вони були голодні.　

Тож слідчі відділу вбивств поліції Квебеку їли й слухали літню трійцю, яка відповідала на їхні запитання.　

— Ви можете розповісти нам, що сталося вчора? — звернувся Бовуар до Кей. — Я так розумію, проходив матч із керлінгу.　

— Матінка якраз очистила дім, — почала Кей, і Бовуар одразу ж пошкодував, що вирішив почати з неї. Ні одне слово в її реченні не мало жодного сенсу.　

Матінка якраз очистила будинок. Rien[94] жодного сенсу. Ще одна схиблена англійка. Ця, щоправда, була цілком передбачуваною. Бовуар був упевнений, що на неї вже давно чекає божевільня. Зараз вона сиділа перед ним, захована під шарами товстих светрів і ковдр. Вона була схожа на кошик для білизни. Кошик із головою. Дуже маленькою, дуже старою голівкою. Усі десять волосинок на її крихітному зачарованому скальпі стояли дибки, наелектризовані зимовою статичною електрикою в будинку.　

Вона була схожа на маріонетку на нитках.　

— Désolé, mais qu’est-ce que vous avez dit?[95], — спробував він іще раз, французькою.　

— Матінка. Якраз. Очистила. Дім.　

Стара жінка говорила дуже виразно, напрочуд сильним голосом.　

Ґамаш, який уважно спостерігав за тим, що відбувалося, помітив, що Емілі та Беатріс обмінюються усмішками. Не зловтішно, а так, ніби почули давно й добре відомий їм жарт.　

— Ми говоримо про одне й те саме, мадам? Про керлінг?　

— О, я розумію, — розсміялася Кей. — Бовуар відчув у цьому сміхові доброзичливість, обличчя жінки　 з підозрілого й ущипливого стало дуже приємним. — Так, вірите чи ні, я кажу про матч. Матінка — це вона. — Вона вказала кострубатим пальцем на свою подругу в каптані. Його це чомусь не здивувало. Він одразу зненавидів «Матінку», хоча б через це ім’я. Матінка. Хто наполягатиме на тому, щоб його називали Матінкою? Хіба що вона була матінкою-настоятелькою, але, дивлячись на неї, Бовуар сумнівався в цьому.　

Він знав, що з нею буде морока. Він відчував це, хоча ніколи не сказав би про свої передчуття вголос, надто при Ґамашеві.　

— Що це означає, мадам? — Бовуар повернувся до Кей і відкусив шматок кукурудзяного хліба, пильнуючи, щоб масло не потекло по підборіддю.　

— «Очистити дім» — це термін із керлінгу, — сказала Кей. — Ем може пояснити краще за мене. Вона була скіпом, капітаном команди.　

Бовуар повернувся до мадам Лонґпре. Її блакитні очі дивилися вдумливо, жваво й, можливо, трохи втомлено. Її волосся було пофарбоване у світло-каштановий колір і гарно укладене. Вона здавалася стриманою, доброю і нагадувала йому Рейн-Марі Ґамаша. Він коротко глянув на шефа, який слухав розмову зі звичною для нього спокійною зосередженістю. Цікаво, чи побачив шеф у мадам Лонґпре свою дружину за тридцять років?　

— Ви коли-небудь грали в керлінг, інспекторе? — запитала Ем Бовуара.　

Запитання здивувало, навіть образило Бовуара. Керлінг? Він був центральним нападником хокейної команди поліції Квебеку. У тридцять шість років він громив хлопців на десять років молодших за себе. Керлінг? Він соромився вимовляти це слово навіть подумки.　

— Я так розумію, що ні, — продовжила Ем. — Дуже шкода. Це дивовижний вид спорту.　

— Вид спорту, мадам?　

— Mais oui.[96] Дуже складний. Вимагає чіткої зорово-моторної координації та вміння тримати рівновагу. Спробуйте.　

— Продемонструєте нам? — Ґамаш заговорив уперше відтоді, як вони сіли. Він тепло подивився на Ем. Вона всміхнулася у відповідь і кивнула.　

— Як щодо завтрашнього ранку?　

— Чудово, — відповів Ґамаш.　

— Можете описати, що відбувалося до того моменту, коли ви зрозуміли, що щось не так, і потім? — Бовуар повернувся до Емілі, яка здалася йому більш- менш притомною.　

— Ми грали в керлінг майже годину. Це був товариський матч, тож він був коротшим за звичайний. До того ж ми грали просто неба й не хотіли, щоб хтось змерз.　

— Не вийшло. Мені було холодно. Я не пам’ятаю, щоб колись так змерзла, — утрутилася Кей.　

— Ми програвали, як завжди, — продовжила Ем. — У якийсь момент я зрозуміла, що в домі повно каменів суперників.　

Побачивши вираз обличчя Бовуара, вона пояснила:　

— Дім — це яблучко, ті червоні кільця, намальовані на льоду. Це місце, куди ви маєте доправити свої гранітні бити. Команда суперників грала чудово, тож дім був повний їхніх каменів. І я попросила Матінку зробити те, що називається «очистити дім».　

— Я закручую та шпурляю свій камінь. — Матінка встала й виставила праву руку перед собою, потім　занесла її за спину, далі одним швидким рухом опустила її вниз і знову виставила перед собою, зображуючи маятник, що гойдається. — Камінь летить ковзанкою й вибиває якнайбільше каменів із дому.　

— Схоже на розбиття піраміди в більярді, — сказав Бовуар і по обличчях жінок зрозумів, що для них це мало такий самий сенс, як для нього «очищення дому».　

— Я обожнюю цей момент, — зауважила Матінка.　

— Насправді, — додала Ем, — це так захопливо, що стало традицією на товариських матчах, які проводяться на День подарунків. Я переконана, що більшість людей приходять на озеро лише для того, щоб подивитися, як Матінка «очищає дім».　

— Дуже ефектно, коли стукотить камінь, — сказала Матінка.　

— І дуже гучно! — додала Кей.　

— Зазвичай це означає кінець гри. Після цього ми здаємося, — сказала Ем. — А потім всі повертаємося до Легіон-Холу, щоб випити гарячого рому з вершковим маслом і спеціями.　

— Але не вчора, — зауважив Бовуар. — Що сталося вчора?　

— Я ні про що не підозрювала, поки всі не почали бігти до Кей і Сісі де Пуатьє, — відповіла Матінка.　

— Я теж нічого не знала, — сказала Ем. — Я стежила за каменем Матінки. Всі дивилися на нього. Потім залунали гучні оплески, вітання, але раптово гул емоцій затих. Я подумала…　

— Що ви подумали, мадам? — запитав Ґамаш, побачивши її вражене обличчя.　

— Вона подумала, що то я перекинулася, — відповіла Кей. — Так?　

Ем кивнула.　

— Не пощастило. Вона переживе нас усіх, — не втрималася від глузування Матінка. — їй уже сто сорок п’ять років.　

— Це мій IQ, — відказала Кей. — Насправді мені дев’яносто два. А Матінці сімдесят вісім. Нечасто зустрінеш людей, чий вік перевищує їхній IQ.　

— Коли ви зрозуміли, що щось сталося? — недбало запитав Бовуар у Кей, намагаючись не показати, що саме це питання було ключовим. Перед ними сидів єдиний свідок злочину.　

Кей на мить замислилася. Її маленьке зморшкувате обличчя було схоже на місіс Картопляну голову[97], яка задовго пролежала на сонці.　

— Та жінка, яка померла, Сісі, здається? Вона сиділа на стільці Ем. Ми завжди приносили власні складні стільці і ставили їх під обігрівачем. Усі були дуже люб’язні та дозволяли нам займати найтепліші місця. Окрім тієї жахливої Сісі…　

— Кей! — дорікнула подрузі Емілі.　

— Вона насправді була жахливою, ми всі це знаємо. Завжди командувала людьми, переставляла речі, усе рівняла. Я розставляла сіль і перець на столи для сніданку в Легіон-Холі, а вона ходила і пересувала їх. І скаржилася на чай.　

— То був мій чай, — сказала Матінка. — Вона ніколи не пила натурального, органічного, трав’яного чаю, хоча вдавала, що була в Індії.　

— Будь ласка, не треба, — промовила Емілі, — бідолашна жінка померла.　

— Ми із Сісі сиділи поруч, приблизно за п’ять футів одна від одної. Як я вже казала, було досить холодно, а на мені було багато одягу. Я, мабуть, задрімала. А потім така картина: Сісі стоїть біля стільця Матінки й береться за спинку, ніби хоче підняти його й кинути. Але вона якось тремтить. Усі навколо щось радісно вигукують, плескають, і тут до мене дійшло, що Сісі зовсім не аплодує, вона кричить. Потім вона відпускає стілець і падає.　

— Що ви зробили?　

— Звісно, я підвелася, щоб подивитися, що сталося. Вона лежала на спині, і відчувався дивний запах. Гадаю, я, напевно, закричала, бо наступне, що я пам’ятаю — усі ці люди навколо. Потім за справу взялася Рут Зардо. Владна жінка. Пише жахливі вірші. Нічого не римується. Мені завжди подобався Вордсворт[98].　

— Чому вона підвелася зі стільця? — поквапився запитати Бовуар, перш ніж Кей або Ґамаш, або обоє разом не почали щось цитувати.　

— Звідки мені знати?　

— Ви бачили ще когось біля стільців? Когось, хто нахилявся над ними, скажімо? Чи, може, розлив напій?　

— Нікого, — твердо відповіла Кей.　

— Мадам де Пуатьє взагалі з вами розмовляла? — запитав Ґамаш.　

Кей завагалася.　

— Здається, її непокоїв стілець Матінки. Щось у ньому засмучувало її, гадаю.　

— Що? — запитала Матінка. — Ти не розповідала мені про це. Що могло засмутити її в моєму стільці, окрім того, що він був мій? Ця жінка хотіла мене дістати. І померла, тримаючись за мій стілець.　

Обличчя Матінки набуло кольору її балахону, її різкий голос наповнив тиху та спокійну кімнату. Здавалося, вона усвідомила, яке справляє враження, і опанувала себе.　

— Що ви маєте на увазі, мадам? — запитав Ґамаш.　

— Ви про що?　

— Ви сказали, що мадам де Пуатьє хотіла вам насолити. Що ви мали на увазі?　

Матінка раптом наче розгубилася, злякалася й одразу подивилася на Емілі та Кей.　

— Вона мала на увазі, — сказала Кей, рятуючи подругу, — Що Сісі де Пуатьє була дурною, пустопорожньою, мстивою жінкою. І вона отримала те, на що заслуговувала.　

Агент Робер Лем’є блукав поверхами штаб-квартири управління поліції в Монреалі — будівлі, яку він бачив на агітаційних плакатах, але ніколи не відвідував. На агітаційних плакатах офіцера у формі поліції Квебеку шанобливо оточувала юрба щасливих мешканців провінції. Такого він теж у реальному житті ніколи не бачив.　

Двері, де на матовому склі був трафаретний напис з іменем, яке дав йому старший інспектор Ґамаш, виявилися зачиненими.　

Лем’є постукав і поправив шкіряний ремінь сумки, що висіла в нього на плечі.　

— Venez[99], — гримнув голос ізсередини.　

Худий лисий чоловік підняв голову з-за похилого столу. Єдиним джерелом світла в кабінеті була яскрава　пляма, яку відкидала маленька настільна лампа. Лем’є не бачив, крихітна ця кімната чи простора, хоча здогадувався. Він відчув напад клаустрофобії.　

— Ви Лем’є?　

— Так, мсьє. Мене прислав старший інспектор Ґамаш. — Він зробив крок углиб кімнати із запахом формальдегіду та владним мешканцем.　

— Я знаю. Інакше б ви переді мною не стояли. Я зайнятий. Давайте мені те, що принесли.　

Лем’є порився в сумці й витягнув фотографію брудної руки Елль.　

— І що?　

— Ось тут, бачите? — Лем’є провів указівним пальцем посередині руки.　

— Ви маєте на увазі ці плями крові?　

Лем’є кивнув, намагаючись триматися солідно і молячись Богу, щоб цей грубіян не запитав його, чому саме старшого інспектора цікавлять ті плями.　

— Я розумію, що він має на увазі. Незвичний випадок. Гаразд, передайте старшому інспектору: коли зроблю, тоді зроблю. А тепер ідіть геть.　

Агент Лем’є не забарився.　

— А це цікаво, — зауважив Бовуар, повертаючись із Ґамашем до оперативного штабу дорогою, яку швидко заносило снігом.　

— Що тебе зацікавило? — запитав Ґамаш, який ішов упевнено, заклавши руки за спину.　

— Матінка. Вона щось приховує.　

— Можливо. Але чи може вона бути вбивцею? Вона весь час була на майданчику.　

— Але вона могла під’єднати дріт до стільця ще до початку матчу.　

— Так. I могла розлити рідину для омивання лобового скла. Але як вона змусила Сісі доторкнутися до стільця раніше за інших? Там бігали діти. Будь-хто з них міг схопитися за спинку. І Кей могла.　

— Поки ми там були, ці двоє постійно заїдалися. Можливо, жертвою мала стати мадам Томпсон. Можливо, Матінка вбила не ту людину.　

— Це можливо, — сказав Ґамаш. — Але я не думаю, що мадам Меєр ризикуватиме життями інших.　

— То всі, хто грав у керлінг, поза підозрою? — розчаровано запитав Бовуар.　

— Гадаю, що так, але коли ми завтра зустрінемося з мадам Лонґпре на озері, усе стане зрозуміліше.　

Бовуар зітхнув.　

Він щиро дивувався, як так сталося, що ця громада досі не померла від нудьги. Одна лише розмова про керлінг висмоктувала з нього волю до життя. Якийсь англійський жарт, привід загорнутися у плед і погорланити. Більшість англійців, як він помітив, не люблять підвищувати голос. Франкомовні канадці постійно жестикулювали, кричали та обіймалися. Бовуар не розумів, навіщо англійцям узагалі руки, хіба що для того, щоб носити за собою всі свої гроші. Керлінг принаймні давав їм привід викричатися. Чемпіонат Канади з керлінгу він дивився на телеканалі Сі-Бі-Сі[100] один раз, та й то кілька хвилин. І запам’ятав лише купку чоловіків із мітлами, які витріщалися на гранітні бити, поки один із них лементував.　

— Як можна було вбити електричним струмом Сісі де Пуатьє, і щоб ніхто цього не помітив? — дивувався　Бовуар. Вони саме увійшли до теплого приміщення свого оперативного штабу, тупотячи ногами, щоб обтрусити сніг із чобіт.　

— Не знаю, — зізнався Ґамаш, проходячи повз агентку Ніколь, яка намагалася зустрітися з ним поглядом. Вона досі сиділа на тому самому місці за порожнім столом.　

Ґамаш, обтрусивши пальто, повісив його на вішак. Поруч із ним Бовуар старанно зчищав сніг зі своєї куртки.　

— Добре, що не доводиться розгрібати це.　

— Якби кожен розгрібав сніг біля власного будинку, усе місто було б чистим, — промовив Ґамаш.　

Помітивши спантеличений вираз обличчя Бовуара, він додав:　

— Емерсон[101].　

— Лейк і Палмер[102]?　

— Ральф і Волдо.　

Ґамаш пішов до свого столу, знаючи, що має зосередитися на справі, але його думки поверталися до Ніколь. Він запитував себе, чи не зайшли вони обоє надто далеко.　

«Емерсон, Ральф і Волдо? Що то було? — подумав Бовуар. — Напевно, якась невідома група хіпі з 60-х. Тексти їхніх пісень не мали жодного сенсу».　

Поки Бовуар наспівував Lucky Man[103], Ґамаш завантажив повідомлення, які йому надійшли.　

Упродовж пів години він читав, слухав звіти, а потім одягнув пальто, шапку й рукавички та вийшов на вулицю.

Сніг усе падав, а старший інспектор обходив сільську луку, коло за колом. Проминав людей на снігоступах і на лижах. Махав рукою селянам, які розчищали стежки та під’їзні доріжки. За кермом снігоочисника проїхав Біллі Вільямс, скидаючи кучугури снігу з дороги на сусідні газони.　

Здавалося, ніхто не заперечував. Що таке ще один фут?　

Але здебільшого Ґамаш думав.