Фатальне благословення

Розділ двадцять дев'ятий

Арман Ґамаш повернув «Лева узимку» до оперативного штабу. Він поклав відеокасету на свій стіл і підійшов до комп’ютера Лакост, де юрмилися інші. Помітивши агентку Ніколь, яка сиділа на своєму місці, старший інспектор помахав їй рукою.　

— Лем’є розповів мені, що вам потрібно, — сказала Лакост, швидко глянувши на Ґамаша. — Подивіться сюди. — На екрані її комп’ютера було відкрито два вікна, обидва з майже ідентичними зображеннями. Стилізована голова роз’ярілого орла.　

— Це, — Лакост вказала на зображення ліворуч, — геральдичний нагрудний знак Елеонори Аквітанської.　

— А це? — Ґамаш показав на іншу половину екрана.　

— Це корпоративний логотип Сісі. Він є на обкладинці ії книжки, щось подібне. Зображення розмазане, не дуже гарна репродукція, але це він.　

— Ви мали рацію, — сказав Бовуар. — Сісі зупиняла відео на сімнадцятій хвилині, щоб краще роздивитися ніс човна. Вона, мабуть, упізнала емблему Елеонори і захотіла скопіювати.　

— Усе має сенс, — пробурмотів Лем’є.　

— Як ви встановили цей зв’язок? — дивувався Бовуар.　

— У мене була несправедлива перевага перед вами, — зізнався Ґамаш. — Лайон показав мені книжку Сісі й звернув увагу на логотип. Таке не забудеш.　

«Це пояснює безглуздий вибір войовничого орла як логотипа, — подумав він. — Це була емблема Елеонори».　

— Я маю вам дещо показати.　

Ґамаш підійшов до своєї сумки й дістав фотографії, зроблені Солом Петровом. Команда підсунула свої стільці до столу для нарад, а Ґамаш розклав знімки.　

— Я зрозумів, чому Сісі схопилася за стілець попереду, — промовив він, киваючи на серію фотографій. — Усе тут.　

Усі вп’ялилися у знімки, та через хвилину Ґамаш зглянувся над ними. Усі були втомлені й голодні, а в агентки Лакост попереду ще була довга дорога назад до Монреалю.　

— Бачите? — Він показав на один із ранніх кадрів, де Сісі спостерігає за керлінгом.　

— Зі стільцем усе добре, так?　

Усі кивнули.　

— А тепер подивіться сюди. — Він показав на одну з останніх світлин із Сісі.　

— Боже мій, це ж так очевидно! Як я міг пропустити? — Бовуар здивовано перевів погляд із фотографій на Ґамаша. — Він стоїть криво.　

— І що? — не розуміла Лакост.　

— Неодноразово люди, які її знали або навіть мимохідь із нею зустрічалися, говорили одне й те саме: Сісі одержимо переставляла все навколо себе. Ось цей стілець, — Ґамаш показав на похилений стілець, один куток якого загруз у снігу, — гарантовано викликав реакцію. Дивує лише те, що вона так довго чекала.　

— Хіба що, як ви зазначили, — сказала Ніколь, — спочатку стілець стояв рівно. Хтось, напевне, штовхнув його.　

Ґамаш кивнув. Можливо, саме той момент був на плівці, яку спалив Петров? I до кадру потрапив місцевий мешканець, який випадково проходив повз і сперся на стілець? Чи та людина потім підійшла до генератора й чекала, доки Сісі підведеться? І коли вона скочила, залишалося лише під’єднати стартові кабелі — і бац! — убивство.　

Блискуче та майже елегантне.　

Одначе хто це зробив? Річард Лайон був просто ідеальним підозрюваним. Він точно знав, що його дружина потягнеться до стільця, який перекосився.　

— Той фотограф щось приховував, — вставив Бовуар.　

— Я теж так думаю, — погодився Ґамаш. Він кинув плівку в камін якраз перед нашим приходом. Гадаю, на ній було зазнято вбивство.　

— Але навіщо йому було знищувати плівку? — дивувався Лем’є. — Він сам казав, що, якби у нього була фотографія вбивці, вона б довела його власну невинність.　

— А якщо він планував використати плівку для шантажу? — припустила Ніколь.　

— Але навіщо її знищувати? Її треба заховати, хіба ні? — зауважила Лакост і отримала у відповідь незрозуміло дружню усмішку.　

«Стерво», — подумки вилаялася Ніколь. Вона озирнулася й помітила, що Ґамаш спостерігає за нею. Цікаво, він знає? Стоїть там такий самовдоволений і спокійний, в оточенні своєї команди. А вона аутсайдер, як завжди. Що ж, усе зміниться.　

«Навіщо знищувати фотографії вбивства Сісі? — запитував себе Ґамаш, сідаючи за стіл і вдивляючись у знімки. — Хіба що він намагається захистити вбивцю».　

— Навіщо йому це робити? Він же нікого тут не знає, чи не так? — не розумів Лем’є.　

— Вивчіть минуле Сола Петрова, — звернувся старший інспектор до Ніколь. — З’ясуйте про нього все, що зможете.　

Ґамаш втомлено потер очі. Підійшовши до свого столу, він узяв відеокасету й відніс її до кімнати, де зберігалися речові докази. Невеличка коробка з мотлохом зі смітника Сісі лежала на підлозі. Він узяв у руки аркуш з інвентарним списком, поклав «Лева узимку» на місце, а потім повернув на місце аркуш, пробігаючи очима знайомий перелік речей. Коробка з-під пластівців, залишки їжі (їх викинули, та до списку внесли), відеокасета, зламаний браслет, коробка з-під взуття і різдвяний обгортковий папір. Список був звичайним, за винятком відеокасети. І браслета.　

Ґамаш одягнув рукавички й почав порпатися в коробці, наче в мініатюрному смітнику. За хвилину картонна коробка була порожня, залишилася лише якась брудна маленька штука, що забилася в куток, мов покинуте в притулку для тварин цуценя. Щось коричневе, брудне й поламане. Проте не браслет. Ґамаш надів свої окуляри з напівкруглими лінзами й підняв знахідку. Вона почала розгойдуватися на його витягнутій руці. Він поривчасто вдихнув, а потім підніс предмет, що звисав із потертого шкіряного ремінця, ближче до очей, і придивився. Це був не браслет, а шкіряний ремінець. З підвіскою. Маленькою, потьмянілою, брудною голівкою орла з роззявленим дзьобом.　

Ґамаш знав, що Сісі — вибаглива, одержима Сісі — ніколи не носила таку річ. Але він знав, хто її носив.　

Арман Ґамаш повільно підвівся. Картини та думки неспинно змінювали одна одну. Він поклав підвіску на стіл, а потім дістав два документи: малюнок поліцейського художника і фотографію розтину тіла Елль.

Коли він уперше побачив фотографії розтину тіла Елль, він помітив пляму на її грудях. Вона була правильної круглої форми й відрізнялася за кольором від решти бруду на її тілі. Це було щось на кшталт сліду від нальоту, який з’являється на нечистому металі, коли він вступає в реакцію з потом. Щойно він побачив фото розтину, як зрозумів, що Елль носила підвіску. Дешеву прикрасу, яка, напевне, була для неї дуже дорогою.　

Але були й інші докази того, що на Елль був якийсь кулон. Ззаду на шиї в неї був невеликий темний синець, ймовірно, від зламаної застібки на шкіряному ремінці. І порізи на руці. Він відправляв агента Лем’є до місії «Оулд Бруері» дізнатися, чи не пам’ятає хтось, щоб Елль носила підвіску. Там згадали про прикрасу, але ніхто не бачив її достатньо близько, щоб розгледіти, що то було. Він шукав її в коробці з речовими доказами у справі Елль, але не знайшов. Тоді він зрозумів, що, знайшовши кулон, він знайде і її вбивцю.　

Що ж, кулон він знайшов. У Трьох Соснах, за сто кілометрів від крижаної монреальської вулиці, де знайшли Елль і де з неї його зняли. Як він опинився тут?　

Арман Ґамаш заплющив очі, і в його уяві, мов на екрані кінотеатру, відтворилися всі події. Він побачив, як убивця бореться з Елль. Убивця хапає її за ремінець і розриває його. Елль висмикує підвіску і, коли її душать, вона стискає кулон у долоні з такою силою, що він врізається їй у руку, наче формочка для печива. Ґамаш попросив художника з поліції Квебеку з’єднати криваві крапки і спробувати відтворити прикрасу.　

Ґамаш дивився на той малюнок. Художник намалював умовне коло, з вирваною частиною, і щось на кшталт шиї. Тоді мало що можна було зрозуміти, але тепер малюнок набув сенсу. Вирвана частина — то роззявлена паща роз’ярілого орла, який кричить. Решта — голова та шия.　

Отже, Елль померла, затиснувши в руці свою підвіску. Чому торбешниця так цінувала кулон, що померла, так і не випустивши його? І чому вбивця не пошкодував часу, щоб вирвати в неї прикрасу?　

І що було далі? Ґамаш відкинувся на спинку стільця і склав руки на животі. Усі звуки в кімнаті, у селі, у Квебеку, зникли. Він опинився у своєму власному світі, з убивцею. Тільки вони вдвох. Що той зробив і чому?　

Убивця забрав із мертвої руки Елль кулон і приніс його додому. І викинув у смітник. У смітник Сісі. Ґамаш відчував, що наближається до розгадки. Усе ще було в тумані, далеко не ясно, але яскраве світло фар уже розрізало темряву. Для того щоб вирахувати вбивцю, Ґамаш мусив дізнатися мотив. Чому вбивця просто не втік? Навіщо витрачати час на те, щоб вирвати підвіску з руки Елль?　

Бо то був роз’ярілий орел. Потьмяніла, брудна, дешева версія того, що він бачив на екрані раніше того вечора. На геральдичному знаку Елеонори Аквітанської, на логотипі компанії Сісі де Пуатьє та на кулоні жебрачки були однакові зображення.　

Убивця забрав кулон, бо прикраса вказувала не лише на нього, вона вказувала на щось жахливіше. Вона доводила зв’язок між Елль і Сісі. їх пов’язувала не лише емблема.　

Елль була матір’ю Сісі.　

— Та ви що! — сказав Бовуар, простягаючи руку в рукавичці до кулона. — Якась задушена волоцюжка була матір’ю Сісі де Пуатьє?　

— Саме так, — підтвердив Ґамаш, набираючи номер телефону.　

— Щось я заплутався, — промовив Бовуар на радість Лем’є.　

Ніколь сиділа за комп’ютером і крадькома позирала на трьох чоловіків, зайнятих розмовою. Вона бачила, як підвівшись до них приєдналася Лакост.　

— Oui, allô,

— промовив старший інспектор. — Террі Мошер є? Звісно, я почекаю. — Він прикрив слухавку рукою. — Які шанси в мертвої волоцюжки й Сісі мати однакову емблему? Якщо це метелик, шанс є. Я б іще допустив квітку. Вони досить поширені. Але це? — Ґамаш жестом указав на кулон, що висів на кулаці Бовуара. — Хто з ваших знайомих носив би таку прикрасу?　

Бовуар мусив погодитися, що якби він придбав для своєї дружини ланцюжок зі скаженим орлом, то вона б йому не подякувала. Це був не просто збіг обставин, але чи робив він їх матір’ю та донькою?　

— Так, вітаю, мсьє Мошер! Це старший інспектор Ґамаш. У мене все гаразд, дякую, але я маю до вас запитання. Ви згадували, що Елль кілька разів розписувалася в журналі, коли зупинялася в «Оулд Бруері». Чи не могли б ви знайти цей підпис знову? Так, я почекаю. — Він повернувся до своєї команди. — Ми доправимо кулон до лабораторії на перевірку.　

— Я заберу його з собою, — зголосилася Лакост.　

— Добре. Ми маємо отримати результати менш ніж за добу. Там перевірять відбитки пальців, але на кулоні також є кров. Так, я вас слухаю. — Він повернувся до телефона. — Ясно. Так. Чи не могли б ви негайно надіслати мені факсом копію сторінки? І я пришлю сьогодні ввечері агента, щоб забрати журнал реєстрації. Merci infiniment[132].　

Ґамаш поклав слухавку й замислився.　

— Що? Що він сказав? — нетерпілося Бовуару.　

— От я телепень! Коли днями я попросив його перевірити журнал, він підтвердив, що Елль розписувалася в ньому. Принаймні саме так я його і зрозумів.　

Засигналив факс і почав друкувати. Усі спостерігали, як неквапливо папір виходить з апарата. Нарешті факс закінчив друкувати, і Бовуар, вихопивши папір, пробіг очима по підписах у журналі.　

ТБ Боб　

Френчі　

Маленька Сінді

L　

— Ел, — тихо промовив він, передаючи аркуш Ґамашеві. Ел, не Елль.　

— Її звали Ел, — відповів Ґамаш, повертаючи аркуш на стіл.　

Узявши до рук кулю лї біен, він покрутив її, доки не побачив підпис. L. Такий самісінький, як і в журналі реєстрації. Хай ким би була та жінка, що багато років тому створила цей вишуканий витвір мистецтва, нещодавно вона прийшла до місії «Оулд Бруері» в Монреалі, щоб урятуватися від убивчого холоду. Вона стала волоцюжкою, торбешницею. І, нарешті, тілом у справі про вбивство. Але тепер Ґамаш відчував, що принаймні повернув її додому. У Три Сосни. Ел була матір’ю Сісі. Він був у цьому впевнений. Утім, було ще дещо. Ел убили. Сісі теж убили.　

Хтось убивав жінок у цій родині.