Фатальне благословення

Розділ дев’ятнадцятий

Стіни кімнати для медитацій були заспокійливого кольору морської хвилі. На підлозі лежав темно-зелений килим теплого відтінку, на високій стелі ліниво обертався вентилятор.　

У кутках були звалені купи подушок — на них сиділи під час занять, здогадався Ґамаш.　

Вони з Бовуаром приїхали до Сен-Ремі, щоб відвідати Матінку Бі в її медитаційному центрі. Ґамаш розвернувся й подивився у вікно від підлоги до стелі, що виходило на вулицю. На тлі темряви він розгледів лише власне відображення і трохи позаду — відображення Бовуара, який мав вигляд людини, що увійшла до Воріт Пекла.　

— Чекаєш, що нападе якийсь злий дух?　

— Ніколи не знаєш.　

— Я думав, ти атеїст.　

— Я не вірю в Бога, а от щодо привидів я не впевнений. Відчуваєте запах?　

— Це ладан.　

— Здається, мене від нього нудить.　

Ґамаш повернувся до задньої стіни. Угорі гарним каліграфічним почерком було написано: «Віднайдіть спокій». Назва центру мадам Меєр. За збігом обставин, таку саму назву мали бізнес і книжка Сісі.　

Віднайдіть спокій.　

За іронією долі, жодній із жінок, наскільки він міг судити, спокій був не властивий.　

Під назвою на стіні виднівся інший напис. Щоб розгледіти його, старший інспектор підійшов ближче — сонце зайшло, і кімната була ледь-ледь освітлена. Та щойно він наблизився до стіни, з’явилася Матінка. У неї за спиною розвівався її пурпуровий балахон, а пасма рудого волосся полум’яніли, наче вогняне торнадо.　

— Ласкаво прошу! Ви прийшли на заняття на п’яту?　

— Ні, мадам. — Ґамаш усміхнувся. — Ми прийшли побачитися з вами та попросити вашої допомоги.　

Матінка здавалася настороженою. Схоже, вона звикла чекати на пастки, як не справжні, то уявні.　

— Для мене очевидно, що ви надзвичайно чутлива жінка. Ви бачите й відчуваєте те, чого не помічають інші. Не прийміть це за зухвалість, будь ласка.　

— Думаю, що моя інтуїція розвинена не більше, ніж у будь-кого іншого, — зауважила вона. — У всякому разі, мені пощастило мати змогу попрацювати над собою. Можливо, тому, що я потребувала цього більше за інших. — Вона всміхнулася до Ґамаша, ігноруючи Бовуара.　

— Просвітлені завжди говорять про це останніми, — сказав Ґамаш. — Ми хотіли поговорити з вами наодинці, мадам, сподіваючись на вашу допомогу. Нам потрібна ваша прониклива думка про мадам де Пуатьє.　

— Я не дуже добре її знала.　

— Але вам це й не потрібно було, чи не так? Ви вчитель, ви бачите так багато людей з усіх верств суспільства. Ви, мабуть, знаєте їх краще, ніж вони самі себе знають.　

— Я намагаюся нікому не давати оцінок, старший інспекторе.　

— Мова не про оцінку, мадам, а про розуміння.　

— Я гадаю, що Сісі де Пуатье дуже страждала. — Матінка підвела їх до купи подушок і вказала на одну з них. Ґамаш приземлився на подушку, пролетівши майже третину шляху й мало не перекинувшись. Бовуар вирішив не ризикувати. До того ж, на його думку, пропонувати слідчому з розслідування вбивств замість стільця подушку було насмішкою і навіть приниженням.　

Матінка приземлилася в центрі малинової подушки із вправністю десантника. Зважаючи на її зріст, їй не довелося довго падати.　

— На мою думку, вона заблукана душа. Якби її не вбили і якби їй стало смирення попросити мене, гадаю, я могла б їй допомогти.　

Бовуару здалося, що його зараз знудить.　

— Знаєте, вона заходила сюди одного разу. Я зустріла її зі щирим серцем, бо думала, що вона прийшла по напуття. Але я помилялася.　

— Чого вона хотіла?　

— Гадки не маю. — Матінка видавалася по-справжньому спантеличеною, і Бовуар подумав, що вперше за всю розмову вона була відвертою. — Я увійшла, а вона стояла там і поправляла світлини. — Матінка вказала на фотографії в рамках на стіні та на кілька знімків на своєрідному вівтарі.　

— Вона торкалася всього в кімнаті. Усе пересунула.　

— Як саме?　

— Підрівняла все, ніби під лінійку. Коли заняття закінчуються, учні просто розкидають подушки по кутках, як бачите. Мені це подобається. На те воля Божа, де попадають подушки. Я не люблю втручатися.　

Бовуара накрила чергова хвиля нудоти.　

— Але Сісі, схоже, не могла увійти до жодної кімнати, щоб усе не обмацати й не підрівняти. Було видно, що це вкрай нерозвинена особа. Не залишила жодного простору для духу. Усі подушки акуратно поскладала в ряд уздовж стіни, усі світлини ідеально вирівняла — і комар носа не підточить.　

— Навіщо вона приходила сюди? — запитав Ґамаш.　

— Я не знаю. Коли вона побачила мене, то злякалася, ніби я застукала її за чимось поганим. Коли вона пішла, я роззирнулася, щоб перевірити, чи нічого не пропало — вона мала якийсь винуватий вигляд і намагалася приховати це за агресією. Дуже типово.　

— Типово для чого? — запитав Ґамаш.　

Питання, здавалося, загнало Матінку в глухий кут, і Бовуар подумав, що вона не звикла до розпитувань.　

— Ну, для нещасних людей, звісно, — відрізала вона за мить. — У мене склалося враження, що вона чогось шукає, і я не маю на увазі просвітлення. Думаю, вона оманливо вважала, ніби вже досягла його. Але менш просвітлену людину було б важко знайти.　

— Дуже проникливо з вашого боку, — сказав Ґамаш.　

Матінка пильно подивилася на старшого інспектора, підозрюючи в його словах сарказм.　

— Чому ви думаєте, що вона вважала себе просвітленою?　

— Ви читали її книжку? Самі чванливість і самовдоволення. У неї не було ні духовного стрижня, ні справжніх переконань. Вона хапалася за першу-ліпшу філософію. Трохи того, трохи цього. Вона вимостила собі вибоїстий і брудний духовний шлях. Це нагадувало мені Франкенштейна. Вона канібалізувала різноманітні релігії й вірування та придумала цю лі біен.　

Матінка явно воліла вжити інше слово: «лайно».　

— Їй бракувало гармонії.　

Матінка підняла руки і розвела їх мовби в обіймах; складки її пурпурового каптана спадали й надавали їй певної схожості з портретом епохи Відродження, написаним не дуже вправним художником.　

— Розкажіть мені про лі біен, — сказав Ґамаш.　

— Це якось пов’язано з утриманням емоцій всередині. Вона, здається, вважала, що емоції лежать в основі всіх наших проблем, тож хитрість полягала в тому, щоб не показувати їх, а найкраще — не відчувати.　

— А що таке власне лі біен — стародавнє вчення, як дзен?　

— Лі біен? Ніколи про нього не чула. Наскільки мені відомо, вона його вигадала.　

Ґамаша, який читав книжку Сісі де Пуатьє, насторожило, що Матінка, описавши все надзвичайно точно, залишила поза увагою деякі суттєві моменти. Наприклад, про кульку лі біен — основу філософії Сісі де Пуатьє і єдине, що перейшло до неї у спадок від давно померлої матері. Вона досить докладно розповіла про це в книжці, і, на думку Ґамаша, з усієї розповіді ця історія була єдиною насправді значущою для неї. Було схоже на те, ніби Сісі дійсно отримала цей дар від своєї матері і знала про його цінність, але не розуміла, наскільки й чим він цінний. Тому й вигадала навколо цього ціле вчення.　

Сісі перетворила кулю лі біен на щось святе. А тепер вони ніде не могли її знайти. Агенти обшукали її будинок у кварталі Нотр-Дам де Ґрейс у Монреалі. Вони не виявили там нічого, окрім бажання покинути ту антисептичну атмосферу. Агенти так само обшукали старий будинок Гедлі, і теж марно.　

Звісно, він міг помилятися, і кулі лі біен ніколи не існувало. Можливо, Матінка мала рацію, і цю різдвяну прикрасу Сісі теж вигадала.　

— Хіба там не було щось про світло? — запитав він, гадаючи, що на це відповість Матінка.　

— Ну, так, але тут усе ще більш заплутано. Вона, здається, вважала, що все світле або біле було духовним, а такі кольори, як червоний або синій, несли в собі зло. Вона навіть дійшла до того, що приписала кожному кольору емоцію. Червоний — то гнів, синій — депресія, жовтий — боягузтво чи страх, щось таке. Я пам’ятаю одне — то було не вчення, а якась химера. Я не знаю, чи вірила вона в нього сама, але згідно з ідеєю, яку вона пропагувала, що ти світліший і біліший, то краще.　

— Вона була расисткою?　

Матінка завагалася. Ґамашеві здавалося, що вона прагнула виставити Сісі в найгіршому світлі, і назвати расисткою означало б дати померлій дуже погану характеристику. Проте треба віддати Матінці належне, вона цього не зробила.　

— Я так не думаю. Гадаю, вона говорила про внутрішній світ. Емоції та почуття. Її концепція полягала в тому, що, стримуючи та врівноважуючи всі свої емоції, ми самі сповнюємося гармонією.　

— Що вона мала на увазі під врівноваженням?　

— Ви, мабуть, пам’ятаєте уроки природознавства? Насправді Сісі доволі добре розумілася на природознавчих предметах, що, на мою думку, було дуже небезпечним. Вона брала дещицю наукової істини чи окремий факт, а потім, спотворюючи до невпізнання, розвивала навколо них свою теорію. Наука вчить, що білий колір — це поєднання усіх кольорів. Якщо ви змішаєте їх усі, то отримаєте білий; тоді як чорний — це відсутність будь-якого кольору. Отже, згідно з ученням Сісі, якщо емоції втілюють кольори, а ви емоційні — злі, сумні, ревниві тощо — то один колір домінує, і ви незбалансовані. Ідея полягає в тому, щоб досягти білого кольору. Урівноважити всі кольори, усі емоції.　

Бовуар чув лише бла-бла-бла. Він уже давно перестав прислуховуватися до розмови і втупився у плакат з індійським краєвидом, намагаючись уявити, що стоїть на голій горі поруч із чоловіком у набедренику. Що завгодно, аби не філософія.　

— Чи мала вона рацію?　

Просте запитання приголомшило Матінку.　

— Ні, вона не мала рації. Її переконання були смішними й образливими. Вона радила людям проковтнути свої емоції. Якщо хтось дослухається до того, що вона написала у своїй книжці, це призведе до серйозних психічних захворювань. Вона була божевільною.　

Матінка зробила глибокий вдих і спробувала відновити власну рівновагу.　

— І все ж, — доброзичливим тоном продовжував Ґамаш, — хіба це не те, чого часто навчають у медитації? Я не про відсутність емоцій чи їх придушення. Я про вміння керувати своїми емоціями й не дозволяти їм брати над вами гору. Хіба однією з дисциплін медитації не є робота з чакрами?　

— Так, справді, але це інше. Я сама навчаю методу медитації чакр. Я навчилася цього від нього. — Вона вказала на плакат, на якому себе уявляв Бовуар. — В Індії. Це метод досягнення рівноваги, внутрішньої і зовнішньої гармонії. Людський організм має сім енергетичних центрів, розташованих від маківки голови до, перепрошую, вашого інтимного місця. Кожна з чакр має свій колір, і коли вони відрегульовані, людина врівноважена. Якщо вам цікаво, приходьте до мене на заняття. Власне, одне з них ось-ось почнеться.　

Матінка Бі хитнулася вперед і встала з подушки. Ґамаш теж підвівся, але не так граційно. Вона перевальцем попрямувала до дверей, кваплячи їх вийти. Ґамаш зупинився і придивився до напису на стіні:　

«Віднайдіть спокій і пізнайте, що Я — Бог».　

— Прекрасні слова, — сказав він. — Десь я вже це чув.　

Матінка на мить завагалася, перш ніж відповісти. Чи то йому здалося?　

— Це з Ісаї.　

— Ваш центр називається «Віднайдіть спокій». Ви взяли назву звідти? — Він кивнув у бік стіни.　

— Так. Я трохи збентежена тим, що на моїх стінах висить по суті християнський вислів, але це інклюзивна громада. Люди, які приходять сюди займатися йогою та медитувати, вірять у різні речі. Деякі з них християни, деякі іудеї, інші — послідовники Будди, хтось більше схиляється до індуїстських учень. Ми беремо з кожної віри те, що має сенс. Ми не догматики.　

Ґамаш зауважив, що стосовно себе вона говорила про еклектику як про чесноту, тоді як з боку Сісі вважала це безглуздям.　

— Утім, Ісая — це Старий Заповіт, тож ви не попалися на християнський гачок, — усміхнувся Ґамаш. — А чому ви обрали саме цей вислів?　

— Насправді він дуже близький до буддійської віри в те, що знайти Бога можна лише тоді, коли ви стримані та спокійні, — пояснила Матінка. — Це чудова думка.　

— Так і є, — щиро погодився Ґамаш. — Стримані та спокійні. — Він відвернувся від стіни й подивився в очі літній жінці, що стояла поруч із ним. — І вгамовані.　

— І вгамовані, старший інспекторе, — майже не вагаючись, погодилась Матінка.　

— Merci, Madame.　

Ґамаш поклав міцну руку на плече Бовуара і повів його до дверей. Бовуар навіть не потурбувався застебнути пальто. Він вискочив за двері і пірнув у холодний вечір, ніби в крижаний гірський потік. Щойно холодне повітря потрапило в легені, він закашлявся, та йому було байдуже. Він нарешті приходив до тями.　

— Дай мені ключі. — Ґамаш простягнув руку. Бовуар, не заперечуючи, кинув їх шефові на долоню. — З тобою все гаразд?　

Він допоміг інспектору сісти на пасажирське сидіння.　

— Я в порядку. Та ця жінка й це місце…　

Він обмахнув втомленою рукою навколо голови. Його все ще нудило, але він сподівався, що протримається, поки вони повернуться до готелю. Йому не вдалося.　

За п’ять хвилин вони стояли на узбіччі дороги. Ґамаш підтримував голову Бовуара, а той блював, кашляв і проклинав Матінку Бі та її нудотний спокій, що викликав клаустрофобію.