Фатальне благословення

Розділ двадцять сьомий

Клара і Пітер Морров увімкнули телевізор, і Бовуар вставив касету в отвір відеомагнітофона.　

Його зовсім не надихала перспектива дивитися якийсь старий англійський фільм, де, мабуть, тільки й роблять, що розмовляють, розмовляють і розмовляють. Жодних вибухів. Жодного сексу. Він подумав, що радше підхопив би грип, ніж переглядав «Лева узимку». Поруч із ним на дивані сидів агент Лем’є і з нетерпінням очікував на кіно. Як дитина.　

Емілі Лонґпре підвезла Ґамаша до старого будинку Гедді, як він і просив.　

— Вас почекати?　

— Ні, мадам, mais vous êtes très gentille[128]. Прогулянка назад піде мені на користь.　

— Вечір холодний, старший інспекторе, і стає дедалі холодніше. — Вона показала на панель приладів. На ній відображалися час і температура. Мінус п’ятнадцять за Цельсієм, а сонце тільки зайшло. Була четверта тридцять. — Мені ніколи не подобався цей будинок, — сказала вона, дивлячись на башточки та замуровані вікна.　

Село Три Сосни, що лежало попереду, вабило яскравими, теплими вогнями, які обіцяли компанію й аперитив біля веселого вогнища. Ґамаш мусив докласти зусиль, щоб відчинити дверцята машини, — ті заскреготіли на знак протесту замерзлими петлями. Емілі поїхала. Він провів очима її автівку, яка зникла за невеликим пагорбом у напрямку села, а потім повернувся до будинку. У вітальні світилося, а коли він подзвонив у двері, світло увімкнули в коридорі.　

— Заходьте, заходьте. — Річард Лайон втягнув його у двері, а потім із грюком їх зачинив. — Жахлива ніч. Заходьте, старший інспекторе.　

«Заради бога, не треба цієї удаваної гостинності! Хіба ти не можеш хоч іноді розмовляти нормально? Спробуй бути схожим на того, ким ти захоплюєшся. На президента Рузвельта, приміром. Або на капітана Жана Люка Пікарда[129]», — подумки повчав себе Річард Лайон.　

— Чим я можу допомогти? — Лайону сподобалося, як цього разу прозвучав його голос. Спокійно, виважено, упевнено. Тільки б не облажатися!　

— Мені треба поставити вам кілька запитань, але спершу скажіть, як ваша донька?　

— Крі?　

Ґамаш не розумів, чому щоразу, коли він запитував про Крі, Лайон здавався спантеличеним, наче дивувався, що в нього є дочка або що це когось хвилює.　

— Гадаю, у неї все гаразд. Пообідала. Я увімкнув обігрівач, щоб їй не було холодно.　

— Вона розмовляє?　

— Ні, але вона ніколи й не була балакучою.　

Ґамашеві захотілося струснути цього млявого чоловіка, який, здавалося, жив у ватяному світі, ізольованому та приглушеному. Не чекаючи на запрошення, Ґамаш увійшов до вітальні й сів навпроти Крі. Дівчинка вже перевдяглася. Тепер на ній були білі шорти, які тісно облягали ноги, і короткий рожевий топ. Волосся заплетене в косички, на обличчі жодних емоцій.　

— Крі, я — старший інспектор Ґамаш. Як ти?　

Дівчинка не відповіла.　

— Тут холодно. Ти не проти, якщо я дам тобі свій светр? — Він зняв кофту й накинув її на голі плечі Крі, а потім повернувся до Лайона.　

— Коли я піду, раджу вам загорнути її в ковдру й розпалити камін.　

— Але ж від нього майже ніякого тепла, — промовив Лайон. «Не дратуйся! Говори впевнено, як господар будинку. Рішучим голосом!» — Окрім того, тут немає дров.　

— Дрова є в підвалі. Я допоможу вам принести їх нагору. Ви, мабуть, маєте рацію щодо тепла, але вогонь створює гарний настрій і додає бадьорості. Це теж важливо. А зараз я маю до вас кілька запитань. — Ґамаш вийшов із вітальні до холу. Йому не хотілося затримуватись там надовго. Він планував зустрітися з Мирною в її книгарні до закриття.　

— Яке справжнє прізвище вашої дружини?　

— Де Пуатьє.　

— А справжнє?　

Лайона це запитання вкінець приголомшило.　

— Не де Пуатьє? Про що це ви?　

— Вона його вигадала. Ви не знали?　

Лайон похитав головою.　

— Що у вас із фінансами, мсьє Лайон?　

Він розтулив рота, щоб збрехати, та встиг вчасно зупинитися. Більше не було потреби прикидатися　тим, ким він не був. То Сісі раніше наполягала, а він мусив погоджуватися та вдавати, що вони народилися, щоб жити в такому маєтку на пагорбі. Народжені для величі. Народжені для багатства.　

— Я віддав свої пенсійні заощадження, щоб купити цей будинок, — зізнався він. — Він нам не по зубах.　

Він був здивований, наскільки виявилося легко говорити правду. Сісі казала йому, що їх ніколи не зрозуміють. Якщо хтось дізнається про їхнє справжнє життя, їм кінець. Але обман і таємничість усе одно призвели їх до загибелі. А тепер Річард Лайон сказав правду і нічого поганого не сталося.　

— Тепер ви вже можете собі це дозволити. Ваша дружина була застрахована на сотні тисяч доларів.　

Щойно він припустився помилки, і тепер глибоко шкодував, що сказав правду. Що б зробив президент Рузвельт? А капітан Пікард? А Сісі?　

— Я не розумію, про що ви говорите.　

Лайон знову брехав.　

— Ваш підпис стоїть на страховому полісі. У нас є документи.　

Відбувалося щось страшне.　

— Ви інженер за освітою і винахідник. Ви могли б легко під’єднати силові кабелі, які вдарили вашу дружину струмом. Ви розуміли, що вона мала стояти у воді і зняти рукавички. У вас була можливість підсипати їй ніацин за сніданком. Ви знали її досить добре й могли легко передбачити, що вона займе найкраще місце під лампою. — Тепер голос Ґамаша, який своєю розважливістю тільки додавав жаху, став дуже тихим. Старший інспектор засунув руку до рюкзака і дістав фотографію. — Від самого початку мене турбувало, звідки вбивця знав, що Сісі схопиться за стілець　попереду. Зазвичай люди так не роблять. Тепер я знаю. Ось звідки.　

Він показав Річарду Лайону фотографію. Річард побачив свою дружину за хвилину до її смерті. Поруч їй щось говорила Кей, але увага Сісі була прикута до стільця попереду.　

Річард Лайон почервонів.　

— Ви, сер, теж знали.　

— Я цього не робив, — промовив Лайон тонким, пронизливим голосом. Утекли навіть голоси, що звучали в нього в голові, залишивши його на самоті. Зовсім самого.　

— Він не робив цього, — сказала Мирна двадцять хвилин по тому.　

— Звідки ви знаєте? — запитав Ґамаш, влаштовуючись у кріслі-гойдалці.　

Він витягнув свої довгі ноги перед дров’яною піччю, яка випромінювала тепло. Мирна приготувала для нього гарячий ромовий пунш і поставила на стос «Нью-Йоркського книжкового огляду», що лежав на тумбі для білизни. Ґамаш відтавав.　

— Він весь час сидів поруч зі мною на трибуні.　

— Я пам’ятаю, ви мені вже казали, та, можливо, він відійшов на кілька хвилин, а ви не помітили?　

— Якби дорогою сюди від старого будинку Гедлі ваше пальто впало, хоча б на кілька хвилин, ви б помітили? — У її очах з’явився веселий блиск.　

— Можливо. — Він розумів, до чого вона веде, і не хотів цього чути. Не хотів чути, що його ідеальний підозрюваний, його єдиний ідеальний підозрюваний, не міг цього зробити, тому що Мирна помітила б раптову відсутність якщо не Лайона, то тепла від його тіла.　

— Послухайте, я не відчуваю жодної симпатії до цього чоловіка, — сказала вона. — Хтось протягом багатьох років доводив Крі ледь не до коматозного стану. Спочатку мені здалося, що в неї може бути аутизм, але після кількох хвилин, проведених із нею, я змінила свою думку. Гадаю, вона втекла від усіх, замкнулася. І я думаю, що винен Річард Лайон.　

— Розкажіть мені про це докладніше.　

Ґамаш підняв теплий кухоль із пуншем і відчув запах рому та спецій.　

— Боюсь помилитися, але, на мою думку, Крі все життя піддавалася емоційному та словесному насильству. Я думаю, що кривдником була Сісі, але зазвичай в насильстві над дітьми є три сторони. Жертва насильства, кривдник і свідок. Один із батьків робить це, а другий знає, що відбувається, і ніяк не реагує.　

— Якщо Сісі емоційно знущалася зі своєї доньки, чи могла б вона також знущатися і з чоловіка? — Ґамаш згадав, яким наляканим і розгубленим був Лайон.　

— Майже без сумніву. Та все ж таки він батько Крі, і йому потрібно було врятувати її.　

— Але він не врятував.　

Мирна кивнула.　

— Можете собі уявити, як це було — жити в тому будинку? — Мирна стояла спиною до вікна й не могла бачити старий будинок Гедлі, але відчувала його.　

— Може, зателефонувати в соціальну службу? Може, Крі буде краще в іншому місці?　

— Ні, гадаю, найгірше вже позаду. їй потрібні люблячий батько й інтенсивна терапія. Хтось розмовляв з її вчителями?　

— Вони кажуть, що вона розумна, у неї справді дуже високі оцінки, але вона не вписується в колектив.　

— І, мабуть, ніколи не впишеться. їй завдали занадто багато шкоди. Ми всі зрештою починаємо відповідати своїм переконанням, а Крі вірить у щось жахливе про себе. Її запевняли в цьому все життя, і тепер цей жах переслідує її голосом власної матері. Цей голос у хвилини затишшя чує більшість із нас — він шепоче нам слова любові чи звинувачує в чомусь. Голос нашої матері.　

— Або нашого батька, — зауважив Ґамаш, — хоча в цьому випадку він мовчав. Вона казала забагато, а він — замало. Бідолашна Крі. Не дивно, що це призвело до вбивства.　

— Ми живемо у світі, де ракети скеровують точно, а людей ведуть хибним шляхом, — процитувала Мирна. — Доктор Мартін Лютер Кінг-молодший.　

Ґамаш кивнув, а потім згадав іншу цитату.　

— Магатма Ґанді, — сказав він. — Є продовження, та я не пригадаю.　

— Я не знала, що Магатма такий балакучий, але я згодна з ним. Дуже потужно. Усе починається з наших переконань, а свої переконання ми успадковуємо від наших батьків; і якщо у нас хворі батьки, то й переконання хворі, вони заражують усі наші думки та дії.　

Ґамашеві було цікаво, ким була мати Сісі і якими переконаннями вона наділила свою доньку. Він зробив ковток пуншу. Його змерзле тіло нарешті зігрівалося, і він роззирнувся.　

Крамниця нагадувала стару бібліотеку в заміському будинку. Уздовж стін тягнулися дерев’яні полиці, заставлені книжками. Тут і там були розкидані плетені гачком килимки, посеред кімнати стояла чавунна дров’яна піч Vermont Castings, перед нею диван, а з обох боків — крісла-гойдалки. Ґамаш, який обожнював книгарні, подумав, що це була найпривабливіша з тих, де він коли-небудь бував.　

Ґамаш прийшов за кілька хвилин до п’ятої, проминувши Рут. Літня поетеса знову зупинилася на півдорозі через сільську луку й опустилася на крижану лавку. Тепер він подивився у вікно крамниці й побачив її застиглий силует, окреслений веселими вогнями різдвяної ялинки.　

— Усі діти сумують, — процитував Ґамаш, — і лише деяким до снаги суму позбутися.　

Мирна простежила за його поглядом.　

— Пивна прогулянка, — промовила вона.　

— Пивна прогулянка, — повторив Робер Лем’є. Він був у будинку Морров і якраз вийшов із зали. Клара та інспектор Бовуар усе ще сиділи перед телевізором, утупившись в екран очима, які вже нагадували супутникові тарілки. Єдиною ознакою життя, яку Лем’є помітив у Бовуарі, відколи почався «Лев узимку», було періодичне зітхання. Лем’є спробував заглибитися в сюжет, але раптом задрімав. Йому наснилося, що його голова сповзла на плече Бовуара, а з роззявленого рота тече слина. Тож він вирішив, що краще буде пройтися.　

Лем’є став і подивився у вікно. До нього підійшов Пітер Морров.　

— Що вона робить? — Лем’є вказав на стару жінку, яка сиділа на лавці, у той час як решта жителів села або вже зібралася вдома, або квапливо ховалася від нічної холоднечі в теплих приміщеннях — здавалося, ось-ось замерзне саме повітря.　

— О, то її пивна прогулянка.　

Лем’є скрушно похитав головою. Жалюгідна стара п’яниця.　

Коли Мирна закінчила пояснювати, Ґамаш підійшов до своєї парки й почав обмацувати кожну кишеню, поки не відшукав одну річ. Примірник книги Рут, знайдений на тілі Елль. Він повернувся на своє місце, розгорнув книжку та почав навмання читати вірші.　

— Вона чудова поетеса, — зауважила Мирна. — Шкода, що вона така неприємна як людина. Дозвольте? — Вона простягнула руку до книжки і розгорнула її на початку. — Це вам Клара позичила?　

— Ні. А чому ви так вирішили?　

— Бо тут дарчий напис для неї. — Мирна показала йому. — «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут».　

— «Від тебе смердить» — це про Клару?　

— Ну, від неї дійсно того дня смерділо. Кумедно, правда? Клара сказала, що загубила свій примірник. Виходить, вона знайшла його. Але ж ви кажете, що вона вам його не давала?　

— Ні, це стосується одного розслідування.　

— Розслідування вбивства?　

— Ви сказали, що вона загубила його після підписання? Де?　

Ґамаш нахилився вперед, не зводячи з Мирни жвавого погляду.　

— В «Огілві». Вона купила книжку на презентації Рут, Рут її підписала, а потім ми мали піти.　

Мирна помітила його збудження й відчула, що теж починає хвилюватися, хоча й не розуміла причини.　

— Ви одразу повернулися?　

— Я підігнала машину й забрала її на вулиці. Ми ніде не зупинялися.　

— Вона ще кудись ходила перед тим, як сісти в автівку?　

Мирна замислилася й похитала головою. Ґамаш підвівся. Йому треба було йти до Морров.　

— Власне, наступного дня Клара дещо розповіла. Вона купила трохи їжі для старої жебрачки на вулиці. Вона… — Мирна прикусила язика.　

— Продовжуйте. — Ґамаш зупинився біля дверей і обернувся.　

— Та нічого.　

Ґамаш мовчки стояв і дивився.　

— Я не можу вам розказати. Це має розказати Клара.　

— Жебрачка мертва. Її вбили.　

Ґамаш підняв угору книжку Рут і тихо сказав:　

— Ви маєте мені розповісти.