Фатальне благословення

Розділ чотирнадцятий

Жан Ґі Бовуар потягнувся до своєї четвертої кави з Tim Hortons[79] й охопив її долонями, щоб зігріти руки. Величезна чорна дров’яна піч у центрі кімнати старалася як могла, але поки що їй не вдавалося дати багато тепла.　

Сніжило. Була десята година ранку, після вбивства минула майже доба, і команда Сюрте зібралася в імпровізованому оперативному штабі в Трьох Соснах. Вони ділили приміщення з великою червоною пожежною машиною. Білі стіни над обшитими темним деревом панелями були обклеєні детальними картами місцевості, схемами стратегії пожежогасіння та величезним плакатом, що вшановував пам’ять минулих лауреатів Літературної премії генерал-губернатора.　

Це була домівка добровільної пожежної команди Трьох Сосен під керівництвом Рут Зардо.　

— Tabernacle.[80] Та старезна відьма не дозволить нам її прибрати.　

Бовуар тицьнув великим пальцем у бік вантажівки, що займала половину приміщення.　

— Мадам Зардо озвучила причину? — поцікавився Ґамаш.　

— Казала щось про необхідність бути впевненим, що вантажівка не замерзне на випадок пожежі, — відповів Бовуар. — Я запитав, коли була остання пожежа, а вона відповіла, що то конфіденційна інформація. Конфіденційна? Відколи пожежа стала таємницею?　

— Починаймо. Доповідайте, будь ласка.　

Ґамаш сидів на чолі столу, одягнений у сорочку з краваткою, светр із мериносової вовни і твідовий піджак. У руці він тримав ручку, утім нотатки робив зрідка. Навколо технічні працівники підключали телефони, факси і комп’ютери, встановлювали столи й дошки та розвантажували обладнання. Але Ґамаш не помічав їх. Він зосередився на доповідях.　

Агент Робер Лем’є вдягнув свій найкращий недільний костюм і начистив черевики, тож тепер був вдячний за те, що його тоненький голос інстинкту заговорив, а ще більше радів тому, що зміг той голос почути. Поруч із ним молода агентка попивала каву й, нахилившись уперед, уважно слухала. Вона відрекомендувалася агенткою Ізабель Лакост. Лем’є не назвав би її привабливою — вона була не з тих, кого одразу помічаєш у барі. Але вона й не була схожа на жінку, що вештається по барах. Її швидше можна було б зустріти в лижному костюмі на горі Сен-Ремі. Природна і спокійна, без будь-якої фальші. Її одяг був простим та елегантним і добре сидів на фігурі: легкий светр, шарф і слакси. Темні очі дивилися уважно, а широка біла пов’язка не давала світло-каштановому волоссю падати на обличчя. У мочці одного вуха Лем’є помітив низку сережок. Вона одразу ж піднялася й привітала його. Інстинктивно він глянув на її ліву руку і, на свій подив, побачив обручку.

— Двоє дітей, — усміхнулася Ізабель. Вона не зводила очей із його обличчя, та все ж простежила за його поглядом. — Хлопчик Рене і дівчинка Марі. Тоi?[81]　

— Я не одружений. Навіть дівчини немає.　

— Це добре. Принаймні поки триває розслідування. Будь уважним. — Вона нахилилася до нього й прошепотіла: — І будь самим собою. Шеф вибирає тільки тих, хто не прикидається.　

— І, мабуть, хто добре виконує свою роботу, — сказав він, думаючи, що робить їй комплімент.　

— Oh, mais, franchement[82], якщо не знаєш, хто ти є, тобі не впоратися добре зі своєю роботою. Як ти можеш дізнатися правду про когось іншого, якщо не визнаєш правду про себе?　

— Bon.[83] — Бовуар подався вперед. — Хороша новина в тому, що я дізнався, як електрика потрапила на льодовий майданчик на озері. Учора вдень я допитував Біллі Вільямса, хлопця, який на вантажівці привіз Сісі до лікарні. Він сказав мені, що особисто підключав ту лампу. Дозвольте мені показати. Дехто з вас ще не був на місці злочину.　

Бовуар узяв в одну руку пончик у шоколадній глазурі, а в іншу — маркер і підійшов до великого аркуша паперу, прикріпленого до стіни.　

— Це озеро Брюм, а це місто Вільямсбург. А це будинок Легіону. Зрозуміло?　

Бовуар не був Пікассо, що було добре для інспектора відділу вбивств. Його малюнки завжди були дуже чіткими й зрозумілими. Велике коло — озеро Брюм. Менше коло, наче місяць, торкалося його краю. Вільямсбург. А хрестик недалеко від берега озера позначав Легіон-Хол.　

— Так-от, насправді озера з Легіон-Холу не видно. Вам доведеться пройти цією дорогою і завернути за ріг. Утім, це лише близько п’яти хвилин пішки. Якраз перед керлінгом усі були на спільному сніданку в Легіоні-Холі. Біллі Вільямс сказав мені, що він приїхав на ковзанку ще до сніданку і виїхав на своїй вантажівці на лід.　

— Це безпечно? — запитав один з офіцерів.　

— Лід тут приблизно півтора фута завтовшки, — відповів Бовуар. — Він перевіряв його перед Різдвом, коли встановлював трибуни й лампу. Усе, що йому треба було зробити в день керлінгу, тобто вчора, — це знову розчистити майданчик і підключити лампу. Ранок був ясний, тож він вирішив зробити і те й те, а потім уже піти на сніданок до Легіон-Холу. Ось тут він припаркував свою вантажівку. На фотографіях із місця злочину видно сліди шин. — Відмітивши місце на льоду біля берега маленьким хрестиком, Бовуар роздав фотографії. — А тепер важливий момент. Ось його вантажівка, ось теплова лампа, вона називається променевий обігрівач, ось трибуни, а ось тут, — він намалював на папері прямокутник, — майданчик для керлінгу. Біллі Вільямс працює механіком Канадської автомобільної асоціації в цьому регіоні, тож у нього є гігантська вантажівка. Я її бачив. Справжній монстр. Колеса отакецькі! — Ґамаш прокашлявся, і Бовуар згадав, де він зараз. — Так чи так, на безбортовій платформі вантажівки є генератор, щоб запускати машини. Але знову ж таки, це не просто генератор. Він величезний. Біллі каже, що йому потрібна енергія для відігріву замерзлих напівпричепів і будівельного обладнання.

Тож він просто взяв пусковий кабель і під’єднав його до генератора з одного боку і до теплової лампи з другого. Voilà. Звідси електрика й тепло.　

Агент Лем’є засовався на місці, потім перехопив погляд агентки Лакост. Вона подивилася на нього й коротко кивнула. Чи то був знак заохочення? Вона знову кивнула й виразно поглянула на нього.　

— Сер, — сказав він, радіючи, що його голос не зірвався.　

Бовуар перевів здивовані очі на новачка, який мав нахабство перебити його.　

— Що таке?　

— Ну, я про цю штуку, — Лем’є показав на малюнок, — обігрівач. Коли ми побачили його вчора, у мене виникло одне питання, та я вирішив перевірити, перш ніж щось говорити. Такі обігрівачі майже завжди працюють на пропані. Не на електриці. — Він обвів поглядом стіл. Усі погляди були спрямовані на нього. — Я подзвонив другу, який працює електриком. Він також грає тут у хокей у чоловічій лізі.　

На подив Лем’є, Бовуар усміхнувся. Легка, відкрита усмішка робила його обличчя зовсім юним.　

— Ви маєте рацію. Цей теж колись працював на пропані, — сказав він, — та зламався, і його збиралися викинути. Біллі Вільямс врятував його. Він знав, що зможе його під’єднати і він працюватиме достатньо добре, щоб раз на рік провести свято керлінгу. Це було кілька років тому. І досі лампа працює. Утім для підзарядки потрібен генератор.　

— Агент Лем’є вчора говорив про генератор. — Ґамаш кивнув Лем’є, який сів рівніше і здавався вищим. — Боюся, я не сприйняв його припущення всерйоз. Мені дуже шкода.　

Лем’є ніколи не чув, щоб перед ним вибачався начальник. Він не знав, що робити, тому ніяк не відреагував.　

— Чи був генератор містера Вільямса достатньо потужним, щоб убити? — запитав Ґамаш.　

— У тому й питання. Учора я з’їздив до лікарні Ковансвілю, щоб поговорити з коронеркою, докторкою Гарріс. Вона надала мені звіт про розтин. Вона знає Вільямса і каже, що його генератор достатньо потужний, щоб убити. Власне, для цього велика потужність і не потрібна. — Бовуар повернувся на своє місце, проковтнув останній шматок пончика й ручкою помішав каву. — Вона хоче поговорити з вами, шефе. Каже, що приїде сьогодні до обіду з детальнішим звітом і описом одягу, у якому була жертва. Але вона дала зрозуміти, що це не був нещасний випадок, якщо хтось із вас сумнівається.　

Бовуар опустив погляд на свої нотатки. Він не знав, із чого, власне, почати. Звісно, йому не хотілося повторювати, що це був дивний, навіть, можливо, божевільний спосіб скоєння вбивства. Старший інспектор Ґамаш уже знав це. Усі це знали. Але вчора вдень докторка Шерон Гарріс наголошувала на цьому кілька разів.　

— Не думаю, що ви розумієте ситуацію до кінця, інспекторе. Погляньте на це.　

Докторка Гарріс зняла біле простирадло з жертви. На холодній жорсткій каталці лежало холодне жорстке тіло жінки. На її обличчі застигла злість, і Бовуар засумнівався, чи впізнає цей вираз її сім’я. Шерон Гарріс кілька хвилин кружляла навколо жінки, вказуючи на цікаві місця, наче некрополітка[84], що проводила екскурсію.　

Тепер, на ранковому брифінгу, він роздав більше фотографій — їх зробила докторка Гарріс під час розтину. Поки всі їх розглядали, у кімнаті запала тиша.　

Ґамаш уважно подивився на знімки, а потім передав їх агентці Лакост. Він злегка повернувся на стільці, схрестив ноги й уперся поглядом у вікно. На вулиці падав сніг, вкриваючи машини та будинки, налипаючи на гілки дерев. Ця ідилічна картина різко контрастувала з плакатами й розмовами в приміщенні старого залізничного вокзалу. З місця, де він сидів, було видно арочний кам’яний міст, що з’єднував їхній берег річки Белла-Белла з Трьома Соснами. Час від часу повільно та безшумно проїжджав автомобіль — сніг приглушував усі звуки.　

У приміщенні пахло дров’яним димом, кавою в картонних стаканчиках, відчувався припах глазурі та мускусний дух старих книг. Або розкладів руху поїздів. Тут колись був залізничний вокзал. Із часом забуте, як і багато інших полустанків уздовж Канадської національної залізниці, село Три Сосни знайшло вдале застосування старій будівлі з дерева та цегли.　

Ґамаш підніс руку, зігріту кавою, до носа. Ніс був холодним. І трохи мокрим. Якби він був собакою, це було б чудовою ознакою. Проте кімната прогрівалася, і після холоду нічого не могло зрівнятися з приємним відчуттям тепла, що повільно огортало все тіло.　

Саме так зараз почувався Арман Ґамаш. Щасливим і задоволеним. Він любив свою роботу, любив свою команду. Він не піднімався по службових сходинках у поліції Квебеку, та змирився із цим, бо не був честолюбним. Арман Ґамаш тішився своїм життям.　

До того ж зараз тривала одна з його улюблених частин роботи. Сидіти з командою і з’ясовувати, хто міг скоїти вбивство.　

— Бачите її руки? А ноги? — Бовуар підняв угору кілька фотографій із тілом. — Вони обвуглені. Хтось зі свідків повідомляв про запах? — запитав він Ґамаша.　

— Так, але запах був ледь чутний, — підтвердив Ґамаш.　

Бовуар кивнув.　

— Докторка Гарріс це підозрювала. Вона чекала, що буде запах. Горілої плоті. Більшість жертв ураження електричним струмом, яких вона бачила останнім часом, мали очевидніші ознаки. Від деяких навіть дим ішов.　

Кілька слідчих відділу вбивств здригнулися.　

— Буквально, — сказав Бовуар. — Більшість людей у таких випадках гинуть через високовольтні дроти. Це працівники гідроелектростанцій або технічні працівники, або ж люди, які випадково доторкнулися до одного з таких дротів. Дроти зриває буревієм, вони падають і… пуф! Смерть настає миттєво.　

Бовуар зробив паузу. Тут Арман Ґамаш нахилився вперед. Він знав Жана Ґі Бовуара достатньо добре, щоб розуміти: той не вдавався до театральних ефектів. Навіть зневажав їх. Однак від коротких пауз він отримував неабияке задоволення. Вони майже завжди його видавали. Подібно до брехуна, який прочищає горло перед тим, як збрехати про щось важливе, або гравця у покер, який потирає носа, Бовуар транслював важливу новину після драматичної паузи.　

— Докторці Гарріс не траплялася смерть від низької напруги вже більше ніж десять років. Автоматика поклала цьому край. Вона каже, що це майже неможливо.　

Тепер уся увага була прикута до Бовуара. Навіть техніки, поглинуті своєю роботою хвилину тому, сповільнили темп і зупинилися, щоб послухати.　

Майже неможливе вбивство.　

Пончики й кава повиснули в повітрі на півдорозі до рота, фотографії лежали на столі, дихання, здавалося, зупинилося,　

— Майже, — повторив Бовуар. — Щоб це спрацювало, мали зійтися разом кілька обставин. Сісі де Пуатьє повинна була стояти в калюжі. Посеред замерзлого озера за мінус десяти за Цельсієм вона мала стояти у воді. Вона мусила доторкнутися до чогось під напругою голими руками. Голими руками. — Він підняв руки вгору, наче команді відділу вбивств треба було нагадати, який вигляд мають руки. — Знову ж таки, на морозі вона повинна була зняти рукавички. Потім вона мусила доторкнутися до єдиної у всій місцині речі, що була під напругою. Але навіть цього було недостатньо. Струм повинен був пройти через її тіло і через ноги в калюжу. Погляньте на свої ноги.　

Усі дивилися на нього.　

— Ноги, ноги. Подивіться на свої ноги.　

Усі обличчя пірнули під стіл, окрім Бовуара. Арман Ґамаш нахилився і подивився на свої черевики. Верх був нейлоновий, а всередині були шари тінсулейту та повсті.　

— Подивіться на підошви, — досадував Бовуар.　

Усі знову нахилилися.　

— Ну?　

— Вони гумові, — сказала агентка Ізабель Лакост. Судячи з її кмітливого обличчя, Бовуар зрозумів, що вона второпала. — Гума лита й рифлена, щоб не ковзати по льоду чи снігу. Б’юся об заклад, у нас у всіх гумові підошви.　

Усі погодилися.　

— У тому й річ! — вигукнув Бовуар, ледве стримуючись. — Нам доведеться обдзвонити всіх, щоб підтвердити, але б’юся об заклад, що в Квебеку не продається　жодного черевика без гумової підошви. Це був останній пункт і, можливо, найнеймовірніший у низці неймовірних обставин. Якби Сісі де Пуатьє носила черевики з гумовими чи навіть шкіряними підошвами, вона б не загинула. Вона вхопилася за щось металеве. Метал проводить електрику. Земля проводить електрику. Наші тіла проводять електрику. За словами докторки Гарріс, електричний струм подібний до живої істоти. Він відчайдушно намагається вижити. Він переходить з однієї форми в іншу, крізь метал, крізь тіло в землю. І дорогою він проходить крізь серце. А серце генерує власні електричні імпульси. Дивовижно, чи не так? Докторка Гарріс пояснила мені. Якщо електричний струм проходить безпосередньо через тіло, йому потрібно лише кілька секунд, щоб вплинути на серце. Він порушує нормальний ритм і викликає… — Він звірився зі своїми записами, — фібриляцію.　

— Ось чому використовують електрифіковані електроди, щоб запустити серце, — сказала Лакост.　

— І для чого імплантують кардіостимулятори. Насправді це просто батарейки, які передають серцю електричний імпульс, — погодився Бовуар, захоплений темою й тим, що має справу з фактами. — Коли Сісі торкнулася металу, її серце було вражене за лічені секунди.　

— Але, — заговорив Арман Ґамаш, і всі погляди звернулися до нього, — мадам де Пуатьє мала бути заземленою.　

У кімнаті запанувала тиша. На цей час вже потеплішало, та Ґамаша все одно проймав озноб. Він подивився на Бовуара і зрозумів, що це ще не все.　

Бовуар засунув руку до сумки, що висіла в нього на боці, витягнув і поставив на стіл пару черевиків.　

Перед ними стояло взуття Сісі де Пуатьє, виготовлене з найбілішої, найтоншої шкіри дитинчат тюленів. А на підошві, там, де у всіх інших була б гума, слідчі побачили крихітні кігтики.　

Бовуар перевернув один із черевиків на бік, щоб було видно підошву. Скручені, обвуглені, кігті мали карикатурний вигляд і виявилися металевими шипами, що стирчали зі шкіряної підметки.　

Арман Ґамаш відчув, як у нього стиснулася щелепа. Хто міг би носити такі чоботи? Інуїти, можливо. В Арктиці. Але навіть вони не стали б убивати тюленят. Інуїти були шанобливими і розважливими мисливцями, яким ніколи і на думку не спадало вбивати малечу. Вони не мали потреби.　

Ні. Тільки нелюди вбивали дитинчат. І тільки нелюди підтримували цей промисел. Перед ними лежали два маленькі трупики. Звісно, це були тварини, утім безглузде вбивство жахало Ґамаша. Що це за жінка, яка взула тіла мертвих тюленят, яких перетворили на чоботи й устромили в них металеві кігті?　

Арман Ґамаш подумав, а чи не намагається Сісі де Пуатьє в цей самий момент пояснити свій вчинок спантеличеному Богові та парі вкрай розлючених тюленів.