Фатальне благословення

Розділ тринадцятий

— Так, сьогодні вранці ми були на благодійному сніданку, — сказав Лайон.　

— Усі троє?　

— Так. — Лайон завагався.　

Ґамаш чекав. Тепер вони сиділи в їдальні.　

— Ми приїхали в різних машинах, я і Сісі. Вона була в гостях у колеги.　

— До сніданку?　

— Для неї це був дуже напружений час. Дуже важливий час. Час великих подій.　

— Чим займалася ваша дружина?　

— Ви не знаєте? — Лайон був щиро здивований.　

Ґамаш підняв брови і похитав головою.　

Лайон підвівся, вибіг із кімнати й за мить повернувся з книжкою.　

— Це Сісі.　

Ґамаш узяв книжку і втупився в обкладинку. Біле-білесеньке тло, посередині якого висіли чорні брови, двоє пронизливих блакитних очей, ніздрі й червона смужка губ. Хитромудро й химерно. Зображення відштовхувало. Ґамаш подумав, що фотограф, напевне, зневажав її.　

Книжка називалася «Віднайдіть спокій».　

Ґамаш спробував пригадати, чому ця назва здається йому такою знайомою. Він знав, що відповідь прийде до нього. Під назвою був чорний символ.　

— Що це? — запитав Ґамаш.　

— А, так. Вийшло не дуже вдало. Це мав бути логотип компанії Сісі. Орел.　

Ґамаш подивився на чорну пляму. Тепер, коли Лайон пояснив, він зміг розгледіти орла. Голова в профіль, гачкуватий, роззявлений у крику дзьоб. Він не відвідував жодних маркетингових курсів, але припускав, що більшість компаній обирають логотипи, які свідчать про силу, творчість або довіру — про якусь позитивну якість. Цей же асоціювався з люттю. Він був схожий на роз’ярілого птаха.　

— Можете залишити її собі. У нас є ще.　

— Дякую. Але я все ще не розумію, що робила ваша дружина.　

— Вона — це і є «Віднайдіть спокій». — Річард Лайон, схоже, не міг зрозуміти, що не все оберталося навколо Сісі де Пуатьє. — Хіба ви не чули? Дизайнерська фірма? Лі біен? М’які палітри?　

— Вона виготовляла зубні протези? — спробував вгадати Ґамаш.　

— Зубні протези? Ні. Будинки, кімнати, меблі, одяг. Усе. Життя. Усе це створювала Сісі. — Він широко розкинув руки, наче старозавітний пророк. — Вона була геніальною. Ця книжка — про її життя та її філософію.　

— Яку філософію?　

— Ну, це як яйце. Або, швидше, як фарба на стіні. Хоча, звісно, не на стіні, то лі біен. Попід стіною. Малюнок усередині. Типу того.　

Ручка Лем’є зависла над блокнотом. Чи варто йому це записувати?　

«Господи! — думав Лайон. — Замовкни. Будь ласка, замовкни. Ти товстий, потворний, тупий, тупий нікчема».　

— Коли вона пішла з дому сьогодні вранці? — Ґамаш вирішив спробувати іншу тактику.　

— Коли я прокинувся, її вже не було. Боюся, я хроплю, тому в нас окремі спальні. Але я відчув запах кави, тож, мабуть, вона саме пішла.　

— О котрій годині це було?　

— Близько сьомої тридцять. Коли я приїхав до Легіон-Холу десь за годину, Сісі вже була там.　

— З колегою?　

Він знову завагався, чи то лише здалося?　

— Так. Його звати Сол, щось таке. Він винайняв тут квартиру на різдвяні свята.　

— А що він робить для вашої дружини?　

Ґамаш сподівався, що Лем’є зумів зберегти байдужий вираз обличчя.　

— Він фотограф. Він фотографує. Це його фотографія. Чудова, чи не так? — Лайон вказав на книжку в руці Ґамаша.　

— Він фотографував під час сніданку?　

Лайон кивнув, його очі округлилися й набрякли, а погляд став якимось благальним.　

«Але про що він благає?» — запитав себе Ґамаш.　

І він раптом зрозумів: закрити цю тему.　

— Чи був фотограф на матчі з керлінгу? — продовжив Ґамаш.　

Лайон пригнічено кивнув.　

— Ви знаєте, що це означає, чи не так?　

— Це лише чутки. Мерзенна, безпідставна брехня.　

— Це означає, що він міг сфотографувати людину, яка вбила вашу дружину.　

— О! — здивовано промовив Лайон.　

Але як Ґамаш не намагався, він не міг зрозуміти, чи був Лайон здивований-щасливий, чи здивований-переляканий.　

— Як ти думаєш, хто це зробив? — запитала Клара, передаючи Пітеру келих червоного вина. Вона відкинулася на спинку м’якого крісла і відсьорбнула зі свого келиха.　

— Рут.　

— Рут? Справді? — Клара сіла і втупилася в Пітера. Він майже ніколи не помилявся. Це була одна з його найбільш дратівливих рис. — Ти вважаєш, Рут убила Сісі?　

— Думаю, якщо я надалі це повторюватиму, урешті-решт матиму рацію. Наскільки мені відомо, Рут тут єдина, хто може вбити без довгих роздумів.　

— Але ж насправді ти не думаєш, що вона на таке здатна? — здивувалася Клара, хоча й не заперечила.　

— Думаю. Це в її природі. Якщо вона досі нікого не вбила, то лише тому, що їй бракувало мотиву й можливості. Та вона здатна на вбивство.　

— Але чи вбила б вона когось електричним струмом? Я завжди вважала, що, задумай Рут когось убити, вона зробить це тростиною, чи пістолетом, чи переїде машиною. Вона не вирізняється вишуканістю.　

Пітер підійшов до книжкових шаф і почав переглядати томи — складені стосами, безладно нагромаджені, втиснуті на полиці. Він пробігав очима по назвах. Там були біографії та романи, літературна критика, книжки з історії. Багато детективів. І поезія. Чудова поезія, яка змушувала Клару наспівувати й плакати у ванні, що була її улюбленим місцем для читання поезії, оскільки більшість томів були тонкими і їх було легко тримати слизькими руками. Пітер ревнував свою дружину до слів, які приносили їй таку насолоду. Вона видавала такі звуки, ніби слова пестили її та проникали в неї, і торкалися її так, як лише він хотів її торкатися. Він хотів сам чути всі її стогони. Але вона стогнала над Гехтом, Етвудом, Енджелоу і навіть Єйтсом. Вона стогнала і мугикала від насолоди над Оденом і Плесснером. Але найбільше задоволення вона отримувала від Рут Зардо.　

— Пам’ятаєш це?　

Пітер простягнув Кларі невеличку книжечку. Вона розгорнула її і почала читати навмання:　

Вона перегорнула сторінку на інший вірш, знову навмання, і ще один, і ще.　

— Вони майже всі про смерть або втрату, — мовила Клара, опускаючи книжку. — Я цього не усвідомлювала. Більшість віршів Рут про смерть.　

Вона згорнула книгу. Це була одна з найперших збірок Рут.　

— Вони не просто про смерть, — зауважив Пітер, кидаючи березову колодку у вогонь і спостерігаючи, як вона сипле іскрами.　

Він вийшов на кухню, щоб перевірити запіканку, що розігрівалася до вечері, і звідти вигукнув:　

— Вони ще й дуже витончені. Ми багато чого не бачимо в Рут.　

— «Що була ти лише метеликом І вжалити не могла», — повторила Клара.　

А Сісі була лише метеликом? Ні. У Сісі де Пуатьє було жало. Варто було наблизитися до тієї жінки, і ти відчував його. Клара не була впевнена, чи погоджується з Пітером щодо Рут. Рут виплескувала всю свою гіркоту у своїх віршах. Рут нічого не тримала в собі, а Клара знала, що злість, яка веде до вбивства, повинна довго бродити, вона часто запечатана під шаром усмішок і медових речей.　

Задзвонив телефон, і після кількох коротких слів Пітер поклав слухавку.　

— Допивай! — гукнув він із порога. — Мирна запрошує нас до бістро пропустити по келиху.　

— Я маю випити залпом цей, щоб отримати ще один? — Як у старі добрі часи, чи не так?　

Арман Ґамаш стояв перед старим будинком Гедлі. Двері зачинилися, і він відчув, що може видихнути. А ще він почувався по-дурному. Він оглянув цю похмуру стару будівлю разом із Лайоном, і ніщо з того, що він побачив, не змусило вподобати це місце, проте й ніяких вовкулак будинок не приховував. Він був просто стомленим і сумним, і йому дуже бракувало сміху. Як і його мешканцям.　

Перш ніж піти, Ґамаш повернувся до вітальні, де Крі так само сиділа у своєму сарафані й капцях. Він накинув їй на плечі ковдру й сів навпроти. Якусь мить дивився на її безпристрасне юне обличчя, а потім заплющив очі.　

Він намагався дати їй зрозуміти, що все буде добре. Урешті-решт. Життя не завжди завдаватиме такого болю. Світ не завжди буде таким жорстоким. «Дай йому час, маленька. Дай йому ще один шанс. Повернися».　

Він повторив це кілька разів, а потім розплющив очі і побачив Лем’є, який стояв біля дверей і дивився на нього.　

Опинившись на вулиці, Ґамаш щільніше загорнувся в пальто й пішов стежкою до машини. Завірюха тільки　починалася, і сніг летів пухнастий, легкий і приємний. Він подивився вниз на село, що виблискувало у світлі прикрас і хуртовини. Раптом у його голові віхолою промайнули слова Ґабрі: «Чудовисько мертве, і селяни святкують». Натяк на Франкенштейна. Але в тій історії селяни не просто святкували смерть монстра, вони вбили його самі.　

Чи могло це сонне, миле, мирне місце об’єднатися і вбити Сісі де Пуатьє?　

Ґамаш майже відкинув цю версію. Це була божевільна ідея. Але потім він пригадав, що смерть теж була божевільною.　

— Про щось хочете запитати? — не обертаючись, Ґамаш звернувся до молодого агента, що стояв позаду нього.　

— Ні, сер.　

— Урок номер три, синку. Ніколи не бреши мені.　

Він обернувся й подивився на агента Лем’є поглядом, якого юнак ніколи не зможе забути. Турботливим і застережливим водночас.　

— Що ви робили у вітальні з донькою?　

— Її звуть Крі. А на що було схоже?　

— Ви сиділи надто далеко, щоб розмовляти з нею. І, ну…　

— Продовжуйте.　

— Ваші очі були заплющені.　

— Твоя правда.　

— Ви молилися? — збентежено запитав Лем’є.　

Для його покоління молитва була гіршою за зґвалтування, гіршою за содомію, гіршою за невдачу. Він відчув, що тільки-но глибоко образив шефа. Але ж той сам запитав.　

— Так, я молився, хоча, мабуть, не в традиційний спосіб. Я розмірковував про Крі і намагався донести до　неї думку, що світ може бути непоганим місцем, тож варто дати йому ще один шанс.　

Із цих слів агент Робер Лем’є отримав більше інформації, ніж хотів. Значно більше. Він почав розмірковувати, наскільки складним буде це завдання. Але дивлячись, як шеф повільно, задумливо йде до машини, Лем’є мусив визнати, що відповідь Ґамаша певним чином заспокоїла його. Можливо, це буде не так уже й важко. Він дістав свій нотатник. Коли вони сиділи в теплій машині, Ґамаш усміхався, дивлячись, як молодий агент Лем’є записує його слова.　

Струсивши з курток сніг, Пітер і Клара повісили їх на вішак біля дверей і роззирнулися довкола. Бістро було повне, точилися жваві розмови. Офіціанти вправно снували між маленькими круглими дерев’яними столиками, балансуючи з тацями з напоями та їжею.　

— Сюди.　

Мирна стояла біля дивана перед каміном, з нею була Рут. Подружжя Парра вже збиралося йти.　

— Можете сісти на наші місця, — запропонувала Ганна Парра, їхня обраниця до місцевих органів влади, щойно вони з чоловіком Роаром піднялися й закуталися шарфами. — Сніг уже йде?　

— Трохи сніжить, — відповів Пітер, — але дороги повинні бути в порядку.　

— Нам недалеко додому. Швидко доїдемо. — Роар потиснув їм руки, а Ганна розцілувала їх у щоки. У Квебеку прощанню приділяли неабияку увагу.　

Хоча так само ставилися й до зустрічі.　

Обійшовши всіх і розцілувавши кожного в обидві щоки, Клара з Пітером вмостилися в м’яких кріслах із поручнями. Пітер перехопив погляд Ґабрі, і незабаром здоровань з’явився перед ними з двома келихами червоного вина і двома вазочками кеш’ю.　

— Ви можете повірити в те, що сталося? — Ґабрі відпив із келиха Клари і взяв жменю її горішків.　

— Вони впевнені, що то було вбивство? — запитала Мирна.　

Пітер і Клара кивнули.　

— Цей бовдур Ґамаш знову за головного, — промовила Рут, тягнучись до келиха Пітера, — а ви знаєте, що сталося минулого разу. — Вона зробила добрий ковток.　

— Хіба він не розкрив справу? — запитала Мирна, переставляючи своє віскі на інший бік столу.　

— Розкрив? — Рут хитро поглянула на неї. — Йому просто пощастило. Я ось про що, подумайте: жінка падає на лід, а він вважає, що її вбило струмом! Звідки? Від руки Господа?　

— Але її вбило струмом, — сказав Пітер якраз у ту мить, коли підійшов Олів’є.　

— Ви говорите про Сісі. — Він зажурено подивився на порожні стільці біля каміна. Але його ресторан був повний відвідувачів, і сісти зараз — означало не скористатися нагодою.　

— Пітер думає, що це зробила ти, Рут, — зізналася Клара.　

— А може, так і є. І, можливо, ти наступний. — Рут маніакально всміхнулася Пітеру, який волів би, щоб Клара тримала язика за зубами.　

Рут потягнулася до найближчого келиха на столі.　

— Що ти сказав поліції? — запитав Олів’є Пітера.　

— Я просто описав те, що сталося.　

— Старший інспектор забронював номер у готелі.　

Олів’є підняв порожній келих Пітера і красномовно глянув на чоловіка. Пітер, здивований, похитав головою. Два келихи були його нормою.　

— Ти думаєш, що вона померла не від удару струмом? — запитала Клара у Рут.　

— Авжеж, я знаю, що від струму. Одразу зрозуміла. Я просто здивована, що той бовдур Ґамаш так швидко все збагнув.　

— Як ти могла одразу зрозуміти? — засумнівалася скептично налаштована Мирна.　

Рут проговорила:　

Мирна не стрималася й засміялася. Відомий жартівливий віршик-страшилка, дещо змінений Рут, прозвучав дуже влучно. Запах гару справді наповнив перелякане повітря.　

— Узагалі-то, — сказала Клара, — мені спав на думку інший вірш:　

Після вірша Клари біля каміну запала тиша. Позаду лунали розмови, вибухи сміху, дзвеніли келихи. Ніхто не оплакував Сісі де Пуатьє. Три Сосни не збідніли через її смерть. Сісі залишила по собі сморід, але навіть　він піднімав настрій. З її смертю у Трьох Соснах посвітлішало, посвіжішало і стало легше дихати.　

Ґамаш відчув запах тушкованого м’яса ще до того, як увійшов у двері. Boeuf bourguignon[74] із філе та грибів, крихітних перламутрових цибулинок і бургундського вина. Він зателефонував Рейн-Марі з офісу й повідомив, що повернувся, і на її прохання прихопив свіжий багет із місцевої пекарні за рогом їхнього будинку. Тепер він насилу протиснувся у двері, тримаючи в руках коробку з речовими доказами, сумку і дорогоцінний багет. Він не хотів надламувати хліб, не встигнувши навіть зайти до будинку, хоча це було б не вперше.　

— Це хлопець із басейну?　

— Non, Madame Gamache, désolé.[75] Це лише пекар.　

— Сподіваюся, із багетом.　

Рейн-Марі вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Ледве вона побачила чоловіка, як її обличчя розпливлося в теплій усмішці. Вона нічого не могла з собою вдіяти. Ґамаш стояв у коридорі, обома руками тримаючи коробку, його шкіряна сумка з’їхала з плеча і тягнула за собою його гігантське карамельного кольору пальто, а скоринка багету, який він затиснув під пахвою, терлася об його щоку.　

— Боюся, він уже не такий добрий, як був, — він криво всміхнувся.　

— Як на мене, він просто ідеальний, мсьє.　

Вона обережно висмикнула багет з-під його руки, даючи йому змогу нахилитися й поставити коробку на підлогу.　

— Voilà.[76] Як добре вдома!　

Він обійняв її й поцілував, відчуваючи через пальто її м’яке тіло. Вони обоє погладшали відтоді, як уперше зустрілися. Жоден із них не вліз би у весільне вбрання. Але вони виросли і в інших напрямах, і Ґамаш вирішив, що це того варте. Якщо життя означало всебічний розвиток, він був не проти.　

Рейн-Марі обійняла його у відповідь і відчула, як її светр стає вологим, торкаючись намоклого під снігом пальта чоловіка. Але вона вирішила, що це того варте. В обмін на незначний дискомфорт вона отримала величезне заспокоєння.　

Після того як Ґамаш прийняв душ і переодягнувся в чисту водолазку й твідовий піджак, він приєднався до Рейн-Марі, щоб випити по келиху вина перед каміном. Це був перший за кілька тижнів тихий вечір, після метушні в родинному колі та виру різдвяних вечірок.　

— Може, поїмо тут? — запропонував він.　

— Чудова ідея.　

Він поставив розкладні столики перед кріслами, а вона подала Boeuf bourguignon на яєчній локшині й поставила кошик із нарізаним багетом.　

— Яка дивна пара, — зауважила Рейн-Марі, коли він закінчив розповідати їй про події дня. — Цікаво, чому Сісі та Річард залишалися разом. Цікаво, чому вони взагалі одружилися.　

— Мені теж. Річард Лайон був таким інертним, таким розгубленим, і все ж хотів би я знати, скільки в ньому було удаваного. Хай там як, щоб жити з ним, треба мати міцні нерви або ж бути теж такою пасивною чи　дуже терплячою. Однак не схоже, що Сісі де Пуатьє вирізнялася цими рисами. Ти чула про неї?　

— Ніколи. Але вона може бути відомою в англійській громаді.　

— Гадаю, вона була добре відомою лише своєму відображенню в дзеркалі. Ось що дав мені Лайон.　

Він простягнув руку до сумки, що лежала біля його крісла, й витяг звідти примірник «Віднайдіть спокій».　

— Самвидав, — прокоментувала Рейн-Марі, оглянувши обкладинку. — Лайон і його дочка все бачили?　

Ґамаш кивнув, підхоплюючи виделкою ніжне рагу.　

— Вони були на трибунах. Лайон зрозумів, що щось негаразд, лише коли помітив, як усі дивляться в той бік, де сиділа Сісі. Потім люди почали вставати зі своїх місць. Ґабрі підійшов до нього і сказав, що стався нещасний випадок.　

Він зрозумів, що говорив про Ґабрі так, ніби Рейн-Марі знайома з ним. І вона, здається, відчувала те саме.　

— А дочка? Ти казав, її звати Крі? Навіщо називати дитину Крі? Це ж треба так жахливо поводитися з дитиною! Бідолашна.　

— Гірше, ніж ти думаєш. З нею не все добре, Рейн-Марі. Вона замкнута, наче в якомусь ступорі. І вона здоровенна. Мабуть, фунтів п’ятдесят-шістдесят зайвої ваги[77], а їй лише дванадцять чи тринадцять — Лайон не міг пригадати.　

— Бути товстим — не означає бути нещасним, Армане. Принаймні я на це сподіваюся.　

— Не означає. Але справа не тільки в цьому. Вона ніби відірвана од світу. І є ще дещо. Коли сталося вбивство, Лайон описав, що бачив, як Сісі лежала, як рятувальники　нахилилися над нею й намагалися повернути її до життя, але він не зміг відповісти, де була в той час Крі.　

— Ти хочеш сказати, що він не шукав її? — запитала Рейн-Марі. Вона так здивувалася, що її рука з виделкою застигла на півдорозі до рота.　

Ґамаш похитав головою.　

— Яка огидна людина! — промовила Рейн-Марі.　

Важко було з цим не погодитися, і Ґамаш сам собі дивувався, чому він так старанно утримується від цього.　

«Можливо, — прийшла відповідь, — можливо, це занадто просто. Можливо, ти не хочеш, щоб убивство виявилося таким прозаїчним: зневажений, принижений рогоносець-чоловік убиває свою егоїстичну дружину. Можливо, це було занадто просто для великого Армана Ґамаша».　

— Це лише твоє его, — сказала Рейн-Марі, читаючи його думки.　

— Що саме?　

— Причина, через яку ти не погоджуєшся зі мною щодо Лайона. Ти ж розумієш, що він міг це зробити. Ти знаєш, що у них, напевне, були ненормальні стосунки. Чому б інакше вона так із ним поводилася, а він приймав це? І чому їхня донька віддалилася від нього так, що взагалі зникла? Я маю на увазі, що, за твоїми словами, ніхто навіть не помітив, була вона там чи ні.　

— Вона була там. Вона їхала з ними у вантажівці. Але ти маєш рацію.　

— Щодо чого?　

— Я не хочу, щоб Річард Лайон був винним.　

— Чому? — Вона нахилилася вперед.　

— Він мені подобається, — зізнався Ґамаш. — Він нагадує мені Сонні.　

— Нашого собаку?　

— Пам’ятаєш, як він блукав від двору до двору, шукаючи пікніків?　

— Пам’ятаю, як одного разу він сів на 34-й автобус і опинився у Вестмаунті.　

— Лайон нагадує мені Сонні. Він прагне догодити, і йому дуже бракує компанії. І я думаю, що в нього добре серце.　

— Добрим серцям буває боляче. Добрі серця розбиваються, Армане. І тоді вони раптово вибухають. Будь обережним. Даруй, я не повинна була цього говорити. Ти знаєш свою справу краще за мене. Вибач мені.　

— Завжди корисно, коли нагадують, особливо про его. Хто був той персонаж у «Юлії Цезарі», робота якого полягала в тому, щоб стояти за спиною імператора і шепотіти: «Ти всього лише людина»?[78]　

— То ти тепер імператор? Боюсь, це не обіцяє нічого доброго.　

— Обережно, — сказав він, витираючи рештки підливи зі своєї тарілки хрустким шматочком багета, — інакше ти остаточно розчавиш моє его. Тоді я зникну.　

— Тут я спокійна.　

Вона поцілувала його, зібрала тарілки й попрямувала на кухню.　

— Чому Сісі не сиділа зі своєю сім’єю? — запитала Рейн-Марі за кілька хвилин, коли Ґамаш вимив посуд, а вона все повитирала. — Тобі це не здається дивним?　

— Мені все здається дивним. Я не впевнений, чи в мене коли-небудь була справа, у якій було так мало сенсу із самого початку.　

Рукава Ґамаша були засукані, а руки в милі — він енергійно відчищав каструлю.　

— Чому жінка залишила свою сім’ю на холодних трибунах, а сама сіла на зручний стілець під обігрівачем? — Рейн-Марі, здавалося, була геть спантеличена.　

— Гадаю, у цьому й річ, — засміявся Ґамаш, передаючи їй каструлю. — Бо там їй було зручно й тепло.　

— Отже, вона була егоїсткою, а він мерзенним типом. На місці Крі я б теж зникла.　

Коли з посудом було покінчено, вони віднесли тацю з кавою до вітальні, і Ґамаш приніс коробку з доказами вбивства Елль. Настав час переключитися, принаймні на деякий час. Попиваючи каву і час від часу відриваючись від звіту, щоб подивитися на вогонь, він переглянув вміст коробки ретельніше, ніж міг це зробити вранці.　

Ґамаш узяв маленьку дерев’яну скриньку з гравіюванням, відкрив її і втупився в дивний набір літер. Безпритульні не славилися здоровим глуздом, але навіть так, навіщо їй було вирізати всі ці літери? С, В, К, L і М. Перевернувши скриньку, він знову побачив літери, приклеєні до дна. В КLМ.　

Може, С відпала. Може, вона була в проміжку між В і К.　

Він взяв звіт про розтин. Елль задушили. У її крові знайшли алкоголь; були також ознаки хронічного алкоголізму. Ніяких наркотиків. І були синці на шиї, звісно.　

Навіщо вбивати торбешницю?　

Убивцею майже напевно був інший безхатько. Як і будь-яка субкультура, ця взаємодіяла переважно сама із собою. Звичайний перехожий навряд чи настільки переймався б Елль, щоб убити її.　

Ґамаш відкрив конверт із цупкого коричневого паперу, у якому були фотографії з місця злочину. Обличчя вбитої було брудним і здивованим, ноги розкинуті й загорнуті в шари одягу й газет. Він опустив фотографію і зазирнув у коробку. Там вони й лежали. Кілька пожовклих газет, кілька свіжих, скручених у формі ніг, рук і тулуба Елль, наче розчленований привид.　

Там були фотографії брудних рук Елль, її потворних нігтів. Довгих, покручених, пожовклих, із бозна-чим під ними. Власне, коронер знав, що саме під ними було. Ґамаш ознайомився зі звітом. Бруд. їжа. Екскременти.　

На одній руці була кров, її власна кров, згідно зі звітом, і кілька свіжих порізів у центрі долоні, наче клейма. Той, хто її вбив, міг забруднитися кров’ю. Навіть якщо одяг випрали, на ньому все одно залишиться ДНК. Звідки порізи, було незрозуміло.　

Ґамаш зробив собі нотатку й повернувся до останньої фотографії. На ній була гола Елль на холодній каталці коронера. На якусь мить старший інспектор утупився в знімок, гадаючи, коли ж він звикне бачити мертві тіла. Убивство досі шокувало його.　

Потім він узяв лупу й повільно оглянув тіло. Він шукав літери. Можливо, вона написала К L С В і М на своєму тілі чи приклеїла? Можливо, ці літери були якимось талісманом, породженим хворою уявою? Деякі божевільні малювали розп’яття по всьому тілу й по всьому будинку, щоб відігнати зло. Можливо, ці літери були розп’яттям Елль.　

Він опустив лупу. На тілі літер не було, але воно було вкрите товстим шаром бруду. Бруд накопичувався роками. Навіть рідкісні ванни чи душ у місії «Стара пивоварня» не змогли його змити. Його наче набили　на її тілі, як татуювання. І як татуювання, воно розповідало свою історію. Красномовну, як вірш Рут Зардо:　

Добре слово. Це нагадало йому ще дещо. Крі. Як Елль, вона жадала доброго слова. Благала про нього так само, як Елль благала про їжу.　

Бруд, що в’ївся, говорив про зовнішній бік життя Елль, але мовчав про те, що відбувалося всередині, під шарами смердючого лахміття, нечистот і зморщеної від алкоголю шкіри. Дивлячись на фотографію тіла на візку, Ґамаш розмірковував про те, що ця жінка думала й відчувала. Він розумів, що все це, ймовірно, померло разом із нею. Він знав, що, можливо, дізнається її ім’я, можливо, навіть знайде її вбивцю, але, швидше за все, ніколи не розшукає її саму. Ця жінка загинула багато років тому.　

Невже й на Крі чекає та сама доля, тільки пізніше?　

А потім він звернув увагу на одну річ. Невелику пляму, відмінну від решти. Вона була темною і круглою, із занадто рівними краями, щоб бути випадковим брудом. Вона була на грудях.　

Знову взявши лупу, він деякий час розглядав пляму. Він хотів переконатися. І коли вглядався, знову став Арманом Ґамашем.　

Він знову розклав усі фотографії і прикипів очима до однієї з них особливо пильно. Потім порився в коробці з доказами, шукаючи яку-небудь маленьку річ. Щось таке, що було б легко не помітити. Але її не було.　

Ґамаш акуратно склав усе в коробку і поставив біля дверей. Потім повернувся до свого теплого крісла навпроти каміна і якусь хвилину сидів, спостерігаючи, як читає Рейн-Марі, як її губи час від часу злегка ворушаться, а брови піднімаються і опускаються — це міг помітити тільки він, бо знав її дуже добре.　

Потім він взяв у руки «Віднайдіть спокій» й почав читати.