Фатальне благословення

Розділ восьмий

— Ти щось знайшла?　

Старший інспектор Арман Ґамаш налив дружині келих пер’є і, нахилившись, щоб поглянути на документ, який вона тримала в руці, поцілував її в маківку. Був День подарунків[51], і вони приїхали до його кабінету в штаб-квартирі Сюрте[52] в Монреалі. Ґамаш був у сірій сорочці та краватці (він завжди одягав їх в офіс), а також в елегантному кашеміровому кардигані, який свідчив про те, що в нього все-таки вихідний. Хоча Ґамашу було лише трохи за п’ятдесят, його вирізняв шарм старого світу, ввічливість і манера триматися, притаманна минулим часам. Він усміхнувся до дружини, а його глибокі карі очі зупинилися на м’якій хвилі її волосся, що починало сивіти. Звідти, де він стояв, Ґамаш відчував ледь уловимий тонкий аромат парфумів Joy від Жана Пату, які він дарував дружині на кожне Різдво. Він обійшов її і вмостився в шкіряне крісло навпроти, відчувши знайомі вигини на сидінні. Його тіло свідчило про смачну їжу та радше довгі прогулянки, ніж про заняття контактними видами спорту.　

Дружина Ґамаша, Рейн-Марі, сиділа в іншому шкіряному кріслі. У неї на колінах лежала велика червоно-біла картата серветка, в одній руці вона тримала досьє, а в другій — бутерброд з індичкою. Вона відкусила шматочок і зняла окуляри для читання, й вони повисли на ремінці.　

— Я думала, що знайшла дещо, аж ні. Мені здалося, що залишилося запитання, яке слідчий не поставив, але бачу, що він запитав про це пізніше.　

— Хто це був?　

— Справа Лябарра. Чоловіка штовхнули під вагон метро.　

— Пам’ятаю. — Ґамаш налив собі води. Навколо них на підлозі лежали акуратні стоси папок із документами. — Я не знав, що справа не була розкрита. Ти нічого не знайшла?　

— Вибач, коханий. Цього року в мене не дуже добре виходить.　

— Іноді просто немає чого шукати.　

Вони взяли наступні папки і в дружній тиші знову взялися переглядати папери. Це стало їхньою традицією на другий день Різдва. Вони брали з собою похідний обід із бутербродів з індичкою, фруктів та сиру до кабінету Ґамаша у відділі вбивств і проводили весь день, перечитуючи матеріали справ про вбивства.　

Рейн-Марі дивилася на свого чоловіка, який занурився в папку з головою, намагаючись витягти з неї правду, віднайти в сухих словах, фактах і цифрах людську сутність. Бо в кожній із цих картонних папок жив убивця.　

Це були нерозкриті вбивства. Кілька років тому старший інспектор Ґамаш звернувся до свого колеги з поліції Монреалю і за коньяком у клубі «Сен-Дені» озвучив свою пропозицію.　

— Обмін, Армане? — запитав Марк Брот. — Як ти це собі уявляєш на практиці?　

— Я пропоную вихідний, День подарунків. У штаб-квартирі Сюрте буде тихо і, напевне, у вашому офісі також.　

Брот кивнув, зацікавлено спостерігаючи за Ґамашем. Він, як і більшість його колег, з великою повагою ставився до цього спокійного чоловіка. Тільки дурні його недооцінювали, але Брот знав, що на службі повно дурнів. Дурнів при владі, дурнів зі зброєю.　

Справа Арно довела це беззаперечно. І майже знищила велику, вдумливу людину, що сиділа перед ним. Брот запитував себе, чи відомі Ґамашеві всі деталі тієї історії. Мабуть, ні.　

Арман Ґамаш продовжував говорити, його голос був глибоким і приємним. Брот звернув увагу на сивину в темному волоссі на скронях і очевидну лисину на тім’ї, яку Ґамаш навіть не намагався приховати. Густі темні вуса були ретельно підстрижені і також посивілі. Зморшки на обличчі вказували не тільки на його зосередженість, а й на веселу вдачу, а глибокі карі очі, що дивилися на Брота з-під напівкруглих окулярів, були задумливими.　

«Як він виживає?» — дивувався Брот. Хай яким би жорстоким був світ монреальської поліції, він знав, що в Сюрте може бути ще гірше. Тому що ставки були вищими. І все ж Ґамаш очолив найбільший і найвідоміший там відділ.　

Звісно, далі він не піде. Навіть Ґамаш це знав. Але на відміну від Марка Брота, який був уособленням амбітності, Арман Ґамаш, здавалося, був задоволений своїм життям, навіть щасливий. Був період, ще до справи Арно, коли Бротові здавалося, що Ґамаш трохи простакуватий, дещо не його рівня. Але більше він так не вважав. Тепер він знав, що ховається за добрими очима й спокійним обличчям.　

У Брота з’явилося дуже дивне відчуття, що Ґамаш читає його думки, так само як бачить наскрізь своїх хитромудрих колег із поліції Квебеку.　

— Пропоную обмінятися нерозкритими справами й витратити кілька днів на те, щоб перечитати їх. Побачимо, можливо, нам вдасться щось знайти.　

Брот зробив ковток коньяку, відкинувся на спинку крісла та замислився. Ідея була цікава. Такий нетрадиційний підхід, напевно, здійняв би галас, якби хтось про це дізнався. Він усміхнувся до Ґамаша й знову нахилився вперед.　

— Навіщо? Хіба в тебе недостатньо роботи протягом року? Чи, може, ти страшенно хочеш утекти від сім’ї на Різдво?　

— Ну, знаєш, якби я міг, я б переїхав до свого офісу і жив на каві з автомата. Удома мені немає життя, і моя сім’я мене зневажає.　

— Мені розповідали про твої проблеми, Армане. Чесно кажучи, я тебе теж не поважаю.　

— А я тебе.　

Чоловіки всміхнулися.　

— Я хотів би, щоб хтось зробив таке саме для мене, Марку. Причина досить проста й егоїстична. Якби мене вбили, хотілося б думати, що справа не залишиться нерозкритою. Що знайдеться людина, яка не пошкодує зусиль. Як я можу відмовити в цьому бажанні іншим?　

Все було просто. І правильно.　

Марк Брот потиснув велику руку Ґамаша.　

— Домовились, Армане, згода.　

— Згода, Марку. І якщо з тобою щось трапиться, справа не залишиться нерозкритою.　

Попри надзвичайну простоту, із якою Ґамаш вимовив ці слова, Брот здивувався тому, наскільки вони були для нього важливими.　

І ось уже кілька років поспіль вони зустрічалися на парковці біля штаб-квартири Сюрте, щоб, за іронією долі, на День подарунків обмінятися коробками. І кожного другого дня Різдва Арман і Рейн-Марі відкривали ті коробки й шукали в них убивць.　

— А ось це вже дивно. — Рейн-Марі опустила своє досьє і піймала погляд Ґамаша. Вона всміхнулася і продовжила: — Ось справа, що сталася лише кілька днів тому. Цікаво, як вона потрапила до цього стосу.　

— Різдвяний гармидер. Хтось, мабуть, помилився. Давай її мені, кину у вихідний лоток.　

Він простягнув руку, та Рейн-Марі вже знов занурилася в читання. За мить він опустив руку.　

— Вибач, Армане. Просто я знала цю жінку.　

— Не може бути! — Ґамаш відклав своє досьє вбік і підійшов до Рейн-Марі. — Звідки? Що це за справа?　

— Вона не була мені подругою, ми не були знайомі. Ти, мабуть, теж її пам’ятаєш. Та торбешниця біля автовокзалу на вулиці Беррі. Знаєш, та, на якій була купа лахів у будь-яку погоду. Вона сиділа там роками.　

Ґамаш кивнув.　

— Одначе поки що цю справу не можна вважати нерозкритою. Кажеш, вона померла лише кілька днів тому?　

— Її вбили двадцять другого. І це дивно. Її знайшли не на автовокзалі. Вона опинилася на вулиці де ла Монтань, біля «Огілві». Це добрих… скільки? Десять — п’ятнадцять кварталів звідси.　

Ґамаш повернувся на своє місце й став чекати, спостерігаючи за Рейн-Марі, яка читала далі. Кілька пасом сивуватого волосся падало їй на чоло. Рейн-Марі було трохи за п’ятдесят, і вона видавалася вродливішою, ніж тоді, коли вони одружилися. Вона майже не користувалася косметикою, її влаштовувало обличчя, яке їй подарувала природа.　

Ґамаш міг сидіти цілий день і дивитись на неї. Іноді, забираючи Рейн-Марі з Національної бібліотеки, він навмисне приїжджав раніше, щоб подивитися, як вона працює, як, схиливши голову, із серйозним виразом обличчя переглядає історичні документи та робить нотатки.　

А потім вона підводила очі й помічала, що Ґамаш спостерігає за нею, і її обличчя розпливалося в усмішці.　

— Її задушили. — Рейн-Марі опустила папку. — Тут сказано, що її звали Елль. Прізвища немає. Я не можу в це повірити. Це зневажливо. У поліції навіть не потурбувалися дізнатися її справжнє ім’я, тому називають «Вона»[53].　

— Це важко зробити, — зауважив Ґамаш.　

— Напевно, саме тому малята з дитсадка не працюють детективами у відділі вбивств.　

Він не втримався і розсміявся на її слова.　

— Вони навіть не намагалися, Армане. Поглянь на це. — Вона підняла досьє. — Це найтонша папка. Для них вона була просто жебрачкою.　

— Хочеш, аби я спробував?　

— А ти можеш? Навіть якщо ти лише дізнаєшся її ім’я.　

Він знайшов коробку з матеріалами справи Елль, складену в купі з іншими справами Брота біля однієї　зі стін його кабінету. Гамані надів рукавички і почав витягати вміст коробки, розкладаючи по підлозі. Незабаром на підлозі виросла гора прогірклого, прілого одягу, а сморід стояв такий, що затьмарював навіть запах їхнього блакитного сиру.　

Поруч з одягом лежали старі газети, зім’яті й брудні. Ґамаш підозрював, що їх використовували для захисту від жорстокої монреальської зими. Він знав, що друковане слово має велику силу, але воно навряд чи здатне протистояти негоді. Рейн-Марі приєдналася до нього, і разом вони стали ретельно оглядати речі з коробки.　

— Схоже, вона буквально оточила себе словами, — промовила Рейн-Марі, беручи до рук книжку. — Газети для утеплення і навіть книжка.　

Розгорнувши її, вона почала читати навмання:　

Хтозна-коли покійна, похована в іншому місті, моя мати ще досі мене не полишила.　

— Можна подивитися? — Ґамаш узяв книжку й подивився на обкладинку. — Я знаю цю поетесу. Я з нею зустрічався. Це Рут Зардо. — Він іще раз поглянув на обкладинку. «Я — СУПЕР».　

— Та, що з того маленького села, яке тобі так сподобалося? Вона одна з твоїх улюблених поетес, чи не так?　

Ґамаш кивнув і прогорнув сторінки на початок.　

— Такої я не маю. Напевне, нова. Не думаю, що Елль навіть читала її.　

Він подивився на дату видання й помітив напис: «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут».　

Ґамаш підійшов до телефону.　

— Це книгарня «Огілві»? Я телефоную, щоб дізнатися про… так, я почекаю. — Він повернувся до дружини й усміхнувся. Вона наділа гумові рукавички　й потягнулася до маленької дерев’яної скриньки, яка теж була серед доказів. Простенька й потерта. Рейн-Марі перевернула її й побачила чотири літери, приклеєні до денця.　

— Що ти про це думаєш? — запитала вона, показуючи її Арману.　

В KLM　

— Вона відкривається?　

Рейн-Марі обережно зняла кришку і зазирнула всередину. Побачене її ще більше спантеличило.　

Там було повно літер алфавіту.　

— Чому б вам не… так, алло? — Він вибачливо підняв брови. — Я дзвоню щодо останньої книги Рут Зардо. Так. Багато людей? Розумію. Що ж, merci.　

Він поклав слухавку.　

Рейн-Марі висипала вміст скриньки на стіл і тепер розкладала його в акуратні купки.　

Купок було п’ять: літери С, В, K, L і М.　

— Такі самі, як і на дні, окрім С, — зауважила вона. — Чому саме ці літери і чому великі?　

— Гадаєш, це важливо, що літери всі великі? — запитав Ґамаш.　

— Я не впевнена, але знаю з документів, з якими працюю, що, коли використовується серія великих літер, кожна буква означає слово.　

— Наприклад, RCMP[54] або DOA[55].　

— Ти завжди залишаєшся копом, але ідея правильна. Приміром, «Я — СУПЕР», — вона вказала на книжку Рут, що лежала на столі Ґамаша. — Б’юся об заклад, це означає щось інше. Що сказали в книгарні?　

— Рут Зардо презентувала цю книгу кілька днів тому в універмазі «Огілві». Двадцять другого грудня.　

— Цього дня померла Елль, — сказала Рейн-Марі.　

Ґамаш кивнув. Навіщо Рут давати копію жебрачці та ще й підписувати її «З любов’ю — Рут»? Він знав стару жінку досить добре і був упевнений, що вона не розкидатиметься словом «любов».　

Ґамаш знову потягнувся до телефону, але той задзвонив, щойно він доторкнувся до нього.　

— Oui, allô[56]?

Ґамаш слухає.　

На тому кінці дроту на мить запанувала тиша.　

— Oui, bonjour,[57]

— повторив він.　

— Старший інспектор Ґамаш? — почувся голос на лінії. — Я не чекав, що ви відповісте самі.　

— Я всюдисущий. — Він приязно засміявся. — Чим я можу вам допомогти?　

— Мене звати Робер Лем’є. Я черговий офіцер із поліцейського відділку у Ковансвілі, що в Східних кантонах.　

— Я пам’ятаю. Ми зустрічалися під час розслідування справи Джейн Ніл.　

— Так, сер.　

— Чим можу допомогти, синку?　

— Сталося вбивство.　

Отримавши інформацію, Ґамаш поклав слухавку і подивився на дружину. Вона сиділа в кріслі спокійна й незворушна.　

— Ти взяв теплу білизну?　

— Так, мадам.　

Він висунув верхню шухляду письмового столу, з якої визирнула темно-синя шовкова тканина.　

— Хіба більшість офіцерів не зберігає там зброю? — запитала Рейн-Марі.　

— Я вважаю, що тепла білизна мене захищає достатньо.　

— Я рада. — Вона обійняла його. — Я залишаю тебе, мій любий. Ти маєш працювати.　

Рейн-Марі затрималася біля дверей. Поки він розмовляв телефоном, повернувшись до неї спиною й дивлячись у вікно на краєвид Монреалю, вона спостерігала за знайомими рухами, звернула увагу на волосся, що злегка кучерявилося на потилиці, поглянула на сильну руку, що тримала слухавку біля вуха.　

Двадцять хвилин по тому Арман Ґамаш разом зі своїм заступником інспектором Жаном Ґі Бовуаром, який був за кермом, їхали до місця події. Позаду вже залишився міст Шамплейн, ще півтори години автострадою — і вони опиняться у самому серці Східних кантонів.　

Ґамаш кілька хвилин дивився у вікно, а потім знову розгорнув книжку й дочитав вірш, який почала читати Рейн-Марі: