Фатальне благословення

Розділ другий

Крі обережно вдягала костюм, намагаючись не порвати білий шифон. Різдвяна вистава вже почалася. Вона чула, як молодші класи співають «Далеко в яслах»[4], хоча це звучало підозріло схоже на «Кит у яслах»[5]. Вона ненадовго замислилася, чи це не був часом натяк на її адресу. Невже вони всі сміються з неї? Вона відкинула цю думку і продовжила одягатися, тихенько наспівуючи.　

— Хто це робить? — Голос мадам Лятур, учительки музики, пролунав у переповненій, збудженій кімнаті. — Хто це наспівує?　

Обличчя мадам, жваве, схоже на пташине, зазирнуло в куток, куди Крі прокралася, щоб переодягнутися на самоті. Інстинктивно Крі схопила свій костюм і спробувала прикрити майже голе чотирнадцятирічне тіло. Звичайно, це було неможливо. Забагато тіла і замало шифону.　

— Це ти?　

Крі витріщилася, занадто налякана, щоб говорити. Мати попереджала її. Застерігала ніколи не співати на публіці.　

Але зараз, зраджена своїм бурхливим серцем, вона дозволила співу вирватися назовні.　

Мадам Лятур, не зводячи очей, дивилася на велетенську дівчинку й відчувала, як підступає нудота. Ці жирові валики, ці жахливі ямочки, ця спідня білизна, що зникає у плоті. Застигле обличчя, вирячені очі. Колись учитель природничих наук мсьє Драпо відзначив Крі як найкращу в класі, але його колега зіронізував, що однією з тем того семестру були вітаміни та мінерали, тож Крі, напевне, з’їла підручник.　

Проте Крі була тут, на виставі, тож, можливо, вона намагалася боротися зі своєю замкненістю, хоча для цього вона мусила докласти чимало зусиль.　

— Краще поквапся. Незабаром твій вихід.　

Мадам Лятур пішла, не чекаючи відповіді.　

Це була перша різдвяна вистава, у якій Крі брала участь за п’ять років, що навчалася в школі для дівчат міс Едвард. Кожні два роки, коли учениці виготовляли собі костюми, вона бурмотіла виправдання. Ніхто ніколи не намагався її відмовити. Натомість її призначали відповідальною за освітлення для вистави, бо вона, як висловилася мадам Лятур, має кебету до техніки. Маючи на увазі, до чогось неживого. Тож щороку Крі дивилася різдвяну виставу на самоті в темряві на задньому ряду, тим часом як красиві, сяючі, обдаровані дівчатка танцювали та співали про різдвяне диво, гріючись у світлі, що дарувала Крі.　

Але не цього року.　

Вона одягла костюм і поглянула на себе в дзеркало. На неї дивилася величезна шифонова сніжинка. Правда, Крі мусила визнати, що більше схожа на снігову кучугуру, ніж на сніжинку, але все одно це був костюм, і він був справді пречудовим. Іншим дівчаткам допомагали мами, але Крі зробила свій самотужки. «Щоб здивувати матусю», — сказала вона собі, намагаючись заглушити інший голос.　

Якщо придивитися, то там, де її пухкі, невправні пальці наштрикалися на голку, можна було побачити крихітні крапельки крові. Але вона наполегливо продовжувала роботу, поки нарешті костюм не був готовий. І тоді її осяяло. Справді, то була найгеніальніша думка за всі її чотирнадцять років.　

Крі знала, що її мати боготворила світло. Як їй казали все життя, світло — це те, до чого ми всі прагнемо. Ось чому кажуть «просвітлення». Ось чому розумних людей називають «світла голова». Чому худорляві люди досягають успіху? Тому що вони легші, прозоріші, світліші за інших.　

Це все було так очевидно.　

І зараз Крі власне гратиме сніжинку — найсвітлішу, найлегшу зі стихій. А як же її власна часточка блиску? Вона пішла в доларову крамницю і на свої кишенькові гроші купила пляшечку блискіток. їй навіть вистачило сил проминути затверділі плитки шоколаду, що траплялися на очі. Крі сиділа на дієті вже місяць і незабаром, вона була впевнена, її мати це помітить.　

За допомогою клею вона оздобила костюм блискітками і тепер розглядала результат.　

Уперше в житті Крі подумала, що вона гарна. І не сумнівалася, що за кілька хвилин її мати теж так подумає.　

Клара Морров дивилася крізь обмерзлі шибки вікна своєї вітальні на крихітне село Три Сосни. Вона нахилилася вперед і зішкрябала зі скла іній. «Тепер, коли у нас є трохи грошей, — подумала вона, — ми повинні замінити старі вікна». Клара знала, що це було б розумною справою. Утім, більшість її рішень насправді були нерозсудливими. Але вони відповідали її життю. І зараз, споглядаючи снігову планету, на яку перетворилися Три Сосни, вона усвідомлювала, що їй подобається бачити село крізь дивовижні візерунки, намальовані морозом на старому склі.　

Попиваючи гарячий шоколад, вона спостерігала, як яскраво вдягнені мешканці села прогулюються під снігом, що м’яко опускається долі, махають одне одному руками в рукавицях на знак привітання й час від часу зупиняються, щоб поспілкуватися, а їхні слова вириваються з вуст клубами пари, як у мультяшних героїв. Хтось прямував до бістро Олів’є на café au lait[6], іншим потрібен був свіжий хліб або pâtisserie[7] з кондитерської Сари.　

Книгарня «Книги Мирни, нові та вживані», що поруч із бістро, була зачинена на цілий день. Мсьє Беліво розчистив лопатою сніг перед своїм універсальним магазином і помахав рукою ефектному велетню Ґабрі, який квапливо прямував від свого готелю на розі через луку. Для незнайомця мешканці села здалися б безликими, навіть без ознак статі. Узимку у Квебеку всі були однаковими на вигляд. Рухаючись перевальцем, сповиті шарами гусячого пуху та тинсулейту, навіть стрункі видавалися товстунами, а товстуни нагадували кулі. Усі здавалися однаковими, за винятком ток на головах. Клара побачила, як яскраво-зелена шапка з помпоном Рут кивнула барвистій кепці Вейна, яку Пет плела довгими осінніми вечорами. На головних уборах дітей Левесків були всі відтінки синього — вони ганяли на ковзанах по замерзлому ставку за хокейною шайбою, а маленька Роуз так тремтіла, стоячи на воротах, що Кларі навіть було видно, як дрижить її світло-блакитний капелюшок. Але брати любили її: підбігаючи до сітки, щоразу вдавали, ніби спіткнулися, і, замість того щоб зробити плаский кидок, легенько послизнувшись, котилися до неї, поки не утворювали безладну й веселу купу на лінії воріт. Кларі здавалося, ніби перед її очима одна з тих гравюр Currier and Ives[8], на які вона в дитинстві дивилася годинами і на яких мріяла опинитися сама.　

Три Сосни вбралися в біле. За останні кілька тижнів випало з фут снігу, і кожен старий будинок у селі хизувався власною токою найчистішого білого кольору. З димарів валив дим, будинки наче мали власний голос — говорили й дихали. Різдвяні вінки прикрашали двері й ворота. Увечері тихе невеличке село у Східних кантонах сяяло світлом різдвяних прикрас. Звідусіль лунав приглушений гомін — дорослі та діти готувалися до великого дня.　

— Може, її машина не заводиться.　

До кімнати увійшов Пітер, чоловік Клари. Високий і стрункий, він був схожий на працівника компанії зі списку Fortune 500, як його батько. Натомість цілими днями, зігнувшись над мольбертом, замащуючи кучеряве сиве волосся олійними фарбами, він неквапно створював свої болісно деталізовані твори абстрактного мистецтва. Вони розходилися за тисячі доларів по всьому світу. Та через те, що писав він надто повільно, лише одну-дві картини на рік, вони жили в постійній бідності. Принаймні донедавна. Картини Клари з матками-воїтельками та деревами, що тануть, усе ще не знаходили збуту.　

— Вона приїде, — запевнила Клара.　

Пітер подивився на дружину. Блакитні теплі очі, колись темне, а тепер пронизане сивиною волосся, хоча їй було лише за сорок. Її фігура починала гладшати в талії та стегнах, і віднедавна вона заговорила про те, щоб знову приєднатися до занять із фізкультури, які проводила Мадлен. Він вчинив достатньо розумно і промовчав, коли вона запитала його думку про цю ідею.　

— Ти впевнена, що я не зможу поїхати? — запитав він більше з увічливості, ніж через справжнє бажання втиснутися в смертельну пастку машини Мирни й трястися всю дорогу до міста.　

— Авжеж. Я збираюся купувати тобі подарунок на Різдво. Крім того, у машині не вистачить місця для Мирни, мене, тебе і подарунків. Доведеться залишити тебе в Монреалі.　

До відчинених воріт під’їхала малесенька автівка, а з неї вийшла огрядна чорношкіра жінка. Це було, мабуть, найулюбленішою частиною подорожей Клари з Мирною. Спостерігати, як вона сідає в крихітну машину чи вилізає з неї. Клара була майже впевнена, що Мирна насправді більша за машину. Влітку було весело дивитися, як вона забирається всередину, а її сукня задирається аж до пояса. Та Мирна лише сміялася. Взимку видовище було ще кумеднішим, бо Мирна вдягала яскраву рожеву парку, майже вдвічі більшу за неї.　

— Я з островів, дитино. Я боюся холоду, — виправдовувалася Мирна.　

— Ти з острова Монреаль, — зауважила Клара.　

— Це правда, — зі сміхом визнала Мирна. — Хоч і з південної частини. Я люблю зиму. Лише взимку моя шкіра рожева. Що скажеш? Я можу зійти?　

— За кого?　

— За білу.　

— А ти б хотіла?　

Мирна раптом подивилася на свою найкращу подругу серйозними очима й усміхнулася.　

— Ні. Ні, більше не хочу. Хмм.　

Здавалося, вона була задоволена й навіть трохи здивована своєю відповіддю.　

І ось тепер псевдобіла жінка у своїй рожевій пишній «шкірі», із шарами яскравих шаликів, у фіолетовій тоці з помаранчевим помпоном важко крокувала щойно розчищеною стежкою.　

Незабаром вони будуть у Монреалі. їхати недалеко, менше ніж півтори години, навіть у снігопад. Клара з нетерпінням чекала післяобіднього різдвяного шопінгу, але родзинкою її подорожі, кожної її поїздки до Монреалю на Різдво, була таємниця. Її особиста втіха.　

Клара Морров до смерті хотіла побачити різдвяну вітрину «Огілві»[9]. Знаменитий універмаг у центрі Монреалю мав найчарівнішу різдвяну вітрину у світі. У середині листопада величезні шибки чорніли й порожніли, їх закривали папером. І тоді починалося хвилювання. Коли ж відкриється святкове диво? У дитинстві для Клари це було захопливішим, ніж парад Санта-Клаусів. Щойно поширювалися чутки, що «Огілві» нарешті зняв папір, Клара поспішала до центру міста й прямувала до магічної вітрини.　

І щоразу відбувалась магія. Клара кидалася до вітрини. але троки віддалік зупинялася. Вона заплющувала очі, збиралася з думками, потім робила крок уперед і рознлющувала очі. І ось воно. Село Клари. Місце, куди вона тікала, коли її, чутливу маленьку дівчинку, тлумили розчарування і жорстокість. Зима це чи літо, Кларі було достатньо заплющити очі, і вона опинялася там. З ведмедями-танцюристами, качками на ковзанах і жабами у вікторіанських костюмах, що сиділи на містку й рибалили. Уночі, коли під підлогою її спальні сопів, пирхав і дряпав кігтями вовкулака, вона заплющувала свої крихітні блакитні оченята і переносилася крізь чарівну вітрину в село, де вовкулака ніколи б її не знайшов, бо вхід до села охороняло добро.　

Минули роки, й у житті Клари сталася найдивовижніша річ. Вона закохалася в Пітера Морров й погодилася відкласти штурм Нью-Йорка. Натомість вона пристала на його пропозицію переїхати на південь від Монреалю, до крихітного села, яке він любив. Клара не була знайома з цим регіоном, вона була містянкою, але любов до Пітера виявилася такою сильною, що вона навіть не вагалася.　　

Тож двадцять шість років тому розумна й цинічна випускниця коледжу мистецтв вийшла з їхнього гримучого «фольксвагена» й розридалася.　

Пітер привіз її в зачароване село її дитинства. Село, про яке вона забула, бо доросле життя вимагало іншого ставлення та інших пріоритетів. Зрештою виявилося, що різдвяна вітрина «Огілві» не була вигадкою і мала назву Три Сосни. Вони купили маленький будиночок край сільської луки й зажили життям, чарівнішим за те, про яке Клара навіть не наважувалася мріяти.　

За кілька хвилин у теплій машині Клара розстебнула парку. Вона дивилася на засніжену сільську місцевість, що пропливала повз. Це було особливе Різдво — із причин як жахливих, так і чудових. Її близька подруга і сусідка Джейн Ніл, яку вбили трохи більше ніж рік тому, залишила всі свої гроші Кларі. Минулого Різдва вона почувалася надто винною, щоб витратити бодай щось. Кларі здавалося, вона нажилася на смерті Джейн.　

Мирна глянула на подругу. Її думки мандрували тими самими стежками — вона згадувала любу покійну Джейн Ніл і пораду, яку дала Кларі після вбивства Джейн. Мирна звикла давати поради. Вона була психологом у Монреалі, поки не зрозуміла, що більшість її клієнтів насправді не прагнули покращання. Вони чекали на пігулки та запевнення, що в усьому поганому немає їхньої вини.　

Тож Мирна все це покинула. Вона завантажила свою маленьку червону автівку книжками й одягом і поїхала через міст якнайдалі від острова Монреаль, на південь до кордону зі США. Подумки вона вже сиділа на пляжі у Флориді й усе обмірковувала.　

Але втрутилися доля й голод. Неквапливо прокладаючи шлях мальовничими путівцями, Мирна не проїхала й години, як раптом відчула, що зголодніла. Піднявшись вибоїстою ґрунтовою дорогою на пагорб, вона натрапила на село, заховане серед пагорбів і лісів. Це стало для Мирни цілковитою несподіванкою. Вона була настільки захоплена побаченим, що зупинилася й вийшла з машини. Стояла пізня весна, і сонце тільки набирало сили. Від старого кам’яного млина витікав струмок, біг повз білу дерев’яну каплицю й огинав з одного боку село. Село мало форму кола з грунтовими дорогами, що розходилися в чотирьох напрямках. Посередині була зелена лука, яку оточували старі будинки — деякі у квебекському стилі з крутими схилами металевих дахів і вузькими мансардними вікнами, а деякі обшиті деревом, із широкими відкритими верандами. І принаймні один був із плитняка — намагаючись перемогти вбивчу зиму, першопроходець збудував собі оселю власноруч із каміння, зібраного в полях.　

На зеленій луці вона побачила ставок, обіч якого височіли три величні сосни.　

Мирна дістала мапу Квебеку. За кілька хвилин вона акуратно згорнула її й здивовано притулилася до машини. Села на мапі не було. На ній були позначені місця, яких не існувало вже десятки років, крихітні рибальські селища та громади з двома будинками й церквою.　

Але не це село.　

Мирна дивилася на його мешканців, які працювали в саду, вигулювали собак, сиділи на лавці біля ставка й читали. Можливо, це було щось на кшталт Брігадун[10]? Місцини, що з’являлася лише раз на кілька років, і тільки для тих, хто хотів її побачити? Але все одно Мирна вагалася. Напевно, там не було того, чого вона прагнула. Майже розвернувшись, щоб рушити до Вільямсбурга, який на карті був, Мирна вирішила ризикнути.　

У Трьох Соснах знайшлося те, чого вона жадала.　

Там були круасани та café au lait. Картопля фрі зі стейком і «Нью-Йорк таймс». Там була пекарня, бістро, готель, у якому пропонували нічліг і сніданок, і універсальний магазин. Там був спокій, тиша і сміх. Там були велика радість і великий смуток. Там уміли приймати і те, й інше і бути задоволеними. Там були товариство й доброта.　

І була порожня крамниця з мансардою. Крамниця чекала. На неї.　

М ирна так і не поїхала звідти.　

Трохи більше ніж за годину Мирна перенеслася зі світу скарг до світу вдоволеності. То було шість років тому. Тепер вона продавала нові та вживані книжки і роздавала затерті поради своїм подругам.　

— Ради бога, Кларо, сери або злазь із горщика, — порадила вона подрузі. — Від смерті Джейн уже минуло кілька місяців. Ти допомогла розкрити її вбивство. Ти точно знаєш, що Джейн не сподобалося б, що вона залишила тобі всі свої гроші, а ти навіть не насолоджуєшся ними. Треба було віддати їх мені. — Мирна похитала головою в удаваному здивуванні. — Я знала б, що з ними робити. Шусть — і на Ямайці, із вродливим растаманом, гарною книжкою…　

— Зачекай хвилинку. Маючи растамана, ти читаєш книжку?　

— А чом би й ні? У них різне призначення. Наприклад, грубизна в растамані — плюс, а от для книжки — мінус.　

Клара розсміялася. Вони поділяли презирство до книжок у твердих обкладинках. Презирство не до змісту, а саме до обкладинки. Книжку з грубою обкладинкою було просто важко тримати в руках, із нею було незручно, надто в ліжку.　

— На відміну від растамана, — увернула Мирна.　

Тож Мирна переконала подругу змиритися зі смертю Джейн і витратити гроші. Що Клара і планувала зробити цього дня. Нарешті заднє сидіння машини буде заповнене важкими яскравими паперовими пакетами з мотузяними ручками і написами на кшталт Holt Renfrew[11] та Ogilvy’s. Жодного сліпучо-жовтого поліетиленового пакета з Dollarama[12]. Хоча Клара потайки обожнювала цей доларовий магазин.　

Удома Пітер дивився у вікно, намагаючись змусити себе встати і зробити щось конструктивне. Зайти в майстерню, попрацювати над своєю картиною. Аж тут він помітив, що на одній із шибок зішкрябали паморозь. У формі сердечка. Усміхнувшись, він подивився крізь нього й побачив, як мешканці Трьох Сосен займаються своїми неквапливими справами. Потім він підвів очі й поглянув на старий будинок на пагорбі. Колишній будинок Гедлі. І саме в цей момент мороз почав міцнішати, затягуючи сердечко на вікні льодом.