Фатальне благословення

Розділ двадцять перший

Докторка Шерон Гарріс ледве встигла влаштуватися в м’якому кріслі й замовити «Дюбонне»[108], коли з’явився Ґамаш із вибаченнями й усмішками. Він приєднався до неї і теж замовив собі келих Дюбонне. Вони сиділи біля вікна, крізь невеличкі шибки якого було видно замерзлий ставок і різдвяні ялинки. Ґамашу було видно, як у каміні, за спиною докторки Гарріс, весело потріскував вогонь. Докторка неуважно перебирала пальцями непомітний білий ярличок, що звисав зі столу. Вона поглянула на нього.　

— Двісті сімдесят доларів.　

Сподіваюся, не «Дюбонне». — Ґамаш завмер, так і не донісши до рота келих.　Ні, — засміялася вона. — Стіл.　

— Santé.　

Ґамаш зробив ковток і всміхнувся. Він уже й забув. Усі предмети в бістро були антикварними, їх зібрав Олів’є. І всі вони продавалися. Він міг допити свій напій і купити кришталевий келих. Келих був справді чудовий. Ґамаш підняв його й подивився крізь кришталь: той вбирав і заломлював бурштинове світло з каміна, розбиваючи його на різнобарвні промені, що нагадували дуже теплу веселку. «Або чакри», — подумав він.　

— Ви все ще хочете переїхати сюди? — спитав він, повернувшись до столу і перехопивши задумливий погляд докторки Гарріс, яка дивилася у вікно.　

— Залюбки, як тільки щось з’явиться. Утім, коли якийсь будинок виставляють на продаж, його швидко купують.　

— Старий будинок Гедлі виставили близько року тому.　

— Цей дім — виняток. Хоча мушу визнати, я дивилася оголошення. Віддавали задешево. Майже задарма.　

— Скільки просили?　

— Точно не пам’ятаю, але менше ніж сто тисяч.　

— C’est incroyable,[109]

— зауважив Ґамаш, набираючи в жменю горішків кеш’ю.　

Докторка Гарріс оглянула бістро, що наповнювалося відвідувачами.　

— Схоже, ніхто надто не переймається вбивством. Наша жертва не користувалася любов’ю мешканців?　

— Здається, ні. Це вона купила будинок Гедлі.　

— Зрозуміло, — промовила докторка Гарріс.　

— Зрозуміло що? — перепитав Ґамаш.　

— Той, хто купив би цей будинок, мав бути вкрай нечутливим. Мені, приміром, навіть неприємно було дивитися на його фотографію серед пропозицій на комп’ютері.　

— Люди по-різному все сприймають. — Ґамаш усміхнувся.　

— Ваша правда, — погодилася вона. — Але ви б купили його?　

— Мені навіть не хочеться туди заходити, — змовницьки прошепотів він їй. — У мене від нього мурахи по шкірі. То що ви маєте для мене?　

Докторка Гарріс нахилилася й дістала зі свого портфеля досьє. Поклавши його на стіл, вона взяла жменю горіхів, відкинулася на спинку крісла й знову подивилася у вікно, запиваючи солоні горішки «Дюбонне».　

Ґамаш надів свої напівкруглі окуляри для читання і на десять хвилин занурився у звіт. Нарешті він відклав папери й задумливо зробив ковток «Дюбонне».　

— Ніацин, — промовив Ґамаш.　

— Ніацин, — погодилася докторка Гарріс.　

— Розкажіть мені про це.　

— Якщо відкинути ніацин, вона була здоровою сорокавосьмирічною жінкою, хіба трохи захудою. Народжувала. Незабаром мала настати менопауза. Усе абсолютно природно та нормально. Ступні обвуглені. Руки в пухирях, розташування пухирів повторює форму трубки на спинці стільця. Під пухирями крихітний поріз, але він старий і вже заживав. Усе вказує на вбивство електричним струмом, за винятком однієї речі. Ніацину.　

Ґамаш нахилився вперед, зняв окуляри і легенько постукав ними по картонній папці.　

— А що це?　

— Один із вітамінів групи В. — Вона теж нахилилася вперед, щоб можна було розмовляти тихіше. — Його прописують за високого холестерину. Деякі люди вживають його, вважаючи, що він активізує мозкову діяльність.　

— А він активізує?　

— Не доведено.　

— Тоді чому вони так думають?　

— Ніацин викликає приплив крові до обличчя, тож, мабуть, хтось зробив висновок, що кров приливає до мозку, а це означає, що…　

— Активність мозку підвищується.　

— Хіба це не очевидно? — зневажливо похитала головою Гарріс. — Не дивно, що люди, яким бракує мізків, здатні дійти такого висновку. Нормальна доза — п’ять міліграмів. Цього достатньо, щоб трохи пришвидшити серцебиття й підвищити кров’яний тиск. Як я вже казала, лікарі призначають ніацин доволі часто, але його також можна придбати без рецепта. Не думаю, що можна перевищити дозу. Насправді, його навіть додають до деяких сухих сніданків. Ніацин і тіамін.　

— Отже, якщо нормальна доза — п’ять міліграмів, то скільки було в Сісі?　

— Двадцять.　

— Овва! Треба було з’їсти чимало пластівців.　

— Під підозрою Капітан Кранч[110]?　

Ґамаш засміявся, і навколо його очей пролягли знайомі зморшки.　

— Який вплив могли б спричинити на її організм ті двадцять міліграмів? — запитав він.　

— Приплив крові. Класичний приплив. Пітливість, зміну кольору обличчя. — Докторка Гарріс замислилася. — Я не дуже добре знаюся на цьому, тому зазирнула у фармацевтичний довідник. У ніацині немає нічого небезпечного. Певний дискомфорт може бути, але жодної небезпеки. Якщо та людина сподівалася вбити Сісі за допомогою ніацину, вона помилилася.　

— Ні, гадаю, вона все зробила правильно. Вона вбила її, а ніацин був співучасником. Сісі де Пуатьє вбили електричним струмом, так?　

Докторка Гарріс кивнула.　

— І ви, як ніхто інший, знаєте, як важко це зробити.

Вона знову кивнула.　

— Надто посеред зими. Вона мусила не просто торкатися джерела живлення, але й стояти в калюжі в чоботях, на підметках яких був метал, і…　

Ґамаш не договорив. Докторка Гарріс на мить замислилася. Спробувала уявити цю сцену. Жінка, що стоїть в калюжі біля розкладного стільця, простягає руки… — Голі руки! Вона мала бути без рукавичок. То ось як він це зробив. А я думала, що ви просили зробити розширений аналіз крові на випадок отруєння.　

— Рукавички. Я весь час запитував себе, чому вона зняла рукавички? Навіщо комусь це робити?　

— Тому що їй було жарко, — сказала доктор Гарріс. Вона любила свою роботу, але заздрила здатності Ґамаша й Бовуара збирати докупи всі елементи пазла.　

— Хтось на благодійному сніданку підсипав їй достатньо ніацину, щоб викликати приплив крові. Скільки часу мало минути від прийому препарату? — запитав Ґамаш.　

— Хвилин двадцять.　

— Достатньо, щоб вона дісталася місця, де проходив матч. У якийсь момент вона почервоніла, зняла рукавички, а може, й шапку. Побачимо завтра на знімках.　

— На яких знімках?　

— Там був фотограф. Сісі найняла його, щоб зробити рекламні фотографії, де вона посеред простого люду. Завтра його плівка буде в лабораторії.　

— Навіщо їй це було?　

— Вона була дизайнеркою, такою собі місцевою Мартою Стюарт[111]. Щойно випустила книжку і розмірковувала про журнал. Світлини мали бути для нього.

— Ніколи про неї не чула.　

— Про неї мало хто чув. Але вона, здається, уявляла себе успішною та енергійною мотиваторкою. Як і в Марти, її бізнес вийшов за рамки того, якого кольору мають бути стіни — до речі, білого, — і переріс в особисту філософію життя.　

— Одіозна особа.　

— Я не можу збагнути, — зізнався Ґамаш, зручно відкинувшись на спинку крісла. — Не знаю, чи була вона повністю схиблена, чи в чомусь майже благородною. Вона мала мрію та йшла до неї, не гребуючи на своєму шляху будь-якими методами.　

— Ви згодні з її філософією?　

— Ні. Я говорив сьогодні з однією людиною, яка описала її як своєрідного Франкенштейна. Як на мене, досить влучна характеристика. Насправді, ця аналогія час від часу спливає у справі. Хтось ще говорив про селян, які святкують смерть монстра, як у «Франкенштейні»[112].　

— Монстром був не Франкенштейн, — нагадала йому докторка Гарріс. — Доктор Франкенштейн монстра створив.　

Почувши ці слова, Ґамаш відчув, як стиснулися його груди. У них щось було. Щось, до чого він наближався і чого йому бракувало протягом всієї цієї справи.　

— То що тепер, patron? — запитала вона.　

— Ви допомогли нам зробити крок уперед із ніацином. Дякую вам. Тепер ми просто їдемо за світлом фар.　

— Перепрошую?　

— Я завжди сприймаю будь-яку справу як поїздку за кермом звідси до Ґаспе. Величезна відстань, дорозі не видно кінця. Але мені й не треба його бачити. Усе, що я маю робити, — це безупинно освітлювати шлях попереду та рухатися за світлом фар. І врешті-решт я доїду до місця призначення.　

— Як Діоген зі своєю лампою?[113]　

— Навпаки. Він шукав порядну людину. А я шукаю вбивцю.　

— Будьте обережні. Людину, яка наближається з лампою, вбивці добре видно.　

— Ще одне питання, докторко. А як хтось міг дати їй ніацин?　

— Це водорозчинний вітамін, але досить гіркий. Його смак могла б замаскувати кава. Апельсиновий сік також, напевно.　

— А чай?　

— Малоймовірно. Він недостатньо міцний.　

Докторка Гарріс зібрала свої речі і, діставши з кишені ключ від автівки, направила його у вікно й натиснула маленьку кнопку. Залишена біля бістро машина ожила, увімкнулися фари, а обігрівач, мабуть, намагався зігріти салон. Двома найкращими винаходами за останніх двадцять років, на думку Ґамаша, були підігрівачі сидінь і автоматичне запалювання. Шкода, що Річард Лайон натомість винайшов магнітні застібки для військового однострою.　

Ґамаш провів Шерон Гарріс до дверей, але щойно вона зібралася йти, як йому спало на думку ще одне запитання.　

— Що ви знаєте про Елеонору де Пуатьє?　

Докторка Гарріс на мить замислилася.　

— Нічого. І хто вона така?　

— Пусте. А як щодо короля Генріха II?　

— Короля Генріха II? Ви ж не серйозно питаєте мене про якогось давно померлого британського короля? Моїм улюбленим був Етельред Безрадний[114]. Він підійде?　

— Яка у вас компанія: Етельред і Капітан Кранч!　

— Католицька освіта. Вибачте, що не змогла допомогти.　

— Ніацин. — Ґамаш кивнув у бік досьє, яке все ще лежало на столі. — Ви нас сьогодні врятували.　

Вона відчула себе чомусь надзвичайно задоволеною.　

— Узагалі-то, — сказав він, допомагаючи їй одягти пальто, — є ще одне запитання. Знаєте щось про Елеонору Аквітанську?　

— О, це легко. «Лев узимку».[115]　

— Любий, відчини, будь ласка, двері. Я в студії, — покликала Клара.　

Ніхто не відповів.　

— Усе гаразд, — гукнула вона, щойно постукали вдруге. — Я відчиню. Не турбуйся. Справді. Мені не складно.　

Останні слова вона прокричала в зачинені двері його студії, майже впевнена в тому, що він там грає у пасьянс.　

Було незвично чути стукіт. Більшість їхніх знайомих одразу ж заходила. Більшість пригощалася тим, що знаходила в холодильнику. Іноді Пітер і Клара, повертаючись додому, заставали Рут, яка спала на дивані, перед нею на столику стояла склянка віскі, а на пуфі лежав номер «Тайме Літерарі Рев’ю». Одного разу вони знайшли у ванні Ґабрі. Вочевидь, у готелі закінчилася гаряча вода, а разом із нею зник і Ґабрі.　

Клара відчинила двері, приготувавшись відчути, як до будинку вривається холодне повітря. Вона не дуже здивувалася, побачивши старшого інспектора Ґамаша, хоча десь у глибині душі все ще сподівалася на візит головного куратора Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку, який прийшов подивитися на її роботи.　

— Заходьте. — Клара відступила вбік і швидко зачинила двері за старшим інспектором.　

— Я не затримаю вас надовго. — Ґамаш злегка вклонився, і Клара вклонилася у відповідь, подумавши, що, можливо, слід було зробити ледь помітний реверанс. — У вас є відеоплеєр?　

Такого запитання вона не очікувала.　

Він розстебнув блискавку на парці і дістав відеокасету, зігріту теплом його тіла.　

— «Лев узимку»? — Вона поглянула на коробку.　

— Précisément. Я б дуже хотів якнайшвидше подивитися його.　

Старший інспектор тримався абсолютно спокійно та розслаблено, але Клара знала його достатньо добре, щоб зрозуміти: це не було випадкове прохання або спосіб приємно провести тихий зимовий вечір за містом.　

— Так, у нас є відеоплеєр. Однак на вечерю прийдуть Рут і Мирна.　

— Не хочу вам заважати.　

— Ви ніколи нам не заважаєте. — Вона взяла його за руку і провела до теплої та затишної кухні. — Тут завжди є місце для гостя, але я волію переконатися, що ви не проти компанії. Пітер приготував нашу фірмову сімейну страву із залишків індички з овочами. На вигляд жахливо, утім на смак — райська насолода.　

Невдовзі зі своєї студії з’явився Пітер, прибули й інші. Мирна огорнула всіх своїми міцними обіймами, а Рут одразу попрямувала до бару.　

— Слава богу! — такою була реакція Рут, коли їй сказали, що Ґамаш хоче подивитися відео. — Я думала, що мені доведеться ще один вечір згаяти на розмови.　

Клара підготувала кошик із вечерею для Річарда і Крі, а Мирна зголосилася доставити його.　

— Підвезти вас? — запропонував Ґамаш.　

— Тут недалеко йти. До того ж, якщо я пройдуся пішки, це дасть мені право перекусити. — Мирна усміхнулася, обмотуючи шию довжелезним барвистим шарфом, доки не стала схожою на одноплемінника з Африки, не звиклого до холодів.　

— Ви не могли б перевірити, як там Крі? — Ґамаш стишив голос. — Я хвилююся за неї.　

— Вас щось непокоїть? — запитала Мирна, і її зазвичай веселе обличчя стало задумливим і серйозним. — Для дитини, на очах якої щойно вбили матір, природно деякий час поводитися ненормально.　

— Так, але, здається, там щось іще. Просто погляньте, добре?　

Вона погодилася й пішла.　

Агентка Іветт Ніколь наздогнала автівку, яка їхала попереду на швидкісній смузі автостради, що вела　з Монреалю назад до Східних кантонів. Її бампер був за кілька дюймів від машини. З хвилини на хвилину водій помітить її.　

Це була та сама мить. Ідеальний момент. Чи натисне він на гальма? Навіть легке натискання зіштовхнуло б їхні машини на швидкості 140 кілометрів на годину, і вони перетворилися б на вогняну кулю за лічені секунди. Ніколь міцніше стиснула кермо, від зосередженості та люті її зір загострився. Як він посмів її сповільнити? Як посмів рухатися її смугою замість того, щоб з’їхати на узбіччя? Здохляка, ідіот! Вона покаже йому, як показує будь-кому, хто стоїть на її шляху. Лють робила її непереможною. Але не лише лють.　

Радість.　

Вона от-от до смерті налякає того телепня.　

— Я читав вашу книжку, — звернувся Ґамаш до Рут, коли вони вдвох сиділи перед тріскотливим каміном, поки Пітер порався на кухні, а Клара шукала на книжкових полицях щось почитати.　

Рут мала такий вигляд, ніби їй ліпше було б сидіти в розпеченій олії, ніж почути комплімент. Вона вирішила проігнорувати старшого інспектора і зробила великий ковток віскі.　

— Але моя дружина має запитання.　

— У вас є дружина? Хтось погодився вийти за вас заміж?　

— Так, і на той момент вона була майже твереза. Її цікавить, що означає слово «СУПЕР» у заголовку.　

— Я не здивована, що твоя дружина поняття не має, що означає «супер». Напевно, вона так само не знає, що означають слова «щаслива» або «розсудлива».　　

— Вона бібліотекарка і з власного досвіду знає: коли люди використовують великі літери, кожна літера щось означає. Ваша книжка називається «Я — СУПЕР», де слово «супер» пишеться великими літерами.　

— У вашої дружини таки є мізки. Вона перша, хто це помітив або принаймні поцікавився. «СУПЕР» означає «Стерво Уперте, Пихате, Егоїстичне та Роздратоване». Я — СУПЕР.　

— Влучна характеристика, — погодився Ґамаш.　

Агент Робер Лем’є перейшов на повільну смугу, дозволивши маніяку, що їхав за ним автострадою на швидкості 140 кілометрів на годину, обігнати його. Якби він був у настрої, то почепив би мигалку на дах і погнався б за психом, але його думки були зайняті іншим.　

Він був упевнений, що добре попрацював у Монреалі. Він переконав поліцейського художника зробити малюнок. Він відвідав автовокзал та місію «Стара пивоварня». Він зумів просунутися вперед у справі Елль, яку Ґамаш, здається, волів тримати в таємниці.　

Він зробив про це запис у своєму нотатнику.　

Агент Лем’є досягнув того, чого хотів і що йому було потрібно. Він був майже впевнений, що старший інспектор Ґамаш йому довіряє. І це було ключовим. Від того, чи вдасться йому завоювати довіру Ґамаша, залежало дуже багато.　

— Пам’ятаю, єдиною людиною, яка не сиділа на місці під час матчу з керлінгу, був той фотограф, — розповідала Мирна за кілька хвилин.　

Щойно вона повернулася, Пітер і Клара винесли обід, щоб гості могли поїсти. Ґамаш ненадовго　відвів Мирну вбік, і вона погодилася, що у Крі серйозні проблеми. Вони домовилися зустрітися наступного дня, щоб усе обговорити. Обід уже стояв на пересувних столиках у вітальні. Клара мала рацію. На вигляд страва була схожою на неапетитну мішанину з недоїдків із різдвяного столу, проте смак був неймовірний. Картопляне пюре, смажена індичка, підлива і горошок — усе парувало в запіканці. На журнальному столику стояли миски зі свіжим хлібом і зеленим салатом. А навколо, мов голодна акула, сновигала Люсі.　

— Фотограф з’являвся скрізь, — підтвердила Клара, беручи шматок хліба і намазуючи його маслом. — Але він фотографував тільки Сісі.　

— Його для цього й найняли. А де були ви всі? — запитав Ґамаш. Він зробив ковток червоного вина і уважно слухав, що говорили присутні.　

— На трибунах, поруч з Олів’є, — відповіла Рут.　

— Я сиділа між Мирною і Ґабрі, — згадувала Клара, — а Пітер був на майданчику.　

— Річард Лайон сидів поруч зі мною, — сказала Мирна.　

— Він нікуди не відходив? — запитав Ґамаш.　

— Ні, точно. Я б помітила, якби він пішов. Я весь час відчувала тепло від його тіла. А як щодо Кей Томпсон? — Мирна поглянула на інших. — Вона сиділа поруч із Сісі. Вона напевне щось бачила.　

Усі кивнули та очікувально подивилися на Ґамаша. Він похитав головою.　

— Я говорив із нею сьогодні. Вона каже, що нічого не бачила. Зрозуміла, що щось негаразд, лише коли Сісі закричала.　

— Я не чула крику, — зауважила Рут.　

— Ніхто не чув, — сказав Ґамаш. — Його заглушив галас на трибунах, який зчинили глядачі, коли Матінка «очищала дім».　

— А, точно, — пригадав Пітер. — Усі аплодували.　

— А як щодо Крі? — запитав Ґамаш. — Хтось її бачив?　

Повисла тиша.　

Ґамаш знову був вражений, уявляючи, наскільки важко, мабуть, було Крі. Вона тримала в собі всі свої почуття, увесь свій біль. Вона несла в собі величезний тягар і при цьому залишалася невидимою. Жодна людина її не бачила. Він знав, що найгірший з усіх можливих станів — це той, коли тебе ніхто ніколи не помічає.　

— У вас є Біблія? — запитав Ґамаш у Клари. — Старий Заповіт, якщо є. Англійською, будь ласка.　

Вони підійшли до книжкової шафи, і Клара нарешті знайшла її.　

— Можна я поверну її завтра?　

— Можете повернути її наступного року, якщо хочете. Не пам’ятаю, коли я востаннє читала Старий Заповіт, — сказала Клара.　

— Востаннє? — перепитав Пітер.　

— Чи вперше, — зі сміхом зізналася Клара.　

— Хочете подивитися фільм зараз? — запитав Пітер.　

— Дуже хочу, — відповів Ґамаш.　

Пітер простягнув руку, щоб узяти касету зі столу у вітальні, та Ґамаш зупинив його.　

— Я сам, якщо ви не проти. — Ґамаш дістав хустинку і підхопив нею касету, що вислизнула з коробки. Усі це помітили, утім ніхто нічого не спитав, а Ґамаш не мав бажання розповідати, що її знайшли серед сміття, яке викинула померла.

— Про що фільм? — поцікавилася Мирна.　

— Про Елеонору Аквітанську та її чоловіка короля Генріха, — відповіла Рут.　

Ґамаш здивовано обернувся до Мирни.　

— Не бачили? Це ж чудовий фільм! Кетрін Гепберн і Пітер О’Тул у головних ролях. Події розгортаються на Різдво, якщо я правильно пам’ятаю. Дивний збіг, чи не так? Ми тут теж зібралися на Різдво.　

У цій справі було багато дивного, подумав Ґамаш.　

Попливли вступні титри, заревів лев Metro-Goldwyn-Mayer, затишну та старомодну маленьку вітальню заповнили потужні звуки готичної музики, а на екрані з’явилися гротескні зображення злобливих горгулій. Уже від перших кадрів тхнуло розпадом і брудною боротьбою за владу.　

І жахом.　

«Лев узимку» розпочався.　

Агентка Ніколь ледве встигла звернути з головної дороги, коли її машину занесло на засніженому повороті. Вузька другорядна дорога вела до Трьох Сосен. Ґамаш не запросив її зупинитися в готелі, але вона все одно приєдналася б до них, навіть якби довелося платити за номер із власної кишені. У Монреалі, після розмови з пихатою директоркою приватної школи, де вчилася Крі, агентка Ніколь поїхала додому, щоб забрати валізу й трохи побути зі своїми родичами, що зібралися в крихітному, суворо впорядкованому будинку.　

Її батько завжди в таких випадках нервував і наказував дочкам ніколи не згадувати сімейну історію життя в Чехословаччині.　

Зростаючи в бездоганному будиночку в східній частині Монреалю, Ніколь спостерігала за прийомами　 справжніх парадів із далеких родичів, друзів і друзів друзів, які приїжджали до них жити. Утім, ті паради були значно більше схожі на кортежі. Юрби людей дерлися у двері, усі в чорному, із кам’яними суворими обличчями, вимовляючи слова, яких дівчина не розуміла, і затягуючи у свою орбіту весь світ. Вони вимагали, кричали, плакали та скаржилися. Вони приїздили з Польщі, Литви та Угорщини, а юна Іветта слухала їх і доходила висновку, що кожен має послуговуватися своєю власною мовою. Никаючись біля дверей тісної, сповненої метушні вітальні, яка колись була такою затишною і спокійною, дівчинка силувалася зрозуміти, про що йдеться. Спочатку новоприбулі були з нею доброзичливими, потім, коли вона не реагувала, починали підвищувати голос і зрештою вже кричали англійською про те, яка вона лінива, дурна й нешаноблива. Її мати, колись така лагідна і добра, теж втрачала терпіння й усіляко лаяла її. Мовою, яку вона добре розуміла. Так маленька Іветта Ніколева стала іноземкою. Усе своє життя вона перебувала на узбіччі. Прагнула бути своєю, але розуміла, що це неможливо, коли навіть її мати на боці інших.　

І тоді вона почала хвилюватися. Якщо навіть її домівка була такою незрозумілою та заплутаною, то що чекало на неї за її стінами? А якщо її не розумітимуть? А раптом щось трапиться, а вона не зрозуміє, що їй робити? А раптом їй щось знадобиться? Хто їй дасть потрібне? Тож Іветт Ніколь навчилася брати.　

— Отже, ти знову працюєш із Ґамашем? — запитав її батько.　

— Так, сер.　

Вона усміхнулася йому. Він був єдиним, хто взагалі заступався за неї в дитинстві. Єдиним, хто захищав її　від тих вторгнень. Він ловив її погляд, махав їй рукою і давав іриску в шарудливій целофановій обгортці. Він радив їй розгортати цукерку, сховавшись подалі від допитливих і жадібних очей. То був їхній секрет. Від батька Іветт засвоїла, що таємниці важливі і їх треба зберігати.　

— Ніколи не розповідай йому про Чехословаччину. Обіцяй мені! Він не зрозуміє. У поліції Квебеку потрібні лише корінні квебекці. Якщо він дізнається, що ти чешка, тебе виженуть. Як дядька Сола.　

Її нудило від самої думки про те, що її порівнюють із дурнуватим дядьком Солом. Недоумкуватим дядьком Солом Ніколевим, який не зміг утриматися в чеській поліції і захистити сім’ю. І тому вони всі загинули. Крім її батька, Арі Ніколева, її матері та невдоволених і озлоблених родичів, які перетворили їхню оселю на вбиральню, звалюючи на молоду сім’ю все своє лайно.　

У маленькій, охайній дальній спальні Арі Ніколев спостерігав, як його донька пакує валізу з найпохмурішим, найнепривабливішим одягом, який можна було знайти в її шафі. За його порадою.　

— Я знаю чоловіків, — сказав він, коли вона запротестувала.　

— Але в цьому я не матиму привабливого вигляду. — Вона тицьнула пальцем у купу одягу. — Ти ж казав, що я маю сподобатися Ґамашеві.　

— Сподобатися, а не закохати його в себе. Повір, у цьому ти йому сподобаєшся.　

Коли вона відвернулася, щоб знайти свою косметичку, він засунув у валізу кілька ірисок. Увечері вона знайде їх. І подумає про нього. І якщо пощастить, ніколи не дізнається про його маленьку таємницю.

Не було ніякого дядька Сола. Від рук комуністів ніхто не гинув. Не було благородної та доблесної втечі через кордон. Він усе вигадав багато років тому, щоб заткнути роти родичам дружини, які отаборилися в їхньому будинку. Це був його рятувальний човен зі слів, який тримав його на плаву в морі їхніх бід і страждань. Справжніх страждань. Навіть він це визнавав. Але йому потрібні були власні історії про свої героїчні поневіряння.　

І тому, зачавши маленьку Анжеліну, а згодом Іветту, він зачав дядька Сола. Дядько Сол мав урятувати сім’ю, проте не спромігся на це. Вражаюче гріхопадіння Сола коштувало життя всій вигаданій родині Арі.　

Він знав, що повинен усе розповісти Іветт. Знав, що історія, яка почалася як його власний рятувальний човен, стала якорем для його маленької дівчинки. Але вона боготворила його, і захоплений погляд її сірих очей був для Арі Ніколева найжаданішим за все.　

— Я дзвонитиму тобі щодня, — пообіцяв він, піднімаючи з ліжка її легеньку валізу. — Нам потрібно триматися разом. — Він усміхнувся і повернув голову в бік вітальні, звідки було чутно какофонію голосів: родичі перекрикували одне одного, непримиренні у своїх поглядах. — Я пишаюся тобою, Іветт, і знаю, що ти з усім упораєшся. Ти маєш упоратися.　

— Так, сер.　

Коли вони виходили з дому, ніхто з довбаних родичів і голови не повернув у їхній бік. Батько доніс валізу до машини й поклав у багажник.　

— На випадок, якщо станеться аварія, вона не вдарить тебе по голові.　

Він обійняв її і прошепотів на вухо:　

— Не зіпсуй усього.　

І ось вона під’їхала до Трьох Сосен. На пагорбі в кінці дю Мулен вона загальмувала, і її машину трохи занесло вбік на слизькій дорозі. Унизу світилося село, вогні прикрашених високих дерев відбивалися червоним, зеленим і синім на снігу та льоду, наче гігантський вітраж. Було видно, як перед вікнами магазинів і будинків сновигають люди.　

У грудях з’явилося якесь відчуття. Чи була це тривога? Можливо, злість, що через цю справу покинула власний теплий дім? Ні. Вона посиділа в машині кілька хвилин, втиснувши голову в плечі, уривчасто дихаючи та намагаючись визначити це дивне відчуття. Потім, насупивши брови й дивлячись крізь вітрове скло на веселе маленьке село, вона раптом зрозуміла, що відчуває.　

Полегшення. Чи це було схоже на відчуття, коли, скинувши тягар, втрачаєш пильність?　

У неї задзвонив мобільний телефон. Вона завагалася. Вона знала, хто телефонує, та не бажала переривати свою останню думку.　

— Oui, bonjour. Так, сер, я у Трьох Соснах. Я буду ввічливою. Я завоюю його довіру. Я знаю, як це важливо. Я не облажаюсь, — сказала у відповідь на почуте попередження.　

Вона поклала слухавку і зняла ногу з гальма. Її машина в’їхала в село і зупинилася перед готелем, де пропонували нічліг і сніданок.　

Елеонора та Генрі колотилися. їхні сини воювали один з одним і з батьками. Усі вибухали, у всіх летіли уламки від цих вибухів. Спустошення та блиск. Наприкінці фільму Ґамаш опустив очі й здивувався, побачивши перед собою порожню тарілку. Він не пам’ятав, як їв. Він не пам’ятав, як дихав.　

Але він знав одне. Якби він мав вибір, Елеонора і Генрі були б останніми людьми на землі, яких він хотів би бачити своїми батьками. Ґамаш сидів і дивився на фінальні титри, гадаючи, що він пропустив, бо він точно щось пропустив. Чомусь Сісі мала це відео, чомусь узяла прізвище де Пуатьє. До того ж вона, напевне, мала причину викинути абсолютно нормальну відеокасету. Цю касету знайшли в її смітті. Чому?　

— Може, вона купила DVD, — припустила Клара, коли Ґамаш попросив їх висловити свої міркування. — Ми потроху переводимо нашу колекцію на DVD. Усі касети з улюбленими фільмами Пітера врешті-решт псуються, бо найкращі моменти він прокручує безліч разів.　

— Привіт усім, — почувся з кухні веселий голос Ґабрі. — Я почув про вечір кіно. Я не запізнився?　

— Фільм щойно закінчився, — відповів Пітер. — Вибач, старий.　

— Я не міг вирватися раніше. Мусив доглядати за хворим.　

— Як там інспектор Бовуар? — запитав Ґамаш, заходячи на кухню.　

— Ще спить. У нього грип, — пояснив решті Ґабрі. — У мене немає гарячки? Сподіваюся, я не заразився. — Він підставив своє чоло Пітеру, але той проігнорував його.　

— Ну, навіть якщо ти й підхопив грип, ми в безпеці, — прокоментувала Рут. — Шанси, що він перейде з Ґабрі на людину, мізерні.　

— Сука.　

— Шльондра.　

— То хто за ним доглядає? — запитав Ґамаш, роздумуючи, чи не варто йому збиратися.　

— Агентка Ніколь з’явилася і зняла номер. Навіть сама заплатила за нього пожмаканими купюрами. Принаймні вона пообіцяла, що подбає про нього.　

Ґамаш сподівався, що Бовуар досі непритомний.　

Бовуару снився кошмар. У лихоманці йому привиділося, що він у ліжку з агенткою Ніколь. Його знову почало нудити.　

— Я тут, — звернувся до нього досить приємний жіночий голос.　

Якимось чином кошик для сміття піднявся в повітря і опинився прямо під його ротом. Він нахилився й напружився. Проте його шлунок був уже порожнім, блювати було нічим.　

Коли він знову впав на вологі простирадла, у нього з’явилося дивне відчуття, ніби йому на лоб поклали прохолодну ганчірку, а обличчя і рот витерли дочиста.　

Жан Ґі Бовуар знову поринув у міцний сон.　

— Я приніс десерт. — Ґабрі показав на картонну коробку на прилавку. — Торт із шоколадною помадкою.　

— Знаєш, мені здається, ти починаєш мені подобатися, — сказала Рут.　

— Бачу, гею до снаги великі зміни! — Він усміхнувся і почав розгортати торт.　

— Я зроблю каву, — сказала Мирна.　

Ґамаш зібрав зі столу посуд і пустив у раковині теплу воду. Вимивши тарілки й передавши їх Кларі, яка стояла з рушником напоготові, він подивився крізь замерзле вікно на вогні Трьох Сосен і замислився про фільм. «Лев узимку». Він пригадав персонажів, сюжет, деякі репліки із найзапекліших сварок між Елеонорою　та Генріхом. Це був фільм про владу і кохання — спотворені, викривлені і безглуздо втрачені.　

Але чому цей фільм був таким важливим для Сісі? І чи важливо це для розслідування?　

— Кава буде готова за кілька хвилин, — повідомила Клара, вішаючи вологий рушник на спинку стільця.　

Кімната вже наповнилася густими ароматами свіжозвареної кави та насиченого шоколаду.　

— Покажете мені свою майстерню? — запитав Ґамаш у Клари, сподіваючись відійти від торта якнайдалі й подолати спокусу встромити в нього палець. — Адже я так і не бачив ваших робіт.　

Вони попрямували через кухню до навстіж відчинених дверей майстерні Клари. Розташована поруч майстерня Пітера була зачинена.　

— То на випадок, якщо муза надумає втекти, — пояснила Клара.　

Ґамаш із розумінням кивнув. Він пройшов до центру великої, захаращеної студії Клари й завмер.　

У студії скрізь були розстелені шматки брезенту, а в повітрі затишно пахло олійною фарбою, акрилом і полотном. В одному кутку стояло старе, потерте крісло, а стоси журналів про мистецтво слугували столом, на якому стояла брудна чашка з-під кави. Ґамаш неквапливо повернувся й зупинився, втупившись у стіну, на якій висіли три картини.　

Він підійшов ближче.　

— Це Кей Томпсон, — сказав він.　

— Угадали. — Клара підійшла до нього. — А це Матінка. — Вона вказала на наступну роботу. Портрет Емілі я продала докторці Гарріс, але подивіться сюди. — Вона повернулася до протилежної стіни, де висіло величезне полотно. — Усі троє.　

Ґамаш став перед зображенням трьох літніх жінок, їхні руки сплелися в дивний спосіб, і складалося враження, ніби вони заколисують одна одну.　

Це була напрочуд складна робота, із нашаруваннями світлин, живопису і навіть якимись написами. Посередині була зображена Ем: вона різко відкинулася на спинку крісла й безтямно сміялася, а двоє інших жінок підтримували її і теж сміялися. Клара відтворила особисту мить в житті жінок, їх щемливу близькість. Вона закарбувала їхню дружбу і взаємозалежність. Вона оспівувала любов і турботу, яка виходила за межі приємних спільних обідів і привітань на дні народження. Ґамашеві здавалося, що він зазирає в душу кожної з них, і це проникнення в три душі водночас було майже нестерпним.　

— Я називаю цю картину «Три Грації», — сказала Клара.　

— Бездоганно, — прошепотів Ґамаш.　

— Матінка — Віра, Ем — Надія, а Кей — Милосердя. Мені набридло бачити Грацій завжди гарними й молодими. Я вважаю, що мудрість приходить із віком, життям і болем. І розумінням того, що має значення.　

— Картина закінчена? Здається, ніби ви залишили місце ще для когось.　

— Ви дуже проникливий. Вона закінчена, але в кожній своїй роботі я намагаюся залишити трохи простору, якусь тріщину, щілину.　

— Навіщо?　

— Вам видно напис на тлі? — Вона кивнула в бік картини.　

Старший інспектор зробив крок уперед і надів окуляри.　

Ґамаш прочитав рядки вголос.　

— Гарно. Мадам Зардо? — спробував вгадати він.　

— Ні, Леонард Коен[116]. У всіх моїх роботах є якась ємкість. Посудина. Іноді вона невиразна, а іноді має чіткі обриси. У «Трьох Граціях» її добре помітно.　

Однак Ґамаш нічого не помічав. Тоді він відійшов від роботи й побачив те, про що говорила Клара. Тіла трьох жінок утворювали посудину, схожу на вазу, а вільне місце, яке він розгледів одразу, було тріщиною, що мала впустити світло.　

— Я роблю це для Пітера, — тихо сказала вона. Спочатку Ґамаш подумав, що він не розчув, але вона продовжувала, наче розмовляла сама із собою: — Він як собака, як Люсі. Дуже відданий. У всьому однолюб. У нього одне захоплення, одне хобі, один друг, одне кохання. Я — його кохання, і це лякає мене до смерті. — Вона повернулася й подивилася в задумливі карі очі Ґамаша. — Він виливає в мене всю свою любов. Я його посудина. Але раптом у мені з’явиться тріщина? Раптом я розіб’юся? Або помру? Що він робитиме?　

— То все ваше мистецтво досліджує цю тему?　

— Здебільшого воно про недосконалість і мінливість. У всьому тріщина знайдеться.　

— Саме крізь неї світло ллється, — відгукнувся Ґамаш.　

Старший інспектор подумав про Сісі, яка так багато написала про світло, просвітлення та осяяння і вважала їхнім джерелом досконалість, але Сісі не можна було й близько порівнювати з жінкою, що стояла поруч і була по-справжньому світлою людиною.　

— Пітер не розуміє. І, мабуть, ніколи не зрозуміє.　

— Ви коли-небудь малювали Рут?　

— Чому ви питаєте?　

— Ну, чесно кажучи, коли думаєш про недосконалість і тріщини, вона перша спадає на думку…　

Він розсміявся, а за ним і Клара.　

— Ні, не малювала, і знаєте чому? Я боюся. Гадаю, що її портрет міг би стати моїм шедевром, і мені лячно за нього братися.　

— Боїтеся, що у вас не вийде?　

— Угадали. А ще в Рут є щось жахне. Я не впевнена, що хочу так глибоко заглядати їй у душу.　

— Ви зможете, — сказав він, і Клара повірила йому.　

Ґамаш мовчки дивився на неї. Його глибокі карі очі випромінювали мир і спокій. Клара знала про всі жахіття, які він бачив тими очима: убитих і понівечених жінок, дітей, чоловіків. Він бачив насильницьку смерть щодня. Жінка поглянула на його руки, великі і виразні, й уявила всі жахливі речі, які йому доводилося робити тими руками. Переносити тіла передчасно померлих людей. Боротися за своє життя та життя інших. А найтяжчим було, мабуть, стискати пальці в кулаки й стукати у двері близьких. Повідомляти новини й розбивати їхні серця.　

Ґамаш підійшов до сусідньої стіни й побачив найдивовижніші витвори мистецтва. Посудинами в цьому випадку були дерева. Клара зобразила їх високими, схожими на гарбузи, соковитими та стиглими. Здавалося, що вони тануть від надлишку свого внутрішнього тепла. Вони світилися. Буквально сяяли. Пастельні кольори нагадували Венецію на світанку — теплу, вимиту й поважну.　

— Ваші картини чудові, Кларо. Вони випромінюють світло. — Ґамаш повернувся і вражено подивився на жінку, наче побачив її вперше. Він знав, що Клара була проникливою, сміливою та співчутливою. Але старший інспектор не усвідомлював, що вона була настільки талановитою. — Хто-небудь це бачив?　

— Перед Різдвом я віддала своє портфоліо Сісі. Вона дружила з Дені Фортеном.　

— Власником галереї? — уточнив Ґамаш.　

— Найкращої у Квебеку, а може, і в Канаді. Він має зв’язки з музеями сучасного мистецтва в Монреалі та Нью-Йорку. Якщо йому сподобаються ваші роботи, про вас заговорять.　

— Це ж чудово! — зауважив Ґамаш.　

— Та не зовсім. Він розкритикував мої роботи. — Клара відвернулася, не в змозі дивитися будь-кому в очі, визнаючи свій провал. — Так сталося, що Сісі і Фортен опинилися в «Огілві» якраз тоді, коли я була там на презентації книги Рут. Ми зустрілися на ескалаторі. Я їхала вгору, а вони спускалися. Я чула, як Сісі пошкодувала, що Фортен вважає мої картини аматорськими та банальними.　

— Він так і сказав? — здивувався Ґамаш.　

— Ну, не він, а Сісі. Вона повторювала його слова, а він їй не заперечував. Потім ми роз’їхалися, і не встигла я отямитися, як опинилася за дверима. Дякувати богу за торбешницю.　

— Яку торбешницю?　

Чи варто їй розповісти все Ґамашеві? Та вона вже почувалася так, ніби з неї здерли шкіру і вдарили батогом, вона вже не мала сил і далі терпіти сором перед цим чоловіком, хай навіть він слухав її, наче вона була єдиною людиною на землі. Вона не могла зізнатися йому, що сприйняла ту волоцюжку за Бога.　

Чи вірила вона в те?　

Клара на мить замислилася. Так. Відповідь була простою і зрозумілою. Так, вона все ще вірила, що на Різдво на холодних, темних, благословенних вулицях Монреалю вона зустріла Бога. І все ж, на її думку, вона вже достатньо осоромила себе тієї ночі.　

— Звичайна волоцюжка, нічого особливого. Я пригостила її кавою, і мені стало краще. Такі речі якось допомагають, вам не здається?　

«Допомагають, та не всім, а лише добрим і співчутливим людям», — подумав Ґамаш.　

Він зрозумів, що Клара щось приховує, але вирішив не тиснути. До того ж це не обов’язково стосувалося справи, а Арман Ґамаш не наважувався порушувати чиїсь кордони просто тому, що мав таку можливість.　

— Сісі бачила вас, знала, що ви могли почути її слова?　

Клара зробила вигляд, що замислилася, хоча мала відповідь, ще відтоді, як побачила Сісі на ескалаторі.　

— Так, ми ненадовго зустрілися поглядами. Вона бачила мене й знала, що я все почую.　

— Це, напевне, було жахливо.　

— Якщо відверто, я думала, що в мене серце зупиниться. Я справді сподівалася, що Фортену сподобається моя творчість. Мені й на думку не спадало, що може бути інакше. Я сама винна, що жила фантазіями.　

— Коли людину штрикають ножем, вона не винна, що їй боляче.　

Ґамаш поглянув на її обличчя, на її міцно стиснуті, з побілілими кісточками кулаки, звернув увагу на її важке дихання — вона наче накачувала себе. Старший інспектор знав, що Клара Морров була доброю, дбайливою і толерантною. Якщо Сісі де Пуатье викликала таку реакцію у Клари, то які почуття вона повинна була збудити в інших?　

І він додав ім’я Клари до довгого списку підозрюваних. Що вона ховала глибоко в таємній кімнаті, яку тримала замкненою та прихованою навіть від самої себе? Що визирнуло до нього з тієї глибокої тиші кілька хвилин тому?　

— Десерт! — вигукнув Ґабрі, просунувши голову в студію.