Фатальне благословення

Розділ одинадцятий

— Вона була не така вже й погана, — сказала Рут Зардо, закриваючи корком пляшку вина.　

Вона налила собі ще один келих, утім гостям не запропонувала.　

Ґамаш і Лем’є сиділи на білих пластикових садових кріслах, які Рут називала обіднім гарнітуром. Температура на кухні була трохи вище нуля, тож на Рут було кілька поїдених міллю светрів. Чоловіки залишилися в парках.　

Агент Лем’є тер руки одна об одну і з усіх сил намагався протистояти бажанню похукати на них. Опитавши подружжя Морров, він і Ґамаш перетнули сільську луку й попрямували до найменшого будинку, який агент Лем’є коли-небудь бачив. Це була халупа з двома вікнами на першому поверсі й одним нагорі. Біла фарба облупилася, а один із ліхтарів на ґанку не горів.　

Двері відчинила жінка, що, здавалося, проковтнула аршин. Пряма, кістлява, тонка — і все в ній було таким: тіло, руки, губи, навіть гумор. Поки вони йшли тьмяним коридором, освітленим низьковольтними лампочками, Лем’є кілька разів перечепився через стоси книжок.　

— Бачу, в поліцію Квебеку тепер беруть на роботу інвалідів, — сказала Рут, махнувши ціпком у бік Лем’є. — Але він має бути кращим, ніж та, з якою ви приходили раніше. Як її звали? Неважливо. Повна　катастрофа. Грубіянка. Сідайте, якщо вам треба, та не надто розслабляйтеся.　

Лем’є знову потер руки, потім узяв ручку й почав писати.　

— Я чув, що Сісі де Пуатьє називають жорстокою та егоїстичною, — сказав Ґамаш, здивований, що в нього з рота не йде пара.　

— І що?　

— Ну, характеристика не дуже добра.　

— Звісно, вона була не дуже приємною, але не такою вже й поганою. Я маю на увазі, що вона не була зовсім поганою. — Стара поетеса зробила ковток вина, потім поставила келих на круглий пластиковий столик. — Покажіть мені людину, яка не жорстока та не егоїстична.　

Ґамаш уже й забув, як веселили його розмови з Рут Зардо. Він голосно розсміявся й перехопив її погляд. Вона теж почала сміятися.　

Робер Лем’є нічого не розумів.　

— Якої ви думки про мадам де Пуатьє?　

— Я гадаю, що вона була злою, дріб’язковою і справді дуже жорстокою. Але підозрюю, на те були причини. Ми просто не знали її достатньо добре, щоб з’ясувати це.　

— А як довго ви її знали?　

— Трохи більше ніж рік. Вона купила старий будинок Тіммера Гедлі.　

Рут уважно спостерігала за Ґамашем, дожидаючись його реакції, проте на неї чекало розчарування. Його реакція була пів години тому вдома у Клари та Пітера. Клара розповіла йому про те, що Сісі придбала старий будинок Гедлі. Вони всі замовкли, й агенту Лем’є знову лишалося тільки гадати, що він пропустив.　

Востаннє, коли Арман Ґамаш був у будинку Гедлі, він мало не загинув там разом із Пітером, Кларою і Бовуаром. Якщо й існують будинки жахів, то маєток Гедлі — один із них.　

Ґамаш ніколи не забуде той підвал і темряву. Навіть сидячи перед веселим вогнем, із теплим кухлем у руках, в оточенні друзів і колег, Ґамаш здригався від страху, згадуючи ті події.　

Він не хотів повертатися в те темне місце, але розумів, що тепер йому цього не уникнути.　

Сісі де Пуатьє купила будинок. І цей факт говорив про цю жінку красномовніше, ніж будь-яка кількість прикметників.　

— Вона бувала тут лише на вихідних, — продовжувала Рут, коли її спроба як громом вразити Ґамаша виявилася невдалою. — Приїжджала з чоловіком і донькою. Двоє невдах. У Сісі принаймні була якась іскра. Відчувалося якесь життя. Ті двоє уособлювали всю жалюгідність потурання власним бажанням. Жирні й ліниві. І нудні. Неймовірно нудні.　

Для Рут Зардо слово «нудний» було чи не найбільшою образою. Воно стояло нарівні зі словами «добрий» і «милий».　

— Що сталося на керлінгу? — запитав Ґамаш.　

Здавалося, розмова про сім’ю Сісі розлютила Рут. Вона стала ще різкішою і грубішою.　

— Вона померла.　

— Нам знадобиться докладніша відповідь, — не вгавав Ґамаш.　

— Команда Ем, як завжди, програвала. А потім померла Сісі.　

Рут відкинулася на спинку стільця й подивилася на Ґамаша.　

— Не грайте зі мною в ігри, мадам Зардо, — сказав він доброзичливо, із цікавістю споглядаючи за　жінкою. — Нам справді доведеться починати все знову? Невже вам це ніколи не набридає?　

— Що? Злість? Злість не гірша за це. — Вона підняла свій келих, глузливо вітаючи Ґамаша.　

— Але чому ви злитеся?　

— А вас хіба вбивство не злить?　

— Але вас дратує не вбивство, — сказав він задумливо, майже лагідно. — Принаймні не тільки. Є ще дещо.　

— Розумний хлопчик. Б’юся об заклад, у школі тобі говорили це багато разів. Котра година?　

Ґамаша, здавалося, не збентежила різка зміна теми. Він подивився на годинник.　

— За чверть п’ята.　

— Я маю йти за кілька хвилин. У мене зустріч.　

— Що сталося на керлінгу? — Ґамаш спробував удруге.　

Лем’є затамував подих. Він не знав чому, але цей момент здавався йому важливим. Стара поетеса дивилася на Ґамаша. Її обличчя, уся її постава були сповнені ненависті. А Ґамаш не зводив із Рут відкритого, задумливого і незворушливого погляду.　

Рут Зардо кліпнула очима. Буквально. І Лем’є здалося, що, заплющуючи очі, вона лютувала, а розплющила наче в іншому світі. Принаймні в іншому настрої. Вона глибоко вдихнула і трусонула сивим волоссям. І ледь усміхнулася.　

— Ви пробуджуєте в мені все найгірше, старший інспекторе.　

— Ви хочете сказати, що збираєтеся стати порядною?　

— Боюся, що так.　

— Прошу вибачення, мадам.　

Ґамаш миттєво підвівся зі свого пластикового стільця і вклонився. Вона схилила голову в його бік.　

Лем’є не був упевнений, що саме сталося. Він думав, що це, можливо, якийсь дивний англо-саксонський код, танець агресії та покори. Таке нечасто траплялося на франкомовних зустрічах, принаймні за його обмеженого досвіду. Французи, на його думку, були значно відкритішими у своїх почуттях. А от англійці… Вони були нещирими. Ніколи не знаєш, що вони думають, а зрозуміти їхні почуття годі й сподіватися!　

— Я була на трибуні, сиділа поруч із Ґабрі. Матч уже деякий час тривав. Ем програвала. Бідолашна Ем постійно програє. Справи пішли так кепсько, що зрештою вона назвала свою команду «Віднайдіть спокій». Раптом Ґабрі штовхнув мене в бік. Хтось крикнув, що стався нещасний випадок.　

Рут описувала їм сцену, прокручуючи її в голові. Вона розгойдувалася назад-уперед, намагаючись чітко відтворити картину того, що спричинило метушню. Усі ті громіздкі парки, шапки та шарфи, що закривали їй огляд, потім трибуни, що порожніли, люди, які спочатку повільно потяглися, потім пришвидшили крок і, нарешті, побігли до натовпу, що збирався біля перекинутого стільця.　

Рут пробивалася крізь юрбу з криками «Поступіться начальнику пожежної команди! Геть із дороги!», очікуючи побачити на снігу Кей.　

Звісно, пожежі не було, та Рут і не очікувала її побачити. Проте вона давно зрозуміла, що більшість людей, хоч і стверджують, що ненавидять владу, насправді прагнуть, щоб хтось узяв на себе відповідальність. Хтось, хто скаже, що їм робити.　

Сісі лежала на спині. Мертва. Рут одразу це зрозуміла. Але вона все одно повинна була спробувати.　

— Олів’є, ти робиш масаж. Пітере… Де Пітер Морров?

— Тут, тут. — Пітер продирався крізь натовп, пробігши через озеро, від майданчика для керлінгу. — Що трапилося?　

— Ти робиш їй штучне дихання з рота в рот.　

Треба віддати належне — Пітер не вагався. Він упав на коліна поруч з Олів’є, готовий розпочинати. Обидва чоловіки дивилися на Рут. Але вона мала віддати ще один наказ.　

— Ґабрі, знайди її чоловіка. Кларо?　

— Я тут.　

— Знайди дочку.　

Потім вона повернулася до них спиною, упевнена, що її накази будуть виконані, і почала відраховувати ритм.　

— Ви знали, що з нею сталося? — Ґамаш повертав її з минулого в теперішнє.　

— Гадки не мала.　

Чи то йому здалося, чи її суворі очі збентежилися? Він почекав якусь мить, але Рут мовчала.　

— Що відбувалося потім?　

— Біллі Вільямс сказав, що його вантажівка готова і ми повинні перенести її туди. Хтось уже подзвонив у лікарню, але швидка приїхала б за двадцять хвилин плюс двадцять хвилин на дорогу назад. З Біллі було швидше.　

Вона описала жахливу подорож до Ковансвілю, і її опис майже повністю збігався з тим, що Ґамаш чув раніше від Пітера Морров.　

— Котра година? — запитала Рут вимогливим тоном.　

— За п’ять хвилин п’ята.　

— Час іти.　

Вона встала і, не дивлячись на них, пішла коридором, ніби її порятунок лежав за вхідними дверима.　

Коли, важко ступаючи, вона проминала шафи, агент Лем’є почув дзенькіт і брязкіт. «Скелети, — подумав він. — Або пляшки. Або й те, й інше».　

Йому не подобалася Рут Зардо, і він дивувався, чому шеф, здавалося, симпатизував їй.　

— Виходьте!　

Рут прочинила двері і, ледве вони встигли взутися, виштовхала їх на вулицю — її рука виявилася значно сильнішою, ніж здавалося.　

Ґамаш засунув руку до кишені своєї парки і витягнув звідти не шапку чи рукавиці, які сподівався побачити Лем’є, а книжку. Шеф підійшов до єдиного ліхтаря на ґанку, що розсіював темряву, і підніс книжку до світла, щоб Рут могла роздивитися.　

— Я знайшов її в Монреалі.　

— Геніально. Дайте вгадаю. Ви знайшли її в книгарні?　

— Узагалі-то, ні. — Він вирішив поки що не казати їй.　

— І я припускаю, що ви вибрали цей момент, щоб попросити мене підписати її?　

— Ви вже це зробили. Чи не могли б ви підійти й подивитися?　

Агент Лем’є приготувалася до уїдливої відповіді, але її не було. Вона, накульгуючи, підійшла, і Ґамаш розгорнув тоненький томик.　

— «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут», — прочитала вголос Рут.　

— Кому ви так підписали?　

— Ви думаєте, я пам’ятаю кожну книжку, яку підписую?　

— «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут», — повторив Ґамаш. — Це незвичний напис, навіть для вас. Подумайте, мадам Зардо, будь ласка.　

— Гадки не маю. До того ж я запізнююся.　

Вона зійшла з ґанку і попрямувала через сільську луку до вогнів сільських крамниць. Але на півдорозі зупинилася й сіла.　

У темряві. У холоднечі. На заледенілій лавці посеред луки.　

Лем’є був вражений і неабияк спантеличений нахабством цієї жінки. Вона вигнала їх, заявивши, що їй призначили зустріч, а потім зухвало сіла на лавці, абсолютно нічого не роблячи. Вона демонструвала явну зневагу. Лем’є повернувся, щоб запитати про це Ґамаша, але шеф, здавалося, сам занурився в роздуми. Рут Зардо втупилася у величні освітлені дерева і єдину яскраву зірку, а Арман Ґамаш пильно дивився на Рут Зардо.