Фатальне благословення

Розділ тридцять третій

— Мадам Лонґпре! — Підвівшись, старший інспектор вклонився тендітній жінці, що стояла перед ним.　

— Мсьє Ґамаш! — Вона злегка кивнула й сіла на стілець, який він підсунув.　

— Що вам замовити?　

— Еспресо, s’il vous plaît.　

Вони удвох сиділи в бістро за столиком трохи збоку від каміна. Була десята ранку наступного дня. Село накрив снігопад. Це було одне з не дуже рідкісних, але все ж таки надзвичайних метеорологічних явищ, які трапляються у Квебеку взимку: йшов сніг і водночас світило сонце. Ґамаш виглянув у вікно і здивувався. Ніжні й крихкі сніжинки кружляли в повітрі й м’яко падали на Три Сосни, виблискуючи рожевими, блакитними й зеленими промінцями на деревах і одязі селян, що прогулювалися селом.　

Принесли каву.　

— Ви вже оговталися від пожежі? — запитала жінка. Ем була там разом із Матінкою і навіть Кей. Усю ніч вони роздавали змерзлим волонтерам бутерброди, гарячі напої, розносили ковдри. Вони всі були виснажені, і Ґамаш вирішив відкласти розмову з Емілі до наступного ранку.　

— Жахлива ніч, — промовив Ґамаш. — Одна з найгірших на моїй пам’яті.　

— Хто там загинув?　

— Чоловік на ім’я Сол Петров. — Ґамаш зачекав на реакцію Ем. Була лише ввічлива зацікавленість. — Фотограф. Він знімав Сісі.　

— Навіщо?　

— Для каталогу. Сісі планувала зустрітися з американською компанією в надії зацікавити їх своїм проектом. Вона хотіла стати гуру стилю, хоча її прагнення, схоже, вийшли за межі стилю.　

— Щось на кшталт універсального магазину, — зауважила Ем. — Вона була готова відновити вас зсередини і ззовні.　

— Сісі де Пуатьє мріяла про велике, це точно, — погодився Ґамаш. — Ви казали, що зустрічалися із Сісі кілька разів, але чи були ви знайомі з її сім’єю? З чоловіком і донькою?　

— В обличчя знала, та не розмовляла з ними. Звісно, бачила їх на керлінгу після Різдва.　

— Я так розумію, на службі напередодні Різдва в тутешній церкві теж.　

— C’est vrai.[135] — Ем усміхнулася цьому спогаду. — Ця дочка всіх обхитрила.　

— Як це? — Ґамаш був неабияк здивований, почувши таку характеристику.　

— О, не в підступному сенсі. Не як її мати. Хоча й Сісі не була такою хитрою, як їй хотілося б вірити, її було наскрізь видно. Ні, Крі була сором’язливою, замкнутою. Ніколи не дивилася в очі. Але в неї виявився найчарівніший голос. У нас аж перехопило подих, коли ми почули її спів.　

Емілі згадала різдвяну службу в переповненій каплиці. Тоді вона подивилася на Крі й побачила, як змінилася дівчина. Радість зробила її прекрасною.　

— Вона була схожа на Девіда, коли той грав Чайковського.　

А потім та сцена біля церкви.　

— Про що ви думаєте? — тихо запитав Ґамаш, помітивши стурбований вираз на обличчі Ем.　

— Після служби ми стояли на вулиці. Сісі була з другого боку церкви. Звідти стежка йде прямо до їхнього будинку. Ми не бачили її, але чули. А ще був дуже дивний звук. — Емілі стиснула губи, намагаючись пригадати його. — Схоже на стукіт кігтів Анрі об дерев’яну підлогу, коли я забуваю їх підстригати. Цокання, тільки гучніше.　

— Гадаю, я можу розкрити вам цю таємницю, — сказав Ґамаш. — То, напевне, були її чоботи. Вона купила собі на Різдво чобітки зі шкури тюленят. Із металевими кігтями на підошвах.　

Ем була шокована, на обличчі з’явився огидливий вираз.　

— Mon Dieu,

то якої Він думки буде про людей?　

— Ви казали, що чули ще щось, окрім цокання її чобіт?　

— Вона кричала на свою дочку. Накинулася на неї. Це було моторошно.　

— За що саме вона її лаяла? — запитав Ґамаш.　

— За те, як вона була вдягнена. Крі дійсно була вбрана досить оригінально. На ній, здається, був рожевий сарафан. Однак насамперед Сісі причепилася до голосу Крі, її співу. Голос у дівчинки божественний. Не в тому сенсі, у якому вживає це слово Ґабрі, а справді божественний. А Сісі насміхалася зі своєї дочки, принижувала її. Ні, навіть більше. Вона буквально знищувала її. Жах. Я все це чула й нічого не зробила. Нічого не сказала.　

Ґамаш мовчав.　

— Ми повинні були її захистити. — Голос Емілі був тихим і спокійним. — Ми всі на Святвечорі були свідками вбивства, бо так воно й було, старший інспекторе. Я не маю жодних ілюзій щодо цього. Тієї ночі Сісі вбила свою доньку, а я їй допомогла.　

— Ви берете через край, мадам. Не драматизуйте докори сумління. Я знаю, що вам прикро від того, що сталося, і я згоден, щось треба було зробити. Але я також знаю, що цей випадок біля церкви не був поодиноким. Трагедія життя Крі в тому, що іншого вона й не знала. Це для неї було як сніг узимку. — Вони обоє подивилися у вікно. — Образи накладалися одна на другу, доки Крі не зникла під ними остаточно.　

— Я повинна була щось зробити.　

Вони на мить замовкли. Емілі дивилася на вулицю, а Ґамаш дивився на неї.　

— Я чула, завтра буде хуртовина, — перервала мовчанку Емілі. — Передають штормове попередження.　

— Обіцяють сильну завірюху? — Для нього це була новина.　

— За прогнозом, може випасти до тридцяти сантиметрів снігу. Ви коли-небудь потрапляли в хуртовину? — запитала вона.　

— Одного разу, коли їхав до регіону Абітібі[136]. Було темно, дороги були порожні. Я втратив орієнтацію. — Він знову побачив сніговий вихор у світлі фар. Тоді йому здалося, що той сліпучий стовп вбирає в себе весь світ. — Я повернув не туди й опинився в непроїзному місці. Дорога продовжувала звужуватися. Звісно, я сам　 винен. Я був упертим, — прошепотів Ґамаш, нахилившись до Емілі. — Ш-ш-ш… — Він озирнувся.　

Емілі усміхнулася.　

— Це буде нашим маленьким секретом. Крім того, я впевнена, що ніхто не повірить. І що сталося?　

— Дорога ставала все вужчою і вужчою. — Він простягав уперед руки, звужуючи між ними відстань, доки його долоні не склалися, наче в молитві. — Уже майже неможливо було розгледіти дорогу, яка на той час перетворилася на звичайну стежку, а далі, — він перевернув руки долонями догори, — вона зникла, кінець. Лишився тільки ліс і сніг. Кучугури снігу до дверей машини. Ні проїхати вперед, ні повернутися назад.　

— То що ж ви зробили?　

Він завагався, не знаючи, що відповісти. Усі відповіді, які спадали йому на думку, були правдивими, але у правди є кілька рівнів. Він знав, про що збирається її запитати, тому вирішив, що вона заслуговує на таку ж повагу.　

— Я почав молитися.　

Вона подивилася на цього великого, упевненого в собі чоловіка, що звик командувати, і кивнула.　

— Про що ви молилися?　

Вона не відпускала його з гачка.　

— Незадовго до того, як це сталося, ми з інспектором Бовуаром розслідували справу в маленькому рибальському селищі під назвою Бей де Мутон, що на північному березі річки Святого Лаврентія.　

— Земля, яку Бог дарував Каїну, — несподівано сказала вона.　

Ґамашеві була відома ця цитата, хоч серед його знайомих її мало хто знав. У 1600-х роках, коли дослідник Жак Картьє вперше побачив цей пустельний　скелястий виступ у гирлі річки Святого Лаврентія, він записав у своєму щоденнику: «Це, напевне, та земля, яку Бог дарував Каїну».　

— Можливо, мене тягне до тих, на кому лежить прокляття. — Ґамаш усміхнувся. — Можливо, саме тому я полюю на вбивць, таких як Каїн. Місцевість безплідна й пустельна; там практично нічого не росте, але для мене то майже нестерпна краса — звісно, якщо знаєш, де дивитися. Тут побачити красу легко. Вона всюди. Річки, гори, села, особливо Три Сосни. Але в Бей де Мутон краса не така очевидна. Її треба шукати. Вона в лишайнику на скелях і в крихітних, майже невидимих, фіолетових квіточках: щоб побачити їх, треба опуститися на коліна. Вона у весняному цвітінні морошки.　

— Ви знайшли свого вбивцю?　

— Так, знайшов.　

Але його інтонація підказала їй, що це ще не вся історія. Не дочекавшись продовження, вона вирішила запитати.　

— А що ще ви знайшли?　

— Бога, — просто відповів Ґамаш. — У закусочній.　

— Що він їв?　

Питання було настільки несподіваним, що Ґамаш завагався, але потім розсміявся.　

— Лимонний пиріг із меренгою.　

— А звідки ви знаєте, що Він був Богом?　

Розмова йшла не так, як її уявляв собі старший інспектор.　

— Я не знаю, — зізнався він. — Він міг бути просто рибалкою. Принаймні одягнений він був як звичайний рибалка. Але він дивився на мене з іншого кутка з такою ніжністю, такою любов’ю, що я був приголомшений.　

Ґамаш відчував велику спокусу опустити очі на теплу дерев’яну поверхню стола, де лежали його руки. Але Арман Ґамаш не піддався. Він дивився Емілі прямо в очі.　

— Що зробив Бог? — запитала жінка тихим голосом.　

— Він доїв свій пиріг і відвернувся до стіни. Мені здалося, ніби він її тер, а потім повернувся до мене з найпроменистішою усмішкою, яку я коли-небудь бачив. І мене переповнила радість.　

— Гадаю, вас часто переповнює радість.　

— Я щаслива людина, мадам. Мені дуже пощастило, і я це знаю.　

— C'est ça.[137] — Вона кивнула. — Головне — усвідомити це. Я стала по-справжньому щасливою після того, як мою сім’ю вбили. Звучить жахливо.　

— Здається, я розумію, — сказав Ґамаш.　

— їх смерть змінила мене. У якийсь момент я стояла у своїй вітальні, не в змозі зробити крок ні вперед, ні назад. Наче застигла. Ось чому я запитала про хуртовину. Це те, що я відчувала протягом багато місяців. Ніби заблукала в білій імлі. Безвихідь і страх. Я вже не витримувала. Я готувалася до смерті. Я не знала, як я помру, та знала, що більше не витримаю цю втрату. Я наближалася до кінця. Як ви в ту хуртовину. Заблукала, втратила орієнтацію, опинилася в глухому куті. Це, звісно, образно. Мій глухий кут був у моїй власній вітальні. Заблукала у найбільш знайомому мені, найзатишнішому місці.　

— Що сталося потім?　

— Пролунав дзвінок у двері. Я пам’ятаю, як намагалася вирішити, що робити — відчинити двері чи накласти на себе руки. Але дзвінок пролунав знову, і я не знаю, можливо, то була сформована соціальна навичка, але я зібралася з духом і пішла відчиняти двері. На порозі стояв Бог. У куточку його рота були крихти лимонного пирога з меренгою.　

Глибокі карі очі Ґамаша розширилися від подиву.　

— Я жартую. — Вона простягнула руку і, усміхаючись, на мить взяла його за зап’ястя. Ґамаш засміявся зі своєї довірливості. — Він був дорожнім робітником, — продовжила Емілі. — Йому потрібен був телефон. У руках він тримав дорожній знак.　

Вона зупинилася, на мить відчувши брак сил. Ґамаш чекав. І сподівався, що на знакові не було нічого на кшталт «Кінець близько». Усе навколо поблякло й завмерло. У світі залишилися лише двоє людей — маленька, тендітна Емілі Лонґпре та Арман Ґамаш.　

— Там було написано «Попереду лід».　

На мить повисла тиша.　

— Як ви дізналися, що то Бог? — запитав Ґамаш.　

— А коли кущ, що палає, стає неопалимою купиною? — запитала Ем, і Ґамаш кивнув. — Мій відчай зник. Скорбота залишилася, звісно, але тоді я зрозуміла, що світ — це не темрява й розпач. Я відчула величезне полегшення. У ту мить я віднайшла надію. Її подарував мені незнайомець із дорожнім знаком. Це звучить смішно, я знаю, але раптом морок розвіявся.　

Вона поринула у спогади, і на її обличчі з’явилася усмішка.　

— Це до біса дратувало Матінку, скажу я вам. їй довелося поїхати аж до самої Індії, щоб знайти Бога, а Він весь час був тут. Вона поїхала до Кашміру, а я пішла до дверей.　

— Але обидві мандрівки виявилися довгими, — зауважив Ґамаш. — А Кей?　

— Кей? Я гадаю, що вона не наважилася на цю подорож, ця подорож її лякає. Думаю, що Кей багато чого боїться.　

— Клара Морров зобразила вас на картині як Три Грації.　

— Невже? Одного дня про цю жінку дізнаються, і світ зрозуміє, яка вона дивовижна художниця. Вона бачить те, що інші не помічають. Вона бачить у людях найкраще.　

— Вона, безумовно, побачила, як сильно ви троє любите одна одну.　

Ем кивнула.　

— Я дійсно люблю їх. Я все це люблю.　

Вона обвела очима життєрадісне приміщення бістро, вогонь, що весело потріскував у каміні, поглянула на Олів’є та Ґабрі, які розмовляли з клієнтами, на цінники, що звисали зі стільців, столів і люстр. Згадала, як одного разу, розсердившись на Олів’є, Ґабрі причепив цінника на себе й так обслуговував столики.　

— Відтоді, як я відчинила двері, моє життя стало зовсім іншим. Тепер я щаслива. Задоволена. Кумедно, правда? Мені довелося потрапити в пекло, щоб знайти щастя.　

— Люди вважають, що я маю бути цинічним через свою роботу, — неочікувано для себе самого продовжив її думку Ґамаш, — але вони не розуміють. Усе саме так, як ви сказали. Я цілими днями заглядаю в найвіддаленішу кімнату будинку, ту, яку ми тримаємо зачиненою і ховаємо навіть від самих себе. Ту, де на нас чекають усі наші монстри, гнилі та огидні. Моя робота — знаходити людей, які забирають життя. І щоб зробити це, я повинен з’ясувати чому. А для цього я маю залізти в їхні голови й відчинити ті останні двері.

Але коли я знову виходжу, — він широко розвів руками, — світ раптом стає прекраснішим, яскравішим, привабливішим, ніж будь-коли. Коли ти бачиш найгірше — цінуєш найкраще.　

— Саме так. — Емілі кивнула. — Ви любите людей.　

— Я дуже люблю людей, — зізнався старший інспектор.　

— А що ваш Бог робив на стіні в їдальні?　

— Він писав.　

— Бог писав на стіні закусочної? — Ем не вірила, хоча й не знала чому. До неї Бог прийшов із підготовленим заздалегідь напуттям.　

Ґамаш кивнув і згадав гарного сивого рибалку вже біля сітчастих дверей закусочної, у якій було повно мух і пахло морем. Рибалка озирнувся на Ґамаша й усміхнувся. Не променистою, широкою усмішкою, як кількома хвилинами раніше, а теплою та заспокійливою — він ніби казав, що все розуміє і що все буде добре.　

Ґамаш підвівся, прослизнув до кабінки, де сидів рибалка, і прочитав напис на стіні. Він витягнув свій блокнот із нотатками про смерті, убивства та напасті й переписав туди чотири прості рядки.　

Він зрозумів, що має зробити. Не тому, що він сміливий і порядний, а тому, що в нього не було вибору. Він повинен повернутися до Монреалю, до штаб- квартири поліції Квебеку й розібратися зі справою Арно. Він знав, що мусить це зробити, уже кілька місяців, і все ж тікав від цього, ховаючись за роботою. За трупами та священним, шляхетним обов’язком знайти вбивць. Ніби він був єдиним у поліції, хто міг це зробити.　

Напис на стіні не підказував йому, що робити. Він і сам знав. Напис надавав йому мужності зробити це.　

— Але звідки ви знаєте, що вчинили правильно? — запитала Ем, і Ґамаш зрозумів, що сказав усе це вголос.　

Її блакитні очі дивилися твердо і спокійно. Та щось змінилося. Здавалося, розмова набула іншої мети. У погляді з’явилася напруженість, якої раніше не було.　

— Я не знаю. Навіть зараз я не зовсім упевнений. Багато людей переконані, що я помилився. І ви це знаєте. Я впевнений, що ви читали про це в газетах.　

Емілі кивнула.　

— Ви заарештували суперінтенданта Арно та двох його підлеглих і запобігли іншим убивствам.　

— Я запобіг їхньому самовбивству, — уточнив Ґамаш.　

Він чітко пам’ятав ту нараду. Тоді він належав до верхівки Сюрте. П’єр Арно був старшим і шанованим офіцером у поліції, хоча Ґамаш його не поважав. Він знав Арно ще із часів, коли той був новобранцем, і вони ніколи не ладнали між собою. Ґамаш підозрював, що Арно вважає його слабким, а він вважав Арно задиракою.　

Коли стало очевидно, що зробили Арно і двоє його найкращих людей, коли навіть його друзі вже не могли цього заперечувати, Арно попросив про одну послугу. Щоб їх не заарештовували. Поки що не заарештовували. Арно мав мисливський будиночок в Абітібі, на північ від Монреалю. Вони поїхали б туди і не повернулися. Було вирішено, що так буде краще для Арно, для співучасників, для їхніх родин.　

Усі погодилися.　

Окрім Ґамаша.　

— Чому ви їх зупинили? — запитала Емілі.　

— Було достатньо смертей. Настав час для правосуддя. Таке старомодне поняття. — Він підвів голову й усміхнувся їй в обличчя. — На хвилину запала　тиша. — Я вірю, що це було правильно, та досі мені іноді доводиться переконувати себе в цьому. Я як вікторіанський проповідник. Я постійно маю сумніви.　

— Справді?　

Ґамаш знову подивився на вогонь і надовго замислився.　

— Я б зробив це знову. Це був правильний учинок, принаймні для мене.　

Він знову подивився на Ем і зробив паузу.　

— Хто така була Ел, мадам?　

— Елль?　

Ґамаш засунув руку до своєї сумки, дістав звідти дерев’яну скриньку й перевернув її, щоб показати літери, приклеєні до дна. Він вказав на «L». — Ел, мадам Лонґпре.　

Вона не відводила від нього очей, але її погляд, здавалося, перемістився й зосередився на чомусь дуже далекому.　

Попереду лід. Залишилось зробити лише крок.