Фатальне благословення

Розділ тридцять другий

Наступного ранку вони прокинулися пізно. День був чарівним. Мороз ущух, падав рясний сніг, товстим шаром засипаючи машини, будинки та людей, які неквапливо займалися своїми справами. Зі свого номера Ґамаш побачив, як Пітер Морров насипав насіння в годівничку для птахів. Щойно чоловік відійшов, до годівниці злетілися чорноголові синички та блакитні сойки, а за ними примчали голодні білки та бурундуки. Біллі Вільямс розчищав ковзанку, утім, радше заради чистого сумління — позаду нього знову росли кучугури снігу. Емілі Лонґпре вигулювала Анрі. Дуже повільно. Здавалося, цього дня всі рухалися впівсили. «Дивно, — подумав Ґамаш, приймаючи душ і вдягаючи свої вельветові штани, водолазку і теплий пуловер, — село здається більш пригніченим через смерть невідомого фотографа, аніж через смерть Сісі».　

Була десята ранку. До готелю вони повернулися о шостій тридцять. Ґамаш довго лежав у гарячій ванні, намагаючись ні про що не думати. Але одна фраза не давала йому спокою.　

«Я того варта, справді варта! — казала Ніколь, захлинаючись плачем і хапаючись за нього. — Я того варта».　

Ґамаш не розумів чому, але це змусило його замислитися.　

Жан Ґі Бовуар швидко прийняв душ і, збуджений, пішов спати. Він почувався так, ніби щойно переміг　 у змаганні з тріатлону. Він замислився, чи почувалися коли-небудь так само гравці у керлінг. Фізично він був на межі. Змерзлий, знесилений. Але морально на підйомі. Вони втратили Петрова, але зайшли в будівлю, яка палала, і врятували Ніколь.　

Рут Зардо прийняла ванну й попрямувала на кухню. Сидячи за пластиковим столом, вона попивала віскі й писала вірші:　

Іветт Ніколь одразу пішла спати, брудна, смердюча, виснажена, проте з якимось новим відчуттям. Вона лежала в ліжку, безпечному й теплому.　

Ґамаш урятував її. У буквальному сенсі. З вогню. Вона була не просто жива, вона була дуже щаслива. Нарешті хтось подбав про неї. І не хто-небудь, а старший інспектор.　

Може, нарешті в неї є надія?　

Ця думка зігріла й заколисала її, огорнуту обіцянкою приналежності, обіцянкою нарешті зайняти місце у вітальні. Вона розповіла Ґамашеві про дядька Сола.　

— Навіщо ви туди пішли? — запитав він, коли вони грілися в автобусі, а старші волонтери роздавали бутерброди та гарячі напої.　

— Щоб урятувати його, — відповіла вона, відчуваючи, як тоне в його очах, як їй хочеться скрутитися калачиком у нього на руках. Не як коханій, а як дитині. Яку люблять і захищають. Він урятував її. Заради неї він пройшов крізь вогонь. А тепер він запропонував їй　 те, чого вона прагнула все своє життя. Відчуття належності до спільноти. Він би не врятував її, якби вона була йому байдужа. — Ви сказали, що там фотограф. Я хотіла його врятувати.　

Ґамаш відсьорбнув кави і продовжував дивитися на неї. Він дочекався, поки навколо нікого не залишилося, і стишив голос.　

— Усе гаразд, Іветт. Ви можете мені все розповісти.　

І вона розповіла. Він уважно слухав, жодного разу не перебив, не засміявся і навіть не усміхнувся. Часом його очі, здавалося, сповнювалися співчуттям.　

Вона розповідала йому про те, що ніколи не виходило за стіни її бездоганного будинку. Вона розповіла йому про дурного дядька Сола з Чехословаччини, якого вигнали з поліції і який не зміг урятувати свою родину. Якби йому це вдалося, він би зміг попередити їх про заколот, захистити. Але він не зміг, не зробив цього і загинув. Вони всі загинули. Вони загинули через свою відокремленість від спільноти.　

— Ви пішли туди, бо його звали Сол? — запитав Ґамаш, не насміхаючись, а бажаючи прояснити ситуацію.　

Вона кивнула, навіть не відчуваючи потреби виправдовуватися, щось пояснювати чи когось звинувачувати. Старший інспектор відкинувся на спинку сидіння, дивлячись у вікно на будинок, який усе ще палав, на зусилля пожежників, які вже не намагалися врятувати його, а давали йому вигоріти вщент.　

— Дозвольте дати вам пораду?　

Вона знову кивнула, воліючи почути, що він скаже.　

— Відпустіть це. У вас своє власне життя. Не живіть життям дядька Сола чи ваших батьків. — Його обличчя набуло серйозного вигляду, погляд став проникливим. — Ви не можете жити в минулому і, звісно, не в змозі його виправити. Те, що сталося з дядьком Солом, не має нічого спільного з вами. Спогади здатні вбивати, Іветт. Минуле може простягнути руку, схопити й затягнути туди, де не варто бути. Наприклад, до будівлі, що палає.　

Ґамаш ще раз подивився на ненаситні язики полум’я, які охопили будинок, а потім знову на агентку Ніколь. Він нахилився до неї, їхні голови майже торкалися одна одної. Це був найінтимніший момент у її житті. М’яким голосом він прошепотів:　

— Поховайте своїх мерців.　

Тепер вона лежала в ліжку. Вона зігрілася й почувалася в безпеці. «Усе буде добре!» — сказала вона собі, дивлячись, як на підвіконня падає м’який, пухнастий сніг. Вона підтягнула ковдру до підборіддя й зарилася носом у постіль. Пахло димом.　

А разом із запахом із пам’яті виринув уривок фрази, почутий крізь дим. Він прорізав дим і заскочив її на підлозі, де вона лежала, тремтячи від страху та самотності. Вона розуміла, що помре. На самоті. І замість побачити своїх рятівників вона почула їхні слова.　

«Вона того не варта».　

Вона мала згоріти на самоті, тому що вона не варта порятунку. Голос належав Бовуарові. Але до неї не долетіла відповідь Ґамаша, що загубилася в наповненому їдким димом коридорі: «Варта».　

Вона чула лише ревіння вогню, що наближався, і калатання власного серця.　

Цей сучий син Ґамаш залишив би її помирати. Він не її шукав, він хотів знайти Петрова. Він так одразу й запитав, побачивши її: «Де Петров?». Не поцікавився: «Ти в порядку?». Не сказав: «Слава богу, ми тебе знайшли!».　

І він обманом змусив її розповісти йому про дядька Сода. Зрадити батька. Свою сім’ю. Тепер він знав усе. Тепер він знав напевно, що вона того не варта.　

Бісів Ґамаш!　

— Напевне, це був підпал, — припустив Бовуар, запихаючись яєчнею. Він зголоднів.　

— Рут так не думає, — зауважив Ґамаш, намазуючи на круасан полуничний джем і сьорбаючи міцну гарячу каву. Вони сиділи в їдальні готелю — теплій, затишній кімнаті з величезним каміном і вікном із краєвидом на ліси та гори, хоча зараз їх і не видно було за сильним снігопадом.　

Після минулої ночі обидва розмовляли пошепки: їхні горлянки боліли від диму і криків на морозному повітрі.　

Ґабрі мав жахливий вигляд, тож Олів’є зачинив бістро і збирався відкрити лише на обід.　

— Сьогодні вранці їстимете те, що є. Ніяких індивідуальних замовлень, — буркнув Ґабрі, щойно вони з’явилися. Згодом він подав їм вишуканий сніданок із яєчні, маринованої в кленовому сиропі й запеченої корейки та французьких тостів. І масляні круасани, щойно з печі. — На щастя для вас, коли у мене стрес, я йду на кухню й готую. Оце так ніч! Яка трагедія!　

Після того як Ґабрі пішов, Бовуар повернувся до старшого інспектора.　

— Що ви маєте на увазі, кажучи, ніби, на її думку, це не був підпал? А що ще це могло бути? Головний підозрюваний, щонайменше свідок у справі про вбивство, гине у пожежі, і це не вбивство?　

— Вона каже, що сусідка бачила полум’я, яке виривалося з димаря.　

— І що? Полум’я виривалося звідусіль. Воно виривалося ледь не з моєї дупи!　

— Сусідка вважає, що це був нещасний випадок, у димоході загорілася сажа. Зачекаємо. Зараз приїде пожежний інспектор. До вечора ми отримаємо звіт. Іноді сигара — це просто сигара, Жане Гі.　

— А коли вона спалахує? Ні, сер. Це був підпал. Сола Петрова вбили.　

Решта дня минула, як у сповільненій зйомці: усі оговтувалися від пожежі й чекали на результати розслідування пожежного інспектора. Лем’є з’ясував, що найближчою родичкою Сола Петрова була його сестра у Квебеку. До неї відправили агента, щоб повідомити новину й зібрати більше інформації.　

Після сніданку Бовуар ходив від хати до хати, торуючи шлях крізь кучугури пухнастого сніг, що доходили йому до колін. Він опитував сільських мешканців у надії знайти когось, хто знав жінку з прізвищем на букву «Л», яка жила в цій місцевості сорок п’ять років тому. Лем’є шукав у парафіяльних записах.　

День був тихий, майже сонний. Виснаженість і товстий шар снігу сповільнювали плин життя. Ґамаш сидів за своїм столом. Позаду нього пожежники-добровольці мили пожежну машину та приводили до ладу своє спорядження. Він закинув ноги на стіл, заплющив очі, склав руки на животі і зрештою задрімав.　

«Вона того не варта».　

Ґамаш злякано прокинувся. У голові дзвенів голос Бовуара, сповнений паніки, і він знову відчув запах диму. Старший інспектор опустив ноги на підлогу, його серце калатало. Волонтери досі неквапливо працювали на своїй половині просторого приміщення, в імпровізованому оперативному штабі Ґамаш залишився сам. Він ненадовго уявив, як він приєднується до волонтерів, переїжджає до Трьох Сосен, купує один зі старих сільських будинків. І чіпляє вивіску: А. Ґамаш, приватний детектив.　

Але тут старший інспектор помітив, що він не сам. Біля терміналу тихенько сиділа агентка Ніколь. Він на мить засумнівався в розсудливості своїх намірів. Чи не зібрався він зараз утнути велику дурницю?　

Ґамаш підвівся й підійшов до Ніколь.　

— У розпал пожежі, коли ми намагалися врятувати вас… — Він сів, змушуючи її подивитися йому в очі. Ніколь була бліда, і від неї несло димом, ніби він просочився їй під шкіру. Її одяг був погано припасований і брудний: масна пляма на лацкані, темні плями на манжетах. Погано підстрижене волосся лізло в очі. Йому хотілося дати їй свою кредитну картку й звеліти купити гарний одяг. І своєю великою, втомленою рукою відкинути тьмяне волосся з її сердитих очей. Але він, звісно, цього не зробив. — …прозвучала одна фраза. Я підозрюю, що ви її почули. Один із нас крикнув: «Вона того не варта».　

Агентка Ніколь дивилася на нього прямо, її обличчя було сповнене гіркоти.　

Ґамаш не відводив очей.　

— Вибачте, — сказав він. — Настав час правди, для нас обох.　

Ґамаш розповів, що в нього на думці. Ніколь вислухала. Він виклав їй свій план і попросив тримати його в таємниці. Вона погодилася. Агентка звернула увагу на два моменти. По-перше, він, напевне, розумніший, ніж вона думала. По-друге, він іде на дно. Коли Ґамаш пішов, вона дістала мобільний телефон. Вона говорила швидко й обачливо оглядалася.　

— Я вирішила розповісти йому про дядька Сода, — прошепотіла вона. — Я знаю, знаю. Цього не було в плані. Так, сер. Але на те була причина, таке рішення мені довелося ухвалити в останній момент, — збрехала Іветт Ніколь. Вона не могла визнати, що у вразливий момент усе вибовкала. Він би подумав, що вона слабка. — Так, це був ризик, я згодна. Я боялася, що він сприйме це неправильно, але гадаю, мій задум спрацював. Схоже, моя історія його зворушила. — Принаймні ця частина була правдою. Потім вона розповіла все, що сказав їй Ґамаш.　

До кінця дня випало більше ніж вісім дюймів сипкого снігу. Гарних сніговиків не зліпиш, а от снігові ангели з нього виходили чудові: Ґамаш бачив, як діти падали на пухкий білий сніг і махали руками й ногами, наче крилами.　

Пожежний інспектор щойно пішов.　

Звичайно, на офіційний звіт треба було почекати, але, за попереднім висновком, причиною пожежі був креозот.　

— Отже, хтось підпалив креозот і вбив Петрова, — сказав Бовуар.　

— Саме так, — підтвердив пожежний інспектор. — Тільки креозот підпалив сам Петров.　

— Що?　

— Запалюючи того дня камін, Петров фактично вбивав себе, хоча й не усвідомлював цього. Креозот — це природна речовина. Його отримують із деревини, що недостатньо просохла. Підозрюю, що димохід не чистили багато років, а деревина була сира, тож… — Інспектор підніс руки до стелі, указуючи на неминуче й аж ніяк не рідкісне явище.　

Сол Петров чиркнув сірником, який зрештою вбив його.　

Отже, то був нещасний випадок.　

Старший інспектор визирнув у вікно. Пожежний інспектор змітав сніг зі свого пікапа. Сонце вже зайшло, й у світлі різдвяних прикрас Ґамаш бачив, як селяни розчищали свої доріжки та під’їзні шляхи, відкидаючи купки снігу, що здіймалися в повітря, наче маленькі буревії. На сільській луці Рут Зардо, перш ніж опуститися на свою лавку, кілька разів ударила по ній ціпком, щоб струсити сніг.　

Напевне, п’ята година, подумав Ґамаш і перевірив годинник, потім підняв трубку й набрав номер агентки Лакост. Вона була в лабораторії поліції Квебеку, чекала на результати щодо кулона та кулі лі біен.　

— Oui, allô?　

— Це Ґамаш.　

— Яв авто, майже на місці, шефе. Ви не повірите, що вони знайшли.

За пів години команда знову зібралася в оперативному штабі.　

— Погляньте. — Лакост передала звіт Ґамашу, який надів свої напівкруглі окуляри й почав читати. — Я вирішила привезти його, замість того, щоб усе переповідати. Подумала, що ви маєте побачити це на власні очі.　

Ґамаш зосереджено звів брови, ніби намагався прочитати документ маловідомою мовою.　

— Що там? — не міг витерпіти Бовуар, простягаючи руку, щоб забрати папери. Але Ґамаш не віддавав їх. Натомість він продовжував вдивлятися в них, перегортаючи сторінку за сторінкою вперед, а потім назад. Нарешті він поглянув на всіх поверх окулярів. Його　глибокі карі очі видавали збентеженість і занепокоєння. Наче уві сні він передав сторінки Бовуару, який вихопив їх і почав читати.　

— Але ж це маячня, — сказав він за хвилину, пробігши очима інформацію. — Це не має сенсу. Хто проводив експертизу? — Він поглянув на підпис внизу. — Усе одно, напевне, у нього був не дуже вдалий день, — буркнув Бовуар.　

— Я теж так подумала, — промовила Лакост, насолоджуючись виразом їхніх облич. Вона мала на обміркування результатів півтори години, поки їхала з Монреалю. — Я змусила його перевірити все ще раз. Ось чому я запізнилася.　

Папери обійшли кімнату і нарешті дісталися до агентки Ніколь.　

Ґамаш забрав звіт і акуратно поклав перед собою. У кімнаті запанувала тиша: усі думали. У дров’яній печі потріскував вогонь. Закипіла кава, наповнюючи повітря ароматною парою. Лакост підвелася й налила собі чашку.　

— Як ти гадаєш, що це означає? — запитав її Ґамаш.　

— Це означає, що Крі більше нічого не загрожує.　

— Продовжуй. — Ґамаш нахилився вперед і поклав лікті на стіл.　

— Це означає, що ми з’ясували, хто вбив Ел, і ця людина не становить загрози для Крі, — сказала Лакост, спостерігаючи за обличчями колег.　

Вона бачила, що Ґамаш її розумів, хоча й був на крок позаду. Бовуар слухав, але ніяк не міг втямити суть, а Лем’є та Ніколь остаточно розгубилися.　

— Про що ви говорите? — нетерпляче запитав Бовуар. — Генетичні тести однозначні: Ел була матір’ю Сісі. Ми дізналися це зі зразків крові, узятих під час розтину. — Він постукав по звіту, що лежав перед Ґамашем.　

— Тут є дещо цікавіше, — зауважив Ґамаш. Він вийняв зі звіту один із аркушів і простягнув його Бовуару. Поглянь.　

Бовуар узяв аркуш і прочитав його ще раз. Тут були результати експертизи кулона. Кров на кулоні з орлом належала Ел, але вони вже знали це. Він подивився на наступний абзац. Той, що описував кров на шкіряному ремінці. Та сама група крові, авжеж. Ля-ля-ля… Потім він зупинився. Та сама група, але не та сама кров. На ремінці була кров не Ел. То була кров Сісі де Пуатьє. Але як вона туди потрапила?　

Він подивився на Ґамаша, який сидів за своїм столом, схопив папку, що лежала перед старшим інспектором, і повернувся. Розгорнув папку, пробігся очима по кількох сторінках, потім сповільнився і став читати уважніше.　

— Ось. Ви це мали на увазі? — Він передав звіт про розтин тіла Сісі агентці Лакост. Та переглянула вказану ним частину і, усміхаючись, кивнула.　

— Зрозумів.　

Ґамаш відкинувся на спинку стільця й глибоко зітхнув.　

— Крі не загрожує небезпека від людини, яка вбила Ел, тому що ця людина вже мертва.　

— Фотограф, — припустив Лем’є.　

— Ні, — заперечила Лакост. — Сісі де Пуатьє. Вона вбила власну матір. Це єдиний логічний висновок. Сісі рвонула кулон із шиї матері і зламала його. На потилиці в Ел залишився синець, але й Сісі порізала руку. Долоню. Бачиш тут, у звіті про розтин Сісі? Її долоні були обпечені, але коронер згадує про ще одну рану, частково загоєну, під опіком. Сісі вбила свою матір, потім забрала з її мертвої руки підвіску й викинула в смітник.　

— Тоді хто викинув відеокасету та кулю лі біен? — запитав Бовуар.　

— Та сама Сісі. На кулі лі біен було виявлено три види відбитків пальців: Пітера і Клари Морров та Сісі.　

— Але вони й мали там бути, — не вгамовувався Бовуар. — Куля належала їй. Більше ніхто не бачив її, не кажучи вже про те, щоб торкатися.　

— Але якби хтось інший украв кулю, а потім викинув, — міркував Ґамаш, — був би четвертий вид відбитків.　

— Навіщо Сісі викидати кулю лі біен? — запитав Лем’є.　

— Можу лише здогадуватися, — відповіла Лакост, — але думаю, усе через почуття провини. У її будинку було дві речі, які нагадували їй про матір. Касета з фільмом «Лев узимку» та куля лі біен. Я вважаю, що це ніякі не докази. Думаю, вона викинула їх, бо не могла їх бачити.　

— Але навіщо викидати касету в смітник, а кулю лі біен — аж на звалище?　

— Не знаю, — зізналася Лакост. — Можливо, вона робила це в різні дні. Можливо, відеокасету вона викинула разом із кулоном, а викинути кулю лі біен ніяк не наважувалася.　

— Куля мала для неї більшу цінність, — погодився Ґамаш. — Так, вона довго не наважувалася її знищити. Ця різдвяна прикраса стала символом її сім’ї, її філософії, її мрій. Напевно, тому вона не змогла змусити себе просто викинути її й обережно поклала на смітнику.　

— Сісі вбила власну матір, — повторив Бовуар. — Навіщо?　

— Через гроші, — припустила Лакост, яка мала час на роздуми. — Вона збиралася зустрітися з американськими покупцями, сподіваючись продати їм свою філософію. Вона продала б лі біен і заробила купу грошей.　

— Але то, мабуть, була лише її фантазія, — зауважив Лем’є.　

— Можливо, але поки вона в це вірила, більше нічого не мало значення. Угода з американцями щодо лі біен вирішувала все.　

— А потім з’являється п’яна торбешниця, яка виявляється її матір’ю, — кивнув Ґамаш, — і ретельно вибудувана філософія життя Сісі опиняється під загрозою. Щось мало померти: або її мрія, або її мати. Для неї вибір був очевидним. — Ґамаш поглянув на скриньку, яку тримав у руках, і вкотре перевернув її.　

В KLM.　

Навіщо Ел збирала ці букви? Він відкрив скриньку, і провів вказівним пальцем по вирізаних великих літерах. С, В, К, L і М.　

Ґамаш повільно закрив скриньку й поставив її на стіл, дивлячись перед собою в порожнечу. Потім підвівся й закрокував кімнатою. Опустивши голову й заклавши за спину руки, він проходив коло за колом, рухаючись розміреним, неквапливим кроком.　

За кілька хвилин він зупинився.　

Він отримав відповідь.