Фатальне благословення

Розділ шістнадцятий

Бовуар роздавав завдання, поки Ґамаш розмовляв із агенткою Іветт Ніколь наодинці. У будівлі станції була одна окрема кімната, де колись сидів касир і продавав квитки. Пізніше її зайняла Рут Зардо. Там стояв письмовий стіл, стілець і близько трьохсот книжок, що було, поза сумнівом, украй пожежонебезпечно.　

Щойно з’явилася агентка Ніколь, старший інспектор Ґамаш підхопився на ноги, як може підхопитися засуджений, зустрічаючи неминучу страту. Він кивнув Бовуару, і його заступник усе зрозумів без слів. Ґамаш мовчки пройшов уперед, щоб зустрітися з Ніколь на півдорозі, і провів її до маленької кімнати.　

Тепер Бовуар спостерігав, як команда працює з комп’ютерами і телефонами, але його думки займав шеф. І Ніколь. Ця в’їдлива, нікчемна, обмежена жіночка, яка ледь не зруйнувала їхню останню справу та сіяла чвари в команді, чий успіх був побудований на злагодженості.　

— Поясніть, як ви тут опинилися, будь ласка. — Ґамаш стояв посеред тісної кімнати, височіючи над низенькою агенткою. Її коротке мишаче волосся розпатлалося не лише тому, що було під шапкою, а й через саму стрижку, яку, схоже, зробив секатором п’яний садівник. Тьмяний одяг сидів на ній незграбно, і Ґамашеві здалося, що на її колючому вовняному светрі прилип яєчний жовток. Її багрове обличчя було　подзьобане шрамами від підліткових прищів, а там, де рубців не було, шкіра мала нездоровий колір. Єдиною іскрою, що горіла в її сірих очах, був страх. «Там є ще дещо, — подумав Ґамаш. — Підступність. Вона когось боїться, але не мене».　

— Мене приставили до вас, сер. — Вона пильно дивилася на нього. — Сьогодні вранці подзвонив суперінтендант Франкур і сказав, що я маю прибути до вас. Я теж здивувалася. — Вона намагалася сказати це скрушним голосом, але вийшло просто плаксиво. — Я прочитала ваші з інспектором Бовуаром робочі нотатки щодо вчорашнього вбивства.　

— Яким чином?　

— Суперінтендант переслав їх мені додому. І звернула увагу на ваш запис щодо фотографа, що ви вважаєте це першочерговим завданням. Я погодилася.　

— Я радий це чути.　

— Тобто, я подумала, що ви маєте рацію. Ну, звісно, ви маєте рацію. — Тепер вона починала хвилюватися. — Ось.　

Вона простягнула руку з аркушем паперу. Він узяв його й прочитав: «Saul Petrov, 17 rue Tryhorn»[88].　

— Я знайшла адресу на карті. Подивіться. Секундочку.　

Вона витягла карту з кишені куртки й простягнула йому. Він не взяв. Він просто витріщився на неї.　

— Я обдзвонила близько п’ятнадцяти агентств з оренди житла в цьому районі. Ніхто його не знав, але врешті-решт я знайшла ресторан «Сан-Сусі» в Сен-Ремі. Там люди дають оголошення про здачу в оренду заміських будинків. Я запитала власника, і він пригадав,　

що кілька днів тому йому телефонував хлопець із Монреалю. І одразу ж винайняв це житло. Тож я подзвонила, і справді, він той самий фотограф. Сол Петров.　

— Ви говорили з ним?　

— Так, сер. Довелося. Щоб підтвердити його особу.　

— А якщо він і є вбивця? А якщо в цей момент він спалює свої фотографії або завантажує машину? Як давно ви телефонували?　

— Близько двох годин тому. — Голос Іветт Ніколь стих до шепоту.　

Ґамаш глибоко вдихнув і якусь мить дивився на неї, а потім вийшов за двері.　

— Інспекторе Бовуар? Будь ласка, візьміть агента і з’ясуйте, чи це той фотограф, якого ми шукаємо. Агенте Лем’є, залишіться тут. Мені потрібно поговорити з вами. — Він повернувся до Ніколь. — Сядьте і зачекайте на мене.　

Вона опустилася на стілець так, ніби її ноги підкосилися.　

Бовуар узяв папірець, звірився з мапою на стіні і за лічені хвилини вже був за дверима, дорогою встигнувши глянути на агентку Ніколь, яка сиділа у крихітній, тісній кімнаті й мала найнещасніший вигляд, який узагалі може мати жива людина. Несподівано для себе Бовуар відчув до неї трохи співчуття. Про темну сторону вдачі Ґамаша ходили легенди. Не тому, що вона була такою темною, а тому, що він її дуже добре приховував. З її проявами майже ніхто не стикався. Але ті, хто стикався, запам’ятовували це назавжди.　

— У мене є для вас завдання, — звернувся Ґамаш до агента Лем’є. — Я хочу, щоб ви поїхали в Монреаль і дещо розпитали. Про жінку на ім’я Елль. Це не　справжнє її ім’я. Вона була жебрачкою, її вбили перед самим Різдвом.　

— Це стосується справи де Пуатьє?　

— Ні.　

— Я зробив щось не так? — Лем’є мав пригнічений вигляд.　

— Зовсім ні. Мені потрібно, щоб ви поставили для мене кілька запитань, пов’язаних із цією справою, та й для вас це буде корисно. Ви не працювали в Монреалі?　

— Майже не бував, — зізнався Лем’є.　

— То у вас є шанс. — Ґамаш помітив тривогу на обличчі агента Лем’є. — Усе буде гаразд. Я б не посилав вас, якби не був упевнений у двох речах. По-перше, що ви можете це зробити, а по-друге, що цей досвід стане вам у пригоді.　

— Що я маю зробити?　

Ґамаш йому пояснив, і вони вдвох пішли до автівки старшого інспектора. Шеф дістав із багажника картонну коробку з речовими доказами й передав її Лем’є разом з інструкціями.　

Ґамаш проводжав поглядом машину Лем’є, поки та повільно їхала старим кам’яним мостом, вулицею Коммонс, об’їжджала сільську луку, а потім піднялася на вулицю дю Мулен і виїхала з Трьох Сосен. Сніг не припинявся. Старший інспектор стояв і дивився на фігури, що рухалися сільською лукою. Хтось ніс торбинки з покупками з булочної Сари чи з універсальної крамниці мсьє Беліво. Цілі сім’ї каталися на ковзанах. Дехто вигулював собак. Один пес, молода вівчарка, качався на снігу, щось викопував і підкидав у повітря.　

Ґамаш сумував за Сонні.　

У снігопад усі люди мали схожий вигляд. У товстих парках і шапках вони ставали невпізнанними. Ґамаш подумав, що якби він знав дітей і собак, то зрозумів би, хто там був із дорослих.　

І це була одна з проблем, із якою вони зіткнулися. Узимку у Квебеку всі здавалися однаковими, як різнокольорові зефірки. Важко було навіть відрізнити чоловіків від жінок. Обличчя, волосся, руки, ноги, тіла — усе було заховане від холоду. Навіть якщо хтось бачив убивцю, чи зміг би він його впізнати?　

Він дивився, як граються собаки, і з усмішкою впізнав, із чим то вони бавилися. Улюблені зимові ласощі Сонні.　

Заморожені какавельки. Собаче ескімо.　

Ґамаш сумував навіть за цим.　

— Вам не раді в моїй команді, агентко Ніколь, — говорив Ґамаш кілька хвилин по тому, дивлячись на рябе, перелякане обличчя. З нього було досить її маніпуляцій, її зарозумілості та злоби. Він був ситий цим донесхочу під час останньої справи.　

— Я розумію, сер. Це була не моя ідея. Я пам’ятаю, як я все зіпсувала минулого разу. Мені дуже шкода. Як мені довести, що я змінилася?　

— Піти.　

— Я б залюбки, — сказала вона з нещасним виглядом. — Справді. Я знала, що ви поставитеся до мене саме так, і, чесно кажучи, я вас не звинувачую. Я не знаю, про що я думала минулого разу. То була дурість. І зарозумілість. Але, гадаю, я змінилася. Рік у відділі наркотиків.　

Вона поглянула на його обличчя, щоб зрозуміти, чи справляли її слова бодай якесь враження.　

Не справляли.　

— До побачення, агентко Ніколь.　

Він вийшов із кімнати, знову одягнув куртку і, не озираючись, попрямував до машини.　

— Вибачте, старший інспекторе, але Кей Томпсон зараз немає. Вона ночувала у своєї подруги, Емілі Лонґпре.　

Сестра-господиня будинку для літніх людей у Вільямсбурзі здавалася доброзичливою і послужливою. Сам будинок містився в переобладнаному особняку, кімнати були просторі та затишні, хоча, можливо, трохи обшарпані і, безумовно, пахли тлінню. Як і самі мешканці.　

Арману Ґамашу принаймні вистачило розуму посміятися із себе. Мадам Лонґпре жила у Трьох Соснах і, можливо, навіть була однією з тих безіменних постатей на сільській луці, за якими він спостерігав. Він так розлютився на агентку Ніколь, що вискочив із кімнати як вередлива дитина, якою він вважав її, сів у свою машину і помчав геть. Ось так. Тепер він опинився за кілометри від свідка, який насправді був від нього всього за кілька метрів. Він усміхнувся, і жінці залишилося тільки гадати, що так розвеселило цього здорованя.　

Замість того, щоб повернутися до Трьох Сосен, Ґамаш припаркував машину біля Легіон-Холу й зайшов усередину. Двері не були замкнені, як і в більшості будинків. Він пройшовся залою. Його кроки відлунювали у великій порожній кімнаті. В одній зі стін був прохід, що сполучав приміщення з кухнею, як це зазвичай буває в кафетеріях. Ґамаш уявив собі метушню святкового сніданку, вигуки привітань, прохання принести ще чаю чи кави. Беатріс Меєр пропонує своє отруйне вариво.　

Чому її називали Матінкою? Клара, схоже, думала, що він здогадається, навіть не познайомившись із нею.

Беатріс Меєр? Матінка Бі? Він похитав головою, хоча й знав, що зрештою все зрозуміє. Він обожнював такі маленькі головоломки.　

Ґамаш повернувся до картини, що малювала його уява, і приєднався до людей, які були на сніданку наступного дня після Різдва. Тут було тепло й весело, всюди виднілися найбезглуздіші різдвяні прикраси, які тільки можна собі уявити. Його уяві не довелося докладати зусиль. їх ще не прибрали. Зірки та сніжинки з пластику й гофрованого паперу. Штучна ялинка, на якій бракувало щонайменше половини дротяних гілок. Паперові дзвіночки, зелені та сині сніговики, намальовані олівцем збудженими й нетерплячими, утім не надто обдарованими вихованцями дитячого садка. На піаніно, що стояло в кутку, майже напевно грали різдвяні колядки. Кімната, без сумніву, була сповнена ароматом млинців і кленового сиропу — його збирали з дерев, що оточували місто. А ще пахло яєчнею та в’яленим канадським беконом.　

А що ж Сісі та її сім’я? Де вони сиділи? Хтось приєднався до неї під час останньої трапези? Хтось узагалі знав, що це була її остання трапеза?　

Один із присутніх знав. Він сидів у цій самій кімнаті, їв і пив, сміявся і співав різдвяні гімни, а також планував убивство.　

На вулиці старший інспектор зупинився, щоб зорієнтуватися, а потім, поглянувши на годинник, попрямував до озера Брюм. Йому завжди подобався Вільямсбург. Він дуже відрізнявся від Сен-Ремі — той був більш французьким, тоді як Вільямсбург був традиційно більш англійським, хоча дві мови і культури змішувалися, і все мінялося. Йдучи містом, Ґамаш милувався гарними будинками та крамницями, укритими сліпучим білим снігом. Було тихо: це той мир і спокій, який настає взимку, коли земля відпочиває. Через товстий шар снігу машини рухалися майже нечутно. А тротуарами без жодного звуку крокували люди. Кругом панувала тиша. Було надзвичайно спокійно.　

Ґамашеві знадобилося чотири з половиною хвилини, щоб дістатися від Легіон-Холу до озера. Він не поспішав, проте мав довгі ноги і знав, що більшість людей йшла б трохи довше. Але як середній показник цей час годився.　

Він стояв на узбіччі дороги й дивився вниз на озеро, пусте і вкрите снігом. Ковзанку для керлінгу майже засипало, і єдиним справжнім доказом того, що тут щось відбувалося, були трибуни — порожні й самотні, вони ніби чекали на глядачів, які вже ніколи не прийдуть.　

Що робити з Іветт Ніколь? Спокій цього місця дав йому час обміркувати проблему. А вона була проблемою. Тепер він це знав. Одного разу вона його вже обдурила, але Арман Ґамаш був не з тих, кого можна обдурити вдруге.　

Вона тут з якоїсь причини, і не обов’язково через убивство Сісі де Пуатьє.　

Інспектор Бовуар виїхав із Трьох Сосен і попрямував у бік Сен-Ремі. Через кілька хвилин дороги лісистими та засніженими путівцями він звернув на під’їзний шлях і під’їхав до великого дерев’яного будинку. Про всяк випадок він прихопив із собою агента. Він постукав у двері і стояв, погойдуючись і намагаючись справити враження безтурботної, можливо, навіть розсіяної людини. Але почувався він зовсім інакше. Він був готовий до погоні будь-якої миті. Навіть сподівався, що без погоні не минеться. Сидіти й розмовляти — то було справою старшого інспектора Ґамаша. Його справою було бігати.　

— Oui? — На порозі стояв розпатланий чоловік середнього віку.　

— Мсьє Петров? Сол Петров?　

— Oui, c’est moi.[89]　

— Я тут із приводу вбивства Сісі де Пуатье. Я так розумію, ви знали її?　

— Я чекав на вас. Щось ви забарилися. У мене є кілька фотографій, які можуть вас зацікавити.　

Ґамаш скинув із плечей свою простору куртку й поправив піджак і светр, що збилися під паркою. Як і на всіх інших узимку, на ньому було багато шарів одягу. Він затримався на мить, збираючись із думками, потім зайшов до невеличкої окремої кімнати, зняв слухавку і набрав номер.　

— О, це ви, Армане. Ви отримали мій подарунок?　

— Якщо ви про агентку Ніколь, то так, суперінтенданте Франкур. Merci, — весело промовив у слухавку Ґамаш.　

— Чим я можу вам допомогти? — Франкур говорив глибоким, рівним і люб’язним голосом. Жодного натяку на його хитре, підступне, жорстоке єство.　

— Я хочу знати, навіщо ви її прислали.　

— Мені здалося, що ви занадто поспішні у своїх судженнях, старший інспекторе. Агентка Ніколь працює у відділі боротьби з наркотиками вже рік, і ми нею дуже задоволені.　

— Тоді чому ви відправили її до мене?　

— Ви ставите під сумнів моє рішення?　

— Ні, сер. Ви ж знаєте, що для мене не секрет, чого ви прагнете.　

Ґамаш знав, що влучив у ціль. Отрута потекла телефонним дротом, заповнюючи собою довгу паузу.　

— Навіщо ви телефонуєте, Ґамаше? — прогарчав голос, куди й поділася уся удаваність.　

— Я хотів подякувати вам, сер, за те, що прислали агентку Ніколь. Joyeux Noël.　

Ґамаш поклав слухавку, але встиг почути, як обірвався зв’язок. Старший інспектор отримав відповідь, яка була йому потрібна.　

Він знав, що його відсторонили від прийняття важливих рішень на рівні керівництва управління поліції Квебеку. На рівні, до якого йому колись так подобалося належати. Офіційно він усе ще був начальником відділу вбивств і старшим офіцером Сюрте. Але насправді все змінилося. Після справи Арно.　

Утім, наскільки серйозно все змінилося, він усвідомив лише нещодавно. До нього більше не зверталися, щоб призначити Бовуара вести інші розслідування. Після справи Арно агентку Ізабель Лакост, як, власне, й інших членів його команди, неодноразово перекидали на другорядну роботу в другорядні відціли. Ґамаш не заморочувався цим, вважаючи, що всі тимчасові переведення були справді необхідні. Йому ніколи не спадало на думку, що його людей карають за те, що зробив він сам.　

Аж допоки кілька тижнів тому його безпосередній начальник і друг, суперінтендант Мішель Бребо, не запросив Рейн-Марі і його на вечерю. Після вечері він відвів Ґамаша вбік.　

— Ça va, Armand?[90]　

— Oui, merci, Michel. З дітьми клопіт. Ніколи не слухаються. Люк кинув роботу й хоче подорожувати світом із Софі та дітьми. Анні надто багато працює, захищаючи бідолашну корпорацію Alcoha, яку несправедливо звинувачують з усіх боків. Хіба можна вважати, що корпорація свідомо забруднювала довкілля? — Ґамаш усміхнувся.　

— Я шокований.　

Бребо запропонував йому коньяк і сигару. Ґамаш келих узяв, але від сигари відмовився. Вони сиділи в кабінеті Бребо в приємній тиші, слухаючи «Радіо Канади» і гомін жінок, які захопилися розмовою й сміялися.　

— Що ти хотів мені сказати? — Ґамаш розвернувся у своєму кріслі і подивився в очі Бребо.　

— Одного дня ти припустишся помилки, Армане, — усміхнувся його друг, бо часто не розумів, як Ґамаш угадував, про що він думає. Та передбачити все він не міг.　

— Якщо вірити тобі, Мішелю, то я помилився, і дуже сильно. Той день уже минув.　

— Ні, не минув.　

Ось воно. І коли в розмові між двома друзями знову виникла пауза й надовго запала важка тиша, Ґамаш раптом усвідомив глибину проблеми. А також те, що за собою він мимоволі потягнув у прірву Бовуара та інших. Тепер їх ховали під шарами брехні та ненависті.　

— Справа Арно все ще триває, чи не так?　

Ґамаш не відривав очей від застиглого погляду Бребо. Тієї миті він зрозумів, яку мужність виявив його друг, розповівши йому про це.　

— Будь обережним, Армане. Це серйозніше, ніж ти можеш собі уявити.　

— Гадаю, ти маєш рацію, — визнав Ґамаш.　

І ось тепер суперінтендант Франкур знову доправив до нього агентку Ніколь. Звісно, це могло нічого не означати. Можливо, Ніколь їх так допекла, що Франкур просто вирішив помститися, тому й зробив йому такий «подарунок». Так, це найімовірніше пояснення. Дрібний злий жарт, ото й тільки.