Фатальне благословення

Розділ вісімнадцятий

— Сер!　

— Сер!　

— Сер!　

Коли Ґамаш повернувся до їхнього оперативного штабу, його зустрів хор голосів — усім він був потрібен.　

— Сер, агент Лем’є на лінії з Монреалю.　

— Попросіть його зачекати. Я поговорю з ним там, — він кивнув у бік окремої кімнати.　

— Сер! — покликала агентка Ізабель Лакост через кімнату. — У мене тут проблема.　

— Сер! — До нього підійшов Бовуар. — Ми телефонували до лабораторії щодо фотографій. Вони ще не отримали їх, але повідомлять, щойно отримають.　

— Добре. Піди подивись, чи зможеш ти допомогти агентці Лакост. Я скоро повернуся. Агентко Ніколь?　

Будь-яка діяльність у приміщенні завмерла. Здавалося неможливим, що какофонія могла вщухнути так швидко, але це сталося. Усі погляди зупинилися на Ніколь, а потім повернулися до Ґамаша.　

— Ходімо зі мною.　

Присутні провели очима Ніколь до крихітного кабінету Ґамаша.　

— Будь ласка, сідайте, — Ґамаш кивнув на єдиний стілець у кімнаті, потім підняв слухавку. — З’єднайте мене з Лем’є, будь ласка. — Він почекав хвилину. — Агенте? Де ви зараз?　

— Я в місії «Оулд Бруері». Тільки-но із Сюрте. Він зробить те, що ви просили.　

— Не знаєте коли?　

— Ні, сер.　

Ґамаш усміхнувся. Він уявив собі Лем’є в тій жахливій кімнаті з тим непересічним, талановитим, жахливим чоловіком. Бідолашний Лем’є.　

— Чудова робота.　

— Дякую. Ваша правда. Тут, у місії, торбешницю знали.　

Голос Лем’є звучав схвильовано, наче він щойно розщепив атом.　

— Знали як Елль?　

— Так, сер. Вони не знають іншого імені. Але ви мали рацію щодо іншого. Зі мною директор місії. Може, передати йому слухавку?　

— Як його звати?　

— Террі Мошер.　

— Oui, s’il vous plaît.

З’єднайте з мсьє Мошером.　

Після паузи у слухавці пролунав глибокий, владний голос.　

— Bonjour,

старший інспекторе.　

— Мсьє Мошер, хочу пояснити, що це не наша юрисдикція. Це вбивство в Монреалі, але нас запросили провести певні слідчі дії.　

— Я розумію, старший інспекторе. Відповідаю на ваше запитання. Елль була дуже замкнутою, як і більшість тут, тому я не знав її добре, та й ніхто з персоналу не знав. Але я порозпитував, і дехто з працівників кухні згадав, що в неї був кулон на шиї. На їхню думку, то старовинна срібна прикраса.　

Ґамаш заплющив очі й промовив коротеньку молитву, перш ніж поставити наступне запитання.　

— Хтось пам’ятає, який він він був на вигляд?　

— Ні. Я запитав, і одна з кухарок сказала, що колись завважила про кулон, аби підтримати розмову, та Елль одразу ж заховала його. Здається, вона дуже ним дорожила. Утім, безхатьки можуть надавати велике значення найдивнішим речам. У них з’являється зацикленість, одержимість. Схоже, це було одне з таких дивацтв Елль.　

— Одне? У неї були інші?　

— Можливо, але якщо були, то ми про це не знаємо. Ми намагаємося поважати їхнє приватне життя.　

— Не буду вас затримувати, мсьє Мошер. Ви, напевне, зайняті.　

— Зима завжди додає клопоту. Сподіваюся, ви знайдете того, хто її вбив. Зазвичай вони стають жертвами погоди. Сьогодні вночі очікується вбивчий холод.　

Обидва чоловіки поклали слухавку з думкою, що було б непогано познайомитися зі співрозмовником.　

— Сер! — Бовуар просунув голову у двері. — Ви не могли б вийти й подивитися дещо в агентки Лакост?　

— Буду за хвилину.　

Бовуар зачинив двері, встигнувши кинути оком на агентку Ніколь, яка сиділа на стільці мов статуя. Тьмяний, мішкуватий одяг, зачіска, що вийшла з моди десять років тому, сірі очі і сіре обличчя. Більшість жінок у Квебеку, особливо франкомовні мешканки провінції, мали стильний і навіть елегантний вигляд. Молодь часто можна було побачити в досить сміливому вбранні. Навіть у поліції Квебеку. Агентка Лакост, наприклад, була лиш трохи старша за Ніколь, але, здавалося, прибула з іншої планети. Вона елегантно трималася. Волосся завжди чисте, стрижка невигадлива, утім стильна; простий одяг вирізнявся вдало підібраними　кольорами та підкреслював її індивідуальність. Звісно, вбрання і спосіб триматися Ніколь теж були унікальними. їх вирізняла сірість. Бовуар волів залишитися й почути, як шеф проперчить її за те, що вона насмілилася з’явитися знову.　

Щойно двері зачинилися, думки Ґамаша повернулися до молодої жінки, що сиділа перед ним.　

Вона дратувала його. Від одного лише погляду на її жалісне обличчя та манери жертви у нього мурахи забігали по шкірі. Злоблива й зарозуміла маніпуляторка. Він знав це.　

Але він також знав, що чинив неправильно.　

Він думав про це, обходячи сільську луку. Він проходив коло за колом, але завжди повертався до одного й того самого місця.　

Він чинив неправильно.　

— Пробач, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі.　

Вона озирнулася, ніби готуючись до продовження. Пробач, але тебе звільнено. Пробач, але ти їдеш додому. Пробач, але ти жалюгідна невдаха, і я не хочу, щоб ти навіть близько підходила до цього розслідування.　

І вона не помилилася. То був лише початок.　

— Я ігнорував тебе, і це було неправильно.　

Проте вона чекала, спостерігаючи за його обличчям, за глибоким карими очима, такими суворими й задумливими. Чоловік із доглянутими вусами й волоссям дивився на неї зверху вниз, недбало схрестивши руки на грудях. У маленькій кімнаті злегка пахло сандалом. Запах був настільки тонким, що вона подумала, чи не здається їй це, але вирішила, що ні. Усі її почуття були загострені в очікуванні страти. Наступного вироку, який із ганьбою відправить її назад до Монреалю. Назад до наркотиків. І назад до її крихітного, бездоганного　будиночка в східному Монреалі, з городом, який тепер під снігом, і батьком, який так пишається її успіхами.　

Як би вона сказала йому, що її знову звільнили? Це був її останній шанс. Занадто багато людей розраховували на неї. Не тільки її батько, а й суперінтендант Франкур.　

— Я даю вам іще один шанс, агентко. Я хочу, щоб ви вивчили минуле Річарда Лайона та його доньки Крі. Школа, фінанси, друзі, родина. Ця інформація потрібна мені на завтрашній ранок.　

Ніколь підвелася, наче уві сні. Перед нею стояв старший інспектор Ґамаш, і вперше від моменту своєї появи тут вона побачила на його обличчі легку усмішку, а в його очах — теплоту.　

— Ви казали, що змінилися?　

Ніколь кивнула.　

— Я знаю, що минулого разу поводилася жахливо. Мені дуже шкода. Цього разу я постараюся. Справді.　

Він пильно подивився на неї й кивнув. Потім простягнув руку.　

— Добре. Тоді, можливо, ми зможемо почати все спочатку. З чистого аркуша.　

Вона вклала свою маленьку руку в його.　

Цей йолоп повірив їй.　

Із приміщення оперативного штабу Бовуар бачив, як вони потиснули руки, і палко сподівався, що вони прощаються, але певні сумніви залишалися.　

Ніколь вийшла з кімнати, і він поспішив до Ґамаша.　

— Ви не зробили цього.　

— Не зробив чого, Жане Ґі?　

— Ви чудово розумієте. Ви ж не повернули її до команди?　

— Я не мав вибору. До мене її приставив суперінтендант Франкур.　

— Ви могли б відмовитися.　

Ґамаш усміхнувся.　

— Треба правильно розставляти пріоритети, Жане Ґі. Це не та битва, у яку мені варто вступати. До того ж вона дійсно могла змінитися.　

— О боже! Скільки разів ви наступатимете на ті самі граблі?　

— Гадаєш, я припускаюся тієї самої помилки?　

— А ви так не думаєте?　

Ґамаш поглянув у вікно на Ніколь, яка вже сиділа за комп’ютером.　

— Ну, принаймні я знатиму, коли пригинатися.　

— Ви вже трохи пригнулися, сер. Ви ж їй не вірите, чи не так?　

Ґамаш вийшов зі свого закапелка й попрямував до агентки Ізабель Лакост.　

— Що у вас?　

— Я займаюся цим увесь ранок і не можу знайти нічого на Сесілію де Пуатьє або її батьків. Жодної згадки. Я відсканувала її книжку, до речі, дивну, щоб пошукати там якісь зачіпки. Ви згадували Францію, тож я вже надіслала запит до їхнього департаменту поліції. Пів години тому я отримала ось таку відповідь.　

Ґамаш нахилився до комп’ютера і прочитав електронного листа з Парижу.　

— Zut alors[104], — промовив Ґамаш. — І що ти зробила?　

— Я написала відповідь.　

Вона показала йому іншого листа.　

— Що ж, як варіант, — усміхнувся Ґамаш.　

Бовуар був неабияк вражений і з нетерпінням чекав на нову фантазію колеги.　

— Я не надіслала його, — Лакост із жалем поглянула на повідомлення на комп’ютері. — Натомість я зателефонувала до відділу вбивств у Парижі, — сказала вона. — Якщо за кілька хвилин нас не з’єднають, я зателефоную ще раз. Я не розумію, що вони хотіли сказати. Ви мали з ними справу, сер?　

— Кілька разів. І ніколи не отримував такої відповіді.　

Він знову подивився на лаконічне повідомлення з Парижу. Ще одна річ у цій справі, яка, здавалося, не мала жодного сенсу.　

Чому вони вирішили, що це розіграш?　

Ґамаш сів за стіл і почав переглядати стос паперів і звітів, що чекали на нього. Він натрапив на складений Лем’є список вмісту сміттєвого контейнера Сісі де Пуатьє. Це була рутинна перевірка, яка нечасто допомагала, оскільки вбивці майже ніколи не викидали докази у власний смітник — не настільки вони були　 дурними. Та Річард Лайон справив на Ґамаша враження якщо не дурня, то його близького родича.　

Старший інспектор налив собі кави, сів і почав читати.　

Ці люди не переймалися сортуванням сміття, подумав Ґамаш. Він припустив, що відеокасета опинилася в смітнику, бо зламалася, а в коробці з інуїтської крамниці містилися черевики. Ніяких дротів, які можна було б протягнути від обігрівальної лампи, не було. Ніякого контейнера з-під рідини для омивання лобового скла.　

Занадто багато він хотів.　

Сол Петров вимірював кроками вітальню орендованого ним будинку. Надворі вже майже не сніжило. Чи повинен він розповісти копам про те, що сказала Сісі? Вона щось шукала у Трьох Соснах і недвозначно дала це зрозуміти. Гроші, напевне. Чи вона їх знайшла?　

Того ранку, після розмови з поліцейськими, він навідав її чоловіка, просто щоб отримати якесь уявлення про це місце і, можливо, розвідати, що там до чого. Річард Лайон зустрів його прохолодно, навіть непривітно. Насправді, його реакція здивувала Петрова. Він не думав, що ця людина здатна постояти за себе. Лайон завжди здавався йому таким слабким і таким незграбним. Однак він зумів дати зрозуміти Солу, що той не бажаний гість.　

Сол знав, що у Лайона були причини не любити його. І незабаром цих причин побільшає.　

Тепер Петров ходив з одного кінця захаращеної вітальні до іншого, відкидаючи ногою свіжі газети, розкидані по підлозі, до каміна. Він втрачав терпіння. Що він повинен сказати копам? Про що промовчати? Треба зачекати, поки не проявлять знімки. Він сказав копам правду. Він відправив їх до лабораторії. Але не всі. Одну плівку він залишив собі. Одну касету, яка може принести йому достатньо грошей, щоб нарешті не шукати замовлень. Можливо, купити цей будинок і познайомитися з жителями Трьох Сосен. А можливо, навіть знайти того фантастичного художника, чиє портфоліо викинула Сісі.　

Він подумки всміхнувся. Сісі, мабуть, так і не знайшла свого скарбу в Трьох Соснах, а він знайшов. Сол узяв у руку маленьку чорну касету з плівкою й подивився на неї. Він був порядною людиною, втім його порядність залежала від ситуації, а ситуація дійсно була дуже багатонадійною.　

— Vous avez dit “l’Aquitaine”? J’ai besoin de parlera quelqu’un làbas? Mais pourquoi?[105] —

Ізабель Лакост з усіх сил намагалася приховати роздратування. Вона знала, що найбільше злиться сама на себе. Вона почувалася дурепою. Таке з нею траплялося нечасто, але тут доволі　терплячий і, очевидно, розумний агент департаменту поліції Парижу радив їй зателефонувати до Аквітанії, а вона навіть не знала, що це таке.　

— Що таке Аквітанія? — мусила запитати вона. Не запитати було б іще дурнішим.　

— Це регіон у Франції, — відповів він у ніс. Він говорив приємним голосом і не хотів її принизити, просто намагався дати інформацію.　

— Навіщо мені дзвонити туди? — Це перетворювалося на гру.　

— Через імена, які ви мені дали, звісно. Елеонора де Пуатьє. Елеонора Аквітанська. Ось номер місцевої жандармерії. — Він дав їй номер, а офіцер там теж розсміявся і сказав, що вона не може говорити з Елеонорою де Пуатьє, «хіба що планує за мить померти».　

— Що ви маєте на увазі?　

їй набридло чути сміх і ставити одне й те саме запитання. Проте, працюючи з Арманом Ґамашем, вона не раз спостерігала за його майже нескінченним запасом терпіння та розуміла, що зараз їй така якість конче необхідна.　

— Вона мертва, — сказав констебль.　

— Мертва? Її вбили?　

І знову сміх.　

— Якщо ви щось знаєте, то, будь ласка, скажіть уже!　

У терплячості вона вправлятиметься завтра.　

— Поміркуйте. — Він говорив повільно й виразно, ніби це мало допомогти. — Я мушу йти. Моя зміна закінчилася о десятій годині.　

Він поклав слухавку. Лакост автоматично глянула на годинник. Чверть на п’яту. У Квебеку. Чверть на одинадцяту у Франції. Цей чоловік принаймні не пошкодував для неї власного часу.　

Але що вона має у підсумку?　

Вона озирнулася. Ґамаш і Бовуар пішли. Агентка Ніколь теж.　

Повернувшись до свого комп’ютера, агентка Лакост зайшла в гугл і набрала: «Елеонора Аквітанська».