Фатальне благословення

Розділ сьомий

— Joyeux Noël, tout le monde![36] — кілька хвилин по тому вигукнула Ем, відчиняючи двері, щоб привітати своїх гостей. Її вівчарка, однорічний пес Анрі, вибіг за двері й почав на всіх стрибати, перш ніж їм вдалося відкупитися від нього шматком різдвяного пирога. Хаос і весела метушня допомогли зняти тривогу після спалаху люті Сісі. Здавалося, на сходах широкої веранди Ем водночас зійшлося все село та скупчилось, струшуючи сніг із шапок і курток.　

Будинок Емілі, просторий старий котедж, обшитий деревом, стояв навпроти будинку Морров, по той бік луки. Олів’є зупинився за колом світла з її ґанку, зрівноважуючи на тарелі приготованого на парі лосося.　

Наближаючись до котеджу Ем, особливо вночі, Олів’є завжди зачаровувався. Це було схоже на прогулянку в ті казки, які він читав із ліхтариком під ковдрою, — повні заплетених трояндами котеджів і маленьких кам’яних містків, розпалених вогнищ і щасливих пар, що трималися за руки. Його втішений батько думав, що син читає «Плейбой», але той робив дещо приємніше і небезпечніше. Він мріяв про день, коли створить цей казковий світ для себе. І йому це вдалося, принаймні частково. Він сам став феєю[37].　

Олів’є дивився на будиночок Ем, на його яскраве світло і уявляв, що потрапляє просто в книжку, яка частенько заспокоювала його, коли світ здавався холодним, жорстким і несправедливим. Тож він усміхнувся й попрямував до оселі, тримаючи в руці свою різдвяну пожертву. Він ішов обережно, щоб не послизнутися на льоду, прихованому під тонким шаром снігу. Чистий білий сніг був водночас і красивим, і небезпечним. Ніколи не знаєш, що криється під ним. Квебекська зима здатна як зачарувати, так і вбити.　

Люди приїжджали й несли їжу на знайому кухню, ставили в піч купу запіканок і пирогів. Тарілки, повні зацукрованого імбиру, вишень у шоколаді та фруктів у цукровій глазурі, стояли на буфеті поруч із пудингами, тістечками та печивом. Маленька Роз Левеск витріщилася на bûche de Noël[38], традиційне різдвяне поліно, зроблене з бісквітного тіста і вкрите густою глазур’ю, а її крихітні пухкенькі пальчики перебирали скатертину з вишитими на ній Санта-Клаусом, оленями та різдвяними ялинками. У вітальні Рут і Пітер готували напої. Рут скористалася нагодою й налила собі віскі в посудину, яку Пітер використовував як вазу.　

Діти Вашонів сиділи біля освітленої вогнями ялинки, читаючи надписи на горі яскраво загорнутих подарунків і шукаючи серед них свій. Камін розгорівся, як і дехто з гостей. У їдальні розкладений стіл ломився від запіканок і tortiéres[39], домашніх бобів, запечених　у чорній патоці, та в’яленої шинки. На чолі столу, наче вікторіанський джентльмен, сидів індик. Центр столу щороку відводився для однієї з ошатних і яскравих квіткових композицій Мирни. Цьогоріч гілочки шотландської сосни оточував розкішний червоний амариліс. Посеред цього соснового лісу, на ложі з мандаринів, журавлини та шоколаду розташувалася музична скринька, яка тихо грала «Гуронську колядку»[40].　

Олів’є приніс до столу цілого пареного лосося. Для дітей, які, залишившись без нагляду дорослих, напихалися цукерками, зробили пунш.　

Саме так Емілі Лонгпре проводила зазвичай свій réveillon, вечірку, що, за давньою квебекською традицією, охоплювала Святвечір і Різдво — точнісінько так, як це робили її мати й бабуся, у цьому самому будинку, цього самого вечора. Помітивши, що Ем ходить по колу, Клара обняла її за тонісіньку талію.　

— Тобі допомогти?　

— Ні, люба. Я просто хочу переконатися, що всі почуваються щасливими.　

— Ми завжди тут щасливі, — щиро запевнила її Клара.　

Вона розцілувала Ем в обидві щоки, одразу відчувши смак солі. Цього вечора Ем плакала, і Клара знала причину її сліз. На Різдво будинки заповнювали не лише живі, а й ті, хто вже давно покинув цей світ.　

— То коли ти плануєш зняти свою бороду Санти? — запитав Ґабрі, сідаючи поруч із Рут на потертий диван біля каміна.　

— Паскуда, — пробурмотіла Рут.　

— Шльондра, — відказав Ґабрі.　

— Поглянь на це. — Ледь не катапультуючи своєю вагою Рут і Ґабрі з дивану, Мирна сіла з другого боку від поетеси. Тримаючи тарілку, вона показала в напрямку групки молодих жінок, що стояли біля ялинки й критикували зачіски одна одної. — Ці дівчата вважають, що в них сьогодні невдалий день. Зачекайте-но!　

— Це правда, — зауважила Клара, озираючись у пошуках стільця.　

У кімнаті було тісно, люди теревенили французькою та англійською. Зрештою, вона сіла на підлогу, поставивши свою переповнену тарілку на журнальний столик. До неї приєднався Пітер.　

— Про що ви говорите?　

— Про волосся, — відповіла Мирна.　

— Рятуйся, — застеріг Олів’є, нахиляючись до Пітера. — Нам уже запізно, але ти можеш утекти. Я так розумію, що на іншому дивані мова про простату.　

— Сідай. — Клара потягнула Пітера вниз за ремінь. — Ті дівчата, бач, жаліються на долю.　

— Хай-но дочекаються менопаузи! — підтримала її Мирна.　

— Про простату? — перепитав Пітер Олів’є.　

— І про хокей, — зітхнув той.　

— Ви мене слухаєте?　

— Як важко бути жінкою! — бідкався Ґабрі. — Спочатку місячні, потім втрата цноти з вами, тваринами, потім нас покидають діти й ми вже не знаємо, хто миє…　

— Віддаємо найкращі роки свого життя невдячним виродкам і егоїстичним дітям, — кивнув Олів’є.　

— І, зрештою, ледве ми записуємося на курси гончарства й тайської кухні, як бац!　

— Або ж ні, — кинув Пітер, усміхаючись до Клари.　

— Обережно, хлопче. — Вона ткнула його виделкою.　

— Менопауза! — виголосив Олів’є дзвінким голосом диктора Сі-Бі-Сі.　

— Страшно навіть вимовити, — зауважив Ґабрі.　

— Перша сивина. І ось вам невдалий день, — сказала Мирна, ігноруючи хлопців.　

— А якщо перша сива волосина з’явиться на підборідді? — запитала Рут. — Оце точно невдалий день.　

— Боже, це правда! — засміялась Матінка, приєднуючись до них. — Довга, жорстка.　

— Не забувай про вуса, — вставила Кей, зі скрипом опускаючись на місце, яке звільнила для неї Мирна.　

Ґабрі підвівся, поступаючись місцем Матінці.　

— Ми уклали непорушну угоду. — Кей кивнула Матінці й поглянула на Ем, яка розмовляла із сусідами. — Якщо одна з нас лежатиме непритомною в лікарні, інші подбають, щоб її висмикнути.　

— Від’єднати від системи життєзабезпечення? — перепитала Рут.　

— Висмикнути волосину на підборідді! — відказала Кей, дивлячись на Рут із певною тривогою. — Тебе викреслено зі списку відвідувачів. Матінко, занотуй.　

— О, я потурбувалася про це багато років тому.　

Клара віднесла свою порожню тарілку назад до буфету й за кілька хвилин повернулася з трайфлом[41], тістечками та лакричними цукерками.　

— Я вкрала їх у дітей, — сказала вона Мирні. — Краще поквапся, якщо хочеш скуштувати. Діти мудрішають.　

— А я просто з’їм твої. — І перш ніж біля її руки погрозливо з’явилася виделка, Мирна встигла вихопити один смаколик.　

— Залежність робить людей жалюгідними. — Мирна подивилася на вазу з шотландським віскі, яку Рут наполовину спорожнила.　

— Тут ти помиляєшся, — зауважила Рут, простеживши за поглядом Мирни. — Алкоголь був моєю пристрастю в минулому. У підлітковому віці моїм улюбленим наркотиком було прийняття, у двадцять років — схвалення, у тридцять — кохання, у сорок — віскі. Це тривало деякий час, — зізналася вона. — Зараз я по-справжньому прагну одного — регулярного випорожнення.　

— А в мене залежність від медитації, — сказала Матінка Бі, з’їдаючи третю порцію трайфлу.　

— Є ідея. — Кей повернулася до Рут. — Ти могла б відвідати Матінку в центрі. Вона може вимедитувати лайно з будь-кого.　

Заяву зустріли мовчанкою. Клара намагалася знайти щось, здатне замінити огидний образ, що з’явився в її уяві, і була вдячна, коли Ґабрі взяв книжку зі стоса під журнальним столиком і помахав нею.　

— До речі, про лайно. Хіба це не книжка Сісі? Ем, мабуть, купила її на твоїй презентації, Рут.　

— Вона, напевне, продала стільки ж, скільки і я. Ви всі зрадники, — виголосила Рут.　

— От послухайте!　

Ґабрі розгорнув «Віднайдіть спокій», і Клара помітила, як Матінка засовалася на місці, ніби хотіла встати, але Кей стиснула пальцями її руку, і та залишилася.　

— «Отже, — читав Ґабрі, — цілком зрозуміло, що кольори, як і емоції, шкідливі. Негативним емоціям не випадково приписуються кольори: гніву — червоний, заздрості — зелений, депресії — синій. Але, якщо ви складете всі кольори разом, що ви отримаєте? Білий. Білий — це колір божественності, рівноваги. Наша　мета — рівновага. І єдиний спосіб її досягти — тримати емоції всередині, бажано під шаром білого. Це лі біен, давнє і шановане вчення. У цій книжці ви дізнаєтеся, як приховувати свої справжні почуття, щоб уберегти їх від недоброго та осудливого світу. Лі біен — стародавнє китайське мистецтво малювання зсередини. Мистецтво утримувати кольори та емоції всередині. Це єдиний спосіб досягти миру, гармонії та спокою. Якби ми всі тримали свої емоції при собі, не було б ніяких чвар, ніякої шкоди, ніякого насильства, ніякої війни. У цій книжці я пропоную вам і цьому світові мир».　

Ґабрі згорнув книгу.　

— Сьогодні ввечері їй не зовсім вдалося втримати лі біен у межах інь-ян.　

Пітер засміявся разом з іншими, обачливо уникаючи зустрічних поглядів. Потай, під шаром білої шкіри, Пітер погоджувався із Сісі. Емоції були небезпечні. Емоції найкраще ховати подалі під зовнішнім спокоєм і миром.　

— Але цей абзац не має сенсу! — сказала Клара, гортаючи книжку.　

— А інші речі мали сенс? — запитала Мирна.　

— Та ні, але тут вона каже, що знайшла свою філософію життя в Індії. Та хіба вона не казала, що лі біен — то Китай?　

— Ти справді шукаєш у цьому сенс? — поцікавилась Мирна.　

Клара знову занурилась у книжку, і поступово її плечі почали здригатися, за ними спина, і нарешті вона підвела обличчя до кола стурбованих друзів.　

— Що з тобою? — Мирна простягнула руку до Клари, у якої по щоках котилися сльози.　

— Імена її гуру, — схлипуючи, промовила Клара.

Мирна вже не розуміла, плаче її подруга чи сміється.　

— Крішнамурті Дас, Раві Шанкар Дас, Ґанді Дас. Рамен Дас. Халіл Дас. Ґібран Дас. Вони навіть її називають Сісі Дас.　

Клара реготала на все горло, як і більшість інших.　

Більшість. Але не всі.　

— Я не бачу в цьому нічого дивного, — сказав Олів’є, витираючи очі. — Ми з Ґабрі, приміром, йдемо шляхом Хааґен Дас[42]. Іноді можемо й послизнутися.　

— А один із твоїх улюблених фільмів — Das Boot[43], — сказала Клара Пітеру, — тож ти маєш бути просвітленим.　

— Так, але це «Дас» неправильне, воно не на своєму місці.　

Клара зі сміху впала на Пітера, а Анрі підбіг, щоб стрибнути на них. Коли вона опанувала себе й заспокоїла Анрі, то здивовано помітила, що Матінка покинула їх.　

— З нею все гаразд? — запитала вона в Кей, яка дивилася, як її подруга йшла в бік їдальні та Ем. — Ми сказали щось не те?　

— Ні.　

— Ми не хотіли її образити, — сказала Клара, займаючи поруч із Кей місце, що звільнила Матінка.　

— Та ви її не образили. Ви навіть не говорили про неї.　

— Ми сміялися з речей, які Матінка сприймає серйозно.　

— Ви сміялися з Сісі, а не з Матінки. Вона розуміє різницю.　

Але Клара зацікавилася. І Сісі, і Матінка назвали свої справи «Віднайдіть спокій». Тепер вони обидві жили в Трьох Соснах і обидві йшли схожим духовним шляхом. Клара питала себе, чи не приховують ці жінки чогось більшого, ніж свої емоції.　

Із закінченням réveillon вигуки «Щасливого Різдва!» та «Веселих свят!» розчинилися в темряві веселої ночі. Емілі помахала рукою останнім гостям і зачинила двері.　

Була друга тридцять ранку Різдва, і вона почувалася виснаженою. Вона обперлася рукою об стіл, щоб відновити рівновагу, а потім повільно пішла до вітальні. Клара, Мирна та інші вже все прибрали й мовчки мили посуд, поки вона сиділа на дивані з маленькою склянкою віскі і розмовляла з Рут.　

їй завжди подобалася Рут. Понад десять років тому всі були вражені її першою книжкою віршів, приголомшені, що така, здавалося б, неприязна й різка жінка може містити в собі таку красу. Проте Ем знала. Завжди знала. Вона поділилася цим із Кларою, і саме тому першого дня, як приїхала Рут, вона привела до неї молоду й самовпевнену, енергійну й талановиту жінку. Клара помічала те, чого інші помітити не могли. Як той маленький хлопчик у фільмі «Шосте чуття»[44], тільки замість привидів Клара бачила добро, що вже було досить лячно. Набагато спокійніше бачити в інших погане, бо це всіляко виправдовує нашу власну погану поведінку. Але добро? Ні, тільки непересічні люди здатні бачити його в інших.　

Хоча, як Ем добре знала, те добро мали не всі.　

Ем підійшла до стереосистеми, відкрила шухлядку й обережно витягла єдину вовняну рукавичку. Під нею знайшла платівку. Вона поставила платівку, простягнула руку, щоб натиснути кнопку відтворення, але її зігнутий палець тремтів, наче слабенька копія фрагменту «Створення» Мікеланджело[45]. Потім вона повернулася до дивана, обережно тримаючи рукавичку так, ніби в ній усе ще була рука.　

У дальніх спальнях спали Матінка та Кей. Уже багато років поспіль три подруги залишалися разом на Святвечір і святкували цей день по-своєму, тихо. Ем підозрювала, що це було її останнє Різдво. Вона підозрювала, що воно було останнім і для Кей, а можливо, і для Матінки. Друга тридцять.　

Заграла музика, і Емілі Лонгпре заплющила очі.　

У дальній спальні Матінка почула перші ноти скрипкового концерту Чайковського ре мажор. Матінка слухала його лише на Святвечір, хоча раніше цей концерт був її улюбленим. Колись він був особливим для них усіх. Надто для Ем, однак то було природно. Тепер вона ставила платівку лише раз на рік, у короткі години між Святвечором і Різдвом. Коли Матінка чула цю музику й думала про свою подругу, що сиділа на самоті у вітальні, її серце краялося. Але вона надто поважала й любила Ем, щоб відмовити їй у праві залишитися наодинці зі своїм горем і сином.　

Цієї ночі Матінка була в компанії власного горя. Вона повторювала знову і знову: віднайди спокій, віднайди спокій. Але мантра, яка втішала її стільки　років, раптом стала порожньою, її цілющу силу вкрала жахлива, потворна подоба жінки. Чорт забирай ту Сісі де Пуатьє!　

Кей заворушилася в скрипучому ліжку. Навіть перевертатися на бік було нестерпно боляче. Її тіло здавалося. Випускало дух, так це називалося. Але насправді все було навпаки. Насправді вона сама ставала духом. Вона розплющила очі й зачекала, доки ті звикнуть до темряви. Десь удалині вона почула Чайковського. Здавалося, звуки входили в її тіло не через вуха, що відмовляли, а через груди й потрапляли просто в серце, і там ноти застрягали. Це було майже нестерпно. Кей зробила глибокий хрипкий вдих і ледве не закричала до Емілі, щоб та припинила. Вимкнула ту божественну музику. Але музика продовжувала лунати. Кей надто сильно любила свою подругу, щоб відмовити їй у можливості побути з Девідом.　

Музика змусила її згадати іншу дитину. Крі. Як можна назвати свою дитину Крі? Крик? Кричати? Кей знала, що імена мають значення. Слова мають значення. Заспівавши, наче янгол, ця дитина на якийсь час зробила сьогодні всіх більш ніж людьми — вона наблизила їхню подобу до Божої. Але за допомогою кількох влучно підібраних слів її мати обернула на потворне те, що лише мить тому було дивовижним. Сісі була схожа на алхіміка, що мав неймовірний дар перетворювати золото на свинець.　

Що ж такого почула мати Крі, що могло викликати таку реакцію? Безумовно, не той самий голос, що чули інші. А може, вона почула саме його, і в цьому була проблема. А може, вона чула ще й інші голоси.　

Вона була б не першою.　

Кей намагалася відігнати цю думку, але та нав’язливо поверталася. І з’явилася ще одна. Зазвучав ще один голос, чоловічий, добрий і задушевний, з ірландським акцентом: «Ти мала допомогти тій дитині. Чому ти нічого не зробила?».　

Завжди одне й те саме запитання, і завжди одна й та сама відповідь. Через страх. Вона боялася все своє життя.　

Рядки вірша Рут Зардо промайнули в її голові. Сьогодні вночі темрява мала ім’я, обличчя й рожеву сукню.　

Темрявою була не Сісі, а звинувачення в особі Крі.　

Кей перевела погляд. Намагаючись зігрітися, вона загорнулася у фланелеве простирадло й притиснула до підборіддя кулаки. Уже багато років вона не відчувала справжнього тепла. Її очі вихопили червоні цифри на електронному годиннику. Третя година. Вона сиділа у своєму окопі. Мерзла й тремтіла. Цієї ночі вона мала шанс спокутувати свою провину за всі миті боягузтва в житті. Усе, що їй потрібно було зробити, — це захистити дитину.　

Кей знала, що незабаром подадуть сигнал. І їй доведеться виповзти з окопу й зустрітися з неминучим. Але вона ще не готова. Ще не готова. Будь ласка!　

Бісова, клята жінка!　

Ем слухала, як ноти скрипки мандрували знайомими місцями. Вони грали навколо ялинки, шукали подарунки й сміялися біля замерзлого вікна, дивлячись на яскраво освітлені сосни на знайомій луці. Звуки концерту заповнили кімнату, і Ем, заплющивши очі, на якусь благословенну мить уявила, що грає не Ієгуді[46], а хтось інший.　

Усі Святвечори були однаковими. Але цей був гірший за більшість. Вона занадто багато почула. І забагато побачила.　

Тож вона зрозуміла, що повинна зробити.　

Різдво почалося з яскравого безхмарного світанку. Сніг, що випав напередодні, вправно балансував на гілках дерев, окреслюючи блискітками навколишній світ. Клара відчинила двері ванної кімнати, щоб випустити на вулицю свого золотистого ретривера, Люсі, і глибоко вдихнула холодне повітря.　

День минав у неквапливому темпі. Пітер і Клара зняли з каміна свої панчохи, повні пазлів, журналів, цукерок і апельсинів. З Пітерової панчохи посипалися горішки кеш’ю, а з Клариної — желейні ведмедики. За кавою з млинцями вони розпакували свої головні подарунки. Пітеру дуже сподобався годинник від Армані, і він одразу ж надягнув його, засукавши рукав махрового халата вище ліктя, щоб годинник було видно.　

А потім він нахилився й почав надзвичайно старанно порпатися під ялинкою, вдаючи, що загубив свій подарунок. Нарешті він підвівся з розчервонілим обличчям і простягнув їй кулю, загорнуту в папір із намальованими оленями.　

— Перш ніж ти це відкриєш, я хочу дещо сказати. — Пітер почервонів ще більше. — Я знаю, як тобі було боляче через цю історію з Фортеном і Сісі. — Він підніс руку, щоб зупинити її протести. — Про Бога я теж знаю. — Кажучи це, він почувався неймовірним　 дурнем. — Я маю на увазі, що ти розповіла мені про зустріч із Богом на вулиці, хоча знала, що я не повірю. Я просто хочу, щоб ти знала: я ціную те, що ти мені розповіла й сподівалася, що я не буду з тебе сміятися.　

— Однак ти сміявся.　

— Але ж не дуже. Так чи так, я хотів сказати, що міркував про це. Ти маєш рацію, я не вірю, що Бог — безхатько…　

— А ким є, на твою думку, Бог? У що ти віриш?　

Він просто намагався зробити їй подарунок, а вона питала його про Бога.　

— Ти знаєш, у що я вірю, Кларо. Я вірю в людей.　

Вона мовчала. Вона знала, що він не вірить у Бога, і сприймала це нормально. Він, звісно, не мусив. Але вона також знала, що насправді він не вірив і в людей. Принаймні він не вважав їх добрими, чуйними та неперевершеними. Можливо, колись і вважав, але не після того, що сталося з Джейн.　

Убили Джейн, але щось померло і всередині Пітера.　

Ні, хай як би Клара обожнювала свого чоловіка, вона мусила визнати: єдине, у що він вірив, — це він сам.　

— Знаєш, ти помиляєшся, — сказав він, сідаючи поруч із нею на диван. — Я бачу, про що ти думаєш. Я вірю в тебе.　

Клара подивилася на його серйозне, миле обличчя Морров і поцілувала його.　

— Сісі та Фортен — ідіоти. Ти знаєш, що я не розумію твоїх робіт і, мабуть, ніколи не зрозумію, але я знаю, що ти велика художниця. Я знаю це тут.　

Він торкнувся грудей, і Клара повірила йому. Можливо, вона достукалася до нього. Або ж він краще навчився висловлювати те, що їй хочеться від нього почути. Вона прийняла б і те, й інше.　

— Розгорни свій подарунок.　

Клара розірвала папір, і Пітер здригнувся. Коли крихітні паперові клаптики відлетіли, він підняв і розрівняв їх.　

Усередині була кулька. Нічого дивного. Дивувала її краса. Здавалося, вона сяяла в Клариних руках. На ній було дуже просте зображення. Три сосни, укриті снігом. А внизу єдине слово: Noël. Хоча малюнок був нехитрим, він не здавався примітивним або наївним. Він мав стиль, схожого на який Кларі ніколи не доводилося бачити. Легка елегантність і впевнена краса.　

Клара піднесла кульку до світла. Як може розмальована кулька так сяяти? Але потім вона придивилася. І усміхнулася. Вона підвела голову й поглянула на Пітера. Його занепокоєне обличчя притулилося до її обличчя.　

— Ззовні немає фарби. Ззовні скло. Фарба всередині. Уяви собі.　

— Тобі подобається? — тихо запитав він.　

— Я вже закохалася в неї. І я кохаю тебе. Дякую, Пітере. — Вона обняла його, усе ще тримаючи кульку. — Це, напевне, різдвяна прикраса. Ти гадаєш, тут зображено Три Сосни? Тобто, звісно, це три сосни, але насправді вони схожі на наші сосни на сільській луці. Утім, на мою думку, будь-які три вічнозелені дерева разом матимуть однаковий вигляд. Я в захваті, Пітере. Це найкращий подарунок на світі. І я навіть не питатиму, де ти його знайшов.　

Він був дуже вдячний за це.　

До десятої години ранку начинена каштанами індичка вже стояла в духовці, наповнюючи будинок ще одним чудовим різдвяним ароматом. Пітер і Клара вирішили прогулятися до бістро. Односельців, яких вони зустрічали дорогою, було годі й упізнати, бо замість уже знайомих старих, погризених собаками й котами шапок, майже всі познаходили у своїх різдвяних подарункових панчохах новенькі токи. Цілу зиму домашні улюбленці не полишатимуть помпони у спокої, доки більшість мешканців села не стане схожою на свічки з ґнотами на маківках замість вовняних кульок.　

У бістро Клара побачила Мирну, яка сиділа біля каміна й попивала глінтвейн. Вони насилу вибралися з курток, які, здавалося, ніяк не хотіли відпускати їх, і поклали токи й рукавиці на батарею, щоб нагрілися. Дорослі й діти з розпашілими обличчями прибували й прибували, повертаючись із ковзанки на ставку чи з прогулянок на лижах і снігоступах, або ж накатавшись на санчатах із пагорба над млином. Дехто зазирав перед тим, як на пів дня вирушити кататися на гору Сен-Ремі.　

— Хто це? — Мирна вказала на чоловіка, що сидів на самоті.　

— Месьє Molson Canadian[47]. Завжди замовляє одне й те саме пиво. Залишає щедрі чайові, — відповів Олів’є, ставлячи на стіл дві ірландські кави з двома лакричними паличками для Пітера і Клари. — Щасливого Різдва! — Він поцілував їх, а потім кивнув у бік незнайомця. — Він з’явився кілька днів тому.　

— Напевно, орендар, — припустила Мирна.　

Було незвично зустрічати незнайомців у Трьох Соснах хоча б через те, що село було важко знайти, і люди лиш зрідка натрапляли на нього випадково.　

Сол Петров відпив пива й відкусив бутерброд із ростбіфом на багеті з плавленим сиром «Стілтон» і руколою.　　

Поруч на тарілці лежала під’їдена купка тоненько нарізаної, злегка приправленої картоплі фрі.　

Усе було ідеально.　

Уперше за багато років Сол почувався людиною. Він ще не хотів спілкуватися з цими привітними людьми, але знав: коли він буде готовий до цього, вони запросять його приєднатися до них. По них було видно. Кілька з них уже всміхнулися в його бік і підняли свої напої, вигукуючи «Santé»[48] і «Joyeux Noël».　

Вони здавалися доброзичливими.　

Не дивно, що Сісі їх ненавиділа.　

Сол занурив смужку картоплі в маленьке блюдце з майонезом і замислився, гадаючи, хто з присутніх тут був художником. Тим, що створив те дивовижне дерево, що тане. Він навіть не знав, чоловік це чи жінка.　

Він подумав, чи не запитати в когось. Село Три Сосни було таким маленьким, що напевне хтось зможе йому розповісти. Він хотів би привітати художника, пригостити його чи її пивом, поговорити про їхнє спільне мистецтво та ремесло. Поговорити про творчість, а не блукати в темряві, як із Сісі. Проте насамперед у Трьох Соснах він мав справи. Та щойно впорається з ними, він знайде художника.　

— Перепрошую!　

Сол підняв голову і побачив дебелу чорношкіру жінку, яка усміхалася до нього.　

— Я Мирна, власниця книгарні по сусідству. Просто хотіла сказати вам, що завтра у Вільямсбурзі громада влаштовує сніданок і буде матч із керлінгу. Ми всі йдемо. Збираємо кошти для місцевої лікарні. Можливо, ви не чули про це, та ми запрошуємо вас доєднатися.　

— Справді?　

Він сподівався, що його голос звучав не так хрипко, як йому здалося. Чому він раптом злякався? Звичайно, він боявся не цієї жінки. Можливо, її приязності? Боявся, що вона переплутала його з кимось іншим? Із кимось цікавим, талановитим і добрим.　

— Сніданок у Легіон-Холі о восьмій, а матч із керлінгу починається о десятій на озері Брюм. Сподіваюся, ви зможете прийти.　

— Merci.[49]　

— De rien[50]. Joyeux Noël, —

сказала вона з акцентом, але гарною французькою.　

Він заплатив за обід, залишивши ще більші чайові, ніж зазвичай, вийшов і сів у машину, щоб піднятися на пагорб до старого будинку Гедлі.　

Він розповість Сісі про цю подію. Ідеально. Саме те, чого він шукав.　

А після завершення заходу він закінчив би те, заради чого приїхав, і тоді, можливо, міг би сісти за один стіл із цими людьми.