Фатальне благословення

Розділ тридцять четвертий

— Вона була нашою подругою, — сказала Емілі, не зводячи очей із Ґамаша. — Ми звали її Ел, але вона підписувала своє ім’я лише літерою «Л». — Уперше за кілька днів Ем почувалася спокійною. — Вона жила по сусідству зі мною. — Ем показала на типовий квебекський будиночок із крутим скатним залізним дахом і крихітними мансардними вікнами. — Багато років тому її сім’я продала будинок і переїхала. Після того, як Ел зникла.　

— Що сталося?　

— Вона була молодшою за нас усіх. Дуже мила, дуже добра. До таких у школі часто чіпляються, бо знають, що їм не дадуть здачі. Але це не про Ел. Вона була з тих дітей, які, здавалося, пробуджують в інших найкраще. Вона була яскравою у всіх планах. Осяйна дитина. Коли вона заходила в кімнату, там наче вмикалося світло і сходило сонце.　

Ем усе ще бачила її, таку чарівну, що їй ніхто навіть не заздрив. Можливо, ще й тому, що всі навколо також відчували: така доброта й така краса недовговічні. В Ел було щось від коштовного каменю: крихка й дорогоцінна.　

— Її звали Елеонора, так? — запитав Ґамаш, хоча й був упевнений у відповіді.　

— Елеонора Аллер.　

Ґамаш зітхнув і заплющив очі. Ось і все. Він розгадав загадку.　

— Ел, скорочено від Елеонора, — прошепотів він. Емілі кивнула.　

— Дозвольте? — Вона потягнулася через стіл і взяла скриньку. Вона тримала її на відкритих долонях, ніби закликаючи полетіти кудись далеко-далеко. — Я не бачила цю скриньку багато років. Матінка подарувала її Ел, коли та поїхала з ашраму в Індії. Туди вони вирушили разом, ви знаєте.　

— Вона була буквою L у В КЕМ, чи не так?　

Ем кивнула.　

— Матінка Бі — це В, Кей — К, а ви — М. Бі, Кей, Ел і Ем.　

— Ви дуже кмітливий, старший інспекторе. Ми б і так дружили, але те, що наші імена звучать як літери алфавіту, зближувало нас. Тим паче, що ми всі обожнювали читати. До того ж цей збіг здавався романтичним, таким собі таємним кодом.　

— То ось звідки взялася назва «Віднайдіть спокій»?　

— Ви й це зрозуміли? Як?　

— У цій справі було надто багато посилань на «Віднайдіть спокій». Тоді я відвідав медитаційний центр Матінки.　

— Віднайдіть спокій.　

— Так, але підказку дав мені напис на стіні.　

— Схоже, із вами це часто трапляється. Мабуть, відповіді на стінах стають у вашій професії у великій пригоді.　

— Фокус полягає в тому, щоб їх правильно прочитати. Цитата була неточна, і це мене здивувало. Матінка іноді створює враження людини не від світу сього, але я підозрюю, що все якраз навпаки. Вона б ніколи не написала на стіні «Віднайдіть спокій і пізнайте, що Я — Бог», якби саме це й не мала на увазі.　

— «Вгамуйтесь і пізнайте, що Я — Бог», — процитувала Біблію Ем. — Це була проблема Ел. Вона не могла вгамуватися. Кей першою помітила, що ми можемо скласти наші літери разом і вийде фраза, майже вийде. В KLM. Be Calm.[138] Віднайдіть спокій. «Вгамуйтесь» і «віднайдіть спокій» означають практично те саме. Досить близько, щоб мати сенс для нас, і досить далеко, щоб залишатися таємницею для сторонніх. Нашою таємницею. Але ви розкрили її, старший інспекторе.　

— Це забрало в мене забагато часу.　

— А на такі речі є якийсь часовий ліміт?　

Ґамаш розсміявся.　

— Ні, гадаю, що ні, але іноді моя власна сліпота мене шокує. Я дивився на ці літери днями, знаючи, що для Ел вони мали велике значення. У мене навіть був примірник збірки поезій Рут. «Я — СУПЕР», де всі великі літери означають якісь слова.　

— Mais non[139]. Що саме?　

— «Стерво — Уперте, Пихате, Егоїстичне та Роздратоване», — сказав він, дещо збентежений тим, що вжив лайливе слово перед такою поважною жінкою, хоча вона, здавалося, не заперечувала. Вона навіть засміялася.　

— J’adore Ruth.[140] Варто мені подумати, яка вона мені огидна, як вона щось таке утне! Parfait.[141]　

— Я довго розмірковував над літерами на скриньці, не надаючи значення пропуску між В і KLM. Але він важливий. Він містить відповідь. Відповідь саме в цьому пропуску. У крихітному проміжку між буквами.　

— Як ті дикі квіти на землі, яку Бог дарував Каїну, — промовила Ем. — Треба добре придивитися, щоб їх побачити.　

— Я не думав, що це навмисний пропуск. Я думав, що це було місце для літери С, — зізнався Ґамаш.　

— С?　

— Відкрийте скриньку.　

Ем відкинула кришку і дуже довго дивилася. Вона засунула руку всередину й витягла звідти малесеньку буквочку, поклала на пучку й показала Ґамашеві. Літера С.　

— Вона додала до нас чотирьох і свою доньку, — сказала Ем. — Ось яка вона, любов.　

— Що ж сталося?　

Ем знову поринула в спогади, згадуючи ті дні, коли вони були ще зовсім юними.　

— У Ел була душа пілігрима. Тоді, як решта з нас уже переказилася, Ел ставала дедалі невгамовнішою. Вона здавалася кволою, тендітною. Вразливою. Ми постійно благали її заспокоїтися.　

— Ви навіть назвали свою команду з керлінгу «Віднайдіть спокій», — сказав Ґамаш. — Це була ще одна підказка. Ви говорили лише про трьох гравців, які були в команді від початку, але в команді з керлінгу їх мало бути четверо. Когось не вистачало. Коли я побачив картину Клари Морров, де ви троє в образі Грацій, мені здалося, що однієї людини бракує. У композиції була прогалина.　

— Але Клара ніколи не була знайома з Ел, — сказала Емілі. — Ніколи навіть не чула про неї, наскільки мені відомо.　

— Це правда, але, як ви казали, Клара бачить те, чого не бачать інші. На її картині ви втрьох утворюєте щось на кшталт вази — вона називає її посудиною. У цій посудині є розколинка. Там, де мала б бути Ел.　

— Який дивовижний вірш! Рут Зардо?　

— Леонард Коен. Клара використала його у своїй роботі. Вона написала його на стіні, на тлі якої зобразила вас трьох, як графіті.　

— У всьому тріщина знайдеться, саме крізь неї світло ллється, — повторила Емілі.　

— То що сталося з Ел? — Він пригадав фотографію розтину. Брудна, виснажена, жалюгідна стара п’яничка на столі в морзі. Зовсім не схожа на осяйну молоду жінку, яку описувала Ем.　

— Вона хотіла поїхати до Індії. Вона думала, що, можливо, там її розум утихомириться і вона знайде спокій. Ми втрьох потягнули жеребки, і їхати випало Матінці. Іронія долі в тому, що Ел не дуже вподобала Індію, але Матінка знайшла там відповіді на запитання, про які вона навіть не підозрювала.　

— Матінка, — промовив Ґамаш. — Беатріс Меєр. Іще один дотеп. Я запитав Клару, чому всі називають Бі Матінкою, і вона запропонувала мені з’ясувати це самотужки.　

— І ви з’ясували.　

— На це пішло чимало часу. До мене не доходило, поки я не подивився «Лева узимку». Тоді я зрозумів.　

— Яким чином?　

— MGM. Метроу, Гоулдвін, Меєр. Меєр. Вимовляється так само, як слово mère. Французькою «мати», «матінка». Беатріс Меєр стала Матінкою Бі. Тоді я зрозумів, що опинився в компанії людей, які люблять не лише книжки, а й слова. Вимовлені, написані, які розуміють силу слова.　

— Коли Кей запитала, чому її батько та інші хлопці кричали «До біса Папу!», йдучи на смерть, ви сказали, що, можливо, вони знали про вбивчу силу слова. Кей відкинула цю гіпотезу, але я думаю, що ви мали рацію. Я знаю, що словом можна вбити. Я спостерігала це на Святвечір. Ви можете вважати, що я драматизую, але я бачила, як Сісі словами вбила свою доньку.　

— То що сталося з Ел? — перепитав він.　

Бовуар зупинив машину, та виходити не поспішав. Обігрівач був увімкнений, і сидіння в машині нагрілися. Зі стереоколонок лунала композиція La complainte du phoque en Alaska y виконанні гурту Beau Dommage[142]. Під цю пісню він обіймався й цілувався на шкільних танцях. Її завжди ставили останньою, і вона завжди доводила дівчат до сліз.　

Він не хотів виходити не лише тому, що мусив залишити затишний салон, наповнений теплими й чуттєвими спогадами, а й тому, що не наважувався зайти до місця, де на нього чекали. Медитаційний центр височів у сліпучих променях ранкового сонця.　

Не встиг він постукати, а двері вже відчинилися.　

— Bonjour, Inspecteur.　

Матінка злегка ворухнула куточками міцно стиснутих блідих вуст, але її очі не усміхалися. Бовуар відчув її напругу і розслабився. Тепер він мав перевагу й розумів це.　

— Можна мені увійти? — Нізащо у світі він не назвав би її Матінкою і не поцікавився б, чому її так називають, хоча йому страшенно кортіло це знати.　

— У мене склалося враження, що це місце вам не надто сподобалося, — сказала Матінка, повернувши собі перевагу над Бовуаром.　

Жан Ґі ніяк не міг зрозуміти цю жінку. Вона була приземкуватою і непривабливою. Ходила перевалюючись із боку на бік. Її волосся стирчало на всі боки. Загорталася у якісь простирадла, чи то штори, чи то покривала. За всіма критеріями вона мала бути посміховиськом. І все ж у ній щось було.　

— Я саме підхопив грип, коли був тут минулого разу. Вибачте, якщо поводився нетактовно. — Хоча вибачення й застрягали поперек горла, та він пам’ятав слова Ґамаша про те, що зрештою вони дають у руки козир. І з роками він помітив, що це правда. Люди відчувають перевагу, коли думають, що ви перед ними винуваті. Але щойно ви вибачаєтеся, вони перевагу втрачають. І це їх бісить.　

Тож тепер Бовуар почувався з мадам Меєр на рівних.　

— Намасте! — промовила вона, склавши долоні та вклоняючись.　

Чорт би її вхопив! Він знову втратив паритет. Бовуар розумів, що тут він має щось сказати, але промовчав. Роззувшись, він пройшов до великої кімнати для медитацій зі стінами заспокійливого кольору морської хвилі та теплою, укритою зеленим килимом підлогою.　

— Я маю до вас кілька запитань. — Він обернувся до мадам Меєр, що перевальцем ішла слідом за ним. — Якої ви думки про Сісі де Пуатьє?　

— Я вже говорила про це старшому інспектору. До речі, ви були з ним. Хоча, мабуть, тоді ви були надто хворі, щоб прислухатися.　

Вона була виснажена, і сил на співчуття не залишилося. їй було вже байдуже. Вона знала, що довго не протримається, тож воліла, щоб кінець настав якнайшвидше. Вона більше не прокидалася серед ночі від тривоги й занепокоєння. Тепер вона просто не засинала.　

Матінка смертельно втомилася.　

— Сісі була божевільною. Уся її філософія була лай — ном. Вона взяла кілька різних учень, змішала їх докупи й вигадала цю отруйну ідею, що люди не повинні показувати свої емоції. Це ж безглуздо. Без емоцій нас немає. Саме емоції роблять нас тими, якими ми є. Її ідея про те, що по-справжньому розвинені люди нічого не відчувають, просто безглузда. Так, ми прагнемо рівноваги, та рівновага не означає відсутність або приховування емоцій. Навпаки! Це означає… — Матінка починала хвилюватися, вона вже не мала сил стримуватися. — Це означає повноту почуттів, пристрасть. Ви приймаєте життя, а потім відпускаєте. Вона вважала себе такою обізнаною та благородною — приїхала сюди і почала повчати нас. Li Bien се, Be Calm те. Увесь цей вишуканий білий одяг, меблі, постільна білизна, дурнуваті аура-подушки, заспокійливі дитячі ковдри і бозна-яке інше лайно. Вона була хвора. Вона не визнавала своїх емоцій, придушувала, перекручувала та зрештою перетворила на щось потворне. Вона стверджувала, що була такою врівноваженою, такою заземленою. Так уже заземлилася, що це її вбило. Карма в дії.　

Бовуару спало на думку, що «карма» в перекладі, мабуть, означає «іронія».　

Матінка випромінювала гнів. Саме той стан підозрюваних, який був йому завжди до вподоби. Некеровані, готові сказати та зробити що завгодно.　

— І все ж і ви, і Сісі називали свої центри «Віднайдіть спокій». А хіба «спокійний» не означає «рівний, без емоцій»?　

— Бути врівноваженим і бути спокійним — різні речі.　

— Я думаю, ви просто граєте словами. Як і тут.　

Він показав на стіну з написаною цитатою й підійшов до неї.　

— «Віднайдіть спокій і пізнайте, що Я — Бог». Ви сказали старшому інспекторові Ґамашу, що це з Ісаї, але хіба це не із Псалмів?　

Бовуар обожнював такі моменти у своїй роботі. Він бачив, як вона здувається на його очах, і лише дивувався, що не чує жодного писку. Він неквапливо дістав свій блокнот.　

— Псалом 45, вірш 11. «Вгамуйтесь і пізнайте, що Я — Бог». Ви збрехали й навмисне змінили цитату. Навіщо? Що насправді означає «Be Calm»?　

Вони обоє мовчали. Було чутно лише дихання Матінки.　

Потім щось сталося. Бовуар побачив, що він щойно зробив. Він зламав цю літню жінку. Щось зрушилося, і тепер перед ним стояла знесилена стара леді, зі скуйовдженим волоссям і пухлим, обвислим тілом. Її біле, як крейда, зморшкувате обличчя розслабилося, жилаві руки з кістлявими пальцями тремтіли.　

Її голова схилилася.　

Він зробив це. Він зробив це навмисно і з радістю.　

— Елеонора з Матінкою залишалися в комуні пів року, — розповідала Ем старшому інспекторові. Раптом її руки стали нервово перебирати ручку чашки з еспресо. — Матінка занурювалась у філософію все глибше й глибше, однак Ел знову почала непокоїтися. Урешті-решт вона поїхала. Вона повернулася до Канади, але не додому. На деякий час ми втратили її слід.　

— Коли ви зрозуміли, що вона психічно неврівноважена? — запитав Ґамаш.　

— Ми завжди це знали. Її розум був якимсь несамовитим. Вона не могла зосередитися на чомусь одному, а перескакувала з проекту на проект, і з усіма ними блискуче вправлялася. Але, чесно кажучи, якщо Ел знаходила справу, котра їй дійсно подобалося, вона ставала одержимою нею. Вона вкладала в неї всі свої таланти, усю енергію. І тоді її було годі перевершити.　

— Як із лі біен? — Ґамаш дістав картонну коробку.　

— Що ще у вас там заховане? — Ем нахилилася до столу, заглядаючи в його шкіряну сумку. — Може, команда «Монреаль Канадієнс»[143]?　

— Сподіваюся, що ні. Сьогодні ввечері у них гра.　

Ем не відводила очей від його великих, обережних рук, які повільно розгортали предмет, що лежав під нею. Він лежав на столі поруч із дерев’яною скринькою. На одну незабутню мить Емілі Лонгпре знову стала юною Ем, що вперше побачила кулю лі біен. Куля сяяла і здавалася нереальною, її неймовірну красу наче ув’язнили під шаром невидимого скла. Вона викликала захоплення і страх водночас.　

Як і Елеонора Аллер.　

Юна Емілі Лонґпре вже тоді знала, що вони втратять її. Знала, що їхня світла подруга не зможе вижити　в реальному світі. І от тепер куля лі біен повернулася до Трьох Сосен, але без свого творця.　

— Можна мені потримати її?　

Ґамаш передав їй до рук кулю так само, як раніше передавав скриньку, але цього разу вона щільно зімкнула навколо кулі долоні, наче обіймаючи та захищаючи щось дорогоцінне. Він востаннє засунув руку до сумки і витягнув звідти довгий шкіряний засмальцьований шнур. Із нього звисала голова орла.　

— Я хочу почути всю правду, мадам.　

Бовуар сидів поруч із Матінкою та уважно слухав, як колись у дитинстві слухав власну матір, яка читала йому сповнені драматизму пригодницькі оповідання.　

— Коли Сісі вперше приїхала сюди, — розповідала Матінка, — вона виявила до нас неприродний інтерес.　

Бовуар інстинктивно зрозумів, що під «нами» вона мала на увазі Емілі, Кей і себе.　

— Вона заходила і влаштовувала нам ледве не допити. Це було ненормально навіть для такої підступної людини, як Сісі.　

— Коли ви зрозуміли, що вона була дочкою Ел?　

Матінка завагалася. У Бовуара склалося враження, що ця пауза їй знадобилася не для того, щоб вигадати брехню, а для того, щоб повернутися в минуле.　

— На це вказувало багато моментів. Але коли я натрапила в її книжці на згадку про Рамена Даса, у мене не залишилося жодних сумнівів. — Матінка кивнула на маленький вівтар біля стіни, де на яскравій блискучій тканині стояли підставки з ароматичними паличками, що наповнювали кімнату важким духом. На стіні над ними висів плакат, а під ним — фотографія в рамці.　

Бовуар підвівся й поглянув на них. На плакаті був зображений виснажений індієць у якомусь підгузку. Він стояв біля кам’яної стіни, тримаючи в руках довгий ціпок, і всміхався. Він був схожий на Бена Кінгслі у фільмі «Ганді», але, як на Бовуара, усі літні індійці були однаковими. Це був той самий плакат, на який під час минулого візиту перенесла його хвора уява. На меншій фотографії той самий чоловік сидів поруч із двома молодими європейками — стрункими, також усміхненими, у пишних нічних сорочках. Або, можливо, це були штори. Або накидки на дивани. Здивований, він обернувся до Матінки. Геть виснаженої, з немислимою зачіскою та фігурою, схожою на грушу.　

— Це ви? — Він показав на одну з жінок.　

Матінка підійшла до нього й усміхнулася його здивуванню та нездатності його приховати. Вона не образилася. Її це теж часто дивувало.　

— А це Ел. — Вона вказала на іншу жінку. Тоді як гуру і Матінка усміхалися, інша жінка, здавалося, випромінювала світло. Бовуар ледве зміг відірвати від неї погляд. Потім він згадав знімки з розтину, які йому показував Ґамаш. Так, Матінка справді змінилася, але у природний, якщо не сказати привабливий, спосіб, і її можна було впізнати. Інша жінка просто щезла. Сяйво зникло. Тьмяніло, тьмяніло і нарешті згасло під шарами бруду і відчаю.　

— Мало хто знає про Рамена Даса. Було, звісно, ще багато чого. — Матінка опустилася в крісло. — Сісі назвала свою філософію лі біен. Я прожила понад сімдесят років і чула цю фразу лише від однієї людини. Від Ел. Сісі назвала свій бізнес і свою книжку «Віднайдіть спокій». І вона використала логотип, про який знали тільки ми.　

— Орла?　

— Символ Елеонори Аквітанської.　

— Поясніть мені це, Матінко! — Бовуар не міг повірити, що сам щойно назвав її Матінкою, але ж назвав, і це здалося йому природним. Він сподівався, що бажання посмоктати цицьку його таки омине.　

— У школі ми вивчали історію Великої Британії та Франції, — почала Матінка. — Канада, очевидно, не мала своєї історії. Так чи інак, коли ми дійшли до розділу про Елеонору Аквітанську, Ел перетворилася на одержиму. Вона вирішила, що вона і є Елеонора Аквітанська. Не будьте таким чваньком, інспекторе. І не кажіть мені, що ви ніколи не гралися в ковбоїв та індіанців. Або не вдавали із себе Супермена чи Бетмена.　

Бовуар пирхнув. Він не робив нічого подібного. Це було б божевіллям. Він був Жан-Клодом Кіллі, найвидатнішим олімпійським лижником. Він навіть велів своїй матері називати його Жан-Клодом. Вона відмовилася. Одначе він катався на лижах у своїй спальні, демонструючи приголомшливі результати, вигравав олімпійське золото, мчав попереду смертоносної лавини, рятуючи дорогою монахинь і вдячних мільйонерів.　

— Ел шукала себе вже тоді, розуміючи, що з нею щось не так, ніби вона в чужому тілі. Вона знаходила розраду, уявляючи себе Елеонорою Аквітанською. Ем навіть зробила їй підвіску з геральдичним символом Елеонори. Орлом. Надзвичайно агресивним орлом.　

— Тож ви склали все це докупи, і коли Сісі переїхала сюди, ви зрозуміли, що вона — донька Ел?　

— Саме так. Ми знали, що в Ел була дитина. Ел зникла на кілька років, а потім ми раптом отримали листівку з Торонто. Вона почала зустрічатися з якимось хлопцем, який швидко її покинув. Та Ел встигла завагітніти.　

Вона не була заміжня, і на той час, наприкінці п’ятдесятих, це був скандал. Ще коли Ел їхала з Індії, я бачила, що вона не здатна впоратися з емоціями. Маючи блискучий розум, вона була вразливою та неврівноваженою. Бідолашна Сісі! На її долю випало непросте дитинство. Не дивно, що ідея рівноваги стала для неї такою важливою. — Матінка приголомшено подивилася на Бовуара. Раніше це їй не спадало на думку. — Я не відчувала жодної симпатії до Сісі, жодного співчуття. Спочатку, коли ми зрозуміли, що вона донька нашої любої Ел, ми намагалися впустити її в наше життя. Не можу сказати, що ми до неї прикипіли душею. Вона була вкрай неприємною. Ел була як сонячне світло, яскрава, ніжна і добра. Та вона породила темряву. Сісі не жила в тіні своєї матері, вона сама була її тінню.　

— Це знайшли в руці Ел. — Ґамаш намагався говорити якнайм’якше, але розумів, що жахливого змісту цих слів голосом не приховаєш. — Можливо, психіка Ел була неврівноваженою, та її серце залишилося непохитним. Вона знала, що було важливо. Протягом усіх років на вулиці вона берегла ці дві речі. — Він торкнувся скриньки і кивнув на кулон. — Вас трьох. Вона оточила себе своїми друзями.　

— Ми намагалися не випускати її з поля зору, але вона то потрапляла в лікарні, то виходила з них, а потім зрештою опинилася на вулиці. Ми не могли уявити, що наша Ел живе на вулиці. Ми пробували влаштовувати її в притулки, але вона завжди тікала звідти. Нам довелося навчитися поважати її волю.　

— Коли в неї забрали Сісі? — запитав Ґамаш.　

— Я точно не знаю. Гадаю, їй було близько десяти, коли Ел поклали в лікарню.　

Вони на мить замовкли. Кожен із них уявляв собі маленьку дівчинку, яку забрали з єдиного дому, який вона знала. Брудного, нездорового, але все ж таки дому.　

— Коли ви знову побачили Ел?　

— Ми з Матінкою і Кей часто їздимо автобусом до Монреалю. Кілька років тому на вокзалі ми помітили Ел. Ми були шоковані її виглядом, але з часом ми до цього звикли.　

— І ви показували їй роботи Клари?　

— Клари? Навіщо б ми це робили? — Ем була явно збентежена. — Ми ніколи з нею надовго не затримувалися, лише на кілька хвилин — давали їй одяг, ковдри, їжу, трохи грошей. Але ми ніколи не показували їй роботи Клари. Навіщо?　

— Ви коли-небудь показували їй фотографію Клари?　

— Ні.　

Запитання, схоже, знову спантеличило Ем.　

«І справді, навіщо?» — подумав Ґамаш.　

«Мені завжди було до вподоби твоє мистецтво, Кларо», — сказала Ел розчавленій і зломленій Кларі.　

Мені завжди було до вподоби твоє мистецтво.　

Ґамаш відчув на своєму обличчі тепло вогню. Цікаво, Ел коли-небудь отримувала квоту на вилов тріски або працювала на будівництві?　

— Як ви дізналися, що Ел убили?　

Він мусив поставити це питання, хоча й розумів, що завдає Ем болю. Утім Ем явно готувалася до нього і майже не відреагувала.　

— Ми повернулися до Монреалю двадцять третього грудня, щоб вручити їй різдвяний подарунок.　

— Навіщо було повертатися? Чому ви не подарували їй подарунок після презентації книжки Рут?　

— Ел була людиною звички. Усе, що виходило за рамки її рутини, засмучувало її. Кілька років тому ми спробували зробити їй подарунок раніше, їй це не сподобалося. Ми затямили той урок. Це мало бути двадцять третє. Ви, здається, спантеличені.　

Він дійсно був спантеличений. Він не міг повірити, що жінка, яка живе на вулиці, слідкувала за часом. Звідки вона взагалі знала, який то був день?　

— Анрі чітко знає, коли настає час обіду і час прогулянки, — промовила Ем, коли Ґамаш розповів їй, що його непокоїть. — Я не хочу порівнювати Ел зі своїм цуценям, але врешті-решт вона й була такою. У неї були надзвичайно розвинені інстинкти. Ел жила на вулиці; вона була божевільною, брудною, виваляною у власних екскрементах, одержимою п’яничкою. Та вона була найчистішою душею, яку я коли-небудь зустрічала. Ми шукали її біля «Огілві», потім на автовокзалі. Зрештою, ми зателефонували в поліцію. Саме тоді ми дізналися, що її вбили.　

Ем відвела очі й утратила самоконтроль. Але Ґамаш знав, що їй доведеться витримати ще одне запитання.　

— Коли ви дізналися, що її вбила власна донька?　

Очі Емілі розширилися.　

— Sacré[144], — прошепотіла вона.