Фатальне благословення

Розділ двадцятий

— Зі мною все буде гаразд. — Бовуар був схожий на смерть.　

— Аякже, — сказав Ґамаш, практично на руках доправляючи інспектора сходами до спальні в його готельному номері. Він допоміг Бовуару роздягнутися, набрав йому ванну, і врешті-решт, чистий і зігрітий, Бовуар улігся у великому зручному ліжку з м’якими фланелевими простирадлами та ковдрою з гагачого пуху. Ґамаш збив подушки та вкрив його до самого підборіддя, хіба що не підіткнув ковдру. Він поставив тацю з чаєм і крекерами так, щоб Бовуар міг легко до неї дотягнутися.　

Ноги Бовуара лежали на грілці, обгорнутій чохлом. Замерзлі ступні зігрівалися, тепло повільно розливалося по тремтячому тілу. Бовуар ніколи не почувався таким хворим і таким заспокоєним.　

— Краще?　

Бовуар кивнув, намагаючись не цокотіти зубами. Ґамаш поклав свою величезну прохолодну долоню на лоб юнака і на якусь мить затримав, дивлячись в очі, що блищали в лихоманці.　

— Принести тобі ще одну грілку?　

— Так, будь ласка.　

Бовуар почувався хворим трирічним хлопчиком, який благально дивиться на свого сильного та надійного батька. Ґамаш повернувся з другою грілкою за кілька хвилин.

— Вона наслала на мене прокляття, — сказав Бовуар, згортаючись калачиком навколо грілки, і не переймаючись тим, що тепер уже схожий на маленьку дівчинку.　

— У тебе грип.　

— Та Матінка наслала на мене грип. О господи, а може, мене отруїли?　

— Це грип.　

— Пташиний грип?　

— Людський грип.　

— Або атипова пневмонія. — Бовуар спробував підвестися. — Я помираю від атипової пневмонії?　

— Це грип, — заспокоїв Ґамаш. — Мені треба йти. Ось мобільний телефон, ось чай. Ось кошик для сміття. — Він показав Бовуару бляшане відро і поставив його на підлогу біля ліжка. У дитинстві, коли він хворів, таке саме залишала йому мати, називаючи його «мискою для відригування», хоча вони обоє знали, що річ була не в ньому. — А тепер відпочинь і поспи.　

— Я помру, поки ви повернетеся.　

— Мені тебе не вистачатиме.　

Ґамаш поправив пухнасту білу ковдру, знову помацав чоло інспектора й вийшов навшпиньки. Бовуар заснув.　

— Як він? — запитав Ґабрі, коли Ґамаш спустився сходами.　

— Спить. Ви побудете тут деякий час?　

— Авжеж.　

Ґамаш надів пальто й зупинився біля порога.　

— Холоднішає.　

— Сніг припинився. Я чув, що завтра буде до мінус двадцяти.　

Обидва чоловіки виглянули за двері. Сонце вже давно сіло, та дерева і ставок були освітлені. Хтось　вигулював собак, хтось катався на ковзанах. Вікна бістро привітно світилися, двері відчинялися й зачинялися, впускаючи мешканців села, що заходили випити гарячого тоді[106].　

— Мабуть, п’ята година, — сказав Ґабрі, киваючи в бік сільської луки. — Рут. Майже як жива.　

Ґамаш покинув теплий готель і поспішив зробити коло вулицею Коммонс. Він думав зупинитися, щоб поговорити з Рут, але вирішив відмовився від цього. Щось у цій жінці застерігало від випадкових, безпредметних розмов. Під ногами скрипів сніг — певна ознака того, що температура падала. Безліч крихітних голочок, здавалося, впивалися в обличчя, очі злегка сльозилися. Ґамаш із жалем пройшов повз бістро. Він планував заходити сюди щодня пополудні, щоб спокійно посидіти, переглянути свої нотатки, поспілкуватися з мешканцями села.　

Бістро було його секретною зброєю у вистежуванні вбивць. І не лише у Трьох Соснах, а й у кожному містечку та селі Квебеку. Спочатку він знаходив затишну кав’ярню, пивницю чи бістро, а потім знаходив убивцю. Тому що Арман Ґамаш усвідомлював те, чого більшість його колег так і не змогли збагнути: убивство викликане суто людськими причинами, адже і вбитий, і вбивця були людьми. Описувати вбивцю як виродка, бузувіра означало б надавати йому несправедливої переваги. Ні. Убивці були людьми, і в основі кожного вбивства лежала емоція. Спотворена, без сумніву. Спотворена й понівечена. Але емоція. І настільки сильна, що змушувала людину перетворюватися на демона.　

Робота Ґамаша полягала в тому, щоб збирати докази, але й емоції також. У єдиний відомий йому спосіб — знайомитися з людьми. Спостерігати і слухати. Бути уважним. І найкраще було робити це в оманливо невимушеній манері в оманливо невимушеному оточенні.　

Як у бістро.　

Проходячи повз вікна бістро, він думав, а чи не сидить зараз там убивця, смакуючи віскі або гарячий сидр. Чи не гріється біля відкритого вогнища в компанії друзів цього морозного вечора? Чи він ховається тут, у холоді й темряві? Усіма покинутий, озлоблений, вразливий і зломлений?　

Ґамаш ішов арочним кам’яним мостом, насолоджуючись тишею, що панувала в селі завдяки снігу. Він накрив землю невигадливою білою ковдрою, яка приглушувала всі звуки і захищала все живе. Узимку у Квебеку фермери й садівники бажали двох речей: товстого шару снігу і тривалого холоду. Рання відлига була катастрофою. Вона підстерігала молоду і вразливу паросль, змушувала її виставляти себе напоказ, аби невдовзі загинути на пні. Лиходій-мороз.　

«І сіромаха гине, от як я!» — процитував подумки Ґамаш про себе, здивований цій асоціації. Прощання Вулсі. Шекспір, звісно. Але чому він раптом згадав цю цитату?　　

Він гинув? Чи був він приспаний вірою в те, що в нього все під контролем, що все йде за планом?　

Справа Арно не закінчена, попередив його друг Мішель Бребеф. Невже насувається лиходій-мороз? Ґамаш схрестив руки й кілька разів плеснув себе долонями по плечах, щоб зігрітися й заспокоїтися. Він глумливо пирхнув і похитав головою. Сором. Щойно він був поважним старшим інспектором Ґамашем, керівником відділу вбивств Сюрте, який розслідує вбивство, а наступної миті тиняється передмістям, намагаючись наздогнати свою уяву.　

Він зупинився і знову подивився на старовинне село з розташованими по колу старими, добре знайомими будинками, у яких живуть добре знайомі й дорогі йому люди.　

Навіть Рут Зардо. До честі цього тихого, спокійного місця, його мешканці знайшли у своїх серцях місце для такої зраненої душі, як Рут.　

А Сісі де Пуатьє? Чи змогли б вони знайти місце для неї? Або для її чоловіка й дитини?　

Він неохоче одвів очі від сяючого кола світла Трьох Сосен і подивився в темряву, на старий будинок Гедлі, що самотів на пагорбі, наче виняток, який лише підтверджує правило. Він стояв за межами кола. Як ізгой.　

Чи був убивця там, у цьому зловісному і проклятому місці, яке, здавалося, породжувало й випромінювало обурення?　

Ґамаш стояв на морозі й дивувався, чому Сісі прагнула всіх роздратувати. Чому вона на кожному кроці викликала обурення?　

Він ще не зустрічав жодної душі, засмученої її смертю. Вона загинула, та нікому гірше не стало, наскільки він міг бачити. Навіть її родині. Чи надто її родині? Він злегка нахилив голову набік, наче це могло допомогти йому знайти відповідь. Проте не допомогло. Йому не вдалося　 втримати невиразну думку, яка промайнула в голові. Щось про прагнення викликати загальне обурення.　

Він розвернувся й пішов до старого залізничного вокзалу, освітленого і майже такого ж привітного, як і бістро.　

— Шефе, — озвалася Лакост, щойно він увійшов, впускаючи за собою холодне повітря. — Рада вас бачити. А де інспектор?　

— Захворів. Він думає, що Беатріс Меєр наклала на нього прокляття.　

— Вона не перша жінка, яка могла таке вчинити.　

— Твоя правда. — Ґамаш засміявся. — Де агентка Ніколь?　

— Пішла. Зробила кілька дзвінків і зникла пару годин тому.　

Вона подивилася на нього. Чи здогадувався він про те, що й вона? Ніколь знову їх надурила. Складалося враження, що вона нав’язливо намагалася зіпсувати свою кар’єру та їхнє розслідування. Але Ґамаш ніяк не відреагував.　

— Що в тебе?　

— Гора повідомлень. Телефонувала коронерка. Каже, що зустрінеться з вами в бістро Олів’є о 5:30. Вона живе неподалік, чи не так?　

— У селі під назвою Клеґгорн Голт, униз по залізничній лінії. Це їй дорогою додому. У неї щось є?　

— Готовий звіт про розтин. Хоче поговорити з вами про нього. Також був дзвінок від агента Лем’є з Монреалю. Він сказав, що надіслав вам щось електронною поштою. Зі штаб-квартири. Однак просив, аби ви перетелефонували йому. Та перед тим, як ви це зробите… — Вона пішла назад до свого столу, Ґамаш за нею. — Я знайшла Елеонору де Пуатьє.　

Лакост сіла і клацнула мишкою. На екрані монітора з’явилося зображення. Чорно-білий малюнок середньовічної жінки на коні з прапором у руках.　

— Продовжуй, — промовив Ґамаш.　

— Ось. Це вона. Елеонора де Пуатьє була Елеонорою Аквітанською. Нею. — Лакост указала на екран.　

Ґамаш підтягнув стілець і сів поруч із Лакост. Насупивши брови і всім тілом нахилившись уперед, він прикипів до екрану. Дивився й намагався осягнути побачене.　

— Розкажи мені, про що ти дізналася.　

— Про що я дізналася чи про що я думаю? У будь-якому разі, це небагато. Сісі де Пуатьє вказала своїх матір і батька як Елеонору та Анрі де Пуатьє, із Франції. У своїй книжці, — Лакост вказала на примірник, що лежав на її столі, — вона описує своє дитинство в родині, яка належала до привілейованих прошарків суспільства у Франції. Потім сталася якась фінансова катастрофа, і її відправили до Канади, до далеких, безіменних родичів, так?　

Ґамаш кивнув.　

— Ну, Елеонора — це вона. — Лакост знову кивнула на середньовічну вершницю, потім знову клацнула мишкою, і на екрані з’явилося інше зображення. — А це її батько. — На Ґамаша дивися суворий, сильний, світловолосий чоловік із короною на голові. — Генріх Плантагенет. Король Англії Генріх Другий.　

— Не розумію.　

— Єдині Анрі та Елеонора де Пуатьє у Франції — це вони. — Лакост знову вказала на екран, на який тепер вивела обидва старі портрети.　

— Але це не має жодного сенсу, — зауважив Ґамаш, намагаючись збагнути отриману інформацією.　

— Ви ніколи не були дівчинкою-підліткою.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Романтичним дівчаткам таке до вподоби. Сильна королева з трагічною долею, благородний король. Хрестові походи. Елеонора де Пуатьє насправді вирушила в хрестовий похід разом зі своїм першим чоловіком. Вона зібрала армію з трьохсот жінок і частину шляху їхала з голими грудьми. Принаймні так розповідає легенда. Зрештою, вона розлучилася з Людовіком VII, королем Франції, та вийшла заміж за Генріха.　

— І жили вони довго й щасливо?　

— Не зовсім. Він кинув її до в’язниці, але перед цим вона встигла народити чотирьох синів. Одним із них був Річард Левове Серце. Дивовижна жінка.　

Лакост дивилася на вершницю й уявляла, як разом з іншими воїтельками вона їде верхи з голими грудьми Палестиною слідом за своєю видатною предводителькою. Образ Елеонори Аквітанської вабив не лише підлітків.　

— Річард Левове Серце? — запитав Ґамаш. — А доньки на ім’я Сісі в них не було?　

— Дизайнерки, яка жила в Трьох Соснах? Ні. Король Генріх помер 1189 року. Елеонора 1204 року. Тож або Сісі де Пуатьє надто запізнилася зі смертю, або просто збрехала. Не дивно, що вся поліція Парижу сміялася з мене. Слава богу, я відрекомендувалася агенткою Ніколь.　

Ґамаш похитав головою. Тож вона їх вигадала. Сісі взяла собі за батьків відомі постаті з тисячолітнього минулого. Але навіщо? Навіщо вона це зробила? І чому саме їх?　

Ґамаш і Лакост на мить замовкли, занурившись у роздуми.　

— То хто ж був її справжніми батьками? — нарешті запитала Лакост.　

— Я гадаю, це може бути дуже важливим.　

Ґамаш повернувся до свого столу. Було двадцять хвилин на шосту. Саме час поговорити з Лем’є перед зустріччю з докторкою Гарріс. Він завантажив електронні повідомлення та набрав номер, який залишив Лем’є.　

— Агент Лем’є на проводі, — прокричали у слухавку.　

— Це Ґамаш, — крикнув у відповідь старший інспектор, сам не розуміючи, чому не говорить звичайним голосом.　

— Шефе, я радий, що ви подзвонили. Ви отримали малюнок від художника з Сюрте? Він казав, що надішле його вам електронною поштою.　

— Я саме зараз відкриваю свою пошту. Що він сказав і чому ми кричимо?　

— Я зараз на автовокзалі. Щойно під’їхав автобус. Художник із поліції Квебеку сказав, що схоже, ніби в момент смерті Елль тримала в руці якийсь предмет, і цей предмет врізався їй у шкіру.　

— І це пояснює характер порізів на її долоні?　

— Саме так. — Автобус, мабуть, поїхав або зупинився, тому що фоновий шум ущух. Лем’є говорив нормально. — Я дав йому фото розтину, і він намалював ескіз, як ви просили. Вийшло не дуже чітко, ви самі побачите.　

Поки Лем’є говорив, Ґамаш переглядав отримані повідомлення, шукаючи те, що надійшло від ексцентричного художника з надр штаб-квартири Сюрте.　

Знайшовши, він клацнув на вкладенні й чекав, поки через комутоване з’єднання нестерпно повільно завантажувався файл.　

Зображення потроху вимальовувалося.　

— Я порозпитував інших безхатьків про Елль, — продовжував Лем’є. — Вони не надто балакучі, але більшість із них пам’ятає її. Коли вона пішла, вони побилися за її місце. Очевидно, у неї було за їхніми мірками щось на кшталт пентхаусу. Прямо над однією з решіток теплотраси. Дивно, що вона його покинула.　

— І справді дивно, — пробурмотів Ґамаш, дивлячись, як на екрані його монітора із зупинками вимальовується зображення. Воно завантажилося лише наполовину. — Молодець, Лем’є. Повертайся додому.　

— Слухаюсь, сер.　

Ґамаш усміхнувся. Він майже бачив задоволену усмішку на обличчі Лем’є.　

Наступні п’ять хвилин Ґамаш дивився на монітор, спостерігаючи за завантаженням малюнка. Сантиметр за сантиметром. І коли нарешті файл завантажився, Ґамаш відкинувся на спинку стільця, склав руки на животі і втупився в екран.　

Раптом він отямився й поглянув на годинник. П’ята тридцять п’ять. Час зустрітися з коронеркою.