Фатальне благословення

Розділ тридцять восьмий

Не встигли Ґамаш і Рейн-Марі постукати, як двері відчинилися.　

— Ми чекали на вас, — сказав Пітер.　

— Брехня! — вигукнула Рут зсередини затишного котеджу. — Ми вже почали пити і їсти без вас.　

— Насправді, вона це робить безперервно, — прошепотів Пітер.　

— Я все чую! — вигукнула Рут. — Те, що це правда, не робить твої слова менш образливими.　

— Bonne année[151], — промовила Клара, цілуючи Ґамашів в обидві щоки й забираючи їхні пальта. Це була її перша зустріч із дружиною старшого інспектора. Рейн-Марі виявилася саме такою, якою Клара її собі уявляла. Усміхнена, привітна, мила й елегантна у зручній, пошитій на замовлення, спідниці та сорочці, у светрі з верблюжої вовни та шовковому шалику. Ґамаш був у твідовому піджаку, краватці та фланелевих штанах. Одяг сидів на ньому ідеально, і носив він його з недбалою елегантністю.　

— З Новим роком! — Рейн-Марі усміхнулася. Її представили Олів’є і Ґабрі, Мирні і Рут.　

— Як там Матінка та Кей? — запитав Пітер, ведучи їх до вітальні.　

— Одужують, — відповів Ґамаш. — Усе ще дуже слабкі і без Ем почуваються кинутими напризволяще.　

— Усе це неймовірно, — зауважив Олів’є, вмощуючись на підлокітнику крісла Ґабрі.　

У каміні потріскував вогонь, а на піаніно стояла таця з напоями. Різдвяна ялинка робила завжди затишну кімнату ще безтурботнішою.　

— Устриці на піаніно, подалі від Люсі, — пояснила Клара. — Тільки в Морров може бути собака, який обожнює устриці!　

— Ми помітили бочку, коли заходили, — зізналася Рейн-Марі, згадуючи дерев’яну бочку, повну устриць, що стояла на снігу біля вхідних дверей будинку Морров. Вона не бачила таких багато років, із часів свого власного сільського дитинства. Бочки з устрицями на Новий рік. Квебекська традиція.　

Поклавши на тарілки устриці, злегка змащені маслом тоненькі скибочки житнього хліба та кілька дольок лимона, вони приєдналися до компанії, що розташувалася біля каміна.　

— А що Крі? — запитала Клара, вмощуючись поруч із Пітером.　

— Вона у психіатричній лікарні. Ще довго не зможе постати перед судом, якщо взагалі колись постане, — відказав Ґамаш.　

— Звідки ви дізналися, що вона вбила свою матір? — запитала Мирна.　

— Я вважав, що вбивство організували три жінки, — зізнався Ґамаш, попиваючи вино. — Вони обвели мене навколо пальця. Але потім я згадав ті чобітки зі шкіри тюленят.　

— Зловісні, — сказала Рут, відсьорбнувши з бокалу.　

— У своєму листі Емілі написала про ніацин, антифриз, пускові кабелі. Але вона забула про одну важливу річ. — Усі уважно слухали Ґамаша. — Якби вони зробили все те, про що йшлося в листі, Сісі була б досі жива. Емілі не згадувала про черевики. Але Сісі мала взутися в інуїтські муклуки з металевими шипами. Вони були ключем до цього вбивства. Учора я розповів про них Емілі, і це викликало в ній огиду. Ба більше, вона була здивована. Вона чула, як Сісі цокотіла стежкою після різдвяної служби, але не бачила її. Вона й гадки не мала, що викликало той звук.　

— Ніхто з нас не зрозумів, — сказала Клара. — Сісі нагадала мені монстра на пазуристих лапах. — Поки вона слухала Ґамаша, у її голові крутилися знайомі слова: «Зазнавши страждань, смутку, крові та смерті, лежить запечатаний у холодному камені». За іронією долі, це були рядки зі старого різдвяного гімну «Ми три мудреці».　

— Я зрозумів, що жінки не могли вбити Сісі. Проте вони знали, хто це зробив, — сказав Ґамаш. Усі присутні, навіть Люсі, завмерли, не відриваючи від нього очей. — Матінка розповіла нам усе. Кей назвала нам лише своє ім’я, звання та реєстраційний номер, який насправді виявився її номером телефону. Ми не змогли витягнути з неї прямої відповіді.　

Ґабрі повернувся до Рейн-Марі.　

Я теж не даю йому прямих відповідей.　І не варто, mon beau Gabri,[152] — промовила Рейн-Марі.　За словами Матінки, Кей усе бачила, а те, що не бачила, вони з’ясували пізніше. Наприклад, вони не бачили, як Крі підсипала ніацин в чай Сісі. Але вони бачили, як дівчинка розлила за стільцем рідину для омивання скла. І Емілі помітила, як вона крутилася біля вантажівки Біллі Вільямса. Спочатку все це нічого не означало, але коли на очах Кей Крі навмисно нахилила　стілець і під’єднала до нього пускові кабелі, це розпалило її цікавість, хоча вбивства вона не очікувала. Звісно, уся увага Сісі була зосереджена на подіях на льодовому майданчику, та коли вона схопила стілець і її вдарило струмом, Кей одразу збагнула, що сталося. Зрештою, вона все своє життя пропрацювала на лісозаготівлі. Вона розумілася на генераторах і кабелях. Перш ніж допомогти Сісі, Кей відчепила дроти й відкинула їх убік. У метушні їх затоптали в сніг. Поки ви всі були зайняті Сісі, Кей почала змотувати кабель. Ем побачила це й запитала, що вона робить. Кей не мала часу на довгі балачки, лише сказала, що їй потрібно віднести пусковий кабель назад до вантажівки Біллі. Емілі нічого не запідозрила.　

— Отже, вони знали, що Крі вбила свою матір, — сказала Мирна. — Але чи знали вони, що й Сісі вбила власну матір?　

— Ні. Не знали, доки днями я не розповів про це Ем. Ні, смерть Сісі не мала нічого спільного з її убивством власної матері. У всякому разі, не в загальному сенсі. А Матінка, напевно, сказала б, що то карма.　

— Я б теж так сказала, — промовила Клара.　

— Крі вбила свою матір із метою самозахисту. Вона не змогла далі терпіти біль. Таке іноді трапляється з дітьми. Вони вбивають або себе, або своїх кривдників. Емілі говорила про оманливість Крі, хоча й не в сенсі підступності. Вона мала на увазі, що Крі здавалася ніякою, без іскри таланту. Але насправді була іншою.　

— Ми чули, як вона співала на Святвечір, — сказав Олів’є. — Це було божественно.　

Усі закивали.　

— А ще вона відмінно вчилася. Дуже кмітлива, особливо в природничих науках. А останні кілька років　вона відповідала за освітлення сцени на шкільних виставах.　

— Доручення для невдах, — констатувала Рут. — Я теж відповідала за освітлення.　

— Цьогоріч вони вивчали, серед іншого, вітаміни та мінерали. Комплекс вітамінів групи В. Ніацин. Вона блискуче здала семестровий іспит. Крі була озброєна всіма необхідними знаннями, щоб убити свою матір.　

— Можливо, її привабила ідея страти на електричному стільці? — припустила Мирна.　

— Можливо. Навряд чи ми колись дізнаємося. Вона фактично в катонічному ступорі.　

— Отже, ви знали, що то були не Три Грації, але як ви здогадалися, що вбивцею була Крі? — запитав Пітер.　

— Чобітки Сісі. Про них знали лише двоє людей. Річард і Крі. Мені хотілося вірити, що це зробив Річард. Зрештою, він був ідеальним підозрюваним.　

— Чому ви так говорите? — Мирна здавалася ніби ображеною, чим одразу заінтригувала всіх присутніх. — Він заходив сьогодні до крамниці й дещо приніс. — Вона потягнулася до своєї сумочки і витягла звичайну на вигляд легку рукавичку. — Це просто фантастика. Ось, дай мені! — Вона махнула рукою в бік розгорнутої книжки у твердій палітурці. Потім вона надягла рукавичку і взяла книжку в руку. — Погляньте. Її легко тримати. Він щось зробив із рукавичкою, якось зміцнив її. Коли ти вдягаєш її, тверда обкладинка раптом здається навіть легшою, ніж м’яка.　

— Дай-но я спробую, — попросила Клара. Так і було, книжка легко трималася на долоні, напружувати руку й докладати зусиль було зовсім не потрібно. — Фантастика!　

— Він чув, що ми не любимо твердих обкладинок, тож і винайшов таке знаряддя. — Мирна передала книжку Рейн-Марі, яка подумала, що, можливо, Річард Лайон нарешті створив щось корисне і навіть прибуткове.　

— Він закохався в тебе, — проспівав Ґабрі. Мирна не відреагувала.　

— Але ви весь час стверджували, що Лайон не відходив від вас ні на хвилину. — Ґамаш повернувся до Мирни.　

— Саме так.　

— І я повірила вам. Тож якщо вбивця не Річард Лайон, це мала бути його дочка.　

— Крі дуже ризикувала, — зауважив Пітер.　

— Згоден, — сказав Ґамаш. — Але вона мала перевагу. їй було байдуже. їй нікуди було йти і нічого втрачати. У неї не було ніяких планів на життя, окрім як убити свою матір.　

— П’ята година. Час іти. — Рут підвелася та повернулася до Рейн-Марі. — Якби не ця зустріч, я б і далі думала, що ваш чоловік — повний ідіот.　

— Merci, madame. — Рейн-Марі нахилила голову в жесті, який одразу нагадав Емілі. — Et bonne année.[153]　

— Сумніваюся, що він принесе щастя.　

Рут накульгуючи вийшла з кімнати.　

Річард Лайон сидів у майстерні в підвалі, мудруючи над своєю «Рукою для твердої палітурки», як він її називав. Поруч на верстаку лежала різдвяна листівка, яку він отримав із ранковою поштою. Листівка була від Сола Петрова, який вибачався за роман із Сісі.

Далі він повідомляв, що в нього була плівка зі знімками Сісі, що компрометували її, яку він вирішив спалити того ранку. Він зберігав плівку з наміром шантажувати її, якщо вона розбагатіє, навіть думав шантажувати й Лайона. Але нещодавно в ньому прокинулося сумління, яке, як він думав, назавжди його покинуло, і тепер він хотів сказати Лайону, що він дуже шкодує. Насамкінець Петров висловлював сподівання, що одного дня вони зможуть стати якщо не друзями, то принаймні приятелями, оскільки майже напевно будуть сусідами.　

Лайона здивувало, наскільки важливим виявився для нього цей лист, і він подумав, що, можливо, вони з Петровим могли б таки стати друзями.　

Прямуючи до своєї автівки, що стояла біля бістро, Ґамаш і Рейн-Марі зіткнулися з агентом Робером Лем’є.　

— Я планую зустрітися з суперінтендантом Бребо, — сказав Ґамаш, потиснувши молодому чоловікові руку і відрекомендувавши Рейн-Марі, — і просити його призначити вас у відділ убивств.　

Лем’є ледь рота не роззявив від подиву.　

— Боже мій, сер! Дякую вам, дякую! Я вас не підведу.　

— Я знаю, що не підведете.　

Лем’є допоміг йому відчистити від снігу машину, поки Рейн-Марі зайшла до вбиральні в бістро.　

— Бідолашна мадам Зардо! — Лем’є вказав шкребком для прибирання снігу на Рут, яка сиділа на своїй лаві на сільській луці.　

— Чому ви так кажете?　

— Вона ж п’яниця. Один із селян назвав це її пивною прогулянкою.　

— А ви знаєте, що таке пивна прогулянка?　

Лем’є вже збирався сказати «так», але потім замислився. Можливо, він щось переплутав, неправильно зрозумів. Поквапився з висновком. І він похитав головою.　

— Я теж не знав. — Ґамаш усміхнувся. — Мирна Ландерс мені пояснила. У Рут Зардо була собака, на кличку Дейзі. Я зустрічав Дейзі. Вони були нерозлучні. Дві облізлі старі леді, які кульгали й невдоволено гарчали все своє життю. Минулої осені Дейзі ослабла і втратила чуття орієнтації. Ось-ось мав настати кінець. І Рут повела свою стару подругу на останню пообідню прогулянку. Була п’ята година. Вони поплелися до лісу, куди ходили щодня. Рут узяла із собою рушницю і, коли Дейзі відвернулася, застрелила її. 　

— Але це жахливо!　

— Це називається «пивна прогулянка», бо більшість фермерів перед тим, як приспати своїх домашніх улюбленців, беруть із собою упаковку з дванадцяти банок пива й напиваються. Рут була твереза. То був акт любові, милосердя та неабиякої мужності. Пізніше Олів’є з Ґабрі допомогли їй поховати Дейзі під цією лавою. І щодня о п’ятій годині Рут відвідує Дейзі. Як Грейфраєрс Боббі[154].　

Лем’є не знав, про кого йдеться, але він зрозумів, що помилився.　

— Ви маєте бути обережними з висновками, — зауважив Ґамаш. — Я розраховую на вас.　

— Даруйте, сер. Я старатимуся.　

У штаб-квартирі Сюрте задзвонив телефон, і суперінтендант швидко підняв слухавку. Це був дзвінок, на який він чекав.

— Ви добре попрацювали, — сказав він, вислухавши співрозмовника.　

— Мені це не подобається, сер.　

— А ви думаєте, мені подобається? Мені огидно. Але це треба зробити.　

Він говорив правду. Через ситуацію, у якій він опинився, у суперінтенданта боліло серце. Але він був єдиною людиною, спроможною здолати Ґамаша.　

— Так, сер. Я розумію.　

— Добре, — сказав Мішель Бребо. — Ми все з’ясували. У мене ще один дзвінок. Тримайте мене в курсі.　

Він закінчив розмову з агентом Робером Лем’є і відповів на наступний дзвінок.　

— Bonjour, суперінтенданте, — пролунав глибокий теплий голос Ґамаша.　

— Bonne année, Armand, — привітався Бребо. — Чим можу бути корисним, друже?　

— У нас проблема. Мені треба поговорити з тобою про агентку Ніколь.　

Удома Іветт Ніколь розпакувала валізу й розкладала брудний одяг по шухлядах. Її батько стояв на порозі, збираючись із духом для важкої розмови. Він вирішив розпочати новий рік із правди про вигаданого дядька Сола.　

— Іветт!　

— Що таке? — Вона обернулася, тримаючи в руках згорнутий у клубок тьмяний сірий светр. Її голос був роздратованим. Він чув, як вона говорила таким тоном, навіть із деяким задоволенням, але з іншими. З ним вона ніколи раніше так не розмовляла. Запахло димом. Коли він підійшов до дочки ближче, запах посилився, і йому здалося, що перед ним його обгоріла Іветт.

— Я пишаюся тобою, — сказав він. Звісно, вона розповіла йому про пожежу. Утім по телефону з Трьох Сосен її розповідь здавалася нереальною. Тепер, коли він відчув запах гару та уявив її зовсім поруч із полум’ям, його охопив жах. Невже він справді ледве не втратив її? Заради чого — брехні? Через вигаданого дядька Сола?　

— Я не хочу більше про це говорити. Я тобі вже все розповіла. — Вона повернулася до нього спиною. Уперше. Одним плавним, жорстоким, прорахованим рухом вона змінила його життя назавжди. Вона відвернулася від нього.　

Спустошений, майже позбавлений сил говорити, Арі Ніколев намагався віднайти в собі мужність сказати доньці, що вона мало не втратила життя через брехливу історію, яку він колись їй розповів. І переповідав. Усе її життя.　

Звісно, вона його зненавидить. Ніколев, дивлячись на спину доньки, бачив своє майбутнє життя — довге, похмуре та безбарвне. У якому тепло, сміх і любов перетворилися на лід і поховалися під роками брехні та каяття. Чи варта правда такої жертви?　

— Я хочу…　

— Чого ти хочеш? — Вона повернулася до нього спиною, подумки благаючи його знову запитати її про те, що сталося. Змусити її відкритися. Змусити розповідати йому знову і знову про спустошливу пожежу, поки вона не стане частиною родинних переказів, а пережитий біль не притупиться від повторення.　

«Будь ласка, будь ласка, будь ласка, — тихо молила вона його, — будь ласка, запитай мене ще раз!»　

— Я хочу дати тобі ось це.　

Він засунув руку до кишені і поклав їй на долоню одну іриску. Коли цукерка торкнулася руки Іветт　і почувся шурхіт целофанової обгортки, здалося, що то затріщали іскри, від яких ось-ось має зайнятися пожежа. Він ішов похмурим коридором, і запах гару огортав його, як колись горнулася до нього його дочка.　

— Із ким ти розмовляв? — запитала Рейн-Марі, сідаючи в машину.　

— З Мішелем Бребо. — Ґамаш увімкнув передачу. «План вступає в дію», — подумав він.　

Виїжджаючи з Трьох Сосен, вони проминули автомобіль, водій якого привітно помахав їм рукою.　

— Це був не Дені Фортен? — запитав Ґамаш, трохи знайомий із власником галереї.　

— Я не розгледіла, але це мені дещо нагадало, — відповіла Рейн-Марі. — Я зустріла в бістро твого приятеля. Він сказав, що був радий тебе знову бачити.　

— Справді? І хто ж це?　

— Біллі Вільямс.　

— І ти зрозуміла, що він сказав? — здивувався Ґамаш.　

— Кожне слово. Він попросив мене передати тобі це. — Вона тримала на колінах маленький паперовий пакет, захищаючи його від нового члена їхньої родини. Анрі сидів на задньому сидінні, уважно прислухаючись до розмови і виляючи хвостом. Рейн-Марі розкрила пакет, щоб показати Ґамашеві шматок лимонного пирога з меренгою. Ґамаш відчув, як по його руках побігли мурашки.　

— Поглянь, тут серветка, на ній щось написано, — сказала Рейн-Марі, витягаючи серветку із пакета. — Дивина та й годі!　

Ґамаш зупинив машину на узбіччі дороги в кінці дю Мулен.　

— Дай вгадаю, — сказав він, відчуваючи, як калатає в грудях серце.　

— Як ти здогадався? — запитала Рейн-Марі. Обережно тримаючи в руках серветку, вона дивилася на Ґамаша широко розплющеними від подиву очима.　

У дзеркалі заднього виду Арман Ґамаш побачив Три Сосни. Він вийшов з авто й подивився на село, де кожен будинок вабив теплим і привітливим світлом, обіцяючи захист від іноді надто холодного світу. Ґамаш заплющив очі й відчув, що його серце заспокоїлось і більше не калатає.　

— З тобою все добре? — Одягнена в рукавичку рука Рейн-Марі прослизнула в руку чоловіка.　

— Зі мною все дуже добре! — Він усміхнувся. — Я маю все.