Фатальне благословення

Розділ двадцять третій

Годинник біля ліжка показував 5:51. Було ще темно, до світанку залишалося більше ніж година. Ґамаш лежав у ліжку, відчуваючи на обличчі свіже холодне повітря з прочиненого вікна, та під простирадлами було тепло.　

Час вставати.　

Він прийняв душ і швидко одягнувся в прохолодній кімнаті з меблями з темного дерева, білими стінами та пухнастою пір’яною постіллю. Номер був елегантним і аж занадто привабливим. Ґамаш навшпиньки спустився темними сходами готелю. Він одягнув найтепліший одяг і вліз у свою величезну парку. Повернувшись напередодні ввечері, він запхав шапку й рукавиці в рукав парки, а тепер, просунувши праву руку в пройму, він наштовхнувся на перешкоду. Відпрацьованим рухом Ґамаш доправив усе далі, і з манжети, мов крихітне дитя, з’явився на світ спочатку помпон, потім уся шапка й нарешті рукавички.　

Опинившись надворі, старший інспектор одразу покрокував по рипучому снігу. Тріскучий мороз бадьорив ранкове повітря, але вітру не було, і Ґамаш подумав, що прогноз може справдитися. Насувався сильний холод, навіть за стандартами Квебеку. Злегка нахилившись уперед, опустивши голову, заклавши за спину руки в рукавицях, Ґамаш ішов і думав про цю заплутану справу, про головоломки з підозрюваними та доказами.　

Калюжі антифризу, ніацин, «Лев узимку», стартові кабелі, Псалом 45:11 і давно втрачена мати. А попереду, напевне, його чекали інші загадки. Уже минуло два дні, як померла Сісі, і йому конче було потрібне прозріння.　

Обмірковуючи справу, Ґамаш рухався вулицею Коммонс, що потопала в темряві. Утім, непроглядно чорними зимові ночі не були ніколи. Сніг, що укривав землю, випромінював власне світло. Ґамаш проходив повз домівки селян, які ще спали, — вітру не було, і дим із димарів підіймався прямо в небо. Уздовж дороги темніли крамниці, і лише з підвалу пекарні Сари пробивалося тьмяне світло, обіцяючи до сніданку свіжі круасани.　

Старший інспектор огинав сільську луку коло за колом. Село принишкло, огорнуте дивовижним спокоєм і затишком. Під ногами рипів затверділий сніг, у вухах віддавалося гучне дихання.　

Чи спала в одному з цих будинків мати Сісі? Чи був цей сон легким і солодким, чи совість його відлякувала і не давала їй заснути, як тому грабіжнику, що має намір скоїти насильство?　

Хто був матір’ю Сісі?　

Чи Сісі знайшла її?　

А чи хотіла мати, щоб її знайшли?　

Що керувало Сісі: прагнення віднайти родину чи інші, темні мотиви?　

А як щодо кулі лі біен? Хто її викинув? І чому її просто не жбурнули в замерзлу купу сміття, розбивши на друзки, які було б уже не впізнати?　

На щастя, Арман Ґамаш любив головоломки. Щойно він про це подумав, як із сільської луки виринула темна постать і помчала просто до нього.　

— Henri! Viens ici[120], — скомандував голос. Як на собаку з такими великими вухами, Анрі, здавалося, мав на диво поганий слух. Ґамаш відступив убік, і ошалілий від радості Анрі проскочив повз.　

— Désolé, — промовила захекана Емілі Лонґпре, підійшовши ближче. — Анрі, де твої манери?　

— Для мене честь бути обраним Анрі товаришем для ігор.　

Вони обоє знали, що в іграх компанію Анрі складали і його власні замерзлі какавельки, тож планка була не надто вже й високою. Та все ж Ем злегка нахилила голову у відповідь на його поштивість. Емілі Лонґпре належала до породи мешканців Квебеку, яка вимирала, їх називали гранд-дамами — не тому, що вони всюди пхалися, чогось вимагали й усіх залякували, а через їхнє надзвичайне почуття власної гідності та люб’язність.　

— Ми не звикли зустрічати когось на ранковій прогулянці, — пояснила Емілі.　

— А котра година?　

— Кілька хвилин по сьомій.　

— Дозвольте до вас приєднатися?　

Старший інспектор пристав поруч, і вони втрьох повільно рушили по колу вулицею Коммонс. Ґамаш кидав сніжки у нестямного від радощів Анрі, а тим часом у сільських будинках одне за одним засвічувалися вікна. Прямуючи через луку від готелю до бістро, здалеку помахав рукою Олів’є. За мить крізь вікно бістро пробилося м’яке світло.　

— Як добре ви знали Сісі? — запитав Ґамаш, спостерігаючи, як Анрі ліниво ковзає за сніжкою по замерзлому ставку.　

— Не дуже. Я бачила її лише кілька разів.　

У темряві Ґамаш не міг розгледіти вираз обличчя Ем. Він відчував себе неповносправним, тому весь зосередився на її інтонації.　

— Вона приходила до мене.　

— Навіщо?　

— Я її запросила. Потім я зустріла її приблизно за тиждень у медитаційному центрі Матінки.　

У голосі Емілі зазвучали нотки гумору. Перед її очима досі стояла та сцена: Матінка з обличчям такого самого кольору, що і її каптан (а того дня він був малиновим), і худорлява та праведна Сісі, яка стояла посеред зали для медитацій і вщент розносила спосіб життя Матінки.　

— Авжеж, це зрозуміло. — Сісі поблажливо дивилася на Матінку. — Минули роки відтоді, як ви відновили свій духовний шлях, тож він застарів, — говорила вона, змішуючи грішне з праведним. Вона підняла двома пальцями яскраво-пурпурову подушку для медитації як доказ віджилої філософії Матінки та декору взагалі. — Цікаво, відколи це пурпуровий колір вважається божественним?　

Матінка схопилася руками за голову, роззявила рота й стояла, не в змозі вимовити ані слова. Але Сісі цього не помічала. Вона задерла голову до стелі, розгорнула догори долоні й загула, наче величезний камертон:　

— Ні, тут немає духу. Ваше его та емоції вичавили його звідси. Як може божественне жити серед усіх цих кричущих кольорів? Тут забагато вас і замало Вищої Сили. І все ж ви докладаєте всіх зусиль, ви справжній першопроходець, тридцять років тому ви принесли медитацію до Східних кантонів…　

— Сорок, — вичавила Матінка. Вона нарешті спромоглася бодай щось сказати, точніше пропищати.　

— Неважливо. Немає значення, що саме ви запропонували, оскільки нічого кращого ніхто тоді не знав.　

— Перепрошую?　

— Я прийшла сюди в надії знайти людину, яка поділиться зі мною своєю кармою. — Сісі зітхнула й розгублено озирнулася навколо, розчаровано струшуючи знебарвленим волоссям на своїй просвітленій голові. — Що ж, мій шлях вільний. Я отримала рідкісний дар і маю намір ним поділитися. Я відкрию у своєму будинку медитаційний центр, де навчатиму тому, чого навчилася у свого гуру в Індії. Оскільки моя компанія та моя книжка називаються «Віднайдіть спокій», так само я назву і свій медитаційний центр. Боюся, вам доведеться змінити назву вашого закладу. Насправді, я вважаю, що вам узагалі настав час зачинятися.　

Ем перелякалася за життя Сісі. У Матінки, напевно, стало б сил, аби задушити гостю, а її вигляд красномовно свідчив про намір так і зробити.　

— Я відчуваю ваш гнів, — зауважила Сісі, демонструючи миттєве розуміння очевидного. — Він дуже токсичний.　

— Матінка, звісно, не сприйняла її всерйоз, — додала Ем, описавши Ґамашеві сцену, свідком якої стала.　

— Але Сісі планувала використати назву її центру. Це могло стати катастрофою для Матінки.　

— Так, але не думаю, що Матінка в це повірила.　

— Центр називається «Віднайдіть спокій». Здається, ця фраза дуже популярна. Хіба не так називалася ваша команда з керлінгу?　

— Звідки ви дізналися? — Ем засміялася. — Це було, мабуть, років п’ятдесят-шістдесят тому. Давня історія.　

— Але цікава, мадам.　

— Я рада, що ви так вважаєте. То був жарт. Ми ставилися до нашої гри не надто амбітно й не дуже переймалися тим, чи переможемо.　

Пролунала та сама відповідь, яку Ґамаш чув раніше. На жаль, він не міг побачити вираз обличчя Ем.　

До них підійшов Анрі. Пес накульгував, піднімаючи по черзі то одну лапу, то іншу.　

— Бідолашний Анрі! Наша прогулянка затягнулася.　

— Понести його? — запитав Ґамаш, відчуваючи сором, бо вже встиг забути, що колючий сніг здатен обпікати собачі лапи. Тепер він згадав, як минулої зими намагався нести три квартали дорогою додому старого Сонні, чиї лапи вже не витримували холоду. Це розбивало серця їм обом. І згадав, як обіймав Сонні за кілька місяців по тому, коли ветеринар прийшов приспати його. І пам’ятав, як бурмотів заспокійливі слова в смердючі старі вуха і дивився в слізливі карі очі, коли вони заплющилися, з останнім легким помахом облізлого, дорогого йому хвоста. І коли Ґамаш відчув останній удар серця Сонні, у нього склалося враження, що насправді старе серце собаки не зупинилося, а Сонні просто зрештою віддав йому себе цілком.　

— Ми майже прийшли, — сказала Ем, її голос став хрипким, губи та щоки почали ціпеніти від холоду.　

— Чи можу я запросити вас на сніданок? Я б хотів продовжити цю розмову. Можливо, в бістро?　

Емілі Лонґпре на мить завагалася, а потім погодилася. Вони занесли Анрі додому, а потім у сутінках світанку попрямували до бістро Олів’є.　

— Joyeux Noël, — вродливий молодий офіціант привітався до Ґамаша і показав їм на столик біля щойно розпаленого каміна. — Приємно бачити вас знову.　

Ґамаш відсунув стільця для Ем і провів поглядом юнака, який підійшов до кавомашини, щоб приготувати їм по філіжанці café au lait.　

— Філіпп Крофт, — сказала Ем, простеживши за його поглядом. — Приємний хлопець.　

Ґамаш радісно всміхнувся. Молодий Крофт. Коли він востаннє зустрічався з Філіппом під час попередньої справи, той мав не надто приємний вигляд.　

Була лише восьма година, і, окрім них, у бістро нікого не було.　

— Таку кухню мало де зустрінеш, старший інспекторе, — зауважила Ем, проглядаючи меню.　

Її волосся стало дибки від статичної електрики, щойно вона зняла свою току. Утім, як і в Ґамаша. Вони обоє здавалися дещо переляканими. Старший інспектор і Ем сиділи й попивали каву, відчуваючи, як тепло розливається по тілу. їхні обличчя порожевіли, щоки починали відтавати. Запах свіжозвареної кави змішувався з дров’яним димом від нещодавно розпаленого вогнища. Світ здавався затишним і правильним.　

— Ви ще не передумали щодо уроку керлінгу сьогодні вранці? — запитала Ем.　

Ґамаш пам’ятав про їхню домовленість і з нетерпінням чекав зустрічі на майданчику.　

— Якщо не буде надто холодно.　

— Сьогоднішній ранок обіцяє бути ідеальним. Погляньте на небо. — Вона кивнула у бік вікна. На небі зайнялося ніжне сяйво, сходило сонце. — Ясно і морозно. Надвечір буде вбивчий холод.　

— Рекомендую вам яєчню із сосисками. — Філіпп стояв біля них на відстані витягнутої руки, тримаючи в руці бланк замовлення. — Сосиски з ферми мсьє Паже.　

— Вони чудові, — запевнила Ем.　

— Мадам? — Ґамаш запросив її зробити замовлення першою.　

— Я б із задоволенням з’їла сосиски, mon beau Philippe[121], але боюся, що в моєму віці це вже занадто. Мсьє Паже все ще постачає вам бекон зі спинної частини?　

— Mais oui[122], домашнього приготування, мадам Лонґпре. Найкращий у Квебеку.　

— Merveilleux.[123] Справжня розкіш! — Вона нахилилася через стіл до Ґамаша, щиро насолоджуючись можливістю вишукано поснідати. — Я візьму яйце пашот, s’il vous plaît, на шматочку Сариного багета і трохи вашого неперевершеного бекону.　

— І круасан? — Філіпп грайливо подивився на неї. До них доносився спокусливий запах круасанів, що випікалися в сусідній крамничці, — її відчинені двері сполучалися з бістро.　

— Але лише один.　

— Мсьє?　

Ґамаш зробив замовлення, і за кілька хвилин йому принесли тарілку сосисок і французьких тостів. Глечик із місцевим кленовим сиропом опинився біля ліктя, а посередині з’явився кошик зі щойно спеченими круасанами, які ще парували, а навколо нього — баночки з домашнім джемом. Вони їли, розмовляли та попивали каву перед розпаленим каміном.　

— То якої думки ви були про Сісі? — повернувся до розмови старший інспектор.　

— Вона вразила мене своєю надзвичайною самотністю. Мені було її шкода.　

— Інші описували її як егоїстичну, дріб’язкову, образливу і, відверто кажучи, трохи дурнувату особу, від якої хочеться триматися якнайдалі.　

— Вони, звісно, мали рацію. Сісі була страшенно нещасна і виливала це на інших. Це типова поведінка, хіба не так? Людина не може витримати, коли інші щасливі.　

— І все ж ви запросили її до себе додому?　

Йому хотілося поставити таке питання відтоді, як вона згадала про візит Сісі під час їхньої прогулянки. Але він мусив бачити її обличчя.　

— Я теж була страшенно нещаслива у своєму житті, — промовила вона тихим голосом. — А ви, старший інспекторе?　

Такої відповіді він не міг передбачити. Він кивнув.　

— Я так і думала. Я вважаю, що люди, які витримали такі випробування, зобов’язані допомагати іншим. Ми не можемо дозволити комусь потонути там, де нас самих урятували.　

Здавалося, усе в кімнаті завмерло, й Ґамаш спіймав себе на тому, що й сам затамував подих.　

— Я розумію, мадам, і я згоден із вами, — сказав він нарешті. — Чи не могли б ви розповісти мені про свій смуток? — дуже обережно звернувся він до Ем.　

Ем зустрілася з ним поглядом. Потім засунула руку до кишені свого кардигана й витягла звідти зібганий білий паперовий носовичок і ще щось. На стіл лягла маленька чорно-біла фотографія, потріскана й запилена. Натренованим рухом вона ніжно стерла з неї пальцем пил.　

— Це Гас, мій чоловік, і мій син Девід.　

На світлині високий чоловік обіймав за плечі довготелесого хлопця. На вигляд він був підлітком, із довгим розкуйовдженим волоссям і в пальті з широкими лацканами. Його краватка також була широкою, як і авто, що стояло позаду них.　

— Тут вони напередодні Різдва 1976 року. Девід був скрипалем. Власне, він грав лише один твір, — вона засміялася, — але надзвичайно, справді. Він почув його, коли був ще зовсім малим. Ми з Гасом слухали запис, як раптом Девід перестав гратися й підійшов до стереосистеми. Він змушував нас програвати цей твір знову і знову. Як тільки він навчився говорити, одразу попросив скрипку. Ми, звісно, подумали, що він жартує. Але він не жартував. Одного разу я почула, як він репетирує в підвалі. Виходило невпевнено й верескливо, але, безсумнівно, звучав той самий твір.　

Ґамаш відчував, як від рук і ніг кров приливає до серця і як воно стискається.　

— Девід вивчив цей твір самотужки. Йому було шість років. Його вчитель зрештою звільнився, оскільки Девід відмовлявся практикуватись або грати будь- що інше. Тільки один твір. Він був упертим. Пішов у Ґаса, в його родині всі такі. — Вона усміхнулася.　

— А що то був за твір?　

— Концерт для скрипки з оркестром, ре мажор, Чайковського.　

Ґамаш не міг його згадати.　

— Девід був типовим підлітком. Грав воротарем у хокейній команді, у старшій школі зустрічався з однією з дівчат Шартранів, мріяв вступити до Монреальського університету, щоб вивчати лісове господарство. Він був милим хлопчиком, але не надзвичайним, за винятком хіба що своєї дивної пристрасті.　

Вона заплющила очі, і за мить одна рука піднялася вгору, оголивши тонкий зап’ясток із синіми венами. Рука плавно рухалася вперед і назад. Примарні ноти заповнили простір між ними, оточили стіл, і врешті-решт усе бістро нібито наповнилося музикою, яку Ґамаш не міг чути, але міг уявити. І яку Ем — він був у цьому впевнений — чує абсолютно чітко.　

— Вашому хлопчику неймовірно пощастило, що в нього було таке пристрасне захоплення, — тихо промовив він.　

— Саме так. Навіть не маючи жодного уявлення про божественне, я б упізнала його в обличчі сина, коли він грав. Його благословив Господь, а з ним і нас. І все ж не думаю, що він планував йти тим шляхом далі. Але згодом дещо сталося. Він повернувся додому перед різдвяними іспитами з оголошенням. Щороку в ліцеї проводився конкурс. Усі музиканти повинні були грати один і той самий твір, який обирала комісія. Того року, — вона кивнула на фотографію, — це був концерт для скрипки з оркестром, ре мажор, Чайковського. Девід був сам не свій. Конкурс мав відбутися п’ятнадцятого грудня в Гаспе. Гас вирішив відвезти його туди. Вони могли б поїхати потягом або полетіти літаком, але Ґас хотів побути з Девідом наодинці. Ви, мабуть, знаєте, як це буває з підлітками? Девіду було сімнадцять, і він був типовим хлопцем. Не надто прагнув ділитися своїми почуття. Ґас хотів дати йому зрозуміти по-своєму, що батько любить його і зробить для нього все на світі. Цей знімок зробили незадовго до їхнього від’їзду.　

Ем опустила погляд, і її палець поповз по дерев’яному столу до світлини, але на півдорозі зупинився.　

— Девід посів друге місце на конкурсі. Він зателефонував, такий схвильований! — Вона й тепер почула, як він замовк, затамувавши подих, ніби був не в змозі стримати своє щастя. — Вони хотіли залишитися, щоб послухати інших конкурсантів, але я стежила за погодою й бачила, що насувається буревій, тож переконала їх негайно повертатися. Ну, а що сталося далі, можете здогадатися. Був дивовижний день, як і сьогодні. Ясно і морозно. Та, як виявилося, занадто морозно й занадто ясно. Як кажуть, чорний лід. І сонце прямо в обличчя Гасу. Забагато світла.