Фатальне благословення

Розділ тридцять перший

Сигнал тривоги пролунав о другій двадцять ночі. Сирена прорізала морозне повітря і проникла в кожен будинок у селі, пройшовши крізь товсті кам’яні стіни, товстий шар рожевого утеплювача та обшивки, крізь солодкі й неспокійні сновидіння, і сповістила про нічний кошмар.　

Пожежа.　

Ґамаш схопився з ліжка. Крізь виття сирени донеслися крики, тупіт і телефонний дзвінок. Схопивши халат, він визирнув у коридор і побачив у темряві чиїсь нечіткі обриси.　

Бовуар.　

Знизу пролунав жіночий голос, різкий і надривний.　

— Що таке, що відбувається?　

Ґамаш швидко попрямував до сходів. Бовуар мовчки поспішив за ним.　

— Я не відчуваю запаху диму, — зауважив старший інспектор, підходячи до Ніколь, яка стояла у дверях своєї кімнати, одягнута в рожеву фланелеву піжаму. Вона була збуджена й перелякана. — Ходімо зі мною.　

Голос Ґамаша лунав рівно і спокійно. Іветт Ніколь відчула, що знову може дихати.　

Спускаючись сходами, вони почули, як перегукуються Ґабрі та Олів’є.　

— Це на Оулд Стейдж Роуд. Рут знає адресу, — крикнув Олів’є. — Я їду туди.

— Зачекайте, — попросив Ґамаш. — Що відбувається? Олів’є зупинився на півдорозі, наче побачив привида. — Bon Dieu[133]. Я вже й забув, що ви тут. Там пожежа. Сирена лунає із залізничної станції, усі пожежники-добровольці повинні зібратися там. Рут щойно подзвонила й повідомила адресу. Я водій пожежної машини. А вона поїде з Ґабрі одразу на місце події.　

Коридором від дверей їхнього з Олів’є помешкання підтюпцем біг Габрі. На ньому був жовтий костюм пожежника з теплоізоляційною підкладкою та світловідбивними смугами на руках, ногах і грудях. Під пахвою він тримав чорний шолом.　

— Я пішов.　

Перш ніж стрімголов кинутись у лютий холод, він поцілував Олів’є в губи і стиснув його руку.　

— Що нам робити? — запитав Бовуар.　

— Одягайте свій найтепліший одяг. Зустрінемося на старій залізничній станції. — Не озираючись, навіть не застібнувши парку, Олів’є розчинився в ночі. У вікнах будинків по всьому селу спалахувало світло.　

Усі троє помчали нагору, і за лічені хвилини знову зібралися біля вхідних дверей. Пробігаючи сільську луку, Бовуар ледве дихав через лютий мороз. Із кожним вдихом його ніздрі злипалися, крижане повітря голками впивалося в пазухи носа та віддавало пекучим болем у лобі. Очі сльозилися, змерзалися вії. Вони ще не подолали й пів дороги, а Жан Ґі вже майже нічого не бачив. «Гіршої ночі для пожежі годі й уявити», — подумав він, намагаючись дихати рівно і тримати очі розплющеними. Холод уже пройняв його до самих кісток, наче він був голий — светри, джинси, весь його теплий одяг　виявився безсилим проти цієї нещадної холоднечі. Поруч із ним кашляли Ніколь і Ґамаш, також намагаючись відновити дихання. Здавалося, повітря роз’їдало легені, немов кислота.　

Вони були на півдорозі до залізничної станції, як змовкла сирена. Бовуар не знав, що було нестерпніше: виття сирени чи пронизливе скрипіння снігу під ногами. Здавалося, ніби з кожним їхнім кроком сама земля зойкала від болю. Було чутно, як кашляють і спотикаються невидимі в темряві мешканці села, що, мов солдати-піхотинці, поспішали до бозна-якого пекла.　

У Трьох Соснах тривала мобілізація.　

— Одягніть це. — Олів’є вказав на пожежний одяг, що акуратно висів у відчинених шафках. Усі троє так і зробили. Незабаром приміщення заповнилося іншими добровольцями. Родина Морров, Мирна, мсьє Беліво та ще з десяток селян швидко й без паніки одягали своє спорядження.　

— Ем усіх обдзвонила, автобуси вже прогріваються, — повідомила Клара. Олів’є схвально кивнув головою.　

Похмурі, вони стояли біля стіни, й дивилися на величезну карту селища.　

— Пожежа сталася тут. Униз по Оулд Стейдж Роуд у напрямку Сен-Ремі. Приблизно за чотири кілометри буде поворот ліворуч. Потім прямо ще з кілометр. Вулиця Трайгорн, будинок сімнадцять, це праворуч. їдьмо! Ви зі мною. — Він махнув Ґамашу та його людям і попрямував до пожежної машини.　

— Це будинок Петрова. Я впевнений, — кинув Бовуар, заскакуючи в кабіну одразу за Ґамашем. Ніколь втиснулася на заднє сидіння.　

— Що? — перепитав Олів’є, скеровуючи величезну вантажівку в бік Оулд Стейдж Роуд.　

Решта машин поїхали слідом.　

— Господи, справді! — Ґамаш повернувся до Олів’є, перекрикуючи шум. — У будинку є чоловік. Його звуть Сол Петров. Тривога може бути хибною?　

— Не цього разу. Про пожежу повідомила сусідка. Вона побачила полум’я. — Ґамаш прикипів до вікна, дивлячись, як світло фар розрізає темряву ночі. Випереджаючи сяйво, вантажівка мчала засніженою дорогою.　

— Мінус тридцять, — промовив Олів’є, ніби сам до себе. — Боже, допоможи нам!　

У кабіні запанувала тиша, машина прискорилась, її злегка заносило на льоду та снігу. Інші машини, що обігнали їх, уже повертали.　

Те, що їх зустріло, було жахливішим, ніж Ґамаш міг собі уявити. Він відчув себе паломником у пеклі. Пожежники з Вільямсбурга щойно прибули й поливали водою будинок, охоплений пожежею. Вода замерзала, не встигнувши потрапити на полум’я, застиглі бризки покривали все шаром льоду. Волонтери з брандспойтами, укриті крижаними кристалами, стали схожими на бойових ангелів. Чоловіки й жінки різного віку працювали гуртом у добре злагоджених групах. З їхніх шоломів, з одягу звисали бурульки, а необгорілі частини будинку здавалися скляними. Неймовірно красива і водночас жахлива картина заворожувала і нагадувала епізод з особливо моторошної казки.　

Ґамаш вистрибнув із вантажівки й попрямував до Рут Зардо, яка стояла неподалік у костюмі начальника пожежної команди і керувала операцією.　

— Скоро нам знадобиться інше джерело води, — сказала вона. — Тут десь є ставок. — Пітер і Клара обернулися в пошуках ознак замерзлого ставка, але побачили лише темряву і сніг.　

— Як ми його знайдемо? — запитав Пітер.　

Рут озирнулася і махнула рукою, куди йти.　

— Там сусідка, вона покаже вам.　

Пітер кинувся до пожежної машини і схопив механічний бур, а Рут побігла до жінки, яка стояла на самоті й руками в рукавичках затуляла рота, ніби їй загрожувала небезпека вдихнути жах, свідком якого вона була. За мить подружжя Морров і сусідка зникли з очей, лише вдалині виблискував ліхтарик.　

Палаючий будинок освітлювали фари автомобілів, що заздалегідь зайняли визначені саме для цього позиції. Ґамаш одразу побачив, хто тут головний. Тепер він розумів, чому мешканці Трьох Сосен призначили Рут начальником пожежної команди. Ґамаш підозрював, що вона вже призвичаїлася жити в пеклі, тому не жахалася його. Вона діяла спокійно та рішуче.　

— У будинку є людина! — гукнув він, намагаючись перекричати шум води, полум’я й гуркіт машин.　

— Ні, господарі поїхали у Флориду. Я питала сусідку.　

— Вона помиляється! — вигукнув Ґамаш. — Ми були тут сьогодні вранці. Будинок винайняв чоловік на ім’я Сол Петров.　

Тепер він повністю заволодів увагою Рут.　

— Ми повинні витягнути його звідти. — Вона повернулася й поглянула на будинок. — Ґабрі, виклич швидку.　

— Уже викликав. Вони їдуть. Рут, будинок майже згорів.　

Натяк був зрозумілий.　

— Треба спробувати. — Рут озирнулася. — Ми не можемо залишити його там. — Вона жестом показала на будинок.　

Ґабрі мав рацію. Половина будинку була охоплена вогнем, полум’я шкварчало й ревіло. Здавалося, пожежники поливали святою водою дім, одержимий злим духом. Ґамаш не думав, що лід і вогонь можуть співіснувати разом, але зараз він побачив це на власні очі. Крижаний будинок палав.　

Пожежники програвали.　

— Де Ніколь? — крикнув Бовуар на вухо Ґамашу.　

Через шум було майже нічого не чутно. Ґамаш обернувся. Невже вона кудись подалася? Невже вона така дурепа?　

— Я бачив, як вона пішла туди! — вигукнув бакалійник мсьє Беліво, повернувши до них вкрите кригою від бризок обличчя.　

— Знайди її, — звелів Ґамаш.　

Бовуар помчав туди, куди вказав мсьє Беліво. Його серце калатало. «Не будь такою дурепою! Не будь такою дурепою!» — благав Жан Ґі.　

Але вона була.　

Бовуар біг по слідах на снігу. — «До біса її!» — кричав його розум. Сліди вели прямо до задніх дверей будинку. Чорт, чорт, чорт! Він двічі озирнувся навкруги, відчайдушно сподіваючись побачити агентку Іветт Ніколь надворі. Він прокричав у двері її ім’я, але у відповідь нічого не почув.　

«Чорт!» — волав його розум.　

— Де вона? — Ґамаш стояв позаду і кричав йому на вухо.　

З цього боку будинку було трохи тихіше, але не набагато. Жан Ґі вказав на двері і побачив, як закам’яніло обличчя Ґамаша. Бовуару здалося, ніби шеф прошепотів «Рейн-Марі», але він вирішив, що то йому почулося — його ввела в оману навколишня метушня.

— Залишайся тут.　

Ґамаш пішов, а за хвилину повернувся з Рут.　

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — сказала Рут.　

Літня жінка сильно кульгала, її голос охрипнув, а обличчя замерзло.　

У Бовуара теж заніміло обличчя, й він ледве відчував долоні. Він дивився на пожежників, пекаря, бакалійника, різноробочого і дивувався, як вони примудряються все це робити. Укриті крижаною кіркою, вони мружилися від бризок і полум’я, а їхні обличчя почорніли від диму. Щохвилини вони проводили своїми величезними руками в рукавичках перед обличчям, щоб збити бурульки з шоломів.　

— Ґабрі, несіть сюди півдюжини шлангів. Зосередьтеся на цій частині будинку! — Рут махнула рукою на ту чверть будівлі, яка ще не була охоплена вогнем.　

Габрі швидко збагнув задум і миттю зник чи то в диму, чи то в крижаному тумані — Бовуар уже не розрізняв його силуету.　

— Ось, — звернулася Рут до Ґамаша, — візьміть це. — Вона простягнула йому сокиру.　

Ґамаш із вдячністю взяв знаряддя і спробував усміхнутися, але його обличчя застигло. Очі шалено сльозилися від диму та сильного холоду, і щоразу, коли він моргав, йому доводилося докладати зусиль, щоб знову їх розплющити. Його дихання було уривчастим, він більше не відчував своїх ніг. Одяг, вологий від поту через викид адреналіну, тепер був холодним, липким і брався до тіла.　

— Хай їй біс! — пробурмотів він собі під ніс і рушив до будинку.　

— Що ти робиш? — Бовуар схопив його за руку.　

— А ти як гадаєш, Жане Ґі?　

— Але ви не можете… — Бовуару здавалося, що його мозок зараз вибухне. Те, що відбувалося, здавалося неможливим. Події навколо розгорталися з блискавичною швидкістю. Занадто швидко, щоб він міг за ними встигнути.　

— Я не можу не робити цього, — сказав Ґамаш, дивлячись на Бовуара, і пекельний шум, здавалося, на мить відступив. Бовуар послабив хватку і відпустив Ґамаша.　

— Давайте сюди! — Він узяв важку сокиру з рук шефа. — Ще виб’єте комусь око. Мерщій!　

У Бовуара було відчуття, ніби він робить крок у прірву. Проте, як і Ґамаш, він не мав вибору. Він не міг допустити, щоб шеф зайшов до охопленої вогнем будівлі сам. Тільки не сам!　

Усередині будинку було моторошно тихо. Не абсолютна тиша, але в порівнянні з галасом ззовні тутешня атмосфера нагадувала усамітнений монастир. Електрику вимкнули, й обидва чоловіки засвітили ліхтарики. Було принаймні тепло, хоча про причину цього тепла краще не думати.　

Опинившись на кухні, Бовуар на щось наштовхнувся, і дерев’яний ящик зі столовими приборами з брязкотом упав на підлогу. Укорінена вихованням звичка ледь не змусила його нахилитися та прибрати за собою.　

— Ніколь! — крикнув Ґамаш.　

Тиша.　

— Петров! — спробував він іще раз.　

І знову тиша. За винятком глухого реву, схожого на гарчання голодної тварини. Чоловіки озирнулися. Двері до сусідньої кімнати були зачинені, але з-під них було видно мерехтливе світло.　

Вогонь наближався.　

— Сходи на другий поверх там. — Бовуар указав на двері.　

Ґамаш не відповів. Усе було зрозуміло й так. Знадвору було чутно, як Рут поспіхом віддає накази своїм невиразним, охриплим на морозі голосом.　

— Сюди! — Ґамаш відтягнув Бовуара далі від полум’я.　

— Ось, я щось знайшов! — Бовуар відкинув ляду в підлозі кухні й посвітив туди. — Ніколь?　

Ні звуку.　

Побачивши драбину, Бовуар простягнув свій ліхтар Ґамашеві. Він сам не вірив, що справді збирається це зробити. Однак він знав: що швидше все закінчиться, то краще. Він просунув ноги в отвір, намацав драбину й швидко спустився. Ґамаш передав йому ліхтарик і теж посвітив униз.　

Це був підвал. Там стояли упаковки з пивом Molson, вино, ящики з картоплею, ріпою та пастернаком. Пахло землею, павуками і димом. Бовуар посвітив ліхтарем у дальній кінець і побачив хмару диму, яка повільно, ніби в уповільненій зйомці, валувала до нього. Вона майже зачаровувала. Майже.　

— Ніколь? Петров? — крикнув він для порядку, відступаючи до драбини. Він знав, що тут нікого немає.　

— Поквапся, Жане Ґі! — підгонив голос Ґамаша.　

Бовуар висунув голову з підвалу й помітив, що двері до сусідньої кімнати були вже в диму. Вони обоє розуміли, що незабаром двері займуться.　

Старший інспектор витягнув його нагору.　

Полум’я наближалося і шум наростав. Крики надворі ставали все відчайдушнішими.　

— У таких старих будинках майже завжди є ще одні сходи на другий поверх, — промовив Ґамаш, направляючи промінь ліхтарика на стіни кухні. — Вихід на сходи швидше за все невеликий і, можливо, зашитий дошками.　

Поки Ґамаш простукував стіни, обшиті шпунтованими дошками, Бовуар рвучко відчиняв шафи. Бовуар уже забув дім своєї grand-mere[134] в Шарлевуа з його крихітними потайними сходами на кухні. Він не думав про нього багато років. Не хотів. Він закопав глибоко в пам’яті будь-яку згадку про нього. Але тепер, коли він був у чужому помешканні, яке палало, його спогади вирішили повернутися. Наче дим у підвалі, вони невблаганно наближалися, доки не поглинули його, і раптом він знову опинився в бабусиному будинку, на тих потаємних сходах. Він ховався там від брата. Принаймні так він думав, допоки йому це не набридло і він не спробував вийти. Двері виявилися зачиненими ззовні. У нього не було світла, а потім раптово не стало й повітря. Стіни зімкнулися й розчавили його. Сходи стогнали. Будинок, завжди затишний і знайомий, обернувся проти нього. Коли хлопчика в стані істерики нарешті знайшли й вивели звідти, його брат запевняв, що все сталося випадково. Проте Жан Ґі в це не повірив і так йому ніколи й не пробачив.　

У шестирічному віці Жан Ґі Бовуар дізнався, що ніде не можна почуватися в безпеці і нікому не можна довіряти.　

— Сюди! — крикнув він, вдивляючись у напіввідчинені двері. Він думав, що це була комірчина для мітл, але ліхтарик вихопив стрімкі вузькі сходинки, що вели нагору. Посвітивши, він побачив, що отвір у підлозі закритий. «Боже, будь ласка, хоч би він не був замкнений!»　

— Ходімо! — Ґамаш почав підніматися першим. — Ходімо! — Старший інспектор озирнувся і здивовано зауважив, як нерішуче Бовуар занурюється у темний, вузький простір.　

Ці сходи були побудовані сто років тому для худих квебекських фермерів, що страждали від недоїдання, а не для сучасних вгодованих офіцерів Сюрте, одягнених у громіздку зимову пожежну форму. Місця вистачало лише на те, щоб рухатися повзком. Ґамаш зняв шолом. Бовуар зробив те саме, з полегшенням звільнившись від незручного спорядження. Ґамаш піднімався вузькими сходами, черкаючи курткою стіни. Попереду було темно, світло ліхтарів відбивалося від зачиненого люка. Серце Бовуара калатало, а дихання було поверхневим і швидшім. Дим ставав густішим чи йому здавалося? Ні, не здавалося. Бовуар був упевнений, що відчуває полум’я за спиною. Він обернувся, щоб подивився назад, але побачив лише темряву. Це не надто його заспокоїло. Будь ласка, просто вийдімо звідси! Навіть якщо весь другий поверх у вогні, це краще, ніж бути похованим на сходах!　

Ґамаш уперся плечем у люк і штовхнув.　

Нічого.　

Він штовхнув ще раз, сильніше. Люк не піддавався.　

Бовуар озирнувся туди, де вони щойно були. З-під дверей знизу просочувався дим. А люк наверху був замкнений.　

— Дайте-но я! — Він спробував пробратися повз Ґамаша, та марно — там навіть шпаринки не залишилося. — Візьміть сокиру, — сказав він, підіймаючи голос. Бовуар відчував, що його шкіра починає свербіти, а дихання забивається. Голова стала легкою, і йому здалося, що він ось-ось знепритомніє. — Нам потрібно　забиратися звідси. — Він почав бити кулаком по стінах. Сходи схопили його за горло і душили. Він ледве дихав. Він був у пастці.　

— Жане Ґі! — гукнув Ґамаш. Щокою він притиснувся до стелі, а корпусом чавив на люк. Він не міг просунитися вперед і не міг повернутися назад, щоб заспокоїти Жана Ґі, який панікував.　

— Сильніше, штовхайте сильніше! — кричав Бовуар. У нього починалася істерика. — Боже! Сюди йде дим!　

Ґамаш відчував, як Бовуар притискається до нього всім тілом, намагаючись утекти подалі від диму і полум’я.　

Бовуар був упевнений, що вони тут і загинуть. Стіни стискалися. Темні та вузькі, вони сковували і душили його.　

— Жане Ґі! — крикнув Ґамаш. — Припини!　

— Вона того не варта! Заради бога, ходімо! — волав Бовуар і смикав Ґамаша за руку, тягнучи назад у темряву. — Вона того не варта! Нам треба забиратися звідси!　

— Припини! — наказав Ґамаш. Він обернувся, наскільки це дозволяв тісний лаз. Ліхтарик Бовуара вдарив його по очах і засліпив. — Послухай мене! Ти мене чуєш? — гаркнув він. Шалене смикання послабилося. Сходи наповнювалися димом. Ґамаш розумів, що часу лишилося обмаль. Він напружив зір, намагаючись за променем світла розгледіти обличчя.　

— Кого ти любиш, Жане Гі?　

Бовуар подумав, що в нього, мабуть, галюцинації. Боже мій, невже шеф збирався цитувати вірші? Йому не хотілося, щоб перед смертю в його вухах дзвеніли нудотні рядки Рут Зардо.　

— Що?　

— Подумай про когось, кого ти любиш. — Голос шефа був рівним і наполегливим.　

«Я люблю вас», — не вагаючись мовив сам до себе Бовуар. Потім він згадав про дружину, про матір. Але спочатку був Арман Ґамаш.　

— Уяви, що ми тут, аби врятувати їх. — Це була не пропозиція, це був наказ.　

Бовуар уявив Ґамаша в пастці в цьому охопленому пожежею будинку. Поранений, старший інспектор кликав його на ім’я. І раптом вузькі сходи здалися Жану Ґі не такими й вузькими, а темрява не такою загрозливою.　

Рейн-Марі. Ґамаш постійно повторював подумки ім’я дружини відтоді, як зрозумів, що має увійти до самого пекла. Не заради агентки Іветт Ніколь. Не заради Сола Петрова. А заради Рейн-Марі. Ідея її порятунку стерла всі думки про особисту безпеку. Ніякого страху не існувало й не могло існувати. Мало значення лише одне — знайти її. Ніколь стала Рейн-Марі, а жах перетворився на відвагу.　

Він штовхав люк знову й знову.　

Обоє вже почали кашляти.　

— Зрушилося! — крикнув він Бовуару і подвоїв свої зусилля.　

Ґамаш зрозумів, що швидше за все хтось заблокував люк меблями. Судячи з усього, це був холодильник.　

Старший інспектор на мить відступив на назад, щоб зібратися із силами. Мовчки подивився на двері люка. Потім заплющив очі. Розплющив і з силою штовхнув двері. Вони відчинилися якраз настільки, щоб у щілину можна було просунути сокиру. Використавши її як важіль, Ґамаш прочинив двері люка. Його одразу накрила хмара диму, очі нічого не бачили.

Уткнувши обличчя в плече, він намагався дихати крізь одяг. Він почув, як щось важке впало на підлогу. Двері розчахнулися.　

— Ніколь! — закричав він, набравши повні легені диму, і закашлявся. Він майже нічого не міг розгледіти, але, посвітивши ліхтариком, зрозумів, шо він у невеликій спальні. Поруч із люком лежав перекинутий комод. Бовуар видерся слідом за ним. Дим був густішим, ніж на сходах. Часу майже не залишалося.　

Бовуар чув, як вогонь наближається і відчував його тепло. Крижаний холод усередині миттєво змінився на пекельний жар — саме таким кінцем погрожувала йому в дитинстві grand-mere.　

— Ніколь! Петров! — гукали обидва чоловіки.　

Вони прислухалися, а потім вийшли в коридор і побачили, звідки йшло пекло. Стіна вогню то лизала стелю, то стискалася, ніби вдихаючи повітря. Пригнувшись і тримаючись подалі від полум’я, Ґамаш швидко проминув коридор і увійшов у сусідню кімнату, перечепившись через щось на порозі.　

— Я тут! — Ніколь підвелася на коліна і впала на Ґамаша. — Дякую, дякую! — Здавалося, вона намагається заповзти йому під шкіру. — Я варта цього. Справді варта. Пробачте мені. — Вона вчепилася в нього, наче потопельниця.　

— Де Петров? Ви мене чуєте? Де Петров?　

Вона похитала головою.　

— Гаразд. Візьміть це. — Він простягнув їй свій ліхтар. — Бовуаре, ти попереду.　

Бовуар розвернувся, і всі троє, пригнувшись, побігли назад коридором, назустріч полум’ю та диму. Зазирнувши до невеликої спальні, Бовуар ледь не провалився у відчинений люк. І одразу відчув неймовірний　жар. Він спрямував ліхтар на сходи і побачив там клуби диму та полум’я.　

— Туди не можна! — крикнув він. Ревіння було вже близько. Майже біля них. Ґамаш підійшов до вікна і розбив його ліктем.　

— Он вони! — почув він крик Рут. — Нагорі. Несіть драбини!　

За мить у вікні з’явилося обличчя Біллі Вільямса. Невдовзі всі троє, похитуючись, відходили від будівлі. Старший інспектор обернувся й побачив, як обвалилася будівля. У небо здійнявся стовп яскраво-помаранчевих іскор і диму, а слідом за ним злетіла душа Сола Петрова.