Фатальне благословення

Розділ четвертий

Йдучи через «Огілві», Клара не знала, що було гіршим — сморід від нещасного безхатька чи нав’язливий запах парфумів в універмазі. Коли вп’яте якась струнка молода дівчина бризнула на неї парфумом, Клара мала відповідь. Запах парфумів дратував навіть її.　

— Давно час, бляха-муха. — Рут Зардо підійшла до Клари. — Ти схожа на торбешницю. — Вона підставила Кларі свої щоки для поцілунку й сама розцілувала її в обидві щоки. — А від тебе смердить.　

— Це не від мене, це від Мирни, — прошепотіла Клара і кивнула в бік подруги, що стояла поруч, махаючи рукою в себе під носом.　

Сьогодні поетеса прийняла її тепліше, ніж зазвичай.　

— Ось, купуй. — Рут простягнула їй примірник своєї нової книжки. «Я — СУПЕР». Я навіть підпишу її для тебе. Але спершу ти мусиш її купити.　

Висока, сповнена почуттям власної гідності, спираючись на ціпок, Рут Зардо пошкутильгала назад до свого маленького столика в кутку величезного універмагу, щоб чекати там, поки хтось попросить її підписати книжку.　

Клара пішла й заплатила за книжку, а потім узяла автограф. Вона знала всіх присутніх. Там були Ґабрі Дюбо і його партнер Олів’є Брюле. Ґабрі, великий і пухкий, явно махнув на себе рукою й насолоджувався кожним з’їденим шматком. Йому було трохи за тридцять, і він вирішив, що з нього досить бути молодим, бадьорим геєм. Ну, бути геєм не зовсім досить. Поруч із ним стояв Олів’є, вродливий, стрункий та елегантний. На відміну від свого темноволосого партнера, він був блондином і зараз займався тим, що знімав волосинки з шовкової водолазки, явно шкодуючи, що не може повернути їх на місце.　

Рут даремно їхала на презентацію аж до самого Монреалю. Єдиними відвідувачами тут були мешканці Трьох Сосен.　

— Це марна трата часу, — мовила вона, схиливши свою коротко стрижену сиву голову над книжкою Клари. — Ніхто з Монреалю не прийшов, жодна клята людина. Тільки ви. Яка нудьга.　

— Що ж, красно дякую тобі, стара шкапо, — сказав Ґабрі, тримаючи своїми великими руками дві книжки.　

— От і добре. — Рут підвела очі. — Це книгарня, — промовила вона дуже повільно й голосно, — вона для людей, які вміють читати. Це не громадська лазня.　

— Дуже шкода.　

Ґабрі виразно подивився на Клару.　

— Це від Мирни, — сказала вона, але оскільки Мирна була на протилежному боці вулиці й розмовляла з Емілі Лонґпре, довіру до себе Клара втратила.　

— Принаймні ти перекриваєш сморід поезії Рут, — зауважив Ґабрі, тримаючи примірники «Я — СУПЕР» якнайдалі від себе.　

— Педик, — огризнулася Рут.　

— Відьма, — відказав Ґабрі, підморгуючи Кларі.　

— Salut, та chère.[18]

— Salut, mon amour[19]. А що то в тебе ще за книжка? — запитала Клара.　

— Сісі де Пуатьє. Ти знала, що наша нова сусідка написала книжку?　

— Господи, це означає, що вона написала більше книжок, ніж прочитала, — сказала Рут.　

— Я взяв її онде. — Ґабрі показав на купу білих книжок у кошику для залишків від тиражів.　

Рут презирливо пирхнула, але потім замовкла, усвідомивши, що, мабуть, не мине й кількох днів, як її невеличка колекція талановитих, вишуканих віршів приєднається до лайна Сісі в тій літературній труні.　

Серед людей, які зібралися, були також Три Грації[20]з Трьох Сосен: Емілі Лонґпре, мініатюрна й елегантна, у вузькій спідниці та блузці, із шовковим шаликом на шиї; Кей Томпсон, найстарша з трьох подруг, зморщена, змарніла, схожа на картоплину, якій було понад дев’яносто років і від якої тхнуло скипидарною маззю для розтирання; і Беатріс Меєр, із рудим неслухняним волоссям і пухким тілом, погано прихованим під просторим бурштиновим каптаном і масивними прикрасами на шиї. Матінка Бі, як її називали, тримала в руках примірник книжки Сісі. Вона повернулася й глянула в бік Клари, лише на мить. Але цього було достатньо.　

Матінка Бі, здавалося, була охоплена якоюсь емоцією, яку Клара не могла визначити. Лють? Страх? Якесь незвичайне хвилювання, у цьому Клара була впевнена. А потім усе зникло, натомість з’явилося мирне, веселе обличчя Матінки, рожеве, зморшкувате й відкрите.　

— Ходімо до них. — Рут насилу підвелася на ноги й простягнула Ґабрі руку. — Тут нічого особливого не відбувається. Щойно набіжать неминучі орди шанувальників, спраглі великої поезії, я помчу назад до столу.　

— Bonjour[21], люба!　

Крихітна Емілі Лонґпре розцілувала Клару в обидві щоки. Узимку, коли більшість квебекців, закутані в шерсть і парки, були схожі на героїв мультфільмів, Емілі вдавалося мати водночас елегантний і привабливий вигляд. Її волосся було зі смаком пофарбоване у світло-каштановий колір і гарно вкладене, а одяг і макіяж видавалися витонченими й доречними. У свої вісімдесят два роки вона була однією з матріархинь села.　

— Ти це бачила?　

Олів’є простягнув Кларі книжку. На неї дивилася Сісі, жорстока й холодна.　

«Віднайдіть спокій».　

Клара подивилася на Матінку Бі. Тепер вона розуміла, чому Матінка була в такому стані.　

— Послухайте це! — Ґабрі почав читати анотацію на звороті. — «Міс де Пуатьє офіційно оголосила феншуй справою минулого».　

— Так і є, це ж давнє китайське вчення, — сказала Кей.　

— «Натомість, — продовжував Ґабрі, — ця нова законодавиця дизайну подарувала нам значно багатшу, змістовнішу філософію, що буде наповнювати сенсом　і по-справжньому прикрашати не тільки наші будинки, а й наші душі, кожну мить нашого життя, кожне наше рішення, кожен наш подих. Звільніть дорогу для лі біен, шляху світла».　

— Що таке лі біен? — поцікавився Олів’є, не звертаючись ні до кого конкретно.　

Кларі здалося, ніби вона побачила, як Матінка розтулила рота, а потім передумала.　

— Матінко, ти щось хотіла сказати? — запитала Клара.　

— Я? Ні, люба, я не знаю. А чому ти питаєш?　

— Я подумала, що оскільки ти маєш центр йоги і медитації, то можеш бути знайомою з лі біен. — Клара намагалася говорити якнайм’якше.　

— Я знайома з усіма духовними шляхами, — сказала Матінка Бі, трохи перебільшуючи, як здалося Кларі, — але не з цим.　

Підтекст був зрозумілий.　

— І все ж, — утрутився Габрі, — це дивний збіг, вам не здається?　

— Що саме? — запитала Матінка.　

Вона втягнула голову в плечі, хоча її голос і обличчя здавалися безтурботними.　

— Що Сісі назвала свою книжку «Віднайдіть спокій». Це ж фактично назва твого центру медитації.　

Запала тиша.　

— А що таке? — запитав Габрі, уже зрозумівши, що наскочив на слизьке.　

— То, найімовірніше, збіг, — рівним голосом промовила Емілі. — І, мабуть, данина тобі, та belle[22]. — Вона повернулася до Матінки, поклавши свою тонку кисть на пухку руку своєї подруги. — Вона живе в старому будинку Гедлі вже близько року і, без сумніву, надихається тим, що ти робиш. Це данина твоєму духові.　

— І лайно, яке вона видала, напевне, смердючіше за твоє, — заспокоїла її Кей. — Це, мабуть, втішає. Я не очікувала, що таке можливо, — сказала вона Рут, яка із захопленням дивилася на свого кумира.　

— Гарна зачіска. — Олів’є повернувся до Клари, сподіваючись зняти напругу.　

— Дякую. — Клара провела руками по волоссю, від чого воно стало дибки, ніби вона щойно перелякалася.　

— Ти мала рацію. — Олів’є повернувся до Мирни. — Вона схожа на переляканого хлопчика з окопів під Вімі[23]. Небагато людей наважилися б на таку зачіску. Дуже сміливо, надзвичайно сучасно. Моє шанування!　

Клара примружилась і гнівно блиснула очима на Мирну, яка усміхалася на весь рот.　

— До біса Папу! — виголосила Кей.　

Сісі знову підрівняла стілець. Вона стояла одягнена й самотня в готельному номері. Сол поїхав, не поцілувавши на прощання. Коли він пішов, Сісі відчула полегшення. Тепер нарешті вона могла це зробити.　

Сісі стояла біля вікна й тримала в руках книжку «Віднайдіть спокій». Вона повільно піднесла книжку до грудей і притиснула до себе, наче це була річ, якої їй бракувало все життя.　

Вона чекала, закинувши голову назад. Чи полишать її спогади цього року? Але ні. Її нижня губа злегка затремтіла. Закліпали очі, до горла підступив клубок. Потекли холодні сльози. Наче наввипередки, вони стікали по щоках у відкритий безмовний рот. Вона поринула в темну прірву слідом за ними й опинилась у знайомій кімнаті.　

Різдво. Її мати стоїть біля давно всохлої і неприкрашеної сосни в кутку порожньої темної кімнати. Підлога навколо всипана гострими голками. На дереві висить одна-єдина кулька, і мати, істерично виючи, зриває її з дерева. Та Сісі все ж чує, як голки зливою падають на підлогу, і бачить, як до неї летить кулька. Вона не збиралася її ловити. Вона лише піднесла руки вгору, щоб захистити обличчя, але кулька влучила просто в її долоні і залишилася там, ніби знайшовши собі прихисток. Мати качається по підлозі плачучи, і Сісі відчайдушно бажає, щоб вона зупинилася. Несамовито хоче заткнути її, змусити замовкнути, заспокоїти, перш ніж сусіди вкотре викличуть поліцію і її матір заберуть. І Сісі залишиться сама серед чужих людей.　

Та на якусь мить Сісі завагалася і подивилася на кульку у своїх руках. Вона світиться й тепла на дотик. На ній простий малюнок. Три високі сосни разом, наче сім’я, а на їхньому похиленому гіллі лежить сніг. Внизу рукою її матері написано: Noël[24].　

Сісі нахилилася до кулі й потонула в її тиші, спокої та світлі. Але вона, мабуть, пробула там занадто довго. Стукіт у двері відірвав її від трьох сосен і повернув до жахливої реальності.　　

— Що там відбувається? Впустіть нас! — вимагав чоловічий голос з-за дверей.　

І Сісі відчинила двері, але це було востаннє, коли вона впускала будь-кого і будь-куди.　

Проходячи повз «Рітц», Крі зупинилася, щоб зазирнути в розкішний готель. Швейцар не звернув на неї уваги й не запропонував увійти. Вона повільно пішла далі. Її черевики були в болоті, вовняні рукавиці звисали з рук, налиплий сніг тягнув їх до землі.　

їй було байдуже. Вона пленталася темними засніженими людними вулицями; перехожі натикалися на неї й кидали гидливі погляди, наче ця гладка дитина розмазала свої почуття по шматках торта, як глазур, а потім ті шматки проковтнула.　

Проте Крі йшла. Вона змерзла в ноги. Дівчинка вийшла з дому без нормальних зимових чобіт, і коли батько невиразно зауважив, що, можливо, слід взути щось тепліше, вона проігнорувала його. Як ігнорувала його її мати. Як ігнорував увесь світ.　

Дівчинка зупинилася перед крамницею «Світ музики». Там висів плакат із Брітні Спірс, яка танцювала на спекотному пляжі, а її веселі бек-вокалістки всміхалися і кружляли в такт.　

Крі довго стояла перед вітриною, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Не відчуваючи зовсім нічого.　

— Перепрошую? — не зрозуміла Клара.　

— До біса Папу Римського! — повторила Кей ясно як день.　

Матінка Бі вдала, що не чула, а Емілі підійшла трохи ближче до подруги, на той випадок, якщо Кей зомліє.

— Мені дев’яносто два роки, і я все знаю, — промовила Кей. — Крім одного, — визнала вона.　

Запанувала ще одна довга пауза. Але на зміну збентеженості прийшла цікавість. Кей, зазвичай така небалакуча й різка, мала намір заговорити. Друзі підійшли ближче.　

— Мій батько служив в експедиційних військах під час Першої світової війни.　

Цього найменше чекали почути від Кей. Тепер вона говорила тихо, її обличчя розслабилося, а погляд спокійно мандрував по книжках, які стояли на полицях. Кей подорожувала в часі — Матінка Бі стверджувала, що робила те саме під час йогічних польотів, але такого рівня вона ніколи не досягала.　

— Вони створили підрозділ спеціально для католиків, переважно ірландців, як тато, і квебекців, звісно. Він ніколи не говорив про війну. Вони ніколи не говорили. А я ніколи не питала. Можеш собі уявити? Як ти гадаєш, він хотів, щоб я спитала? — Кей подивилася на Ем, але та мовчала. — Він розповідав нам про війну тільки одне.　

Тепер замовкла Кей. Вона озирнулася, і її погляд упав на пухнасту плетену шапку. Вона простягнула руку й наділа її, а потім вичікувально подивилася на Ем. Усі затамували подих і не зводили очей з Кей, чекаючи, що вона скаже.　

— Господи, жінко, кажи вже! — процідила Рут.　

— О, так! — Кей, здавалося, щойно їх помітила. — Татко. На Соммі[25]. На чолі з Роулінсоном. Дурень. Я дуже багато читала про це. Мій батько був по груди в болоті й лайні, кінському та людському. їжа кишіла хробаками. Його шкіра гнила, уся вкрита виразками. Волосся й зуби випадали. Вони вже давно перестали битися за короля і країну й билися лише один за одного. Він любив своїх друзів. — Кей подивилася на Ем, потім на Матінку Бі. — Хлопців вишикували в шеренгу й наказали пригвинтити багнети. — Усі трохи нахилилися вперед. — Остання хвиля хлопців пройшла хвилиною раніше, і їх скосило. Вони чули крики й бачили сіпання частин тіл, які летіли назад в окоп. Настала їхня черга, мого батька та його друзів. Вони чекали наказу. Він знав, що помре. Він знав, що йому залишилося жити кілька хвилин.　

Він знав, що має можливість сказати останнє слово. І знаєте, що кричали ті хлопці, піднімаючись нагору? — Здавалося, світ перестав обертатися, усі лише чекали на відповідь. — Вони хрестилися й кричали: «До біса Папу!».　

Друзі, як один, відсахнулися, вражені тими словами й тією картиною. Кей повернулася до Клари, її ревматичні блакитні очі щось шукали.　

— Чому?　

Клара не розуміла, чому Кей сподівалася, що вона знає. Вона не знала. І їй вистачило мудрості промовчати. Кей опустила голову так, ніби її голова раптом стала занадто важкою, а в тонкій шиї утворилася глибока траншея, що пролягла до потилиці.　

— Час іти, люба. Ти, мабуть, втомилася. — Ем поклала свою ніжну руку на руку Кей, Матінка Бі взяла її за іншу руку, і три літні жінки повільно вийшли з книгарні. Вони вирушили додому до Трьох Сосен.　

— Нам теж час іти. Тебе підвезти? — запитала Мирна у Рут.　

— Ні, я тут до самого кінця. Ви, пацюки, не переймайтеся. Просто залиште мене тут.　

— Свята Рут серед язичників, — підпустив шпильку Ґабрі.　

— Богоматір вічної поезії, — сказав Олів’є. — Ми залишимося з тобою.　

— Жила-була жінка на ім’я Рут… — почав Ґабрі.　

— …У неї був довжелезний зуб, — підхопив Олів’є.　

— Ходімо, ходімо! — Мирна потягла Клару за собою, хоча Кларі було дуже цікаво, що вони придумали для рими до слова «зуб». Губ? Туб? Ні, мабуть, краще, якщо це буде справжнє слово. Бути поетом важче, ніж здається.　

— Мені потрібно швиденько дещо зробити, — сказала Клара. — Це забере лише хвилину.　

— Я візьму автівку й зустріну тебе на вулиці.　

Мирна побігла по машину. Клара зайшла до маленької кав’ярні в «Огілві» і купила паніні та різдвяне печиво. Також вона взяла велику каву, а потім попрямувала до ескалатора.　

Їй було шкода безхатька, через якого вона переступила, щоб потрапити в «Огілві». У неї закрадалася таємна підозра, що якби Бог колись прийшов на землю, він був би жебраком. А що як це був Він? Чи Вона? Без різниці. Якщо це був Бог, Клара мала глибоке, майже духовне відчуття, що вона влипла. Піднімаючись переповненим ескалатором, Клара помітила знайому постать, що спускалася. Сісі де Пуатье. І Сісі побачила її, Клара була в цьому впевнена.　

Сісі де Пуатьє вхопилася за гумовий поручень ескалатора й дивилася на жінку, що ступила на сходинки. Клара Морров. Вдоволена, усміхнена, самовпевнена сільська жителька. Ця жінка завжди оточена друзями, завжди з тим красенем-чоловіком, якого вона виставляє напоказ, ніби те, що вона підчепила одного з монреальських Морров, було чимось більшим за вибрик природи. Клара наближалася з широко розплющеними очима, така щаслива, і Сісі відчувала, як у ній наростає злість.　

Сісі вхопилася за поручень ще міцніше, намагаючись утриматись, щоб не перескочити гладеньку металеву перегородку й не кинутися на Клару. Вона зібрала всю свою лють, утворила з неї ракету і, якби груди її були гарматою, вона, як Ахав[26], вистрілила б у Клару своїм серцем.　

Натомість вона зробила дещо, що здалося їй найкращим.　

Звернувшись до чоловіка, що стояв поруч, вона сказала: «Мені дуже шкода, Дені, що ти вважаєш мистецтво Клари аматорським і банальним. То вона просто марнує свій час?».　

Коли Клара проходила повз, Сісі із задоволенням побачила, як її самовпевнене, зарозуміле, потворне маленьке личко зморщилося. У яблучко! Сісі повернулася до спантеличеного незнайомця поруч із нею й усміхнулася, не особливо переймаючись, чи вважає він її божевільною.　

Клара зійшла з ескалатора наче уві сні. Підлога, здавалося, провалилася, а стіни відступили. «Дихай! Дихай!» — наказувала вона собі, злякавшись, що може насправді померти. Убита словами. Убита Сісі. Так невимушено й так жорстоко. Вона не впізнала　в чоловікові поруч із Сісі Фортена, але ж вона бачила лише його фотографії.　

Аматорське й банальне.　

А потім прийшов біль і полилися сльози. Клара стояла в «Огілві», місці, куди прагнула потрапити все своє життя, і плакала. Ридаючи, вона опустила свої дорогоцінні подарунки на мармурову підлогу і поклала туди паніні, печиво і каву — обережно, як дитина залишає їжу для Санти. Потім вона стала на коліна сама, приносячи останню жертву, крихітну кульку болю.　

Аматорське й банальне. Виправдалися всі її підозри, всі її страхи. Голос, який шепотів їй у темряві, поки Пітер спав, не брехав.　

Її мистецтво було лайном.　

Покупці кружляли навколо неї, але ніхто не пропонував допомоги. Так само, як і вона не допомогла жебраку на вулиці, — Клара усвідомила це. Вона повільно зібрала докупи себе та свої пакунки і проштовхнулася крізь обертові двері.　

Було темно й холодно, її тепла шкіра неочікувано відчула суворі пориви вітру та снігу. Клара зупинилася, щоб дати очам звикнути до темряви.　

Там, під вітриною, на землі все ще лежав безхатько. Підійшовши до нього, вона помітила, що блювота перестала парувати й замерзла. Наблизившись упритул, Клара переконалася, що то стара жінка. Було видно кучеряве сиве волосся й тонкі руки, що притискали зашкарублу ковдру до колін. Клара нахилилася і вдихнула запах. Цього було достатньо, щоб її занудило. Інстинктивно вона відсахнулася, а потім знову наблизилася. Поставивши на землю важкі сумки, вона поклала їжу поруч зі старою.　

— Я принесла вам трохи їжі, — сказала Клара спочатку англійською, а потім французькою. Вона присунула пакет із паніні ближче, а каву підняла догори, сподіваючись, що торбешниця побачить її.　

Але стара не ворухнулася. Клара занепокоїлася. Чи вона взагалі жива? Клара простягнула руку й обережно підняла вкрите брудом підборіддя.　

— З вами все гаразд?　

Чорна від бруду рукавичка підлетіла догори й обхопила зап’ястя Клари. Голова підвелася. Стомлені сльозаві очі зустрілися з очима Клари і затрималися на ній на довгу мить.　

— Мені завжди була до вподоби твоя творчість, Кларо.