Фатальне благословення

Розділ тридцять шостий

Один за одним гасли вікна в будинках Трьох Сосен, і врешті-решт згасла і величезна ялинка. Село поринуло в темряву. Ґамаш підвівся з крісла. Після того як усі пішли спати, він вимкнув світло і тихо сидів у вітальні, насолоджуючись спокоєм і спостерігаючи за тим, як селяни лягають спати. Він неспішно вдягнув пальто та черевики і вийшов на вулицю. Під ногами скрипів сніг. Емілі Лонгпре казала, що на завтра оголосили штормове попередження, утім у це важко було повірити. Старший інспектор вийшов на середину дороги.　

Кругом стояла тиша. Було ясно. Ґамаш закинув голову догори. По всьому небу сяяли зірки. Йому спало на думку, що ніч, напевне, — його улюблена частина доби. Коли стоїш під зимовим небосхилом, а зірки світять так, ніби Бог зупинив бурю і мільйони сніжинок зависнули в повітрі. Яскраво та радісно.　

Йому не хотілося нікуди йти, і міряти кроками вулиці, щоб обміркувати справу, уже не треба було. Він отримав відповіді. Арман Ґамаш вийшов, щоб просто побути наодинці із собою посеред Трьох Сосен, посеред ночі. У тиші та спокої.　

Коли наступного ранку вони прокинулися, за вікном лютувала хурделиця. Ґамаш бачив це зі свого ліжка. Точніше, він нічого не бачив. Сніг налипнув на вікно та навіть утворив невеличкий замет на дерев’яній підлозі:　

сніжинки проривалися крізь відчинене вікно та приземлялися в кімнаті. У номері було морозно й темно. І тихо. Абсолютно тихо. Ґамаш помітив, що його будильник вимкнений. Він спробував увімкнути світло.　

Нічого.　

Електрику вимкнули. Вилізши з ліжка, він зачинив вікно, одягнув халат і капці та відчинив двері. Знизу лунали тихі голоси. На першому поверсі перед його очима постало чарівне видовище. Ґабрі та Олів’є запалили гасові лампи та свічки у високих скляних підсвічниках. Повсюди наче розлилися озерця бурштинового сяйва. Освітлене лише живим вогнем, приміщення набуло надзвичайно вишуканого вигляду. У каміні палали дрова, наповнюючи вітальню мерехтливим світлом і теплом. Ґамаш підійшов ближче. Електричне опалення не працювало, мабуть, уже кілька годин, і в будинку було прохолодно.　

— Bonjour, monsieur l’inspecteur, — почувся веселий голос Олів’є. — Завдяки нашому аварійному генератору тепло знову з’явилося, але приміщення прогріється десь за годину.　

І тут будинок здригнувся.　

— Mon Dieu! — вигукнув Олів’є. — Надворі дуже холодно. Учора ввечері в новинах казали, що може випасти до п’ятдесяти сантиметрів снігу, майже два фути.　

— Котра година? — запитав Ґамаш, намагаючись піднести годинник ближче до гасової лампи.　

— За десять хвилин шоста.　

Ґамаш розбудив інших, і вони поснідали, як, напевно, снідали первісні відвідувачі цього старого заїжджого двору, які прибували сюди на диліжансах. При світлі каміна. Підсмаженими англійськими булочками, джемом і café au lait.　

— Ґабрі під’єднав піч і кавоварку до генератора, — пояснив Олів’є. — Світла немає, але найнеобхідніше в нас є.　

Коли вони вже пробралися до свого оперативного штабу на старій залізничній станції, електрика знову з’явилася, але лампи світили слабко і блимали. Завірюха не давала їм випростатися. Нахилившись і пригнувши голови, вони намагалися триматися дороги, щоб не заблукати на короткому знайомому шляху. Сніг хльостав по їхніх похилених фігурах, пробирався в рукави й під коміри, у вуха та в кожну щілину їхнього одягу, ніби шукав незахищену шкіру. І знаходив.　

Опинившись в оперативному штабі, вони розмотали шарфи, струсили сніг із промоклих шапок, трохи пооббивали від снігу черевики.　

Заметіль заскочила Лакост у Монреалі, тож їй довелося провести цей день у штаб-квартирі поліції Квебеку. Бовуар просидів ранок на телефоні й нарешті знайшов фармацевта в Ковансвілі, який зробив запис у журналі про продаж ніацину за останні кілька тижнів. Жан Ґі вирішив з’їздити до аптеки, незважаючи на те, що через сніг по дорогах було майже не проїхати.　

— Нічого страшного, — сказав він, радіючи, що справа рухається до завершення, і попрямував назустріч буревію.　

Він справжній герой, мисливець, який кидає виклик труднощам, бореться з найлютішою хуртовиною, яку хтось колись бачив! Хіба він не гідний того, щоб ним захоплюватися?　

Вискочивши на вулицю, Бовуар побачив, що снігу намело йому по коліна. Він пробрався до своєї машини і наступні пів години розгрібав навколо неї сніг. Проте сніг був пухнастим та легким і навіював спогади про дні, коли в дитинстві він радів завірюхам, бо тоді можна було не ходити до школи.　

Деяких мешканців села негода не зупинила, і вони вирушили у своїх справах на снігоступах і лижах. Крізь сніг і шквальний вітер їх ледь можна було розгледіти. Інших автівок, окрім машини Бовуара, на дорозі не було.　

— Сер, — годину по тому звернувся до старшого інспектора Лем’є, — я знайшов це під дверима.　

У руках він тримав довгий, товстий, вологий від талого снігу конверт.　

— Ви не бачили, хто це приніс? — Ґамаш перевів погляд із Лем’є на Ніколь. Вона знизала плечима і повернулася до свого комп’ютера.　

— Ні, сер. У таку хуртовину можна підійти до самих дверей, і ніхто тебе не побачить і не почує.　

— Хтось таки підійшов, — зауважив Ґамаш.　

Чітким, вишуканим почерком на конверті було написано: «Старшому інспекторові Арману Ґамашу, управління поліції Квебеку». Він розірвав конверт, і його охопив страх. Швидко проглянувши обидві сторінки, він схопився на ноги і попрямував через усю кімнату, накинувши парку і навіть не потурбувавшись застібнути її перед тим, як виходити в люту заметіль.　

— Я можу вам допомогти? — гукнув навздогін Лем’є.　

— Надіньте куртку. Агентко Ніколь, йдіть сюди. Одягніться й допоможіть звільнити мою машину від снігу.　

Вона поглянула на нього, більше не намагаючись приховати свої почуття, але зробила те, що їй сказали. Енергійно працюючи, вони втрьох відкопали його «вольво» за лічені хвилини, хоча сніг продовжував намітати.　

— Досить. — Він смикнув дверцята і кинув шкребок і лопату в салон. Лем’є і Ніколь перебігли на інший бік машини, навипередки поспішаючи зайняти пасажирське сидіння. — Залишайтеся тут, — наказав Ґамаш, перш ніж зачинити дверцята й рушити з місця. Колеса крутилися, намагаючись зчепитися з дорогою. Раптом машина повільно покотилася вперед. Глянувши в дзеркало заднього виду, Ґамаш побачив Лем’є, який, зігнувшись, усе ще стояв на тому місці, звідки він штовхнув машину. Ніколь, руки в боки, стовбичила позаду.　

Серце Ґамаша калатало, але він змушував себе не тиснути на газ. Снігу випало так багато, що ставало важко відрізнити дорогу від бездоріжжя. Піднявшись на пагорб по дю Мулен, він завагався. Двірники несамовито працювали, ледве встигаючи зчищати сніг. Намети все росли й росли, і він розумів, що зупинятися надовго не можна, бо машина застрягне. Але який обрати шлях?　

Старший інспектор вискочив з автівки і став на дорозі, дивлячись то в один, то в другий бік. Куди їхати? До Сен-Ремі? До Вільямсбурга? Куди?　

Він постарався опанувати себе й заспокоїтися. Не рухатися та прислухатися до власних відчуттів. Нічого. Лише завивання вітру та холодний сніг, що заліплював обличчя. Жодної підказки. Ні стіни з написом, ні голосу, що шепотів би крізь вітер. Але залунав голос у його голові. Ламкий, різкий, чіткий голос Рут Зардо:　

Скочивши назад у машину, Ґамаш поїхав так швидко, як тільки можна було, до Вільямсбурга, туди, де прощені й ті, хто прощає, мали зустрітися знову. Але чи не запізниться він?　

Як довго пролежав там цей лист?　

За якийсь час, що здався Ґамашеві вічністю, у його полі зору з’явився Легіон-Хол. Проминувши будівлю, старший інспектор повернув праворуч. І побачив машину. Ґамаш не знав, відчувати полегшення чи жах. Він зупинився позаду й вискочив з автівки.　

Стоячи на вершині невеликого пагорба, він дивився на озеро Брюм. Вітер жменями кидав сніг йому в лице та засліплював очі. Удалині, у паузах між шквалами, він ледве міг розгледіти три постаті, що насилу просувалися засніженим озером.　

— Намасте, намасте, — повторювала Матінка знову і знову, доки її губи не пересохли, не потріскалися й не почали кровоточити, і вона не змогла більше говорити. Слово застрягло в горлі, і вона повторювала його подумки. Але воно продовжувало вислизати, рятуючись від жаху в її серці та ніяк не знаходячи собі місця. Матінка замовкла й залишилася наодинці зі своїм страхом і зневірою.　

Кей з усіх сил намагалася триматися, але в неї вже підкошувалися ноги. З обох боків її підтримували подруги, як і було все її життя. Чому вона не розуміла цього дотепер? Чому їй знадобилося стільки часу, щоб усвідомити це? І тепер, у кінці її шляху — бо це був кінець, — вона повністю залежала від них. Вони вдержували її, підтримували й мали провести до наступного життя.　

Вона розгадала свою загадку. Чому її батько та його друзі кричали «До біса Папу!», коли йшли на смерть.　

На це запитання не існувало відповіді. То були його слова, його життя, його шлях і його смерть.　

У неї було своє життя. А вона витратила його до останку, намагаючись збагнути те, що не мало до неї жодного стосунку. Вона так і не зрозуміла сенсу тих слів, але вона й не повинна була розуміти. Вона мала розгадати загадку власного життя і власної смерті.　

— Я люблю вас, — прохрипіла вона, але вітер украв її слова, і вони полетіли геть. Її подруги нічого не почули.　

Ем підхопила Кей, і вони втрьох, спотикаючись, прямували озером далі. Матінка вже більше не тремтіла, не було навіть чутно її плачу, лише хурделиця завивала.　

Вони вже майже прийшли. Ем не відчувала ні рук, ні ніг. Єдиною втіхою було те, що їй уже ніколи не доведеться терпіти поколювання, коли відходитимуть зашпори. Крізь шум вітру вона почула щось стороннє. Через озеро до неї долинали звуки самотньої скрипки.　

Ем розплющила очі, але нічого не побачила — усе навкруги було білим.　

Вона вже на льоду.　

Арман Ґамаш стояв на березі. Дикий вітер налітав із гір, нісся через озеро, повз трьох жінок, повз засипаний снігом майданчик для керлінгу та місце, де загинула Сісі. Він набував ще більшої люті, вбираючи в себе весь біль і жах, хльостав по обличчю. Ґамаш важко дихав і стискав лист Ем, білий папірець, невидимий на тлі білого снігу, що оточував його з усіх боків. Як і трьох літніх жінок, старшого інспектора огорнула біла імла.　

Ґамаш зробив крок уперед, усім серцем прагнучи бігти до озера за ними. Кожна клітинка його єства вимагала, щоб він урятував їх, але він зупинився, зібравши в кулак усю свою волю. У своєму листі Емілі благала його дозволити їм померти, як легендарним　 інуїтським старійшинам, які виходили на кригоплав і дрейфували назустріч смерті.　

Звісно, Сісі вбили вони. Він знав це ще з учорашнього дня. Можливо, й набагато раніше. Він одразу зрозумів, що вбивство не могло бути ніким не поміченим. Не могло бути, щоб Кей сиділа поруч із Сісі й не бачила її вбивцю. А потім саме вбивство. Воно було надто складним. Ніацин, талий сніг, нахилений стілець, з’єднувальний кабель. І, нарешті, удар електричним струмом в ідеально розрахований момент, коли Матінка «очищала дім» і всі очі й вуха були прикуті до льодового майданчика.　

А потім ще треба було прибирати кабель.　

Ніхто не зміг би зробити це непомітно.　

Гіркий ніацин містився в чаї, який Матінка подавала до сніданку на День подарунків. Ем розлила антифриз, коли привезла стільці на майданчик. Вона сама сіла на стілець, щоб його не зайняла Сісі.　

Ключову роль зіграла Кей. Ґамаш припускав, що вбивця Сісі спочатку прикріпив кабелі до стільця, а потім крутився навколо вантажівки Біллі, чекаючи слушного моменту, щоб під’єднати їх до генератора. Але лист Ем свідчив про інше. Вони прикріпили дроти до генератора Біллі, а потім Кей чекала сигналу від Ем, що Матінка збирається «очистити дім». Коли Ем дала знак, вона підійшла до порожнього стільця, сперлася з одного боку на спинку, щоб зсунути його з місця, і під’єднала дроти. З того моменту стілець був під напругою.　

На той час ніацин уже діяв, і Сісі зняла рукавички. Матінка закінчувала «очищати дім». Усі погляди були спрямовані на неї. Камінь із гуркотом летів льодовою доріжкою, трибуни аплодували, усі підхопилися на ноги. Сісі теж підвелася. Вона зробила крок уперед,　ступила в калюжу й поклала голі руки на спинку металевого стільця. От і все.　

Звісно, вони ризикували. Кей мала від’єднати дріт і відкинути його якнайдалі, бо яскраво-помаранчевий дріт, який лежить там, де його не повинно бути, обов’язково привернув би чиюсь увагу. Але вони поставили на те, що зможуть забрати його, коли всі метушитимуться навколо Сісі. Так і вийшло. Емілі закинула дріт назад до кузова вантажівки Біллі. Вона мало не піймалася на гарячому, коли до неї підбіг Біллі, щоб завести вантажівку і звільнити кузов для Сісі. Ем прикрилася тим, що їй спала на думку така ж ідея, і вона якраз збирається розчистити місце в його пікапі для Сісі та реанімаційної бригади.　

Єдине, чого не вистачало Ґамашеві, — це мотиву. Але Ем і Матінка дали йому підказку.　

Крі.　

Вони мали врятувати онуку Ел від монстра, який був її матір’ю. Вони чули, як співала Крі, і чули, як Сісі ображала та принижувала її. І самі бачили дівчинку.　

Крі явно помирала, задихаючись під товщею жиру, страху та мовчання. Вона настільки замкнулася у власному світі, що навряд чи колись звідти вибралася б. Сісі вбивала свою доньку.　

Він дивився, як найменша цятка, що рухалася посередині, опускається на землю. Дві інших спіткнулися, намагаючись її підняти, щоб пройти ще трохи. Ґамаш відчув, як тремтять його коліна, і йому захотілося впасти на сніг і поховати свій жах у долонях. Відвести погляд і не бачити, коли помруть Три Грації.　

Натомість він стояв випроставшись, а сніг забивався йому під комір і в рукави, налипав на обличчя і засипав очі, якими він навіть не кліпав. Він змусив себе дивитися, як спочатку одна, а потім інша жінка опустилася на коліна. Він залишився з ними. Він знову й знову повторював молитву, ледь рухаючи потрісканими губами.　

Однак якась інша думка не давала йому спокою.　

Ґамаш подивився на лист, який тримав у руці, а потім знову на чорні незграбні фігури, що борсалися на снігу. На мить він застиг, приголомшений.　

— Ні! — заволав старший інспектор і кинувся вперед. — Ні!　

Він озирнувся на свою автівку, що вже наполовину загрузла в снігу. Як і жінки. Він побіг до машини й почав відчайдушно розкидати сніг, намагаючись дістатися дверцят.　

Він знав, що вже запізно, але все одно мусив спробувати.