Фатальне благословення

Розділ дванадцятий

Лем’є вирішив пробігти вперед до їхньої автівки, припаркованої біля будинку Морров, і завести її. Вони ще не збиралися повертатися, але настала ніч, і знадобилося б кілька хвилин, щоб прогріти машину. Якщо він заведе її зараз, то до того часу як вони їхатимуть, у ній буде тепло, а замерзлі вікна відтануть — такі приємності не завадять холодної грудневої ночі.　

— Я не розумію, сер, — сказав він, повертаючись до Ґамаша.　

— Тут багато чого незрозумілого, — відповів Ґамаш з усмішкою. — Що саме вас турбує?　

— Це моя перша справа про вбивство, як ви знаєте. — Знаю.　

— Але мені здається, якщо хочеш когось убити, є багато кращих способів.　

— Наприклад?　

— Та, franchement[65],

як завгодно, окрім ураження електричним струмом посеред натовпу на замерзлому озері. Якесь божевілля.　

Саме це й турбувало Ґамаша. То було божевіллям.　

— Я маю на увазі, чому б не застрелити її чи не задушити? Це ж Квебек, середина зими, чому б не запросити її покататися й не викинути дорогою з машини?

Її б вважали крижаною скульптурою на фестивалі снігу у Ковансвілі. Це не має сенсу.　

— А ось урок номер один: це має сенс.　

Вони йшли до бістро Олів’є. Лем’є намагався триматися поруч із великим чоловіком, який розміреними, але широкими кроками прямував до яскраво освітленого ресторану.　

Ґамаш раптово зупинився, і Лем’є довелося відскочити, щоб не налетіти на нього. Шеф серйозно поглянув на молодого агента.　

— Ви повинні зрозуміти. Усе має сенс. Усе. Ми просто ще не знаємо який. Ви маєте дивитися очима вбивці. У цьому вся хитрість, агенте Лем’є, і саме тому не всі здатні розслідувати вбивства. Ви маєте знати, що людині, яка це зробила, такий спосіб здавався чудовим, розумним. Повірте мені, жоден убивця ніколи не думає: «Ого! Це тупо, але я все одно це зроблю». Ні, агенте Лем’є, наша робота — знайти сенс.　

— Як?　

— Звісно, ми збираємо докази. Це основна частина роботи.　

— Але ж це ще не все?　

Лем’є знав, що Ґамаш має майже ідеальний послужний список. Якимось чином, поки інші губилися, йому вдавалося вираховувати вбивць. Лем’є зупинився й боявся навіть поворухнутися. Здоровань ось-ось розповість йому свій секрет.　

— Ми слухаємо.　

— І все?　

— Ми слухаємо дуже уважно. Так краще? — Ґамаш усміхнувся. — Ми слухаємо до знемоги. Ні, агенте, правда в тому, що ми просто слухаємо.　

Ґамаш відчинив двері бістро і зайшов.

— Patron,[66] — Олів’є підійшов і розцілував Ґамаша в обидві щоки. — Кажуть, буде сніг.　

— Завтра обіцяють кілька сантиметрів, — Ґамаш мудро кивнув. — Можливо, більше.　

— Це «Météo Média» чи «Берлінгтонський прогноз»?　

— «Радіо Канади».　

— О, патроне, вони обіцяли, що сепаратисти переможуть на останньому референдумі. Не можна довіряти прогнозам «Радіо Канади».　

— Можливо, ви маєте рацію, Олів’є.　

Ґамаш засміявся і відрекомендував Лем’є. У бістро було повно людей, що випивали перед вечерею. Він кивнув кільком.　

— Чимало людей зібралося.　

— На Різдво завжди так. Багато сімей приїжджає в гості, та й у зв’язку із сьогоднішніми подіями теж усі ідуть до Ріка[67].　

«До Ріка? До якого Ріка?» — Лем’є геть розгубився. Це може стати рекордом. Досі в таких випадках від початку бесіди минало не менше ніж кілька хвилин, перш ніж він переставав розуміти співрозмовника, та й узагалі це траплялося лише з англійцями. Але тепер шеф розмовляв французькою з жителем Квебеку, а Лем’є вже був спантеличений. Це не віщувало нічого доброго.　

— Схоже, люди не надто засмутилися, — зауважив Ґамаш.　

— C’est vrai[68], — погодився Олів’є.　

— Чудовисько мертве, і селяни святкують, — сказав Ґабрі, з’явившись біля Ґамаша.　

— Ґабрі, — застеріг Олів’є, — це жахливо. Хіба ти не чув, що про мертвих треба говорити тільки добре?　

— Вибач, твоя правда. Сісі померла. — Ґабрі повернувся до Ґамаша. — Добре.　

— О боже! — вигукнув Олів’є. — Відійдіть. Він викликає духа Бетт Девіс[69].　

— Вечір обіцяє бути бурхливим[70], — погодився Ґабрі. — Salut, топ атоиг![71] — Ґабрі та Ґамаш обнялися. — Ви ще не покинули свою дружину? — запитав Ґабрі.　

— А ви?　

Ґабрі став поруч із Олів’є.　

— Є ідея. Тепер, коли все легально, старший інспектор може бути нашим боярином.　

— Я думав, нашим боярином буде Рут.　

— Так, справді! Вибачте, шефе.　

— Я міг би бути вашою дружкою. Повідомте мене. Я чув, вам сьогодні було нелегко, коли ви намагалися врятувати мадам де Пуатьє.　

— Не важче, ніж Пітеру, і, підозрюю, значно легше, ніж Рут. — Олів’є кивнув головою в бік вікна і невидимої жінки, що сиділа сама на холоді. — Вона незабаром прийде по своє віскі.　

«Її важлива зустріч», — збагнув Лем’є.　

Ґамаш звернувся до Ґабрі:　

— Я хотів би забронювати номер у вашому готелі. Два номери.　

— Сподіваюся, не для тієї жахливої стажистки, що була у вас минулого разу.　

— Ні, будемо лише інспектор Бовуар і я.　

— Merveilleux.[72] Забронюємо.　

— Merci, patron.

До завтра.　

Йдучи до дверей, він прошепотів Лем’є:　

— «У Ріка» — це з фільму «Касабланка». Ось урок номер два: якщо не знаєш чогось, запитуй. Ви повинні вміти визнавати, що чогось не знаєте, інакше просто заплутаєтесь, або, ще гірше, зробите хибний висновок. Всі мої помилки були через те, що я щось припускав, а потім діяв так, ніби це було фактом. Це дуже небезпечно, агенте Лем’є. Повірте мені. Цікаво, чи ви не зробили ще хибних висновків?　

Запитання шефа глибоко зачепило Лем’є. Він відчайдушно намагався справити враження на Ґамаша. Він мав це зробити, якщо хотів виконати свою роботу. Але зараз, не зрозуміло чому, шеф відчував, що він може бути на хибному шляху.　

На думку Лем’є, він не був ні на якому шляху і не дійшов жодних висновків у цій справі. Та й ніхто б так рано не дійшов.　

— Треба діяти дуже обережно, агенте Лем’є. Я часто думаю, що нам варто було б зробити татуювання на руці, якою ми тримаємо пістолет або ручку: «Я можу помилятися».　

Вони стояли на вулиці біля бістро, і обличчя старшого інспектора Ґамаша було в темряві, але Лем’є припустив, що він усміхається. Це, напевне, жарт. Керівник відділу вбивств поліції Квебеку не міг бути прихильником такої невпевненості в собі.　

Проте Лем’є знав, що його завдання полягає в тому, щоб навчатися в Ґамаша. І він знав: якщо спостерігатиме за шефом і слухатиме його, то розкриє таємницю не тільки вбивства, але й самого Ґамаша.　

А Робер Лем’є дуже хотів, щоб так і сталося.　

Він дістав свій нотатник і на пронизливому холоді записав два уроки. Потім почекав, чи не скаже шеф чогось іще. Проте Арман Ґамаш, здавалося, застиг на місці. Шапка й рукавички вже були на ньому, але сам він був ще не готовий рухатися далі. Він пильно вглядався у щось удалині. Щось за межами чарівного села, за межами Рут Зардо та її різдвяних ялинок у яскравих вогнях. Він вдивлявся у щось у темряві.　

Коли агент Робер Лем’є придивився уважніше і дав очам час звикнути до темряви, то помітив обриси чогось ще темнішого за ніч. Будинок на пагорбі з видом на село: Лем’є вдивлявся, і темрява, здавалося, набувала форми: на тлі темного неба і темного соснового лісу з’явилося зображення веж. Над одним із димарів він помітив легкий дим, що одразу ж, наче привид, потягнувся до лісу.　

Ґамаш перевів подих, видихнувши білу хмарку пари, повернувся до юнака, що стояв поруч, і всміхнувся.　

— Готові?　

— Так, сер.　

Лем’є не знав чому, але раптом йому стало трохи лячно і водночас дуже радісно, що з ним поруч Арман Ґамаш.　

На вершині пагорба агент Лем’є зупинив машину біля снігової кучугури, сподіваючись, що залишив достатньо місця, аби шеф зміг висісти.　

Місця було достатньо, Ґамаш вийшов із автівки, якусь мить постояв, оглядаючи великий темний будинок, а потім рішуче покрокував довгою стежкою до неосвітлених вхідних дверей. Старий будинок Гедлі наближався, і Ґамаш намагався відігнати від себе враження, що той спостерігає за ним — жалюзі на вікнах були напівопущені й нагадували очі кобри.　

То була химера, але властивість своєї уяви створювати химерні образи він уже давно прийняв і навіть заохочував. Іноді вона допомагала. Однак іноді завдавала болю. Ґамаш не був упевнений, як станеться цього разу.　

Зсередини будинку Річард Лайон спостерігав за двома чоловіками, які наближалися. Одразу було зрозуміло, хто з них головний. Він не тільки йшов першим, а й мав вигляд людини, наділеної владою. Цю якість Лайон швидко помічав в інших, здебільшого тому, що в нього вона була повністю відсутня. Інший чоловік був нижчим, стрункішим і рухався пружною ходою, яка властива молодим.　

Глибокий вдих. Опануй себе. Будь чоловіком. Будь чоловіком. Вони вже майже підійшли до дверей. Чи піти й відчинити до того, як вони підійдуть? Чи почекати, поки подзвонять? Чи не буде неввічливим змушувати їх чекати? Чи не викаже він своє занепокоєння, якщо швидко відчинить двері?　

Думки Річарда Лайона шалено змінювали одна одну, а тіло застигло. Це був його природний стан. У нього був дуже спритний мозок і вкрай вайлувате тіло.　

Будь чоловіком. Міцно потисни руку. Подивися йому в очі. І говори грубіше. Лайон почав мугикати, намагаючись налаштувати свій голос нижче від сопрано. Позаду нього в похмурій вітальні, втупивши погляд перед себе, сиділа його дочка Крі.　

І що тепер? Зазвичай у такий момент Сісі говорила йому, що саме робити. «Будь чоловіком! Опануй себе!» Він зовсім не здивувався, почувши її голос. Він майже заспокоївся.　

Боже, який нікчема!　

Він майже втішився. Проте було б корисніше, якби вона сказала щось конструктивне, на кшталт «Іди відчини двері, ідіоте» або «Сядь і нехай вони зачекають. Господи, невже я все маю робити сама?».　

Пролунав дверний дзвінок, і в Річарда Лайона душа заховалася в п’яти. «Що за ідіот! Ти знав, що вони там. Слід було піти до дверей і відчинити їм, коли вони наближалися. Тепер вони подумають, що ти нечемний. Боже, який нікчема!»　

Арман Ґамаш стояв у дверях, Лем’є за ним. Старший інспектор намагався не згадувати, коли він був тут востаннє, і сприймати старий маєток Гедлі як звичайну будівлю. А будівлі, казав він собі, це лише матеріали. Цю споруду звели з тих самих матеріалів, що і його власну домівку в Утремоні. У цьому місці не було нічого особливого. І все ж будинок, здавалося, стогнав і здригався.　

Арман Ґамаш випростався, розправив плечі й підвів голову. Дідько б його вхопив, якщо він збирається дозволити будівлі взяти над собою гору. І все ж частина його почувалася шестирічним хлопчиною, який наважився підійти до будинку з привидами на спір, а тепер воліє бігти додому настільки швидко, наскільки стане сил його відчайдушним ногам.　

«Оце було б видовище!» — подумав він і уявив Лем’є, що спостерігає, як старший інспектор Ґамаш із криком пробігає повз нього і мчить униз до села. Краще цього не робити. Принаймні поки що.　

— Може, їх немає вдома. — Лем’є з надією озирнувся навколо.　

— Вони тут.　

— Вітаю.　

Двері раптово відчинилися, налякавши Лем’є. На порозі стояв невисокий, присадкуватий чоловік, який говорив хрипким голосом. Ґамашу його голос нагадав голос людини, яка щойно одужала від ларингіту. Чоловік прочистив горло і спробував ще раз.　

— Вітаю.　

Тепер голос здався вже здоровішим.　

— Містер Лайон? Мене звати Арман Ґамаш. Я начальник відділу вбивств поліції Квебеку. Вибачте, що турбую.　

— Я розумію, — відповів Лайон, задоволений своїм тоном і словами, які не здалися йому відрепетируваними. — Жахливий, жахливий день. Ми пригнічені, звісно. Заходьте.　

Для Ґамаша це звучало, мов завчена роль. Але завчена, напевне, недостатньо добре. Чоловік добре запам’ятав слова, але тон був хибним, як у поганого актора, що грає головою, а не серцем.　

Ґамаш глибоко вдихнув і переступив поріг. Він майже здивувався, виявивши, що привиди і демони не кружляють над головою і нічого руйнівного й катастрофічного не відбулося.　

Натомість він опинився в похмурому передпокої. Він мало не розсміявся.　

Будинок не надто змінився. Гостей у непривітному передпокої досі зустрічали темні дерев’яні панелі. Холодна мармурова підлога була бездоганно чистою. Коли вони йшли за Лайоном до вітальні, Ґамаш помітив, що ніде не видно жодних різдвяних прикрас.　І бракувало світла. Кілька промінчиків тут і там, але їх було недостатньо, щоб розвіяти темряву.　

— А можна ввімкнути більше ламп?　

Ґамаш кивнув до Лем’є, і той швидко обійшов вітальню, вмикаючи лампи, доки в кімнаті не стало світло, навіть якось радісно. На голих стінах, там, де у старої Тіммер Гедлі висіли картини, темніли прямокутники. Ні Сісі, ні її чоловік не потурбувалися про те, щоб їх перефарбувати. Насправді нові власники, здавалося, узагалі нічого не намагалися зробити. Будинок, напевне, придбали разом із меблями. Вони були громіздкими, багато оздобленими і, як він незабаром зрозумів, украй незручними.　

— Моя дочка Крі. — Лайон пройшов перевальцем уперед і вказав на огрядну дівчинку в жовтому сарафані, що сиділа на дивані. — Крі, ці люди з поліції. Будь ласка, привітайся.　

Дівчинка не відреагувала.　

Ґамаш сів поруч. Він помітив, що дівчинка дивиться прямо перед собою, і подумав, що вона може страждати на аутизм. Крі, безумовно, замкнулася, але ж вона щойно стала свідком вбивства своєї матері. Було б дивно, якби дитина поводилася інакше.　

— Крі, мене звати Арман Ґамаш. Я з поліції. Мені дуже шкода, що так сталося з твоєю матір’ю.　

— Вона завжди така, — пояснив Лайон. — Хоча Крі дуже добре вчиться в школі. Гадаю, це природно для юної дівчини. Бути похмурою, я маю на увазі.　

«Усе добре, — сказав він собі, — ти його обдурив. Тільки не облажайся. Сумуй за дружиною, але підтримуй доньку. Будь чоловіком».　

— Скільки років Крі?　

Лем’є сів на маленький стілець у кутку і дістав свій записник.　

— Тринадцять. Ні, зачекайте. їй дванадцять. Дайте-но подумаю. їй виповнилося…　

Оце так!　

— Усе гаразд, містере Лайоне, ми перевіримо. Гадаю, нам варто поговорити наодинці.　

— О, Крі не буде заперечувати, чи не так?　

Настала пауза.　

— А я буду! — зауважив Ґамаш.　

Слухаючи розмову й занотовуючи, Лем’є намагався дотримуватися поради Ґамаща й не робити поспішних висновків щодо цього слабкого, балакучого, тупого чоловічка.　

— Крі, може, підеш нагору й трохи подивишся телевізор?　

Крі продовжувала дивитися відсутнім поглядом.　

Лайон злегка почервонів.　

— Крі, я до тебе звертаюся. Будь ласка, піди…　

— Можливо, краще нам піти в іншу кімнату?　

— У цьому немає потреби.　

— Ні, є, — м’яко сказав Ґамаш і підвівся. Він показав рукою вперед, пропускаючи Лайона поперед себе. Маленький чоловічок пошкандибав через передпокій до наступної кімнати. Біля дверей Ґамаш озирнувся на Крі, пухкеньку й общипану, наче курка, яку вигодовували для запікання.　

Будинок досі залишався лихим.