Фатальне благословення

Розділ двадцять четвертий

— То хто ж мати Сісі? — запитав Бовуар.　

Ранкова нарада в імпровізованому оперативному штабі тривала вже пів години, і він знову почувався самим собою.　

З однією суттєвою відмінністю.　

Раніше він ненавидів агентку Іветт Ніколь, але сьогодні вранці виявилося, що вона йому навіть подобається. А в чому була проблема, Бовуар і не пам’ятає. Вони разом поснідали в готелі, а під кінець сніданку ще й несамовито реготали, коли вона розповідала, як намагалася підігріти йому грілку. У мікрохвильовці.　

— Авжеж, вам смішно, — сказав Ґабрі, ставлячи перед ними дві порції яєць Бенедикт. — Це ж не ви, прийшовши додому, подумали, що у вашій мікрохвильовці кіт вибухнув. Ніколи не любив цього кота. А от свою грілку я завжди обожнював.　

А тепер вони всі сиділи за конференц-столом і слухали доповіді. Кулю лі біен обробили спеціальним порошком і виявили відбитки пальців трьох людей — їх передали до лабораторії в Монреалі.　

Ніколь повідомила про свої знахідки. Вона їздила в Монреаль, щоб розпитати про Крі у школі, де навчалася дівчинка.　

— Я хотіла отримати більше, ніж просто табель успішності. Схоже, її вважають розумною дівчинкою, але не дуже кмітливою, сподіваюся, ви розумієте, про що я. Старанна, методична. У мене склалося враження, що Крі трохи не вписувалася в стандарти школи для дівчат міс Едвард. Заступниця директора навіть була назвала її Брі, але потім виправилася. Найкраще Крі знається на природничих науках, однак почала виявляти певний інтерес до театру. Останні кілька років вона не грала, а займалася лише технічним оформленням сцени, проте цього року взяла участь у різдвяній виставі. Її вихід став справжнім провалом. Напевне, злякалася. Довелося виводити її зі сцени. Інші діти поставилися до неї не надто доброзичливо. Як і батьки, зрештою.　

— А вчителі? — запитав Ґамаш.　

Ніколь похитала головою.　

— Але я натрапила на дещо цікаве. Чек за навчання кілька разів повертали. Тож я перевірила їхні фінанси. Здається, Сісі та її чоловік жили невідповідно до своїх достатків. Насправді вони були за кілька місяців до повної фінансової катастрофи.　

— Чи була Сісі застрахована? — запитав Бовуар.　

— На двісті тисяч доларів. Річард Лайон походить зі скромної родини. Здобув ступінь інженера в університеті Ватерлоо, але так і не зробив професійної кар’єри. Влаштувався на свою нинішню роботу вісімнадцять років тому. Він такий собі менеджер нижчої ланки. Складає графіки. Невдаха. Заробляє сорок дві тисячі на рік, чистими отримує тридцять. Щодо Сісі, то вона не мала жодних прибутків протягом шести років, відколи у неї своя фірма. Виконує незначні замовлення з дизайну інтер’єру, але, здається, більшу частину минулого року провела за написанням книжки та створенням власної лінії товарів для дому. Ось. — Ніколь кинула каталог на стіл. — Це макет каталогу, який　вона планувала видати. Гадаю, фотограф працював саме над ним.　

Бовуар розгорнув каталог. Мило лі біен, кавові чашки «Безтурботність», халати «Віднайдіть спокій».　

— Наступного тижня Сісі запланувала зустріч із «Дайрект Мейл Інкорпорейтід», — продовжила Ніколь. Це найбільша компанія у Сполучених Штатах, що займається маркетингом товарів, які продаються за каталогами. Сісі мала намір домовитися з ними про продаж товарів своєї лінії. Якби їй вдалося, це був би грандіозний успіх.　

— Що кажуть у компанії? — поцікавилася Ізабель Лакост.　

— Я замовила з ними телефонну розмову, — відповіла Ніколь з усмішкою, що, як вона сподівалася, мала означати «дякую за запитання».　

— Щось чути з лабораторії щодо тих фотографій на матчі з керлінгу? — звернувся Бовуар до Лакост.　

— Я відправила туди агента, щоб забрав проявлені негативи. Незабаром він має зв’язатися зі мною.　

— Добре, — сказав Ґамаш, а потім розповів їм про ніацин, «Лева узимку» та Псалом 45:11.　

— То хто ж мати Сісі? — поставив ключове питання Бовуар.　

— У Трьох Соснах є кілька жінок відповідного віку, — відповіла Лакост. — Емілі Лонґпре, Кей Томпсон і Рут Зардо.　

— Але ім’я тільки однієї з них починається на літеру «Л», — зауважив агент Лем’є, уперше долучившись до розмови.　

Він уважно спостерігав за агенткою Ніколь.　

Він не знав чому, але вона йому не подобалася, не подобалася її раптова поява і, безумовно, не подобалася ця новоявлена дружба з інспектором Бовуаром.

— Я перевірю їх, — пообіцяла Лакост, і нарада закінчилася.　

Ґамаш потягнувся до дерев’яної скриньки на своєму столі, машинально перевернувши її, щоб подивитися на літери, приклеєні до дна.　

— Що це? — Бовуар присунув свій стілець ближче до шефа.　

— Речовий доказ з іншої справи, — відповів Ґамаш, передаючи скриньку Бовуару. Коли Жан Ґі взяв її, у Ґамаша раптом виникло враження, що Бовуар зможе побачити те, чого не бачив він. Він подивиться на літери ззовні та зсередини і складе їх докупи. Ґамаш спостерігав, як інспектор оглядав скриньку.　

— Одна з ваших різдвяних справ?　

Ґамаш кивнув, не бажаючи відволікати Бовуара.　

— Колекція літер? Ну і психопат. — Він передав коробку назад Ґамашу.　

Що ж, ось вам і інтуїція.　

Коли Бовуар пішов, Ґамаш нахилився до Лакост і сказав:　

— Додай до свого списку Беатріс Меєр.　

Камінь для керлінгу з гуркотом пролетів по шорсткій кризі до протилежного краю майданчика і вдарився об скелю зі страшенним гуркотом, що за мить відбився луною від пагорбів, які оточували озеро Брюм. Це був найхолодніший за всю зиму ранок, мороз аж рипів, а ртутний стовпчик термометра все ще падав, і ближче до полудня вони промерзатимуть до кісток за лічені секунди. Дражливі сонячні промені зовсім не гріли, їхнє світло лише робило сніг нестерпно білим і сліпило всіх, хто був без темних окулярів.　

Біллі Вільямс розчистив для них майданчик для керлінгу на озері Брюм, і тепер він, Бовуар, Лем’є та Ґамаш спостерігали, як крихітна Емілі Лонґпре виконала кидок і випросталася, уривчасто дихаючи.　

«Затримуватися тут надовго не можна, — подумав Ґамаш. — Треба швидше завести її до приміщення, поки вона не заклякла від холоду. Поки ми всі не заклякли».　

— Ваша черга, — звернулася вона до Бовуара, який стежив за нею із ввічливою увагою.　

На думку Жана Ґі, керлінг не можна було сприймати серйозно. Він присів, пильно поглянув на інший край льодового майданчика, що був за двадцять п’ять футів від нього, і примірявся. Усе було зрозуміло. Зараз він вразить усіх своїми природними здібностями. Незабаром він відбиватиметься від запрошень до канадської олімпійської збірної з керлінгу. Звісно, він відмовиться, щоб не зганьбити свою репутацію цією безглуздою розвагою. Хоча, можливо, він поміркує над пропозицією приєднатися до олімпійської збірної, коли більше не зможе займатися справжнім спортом.　

Клара залізла у ванну. Вона все ще сердилася на Пітера через кулю зі сміттєвого баку, але почувалася вже краще. Занурившись у гарячу запашну воду, вона перебирала пальцями ніг шматочки трав’яного брикету для ванни — різдвяний подарунок від матері Пітера. Вона знала, що має зателефонувати й подякувати їй, але це могло зачекати. Його мати вперто називала її Клер, і до цього року дарувала лише кулінарні подарунки: книжки, пательні, одного разу навіть фартух. Клара ненавиділа готувати й підозрювала, що мати Пітера знає про це.　

Клара плескала руками по воді, дозволивши своїм думкам поринути в її улюблену фантазію. Директор Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку стукає в її двері. Його автівка заглухла на лютому морозі, і йому потрібна допомога.　

Клара уявляла все до дрібниць. Ось він заходить до будинку, і вона йде на кухню готувати йому чай. Та коли вона повертається, у кімнаті вже нікого немає. Він зник. Вона шукає його і знаходить у своїй студії. Він стоїть і дивиться, не в змозі відірвати очей.　

Ні. Він плаче.　

Він плаче, вражений красою, болем і блиском її мистецтва.　

— Хто створив ці роботи? — питає він, не ховаючи сліз.　

Вона мовчить у відповідь, лише дає йому зрозуміти, що той великий митець, а точніше мисткиня, стоїть перед ним, скромна та прекрасна. Він нарікає її найвидатнішою художницею всіх поколінь. Найобдарованішою, найдивовижнішою, найгеніальнішою художницею усіх часів і народів.　

Заради справедливості вона веде його до студії Пітера, і головний куратор Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку чемно оглядається. Але немає жодних сумнівів, хто справжній талант у родині.　

Клара замугикала.　

— Опустіться на коліно, інспекторе. Візьміться за ручку каменя так, ніби то чиясь рука і ви збираєтеся її потиснути. — Вона нахилилася над Бовуаром. — Тепер відводите камінь назад правою рукою, ліву ногу також відводите назад, потім одночасно виносите їх уперед і ковзаєте по льоду, камінь поведе вас за собою. Тільки не штовхайте його, не штовхайте. Просто відпустіть.　

Бовуар поглянув на її камінь на іншому кінці майданчика. Раптом йому здалося, що камінь дуже далеко.　

Ґамаш спостерігав, як Жан Ґі глибоко вдихає і відводить праву руку назад, але через камінь у руці починає втрачати рівновагу. Бовуар згадав про дурнувату щітку, що мала допомогти триматися на ногах, і сперся на неї, але його ноги вже поїхали. Щось пішло не так.　

Камінь гупнув об лід, і Жан Ґі напружився, розуміючи, що якимось чином втратив швидкість, яку мав натомість набрати. Він різко викинув уперед праву руку, що міцно вчепилася за камінь, а лівою ногою шукав точку опори, намагаючись відновити рівновагу. Він відчув, що падає.　

Бовуар лежав на льоду, розкинувши руки і ноги. Правою рукою він стискав ручку каменя.　

— А бодай тебе! — регочучи, вигукнув Біллі Вільямс.　

Клара думала про фільм, який побачила напередодні ввечері. Вона вже давно не дивилася відеокасети. Майже всі їхні фільми були на DVD, здебільшого тому, що улюблені касети Пітера були зіпсовані. Він ставив їх на паузу в улюблених місцях, щоб передивлятися знову і знову, і стрічка розтягувалася. Запис уже не можна було відтворити.　

Клара швидко сіла у ванні, не зважаючи на клаптики запашних трав, що прилипли до її тіла. Невже так і є?　

— Кохана, мама телефонує з Монреалю, дякує нам за подарунок.　

Пітер увійшов до ванної кімнати, тримаючи в руках телефон. Клара відмахнулася, але було вже запізно. Витираючи руки, вона розгнівано подивилася на чоловіка.　

— Вітаю, місіс Морров. Будь ласка. Вам також щасливого Різдва. Як моя робота в аптеці? Усе дуже добре, дякую. — Вона кинула на Пітера лютий погляд. Клара не працювала в аптеці вже п’ятнадцять років. — І дякую вам за ваш подарунок. Дуже чуйно з вашого боку. Я вже ним користуюся. Так, bon appétit[124]. — Клара поклала слухавку і передала телефон Пітеру. — Здається, вона подарувала мені брикет овочевого супу.　

Поглянувши на пальці ніг, Клара помітила горошину, що гойдалася на воді поруч із розбухлим яскраво-помаранчевим шматочком моркви.　

— Я виграв? — Бовуар обтрусився й витріщився на мармуровий снаряд, що лежав біля його ніг.　

— Залежить від того, у що ви граєте. — Ем усміхнулася. — Гру з нерухомим каменем ви, безумовно, опанували. Félicitations[125].　

— Дякую, мадам.　

Страшенний холод цього дня був прихильний до інспектора і приховав рум’янець сорому на його обличчі. Коли Бовуар подивився на камінь, що безнадійно лежав біля його ніг, він відчув, як у душі зароджується скупа, потаємна повага до гравців у керлінг.　

Ґамаш дістав фотографії, зроблені його людьми на місці злочину. Там, де Матінка «очистила дім», зі снігу стирчали п’ять каменів для керлінгу.　

У голові Ґамаша почала вимальовуватися ідея.